Методологія РЕдукціонізму: МОЖЛИВОСТІ ТА ОБМЕЖЕНІСТЬ

Редукціонізм становить одну з методологічних програм філософії науки. Варіанти її втілення можна знайти в різних науках - матема­тиці, фізиці, хімії, біології.

Спираючись на засади редукціоністської методології, філософи й теоретики природознавства 'намагались розв'язати якнайменше дві фундаментальні проблеми.

Методологія редукціонізму спирається як на основну пізнавальну дію на процес редукції (від лат. гесіисґіо - повернення назад, до попе­реднього стану) й обґрунтовує як шлях до відкриття загальних зако­нів функціонування та структури об'єктів "зведення" закономірностей більш складних систем до закономірностей більш простих, закономір­ностей систем більш високого рівня організації до закономірностей систем нижчого рівня. При цьому вважається, що закономірності нижчого рівня повністю вичерпують і пояснюють функціонування й структуру вищого рівня, більш складних систем [6].

Корені редукціонізму слід шукати в історії наукового пізнання. За­гальні орієнтації на процедуру "зведення" складного до простого ми знаходимо в методології механіцизму.

Механіцизм - це історично перша методологічна програма власне наукового пізнання. З доби Відродження, коли на підставі накопи­чення багатоманітних емпіричних фактів натурфілософські спекуля­тивно-теоретичні побудови стають недоречними, із філософії виокре­млюються самостійні науки з їхніми власними предметами й метода­ми. Поступово формуються механіка, фізика, хімія, біологія.

У XV ст. із філософії виокремилася механіка, яка надала перші взірці теоретичного знання. У межах механістичної картини світу фундаментальними законами природи визнавались закони механі­ки.

Отже, в історії наукового пізнання ми бачимо спробу пояснити жи­ве, виходячи із законів механіки. Така пізнавально-методологічна про­грама називається механіцизмом. Тобто механіцизм - це певна мето­дологія, на підставі використання якої в науці Нового часу сформува­лась механістична картина природи, а в її межах - і біологічного світу.

Основним методологічним принципом механіцизму є принцип ре­дукції. У механістичній картині світу всі складні явища - соціальні й біологічні - зводились до простих - механістичних. Отже, механіцизм є першим в історії науки втіленням методології редукціонізму.

Смисловою основою редукції є абсолютно розумна й продуктивна ідея пошуку фундаментального "у глибині" об'єкта - на вихідному рів­ні його організації, у вихідній підсистемі, зведення багатоманітного до принципово загального. Відповідно до соціокультурного й науково­го фону такі намагання відтворювались, скажімо, в уявленнях Піфа- гора про світ як гармонію чисел, Демокрита - про атом, Арістотеля - про світ, що є подібним до організму, Декарта - про людину-машину, Гоббса - про закони геометрії та фізики як універсальні закони світу.

Онтологічним обґрунтуванням редукції є, по-перше, те, що особли­вості більш складної системи (цілого) визначаються закономірностями підсистем (частин), що вона їх включає, а по-друге, всі існуючі об'єк­ти як живої, так і неживої природи, соціального світу є результатом еволюції від простого до складного.

Гносеологічним обґрунтуванням редукції є така закономірність на­укового пізнання, що у процесі розвитку науки на підставі фундаме­нтального знання здійснюється синтез наукового знання у межах як окремої науки, так і сучасної наукової картини світу.

Утім, як і будь-яка методологічна процедура, редукція є продук­тивною в певних межах. За ними - перебільшення її ролі та ігнору­вання інших методологічних орієнтацій на ті особливості об'єкта, які ігнорує редукція.

Так, у процесі редукції не враховується історія розвитку живого та його системна цілісність. Отже, редукція як гносеологічний прийом є принципово обмеженою. Але вона може бути успішною, якщо вико­ристовується для відповідних пізнавальних завдань. Певне відро­дження методологічної програми редукціонізму в біології спостеріга­лося на початку і в середині XX ст. у зв'язку з бурхливим успіхами фі- зико-хімічної біології, генетики й молекулярної біології. Наприклад, розшифрування генетичного коду породило надію на можливість по­яснення багатоманітних форм і виявів живого, виходячи з набору простих визначених правил кодування й законів хімічної взаємодії.

