Проблеми епістемології у філософії Мішеля Фуко

Фуко (Foucault) Мішель-Поль (1926-1984) - французький філософ, соціолог, історик науки. Він вивчав філософію і психологію у Сорбоні, пси­хопатологію у Паризькому інституті психології.

Коло його наукових інтересів - філософія, психіатрія, соціологія, істо­рія культури. У творчості Фуко виділяються три періоди: період "архео­логії знання" (60-і рр.), період дослідження "генеалогії влади" (70-і рр.), період домінуючої уваги до "естетики існування" (80-і рр.). Серед найві- доміших його робіт слід назвати: "Божевілля і культура: історія божевіл­ля в епоху класицизму", "Народження клініки. Археологія погляду меди­ка", "Слова і речі. Археологія гуманітарних наук", "Археологія знання", "Царство мови", "Наглядати та карати", "Історія сексуальності".

У мисленні М. Фуко досягає кульмінації еволюція традицій "неора- ціоналізму" "епістемологічної школи", що сформував основний напрям розвитку французької філософії науки XX ст. У поглядах Фуко нерідко вбачають також прояв структуралізму, хоча сам він заперечував свою приналежність до цієї течії. Фуко цікавлять історичні механізми розвитку культури, її обумовленість функціонуванням несвідомих знакових систем. Його праці "Слова і речі", "Археологія знання", "Наглядати та карати", "Божевілля і культура: історія божевілля в епоху класицизму" представ­ляють спроби синтетичного, багатопланового аналізу культурних утво­рень та культурного процесу, однією з найважливіших складових якого виявляється розвиток наукового пізнання.

Одним з головних завдань М. Фуко був пошук єдиної концептуальної основи для історико-наукового та історико-культурного дослідження. Ця проблема розкривалася ним на різних етапах філософської діяльності по- різному. В "Історії божевілля" це дослідження відбувається на феноме­нологічному рівні досвіду переживання, у "Словах і речах" його місце займають уже незалежні від свідомості стійкі структури - "епістеми". А уже в "Археології знання" у повній мірі викристалізовується остаточна відповідь Фуко на поставлене питання: цариною порівняння різних куль­турних продуктів є сфера "дискурсу", "мови".

Для Фуко очевидна історична обумовленість пізнання, метою його досліджень стає глибший, як він вважає, шар цього процесу. Дослідник Г Башляр говорив про необхідність "піддати психоаналізу" механізми об'єктивного пізнання, виявити неусвідомлювані умови його функціону- 70 вання. Фуко продовжує роботу з виявлення універсальних передумов знан­ня, глибинних установок мислення, що є, з його точки зору, умовами самої можливості існування знання. Дослідження Башляра і певною мірою Кангійема, що підготували ґрунт для розроблюваної Фуко "археології знан­ня", залишалися у межах психологічного підходу до проблем еволюції пізнання. Мішель Фуко виявив можливість подолання такого підходу, спи­раючись на структуралістську аналітику, яка в своєму прагненні до пе­ретворення гуманітарного знання за типом природничих наук ішла до виключення суб'єктивного аспекту з опису людської діяльності.

Якщо неораціоналістична традиція до Фуко розвивалася на матері­алі природознавства, осмислення історії та методології якого залишало­ся найважливішим стимулом неораціоналістичної філософії науки, то структуралістська концепція наукового знання, представлена в працях Фуко, спирається перш за все на "науки про людину".

У роботі "Слова і речі" він робить спробу виявити історичні універ­сальні форми несвідомої обумовленості знання, виявити умови можли­вості знання в їх залежності від історичного соціокультурного ґрунту.

"Археологія знання" задумана ним як теоретична, формальна (в яко­мусь сенсі трансцендентальна) аналітика історії ідей. За Фуко, предме­том "археології знання" є об'єкти, речі поза їхнім контекстом, свого роду " мовчазні монументи". Якщо герменевтичні науки досліджували те, що люди говорять, то Фуко зосереджується на вивченні дискурсу як практи­ки. Для Фуко дискурс - це перш за все певне встановлення, що обумов­лює режим існування об'єктів. Отже, завдання полягає не в тому, щоб розглядати дискурси як сукупності знаків, а щоб розглядати їх як прак­тики, які систематично утворюють об'єкти, про які вони говорять. Фуко запропонував особливий метод дослідження дискурсивних практик. Він складається з двох взаємопов'язаних дослідницьких прийомів. Перший - деконструкція дискурсу на складові його компоненти. Цей прийом доз­воляє ретельно описати окремі культурні практики або знання, усунувши вплив суб'єктивного, людського чинника, який міг у них потенційно бути присутній. У результаті дослідник повинен прагнути того, щоб визначити правила утворення конкретного дискурсу в певний історичний час. Так, наприклад, може йтися про правила утворення понять у конкретній галузі знання. Ці правила утворення понять існують не тільки в свідомості кон­кретних індивідів, але самі по собі. При цьому Фуко особливо підкрес­лює, що археологія знання радикально протилежна історії ідей, виділяю­чи при цьому чотири відмітні принципи: 1) археологія знання не має спра- 71 ви з думками, уявленнями, образами, а досліджує дискурси, не є інтерп- ретативною теорією, тобто не намагається знайти інший, прихований смисл; 2) археологія знання не прагне того, щоб виявити генезис дискур­су, її мета полягає у визначенні специфічності конкретного дискурсу; 3) ар­хеологію знання не цікавлять оригінальні твори конкретних письменників і художників, її задача - виявити типові правила, що використовуються в творах письменників, художників, учених; 4) нарешті, археологія знання прагне до систематичного опису дискурсивного об'єкта.

Фундаментальну межу, що відрізняє одну епістему від інших, Фуко бачить в історично визначеному типі співвідношення знаків і речей, що позначаються ними, "означуваних" та "означальних".

Для ренесансної епістеми цей тип будується на основі подібності, яка і стає принципом організації знання. У цю епоху, пише Фуко, речі "приховують і виражають свою таємницю в мові", а слова "постають як речі, які необхідно розшифрувати". Значення виявляється в цю епоху об­меженим сферою подібності, але при цьому знання є повністю взаємопо­в'язаною системою, і кожна аналогія має базуватися на всьому світово­му цілому.

Епістема класики пориває з природним відношенням між знанням і річчю; вона спирається на штучні знаки. Принципом знання стає не подібність, а ототожнення і розрізнення, а між знаком та річчю постає поняття. Опора на штучні знаки й обумовлює можливість розчленову­вання складного на прості частини, систематизації цих частин, виведен­ня з простого складного. В епоху класики, згідно з Фуко, відношення знака і речі, мови й реальності опосередковані мисленням та уявленням, через що з'являється можливість виявлення будови, порядку навіть у не­скінченній безлічі речей, і в результаті виникають такі дисципліни, як при­родна історія, аналіз багатства й загальна граматика.

Епістема сучасності, що виникає на початку XIX в., характеризується новими рисами. Реальність мислиться тут вже не за допомогою просто­рової впорядкованості, а як така, що розгортається у часі. На зміну по­рядку приходить історія, із цією зміною будови розумового поля пов'яза­не виникнення власне біології, політичної економії та мовознавства в су­часному їх розумінні. Мислення в цю епоху вже не сприймає передумови знання як даність, а намагається виявити їх структуру, ставлячи питання про можливість досвіду і розробляючи метафізику таких категорій, як "праця", "життя", "мова", що в результаті веде до формування образу людини, який поєднує в собі суб'єкт і об'єкт знання. Звідси природно ви­пливає думка про минущість, історичність цього образу, "смерті людини", яка повинна буде згідно з Фуко зникнути "як малюнок на піску" зі зміною будови сучасної епістеми.