Відродження програми редукціонізму в 60-70-ті рр. XX ст. пов'я­зано також зі спробами філософів науки та методологів біології роз­в'язати проблему побудови єдиної теоретичної біології. Саме в пошу­ках стандартів для створення узагальнюючої теорії пропонувалися шляхи математизації та фізикалізації теоретичної біології аналогічно до теорій у математиці чи в теоретичній фізиці. Але всі спроби таких талановитих методологів науки, як М. Рашевський, М. Розен, Р. Том, М. Гартман, Р. Еренберг не привели до успіху. Видатний фізик- теоретик Е. Шредінгер, зважаючи на виключну складність теоретич­ного відтворення живого, зауважив у своїй відомій книзі "Що таке життя? З погляду фізика", що коли дослідник робить живе об'єктом вивчення методами сучасної фізики та хімії, то він вже не є живим.

Глибоко вивчаючи проблему можливості побудови теоретичної біо­логії аналогічно до теоретичної фізики, Шредінгер наголошував на принципових складностях цього шляху. Він підкреслював, що струк­тура живого організму докорінно відрізняється від структури будь- якого об’єкта, з яким працює фізик чи хімік. Так, фізик має справу з періодичними кристалами, тоді як важлива частина живої клітини - хромосомна нитка, що є аперіодичним кристалом.

роль в упорядкуванні й закономірних процесах. Так, об'єм гена дорі­внює кубу зі стороною 300 А, що відповідає 100 або 150 атомним від­станям. Отже, ген вмішує біля мільйона чи кількох мільйонів атомів, що для статистичної фізики зовсім не достатньо, щоб вивести зако­номірність поведінки. Але в даному випадку можна використати ква­нтову механіку. Шредінгер вважає, що можливі певні аналогії між мутаційною теорією Г. де Фріза, який розглядає мутацію як стрибко­подібну, переривчасту зміну гена, і квантовою механікою, яка має справу з молекулярними закономірностями.

Принципову складність теоретично відтворити специфіку живого засобами фізики Шредінгер вбачає в тому, що живе здатне підтриму­вати певний рівень упорядкованості. Будь-який процес, явище при­роди постійно збільшує ентропію. Але живе залишається живим, оскі­льки постійно вилучає з навколишнього середовища від'ємну ентро­пію. І, таким чином, немов би компенсує її збільшення, що відбува­ється впродовж життя. Саме тому, за висновком Шредінгера, діяль­ність живого організму не можна звести до виявів законів фізики.

Відомий методолог біології М. Рьюз намагався здійснити теорети- зацію сучасної біології за допомогою теоретичної фізики. Він вважав, що можна для цього використати методологічну модель логічного ем­піризму. Саме відповідність понять і концепцій біології критеріям на­уковості, розробленим логічним емпіризмом, зробив їх дійсно теоре­тичними. Ідеальним теоретичним станом біології, на думку Рьюза, є її існування як частини фізики чи хімії.

Вихідним станом зведення біології до фізики та хімії вчений вва­жав редукцію класичної генетики до молекулярної. Утім, він заува­жує, що у процесі аналізу таких явищ, як мутації, кросинговер "дві генетики" вступають у конфлікт, і редукція виявляються неможли­вою.

Якщо оцінювати "методологічний стан" природознавства, яким він є на початку XXI ст., то слід зазначити, що він змінився. Фізика стає історичною завдяки синергетиці, теорії нерівноважних систем. Вини­кла фізика живого, але не за методологічною програмою редукціоніз- му, а всупереч їй. Синергетика, топологія, що визначають принципові методологічні орієнтації сучасного природознавства, виходять з ура-

хування системної цілісності, що самоорганізується. Саме на цьому шляху можливий новий синтез як біологічного, так і взагалі природ- ничонаукового знання.

Отже, редукціоністська методологія в пізнанні живого виявила свою обмеженість. Редукціонізм - лише одна з методологічних моде­лей наукового пізнання, така, що працює в певних межах, а за ними постає її недосконалість.

Якщо говорити про досягнення редукціонізму, то, скажімо, механі­стична картина світу - це певний синтез наукових знань про неживу та живу природу. Якщо говорити про фізику, то об'єднання наукових знань у межах статистичної картини світу дозволило напрацювати універсальні схеми поведінки складних макроскопічних систем, гово­рити про єдність поведінки мікро- і макрооб'єктів.

Успіхи фізики елементарних частинок дозволили виявити єдність фундаментальних фізичних взаємодій, що мало наслідком синтез фі­зики елементарних частинок і космології.