Думка про "смерть людини" стала об'єктом різкої критики з боку представників антропологічних філософських концепцій. Утім багато в чому критики Фуко перебільшували. Звичайно, він передбачав не близь­ку загибель людини як соціально-природного феномена, а неминучість зміни модусу її розуміння, підкреслював історичність уявлень про люди­ну, особливість постановки проблеми людини в різні періоди історії куль­тури.

Робота "Слова і речі", в якій була поставлена й розроблена низка питань щодо умов функціонування та розвитку наукових уявлень і підсум­ковою думкою якої є ідея зміни епістемічних полів, залишала відкритими питання, пов'язані з причинами зміни епістеми, механізмами їх транс­формації. Відмовившись шукати ці причини в зовнішніх чинниках, Фуко зустрівся із серйозною трудністю, яка так і залишилася неподоланою.

За Фуко, археологія знання нетотожна аналізу мови. "Питання, яким задається аналіз мови, що стосується будь-якого факту мови, таке: за якими правилами може бути побудований такий-то вираз? Опис мовних подій ставить зовсім інше питання: як сталося, що виник такий вираз і не де-небудь, а там, де він виник". Її метою не є і відтворення системи мислення. "...Систему мислення можна відтворити виходячи з ансамб­лю мови. Але при цьому даний ансамбль трактується таким чином, що за власне висловами намагаються виявити інтенції суб'єкта, який гово­рить, його свідому діяльність, те, що він хотів сказати, або ж прагнуть виявити несвідому гру, яку він змушений вести всупереч самому собі... у будь-якому випадку ми маємо справу з відтворенням іншої мови, вияв­ленням німого, невичерпного слова, яке зсередини оживлює голос, який чуємо". "Аналіз мислення завжди алегоричний по відношенню до вико­ристовуваної мисленням мови". "Аналіз мовного поля, - продовжує Фуко, - орієнтований зовсім інакше; він має справу з пізнанням виразу в безпосередності та одиничності його події, визначенням умов його існу­вання, максимально чіткою фіксацією його меж, установленням його ко­реляцій з іншими, можливо пов'язаними з ними виразами, демонстрацією інших форм виразу, що виключаються ним". Відштовхуючись від вирі­шення як лінгвістичних завдань, так і завдань змістовної логіко-історич- ної реконструкції форм мислення, археологія знання бачить свою мету в тому, "щоб трактувати мову не як ансамблі знаків,... а як практики, які систематично формують самі об'єкти, про які в них йдеться". "Звичайно, мова є знаковими фактами, але вона є щось більше, ніж використання знаків для позначення речей. І саме це більше і робить її такою, що не зводиться до слова й мови. Його-то (це "більше") і потрібно виявити та описати". Наведені фрагменти дають деяке уявлення про метод Фуко. Він будує свій аналіз шляхом показу того, чим те або інше досліджуване явище (скажімо, "мова" або "мовна подія") не є, прагнучи, щоб свідомість читача сама відкрила суть "звільненої" від безпосередніх і зовнішніх взає­мозв'язків "мовної події". Тим самим, на думку Фуко, можна розвідати відношення "висловів" ("мовної події") до інших упорядкованостей. Згідно з Фуко, явища вищих рівнів єдності (наприклад, наука) у результаті вияв­ляються похідними від "мовних (дискурсивних) формацій", утворених у свою чергу "мовними подіями".

Пройшовши такі етапи аналізу, як утворення об'єктів (що виявля­ються, за Фуко, "між" словами і речами, що "позначають" і "позначають­ся"), утворення висловів, утворення понять, нарешті утворення стратегій 74

дослідження, Фуко підходить до проблеми цілісності "мовної формації". Принципом цієї цілісності стає у нього причетність окремої мовної фор­мації до ієрархії формацій, в якій принципи впорядкованості нижчих рівнів визначаються вищими рівнями, а ті, у свою чергу, залежні від нижчих. На етапі системи формацій стає можливим опис закономірностей транс­формації мовних практик.