У біології намагання відкрити фундаментальні молекулярні основи суттєвих виявів живого привели до синтезу таких напрямів і підходів біології, як структурно-функціональний та еволюційний.

Разом із цим, слід звернути уваїу на той факт, що з позиції цієї ме­тодології, якщо конкретна редукціоністська методологічна програма не спрацювала, то вона має бути замінена на більш радикальну реду- кціоністську програму - на "кращу".

Слід звернути увагу також на такий суттєвий момент редукціоніз­му. Зрозуміло, що, перш за все, можливість і потреба редукції обґрун­товується структурою самої дійсності. Але, як зауважує В. Купцов, редукціонізм пов'язаний і зі специфікою наукового пізнання. Воно, кінець кінцем, становить сукупність пізнавальних процедур і способів організації знань, які носять інтегральний характер.

Отже, інтеграція, що здійснюється в науці, виявляється загалом у тому, що багатоманітність явищ, індивідуальних, неповторних опису­ється доволі визначеною науковою термінологією, мовою науки.

Таким чином, якщо розуміти редукціонізм як зведення складного до простого, то методологічні процедури цієї моделі відповідають са­мій суті науки. Дійсно, процес наукового пізнання - це рух до знання все більш узагальненого. Утім, на цьому фоні не зникла багатоманіт­ність наукових теорій, і вони не редуковані до якоїсь єдиної й най­більш загальної.

Отже, редукціонізм - одна методологічних програм наукового пі­знання, що здійснюється на певних онтологічних і гносеологічних за­садах. Підставою використання редукціонізму є також особливості самої науки. Тому редукціонізм - це досить дієва методологічна про­грама природознавства і біології зокрема. Біологічний об'єкт є багато­рівневою ієрархізованою системою. Рух пізнання "у глибину" біологіч­ного об’єкта з метою пошуку фундаментальних законів живого - це здійснення редукціоністських орієнтацій. Біологічний редукціонізм - це рух до пізнання законів функціонування живого на молекулярному рівні. Біологічний редукціонізм є також спробою об'єднати біологічно­го знання. Це намагання знайти відбитки законів поведінки вищих рівнів (видового, популяційного, організмового) у функціонуванні нижчих рівнів (молекулярно-генетичного).

Однак, як і будь-яка методологія, редукціонізм має свої межі. Пре­тензії на глобальність цієї програми не є обґрунтованими.

Якими ж є вияви обмеженості редукціонізму? По-перше, він не в змозі правильно вирішити питання про співвідношення частини й цілого. Зрозуміло, що ціле залежить від особливостей частин. Але, як правило, воно визначається специфічними законами, які не прита­манні окремим частинам, елементам.

Так, живий організм - складна системна цілісність, частини якої (підсистеми) також є складними системами. Можна вивчати закони функціонування окремих систем організму, але сам він існує лише як ціле. Коли порушується цілісність, закони функціонування окремих систем організму вже не мають для живого вирішального значення.

Якщо внаслідок травми ушкоджується і перестає працювати серце, можливості функціонування інших систем органів вже не можуть ві­дтворити таку якість організму, як бути живим.

Отже, ціле неможливо зрозуміти як таке, що функціонує лише на основі законів його елементів. І тоді принципово важливим для вста­новлення законів живого як цілісної системи є не зведення її до най­глибших рівнів організації, а навпаки - відкриття законів функціону­вання складного цілого.

Таким чином, специфічні, суттєві особливості й закони живого ви­являються в пізнавальному русі до більш високих рівнів організації - популяційного, видового, до біосфери включно, враховуючи і процес еволюції цих систем. Тому більш адекватними методологічними спро­бами побудови теоретичної моделі живого є моделі, що виход ять з по­треби відтворити в теорії розвиток живого [2]. Особлива роль у розу­мінні живого як специфічної цілісності, що не зводиться до глибин-

них рівнів організації, належить концепції біосфери В. Вернадського. Закони функціонування й еволюції її неможливо відкрити ані на мо­лекулярно-генетичному, ані на більш високих рівнях організації жи­вого. Це специфічні закони складних систем, що самоорганізуються й саморозвиваються.

Недивно, що сучасна наука постала перед проблемою пошуку аде­кватних методологій пізнання системної складності власне як склад­ності. Такою методологією стала синергетика (детальніше див. у під­розділах 3.3 та 3.4).