Закономірності мовних формацій як апріорних форм, що забезпечу­ють можливість існування мовних подій (висловів), виявляються у Фуко такими, що належать до іншої сфери, ніж апріорі логічних думок. У полі "історичних апріорі" вислови одночасно виявляються як "мовними подія­ми", так і "речами", утворюючи так званий архів - відповідну рівню істо­ричної свідомості систему передумов буття об'єктів знання й власне знан­ня. "Архів" якої-небудь епохи не може бути повністю описаний, оскільки він не дає можливості поглянути на нього історично; будь-який спосте­рігач сам виявляється зв'язаним окреслюваною "архівом" системою пра­вил. Обмежуючи коло нашої можливої мовної практики, "архів" є посту­латом якихось принципових меж досяжності, можливостей пізнання і ви­разу в даній історико-культурній ситуації. Згідно з Фуко, "архів" позбав­ляє людину ілюзії безперервності й самототожності, вводячи уявлення про переривчастість і різнорідність історичного часу, веде до необхід­ності відмови в теорії історії ідей від застосування як поняття емпірично­го, так і трансцендентального суб'єкта знання, що покоїлося на ідеї транс­цендентальної єдності самосвідомості. Співвідношення "свідомість- пізнання-наука" замінюється ланцюжком "мовна практика-знання-наука". Наука і знання виявляються розташованими на різних історичних та струк­турних "рівнях", або "порогах", як їх називає М. Фуко. Він дає наступні визначення: знання - це всі форми інформативності, що вкладаються у межі дискурсивного аналізу, наука - гранично верифікована та систе­матизована форма самобуття й саморефлексії будь-якого знання; між наукою та знанням існує чітка ієрархія. Вони знаходяться на принципово різних "рівнях". У своїй роботі "Археологія знання" Фуко виділяє та ана­лізує чотири таких "пороги".

Перший - поріг "позитивності", в якому відбувається найперша "саморефлексія висловлювань", які, за Фуко, є основою мовної та пози­тивної практики. Другий - поріг "епістемологізації". Тут відбувається синтез та подальша ієрархізація людської мовної практики, яку М. Фуко традиційно розглядає як основу будь-якої практики. Дана систематизація і є початковою формою утворення наукового знання. Останнє на даному "порозі" перебуває ще в остаточно "несформованому" вигляді, проте саме тут відбуваються важливі процеси верифікації та, на цій основі, суборди- нованості наукових і донаукових форм інформованості суб'єктів.

Третій "поріг" - "поріг" науковості. На даному рівні розвитку знання наявні утворення свідомості та інформованості суб'єкта, що на попередньому "порозі" знайшли своє глибоке й всебічне структурування, розгалуження та набули усталених ознак взаємопов'язаності. На рівні "науковості" все це вже підлягає класифікації та формалізації. Виділення М. Фуко такого "порогу" є плідним хоча б тому, що обґрунтовує "нау­ковість" застосування до наявної сукупності наукового знання різних видів формалізації за допомогою засобів, наприклад, кібернетики, лінгвістики, математичної логіки та ін. Таким чином, обґрунтовується правомірність синтезу наук, ліквідації меж між точними та гуманітарними дисципліна­ми. Традиційне гуманітарне знання, наприклад філософське, "добудовуєть­ся" методами, засобами та науковим апаратом "точних" дисциплін. Це дає змогу тим наукам, де, користуючись термінологією Фуко, є велика частка "непрозорого", вельми суб'єктивного знання, стати знанням "про­зорим", рефлектованим та систематизованим, справді науковим. Ви­знання М. Фуко необхідності факту формалізації знання для набуття ним статусу науковості має велике конструктивне значення, тому що дає простір та теоретичне обґрунтування методам формалізації при дослі­дженні результатів у всій сфері дисциплін гуманітарного плану, які раніше не підлягали формалізації.

Четвертий "поріг" - "поріг формалізації". На цьому етапі мовні утворення виокремлюють свою структуру таким чином, що вона може вже бути аксіоматизована та формалізована.

Предметом уваги самого Фуко є, очевидно, позитивний ступінь, тобто донауковий рівень знання, але при цьому він прагне виявити обумовленість науки донауковим рівнем, описати залежність вищих рівнів мовної прак­тики (науки) від елементарних "дознакових" мовних утворень.

Ураховуючи "підкореність" донаукових структур знання знанню нау­ковому, систематизованому, він усе ж ніяк не відкидає значної ролі дона­укової форми свідомості як існуючого синтезу емпіричного знання, і з та­кої точки зору слід, на наш погляд, розглядати всі інші положення про донаукове знання. Услід за практикою, яка у Фуко розуміється як життя мови, донаукове знання, формуючи нашу підсвідомість, сьогодні відіграє неабияку роль у пізнанні світу. Так, наприклад, саме структури донауко­вого знання допомагають відновити втрачений, за М. Фуко, зв'язок між словами та речами (див. "Слова та речі"). Донаукове знання є формою існування дознакових форм інформації та свідомості. Безперечно, донау­кове знання є "вічною" основою існування та розвитку більш високих рівнів знання, наприклад систематизованого наукового знання. Нарешті, 76

донаукове знання є формою первісного синтезу та існування людської суб'єктивності.

Концепція Фуко викликала цілий потік різноманітних відгуків і оці­нок - від різко негативних до захоплених. Суперечки викликала чи не кожна думка Фуко, багато розбіжностей були в оцінках позицій автора. Французький філософ Ж.-М. Доменак стверджував, що витоком мис­лення Фуко є "структуралістське заперечення сенсу", а М. Дюфренн ба­чив у його філософії один з різновидів неопозитивізму, що із запізненням з'явився у Франції. Не можна відмовити в спостережливості Ж. Дельозу, що влучно охрестив мислення Фуко "романтичним позитивізмом", - ця парадоксальна формула, не дивлячись на її зовнішню розпливчатість, до­статньо точно передає специфічні риси світогляду Фуко. "Суть справи, - писав Дельоз, - не тільки в тому, щоб подолати дуалізм "поезії та науки", який ще притаманний творчості Башляра, так само як і не в знаходженні засобів наукового підходу до літературних текстів, - вона в тому, щоб відкрити й охопити невідому землю, де літературна форма, наукове при­пущення, буденна фраза, шизофренічна нісенітниця і т. ін. - без підгонки, редукції або мовного зрівнювання - однаково є висловами".

Звичайно, серйозних підстав зараховувати Фуко до позитивістської традиції немає. Не дивлячись на те, що ідеї Фуко та ідеї лінгвістичної філософії деколи звучать в унісон, Фуко, що розвиває раціоналістичні схе­ми аналізу культурних, наукових та мовних феноменів, так само як і його концепція наукового знання, різко суперечать підкреслено емпіричному духу неопозитивістської філософії мови. Традиція, якою обумовлене мис­лення Фуко, - це традиція французької неораціоналістичної епістемології.

Прагнучи протистояти еволюціоністським концепціям розвитку знан­ня, Мішель Фуко продовжив основні теми, розроблені Койре, Башляром і Кангійемом. Він намагався, і небезуспішно, знайти шлях подолання вла­стивого їм психологізму. Цей шлях привів його, проте, до абсолютизації формально-апріорних (хоча і в новому - історичному розумінні) умов розвитку наукового знання. У Фуко втратили своє значення діалектичні аспекти розвитку науки, що відігравали вельми важливу роль у концепції Башляра. У творчості Фуко була доведена до межі ідея переривчатості культурного і наукового розвитку.

Творчий доробок М. Фуко надзвичайно цікавий та багатоплановий. Французький мислитель проблематизував широкий спектр дисциплін - філософію, юриспруденцію, культурологію, історію, соціологію, психіат­рію, педагогіку тощо. Він зробив глобальну спробу генералізувати все людське знання, "реформувати метафізику", створив нові методи дослі­дження та аналізу дійсності.