Розглядаючи науку як сутнісне явище Нового часу, М. Гайдеггер не задовольнився визначенням виходу із середньовіччя як звільнення людиною самої себе від обов'язковості істини християнського одкро­вення.

Новітність полягала в тому, що людина ставить спосіб, яким вона пересвідчується в існуванні усього іншого, в залежність від самої себе. І цей спосіб безпосередньо пов'язаний з можливістю утвердження наукового погляду на світ.

А оскільки мислити багатоманітність явищ в цілому можна, лише віднайшовши спосіб їх об'єднання, в кожній науковій картині світу певним чином мислиться єдність багатоманітності. Класичне наукове бачення світу як математичного універсаму знаходить цю єдність в універсальних законах, виявом яких виступають події, що відбува­ються. Оскільки історично першими законами, сформульованими на­укою Нового часу, були закони механіки, багатоманітність, яку вони впорядковували, розглядалась як сукупність речей, що виявляли пев­ні властивості в певних відношеннях. Закони ж і уявлялись як най­важливіші взаємовідношення між речами і як необхідні зв'язки. Цей звичний погляд на світ не є єдино мислимим. Ми можемо виходити з властивостей, які відкриваємо в пізнавальному ставленні до світу. Тоді речі можуть сприйматися як певні конструкти, що відповідають саме такому, а не іншому набору властивостей. У будь-якому разі йдеться про спосіб уявляти шукану багатоманітність і спосіб її впоря­дковування, тобто встановлення певної єдності.

Та обставина, що історично першою науковою картиною світу була механічна, позначилась на розумінні руху не як зміни, а як пересу­вання і відповідно речі розглядалися як незмінні.

Незадовільність такого ототожнення стала очевидною при аналізі живого, коли складне вже не може розглядатися як складене з прос­того (як у механічних системах), коли треба зважати на розвиток жи­вих організмів, у якому ціле визначає частини, а не навпаки. Згідно з діалектичною традицією у класичній німецькій філософії на основі філософських розвідок у царині еволюції людського пізнання було чі­тко визначено специфіку категорій цілого й частини в їхньому зв'язку з процесуальністю - становленням і розвитком.

Варто зазначити, що системний підхід, засновником якого вважа­ється А. Берталанфі, ґрунтувався саме на намаганні розглядати сис­тему як насправді цілісну в її русі й становленні, що мало спрацювати при застосуванні цього підходу до життя, людини, суспільства. Проте у фізиці й хімії система та елемент мислились відповідно до принципу редукції, і слід визнати, що принцип цей довгий час спрацьовував надзвичайно плідно. Особливо чітких рис він набув у квантово- релятивістській картині світу, що склалася в науці XX ст. внаслідок попередньої глобальної наукової революції. Ідеться про рівні структур­ної організації матерії, або так звані "квантові сходи" В. Вайскопфа [1], на яких розташовувались ядра, атоми й молекули як стійкі квантово- механічні утворення.

Межі застосовності цього системного розуміння єдності багатома­нітного як структурної єдності, які встановила сучасна фізика висо­ких енергій, розглянуто в п.2.1.1, як і незастосовність принципу ре­дукції до пояснення систем, що самоорганізуються. У даному підроз­ділі цілісність розглядатиметься як спосіб уявити єдність багатомані­тного в науковій картині світу. Це означає, що ми маємо прояснити категоріальні засади, адекватні межам застосовності нелінійних тео­рій самоорганізації й здатні забезпечити можливість онтологізації но­вих знань. Крім того, в контексті нової картини світу мають бути зро­зумілі риси, які приписувалися світу попередньою його картиною. У нашому випадку в нелінійній (синергетичній) картині світу, розгляду­ваного як змінний, минущий, динамічний, має знайти пояснення стійкість існування, описуваного лінійними законами, зрозумілого як динамічна стійкість цілісних утворень, що самоорганізуються.

Самоорганізація - це становлення нового цілого, отже, розуміння цілісності є особливо важливим. Насамперед синергетичне розуміння цілісності є діалектичним, оскільки розглядає відповідну єдність бага­томанітного процесуально. Це може бути процес самоорганізації як становлення нового цілого, що створює собі частини з наявних елеме­нтів середовища (поява параметра порядку). Це може бути динамічно сталий періодичний процес відтворення посталого цілого. Це може бути процес переходу параметра порядку до хаотичної поведінки.

Хоч вибір у точці біфуркації (взагалі - в особливій точці) є випад­ковим, здійснюється він з даного набору можливостей, зумовлених характерними для цього середовища атракторами (атрактор - стан, до якого "притягуються" траєкторії руху у фазовому просторі). Більше того, сама наявність вибору з двох або кількох певних (але не будь- яких) можливостей уже характеризує середовище, на якому відбува­ється самоорганізація, як цілісність.

Таким чином, цілісність притаманна не лише системі, що самоор- ганізується, яка утворилася в результаті історичного вибору того, а не іншого виду узгодженого руху елементів певного середовища. Саме формування властивого середовищу набору можливостей для народжуваного параметра порядку - це також знак цілісності, хара­ктерний для синергетичного образу світу.

Таким чином, цілісність і поліваріантність не суперечать одна од­ній, а передбачають наявність одна одної. Це є ще очевиднішим для систем, для яких можливі обидва варіанти. Для різних елементів се­редовища здійснюється один з варіантів вибору: один - з вихорів з протилежно спрямованими рухами (для певної молекули), один - з класів або одна з партій (для окремої людини). Важливо наголосити, що на загал на такому середовищі здійснюються всі можливі варіан­ти, проте це не будь-які, а строго конкретні можливості, в чому й ви­являється те, що система стає цілим.

Цілісність, що характеризується наявністю параметра порядку, зберігає значення на всіх фазах процесу самоорганізації, хоч конкре­тні цілісності, що з'являються на поверхні буття, можуть дробитися під час переходу до наступних біфуркацій і взагалі зникати в разі вхо­дження у хаос. Проте навіть після переходу до стадії динамічного хао­су, коли параметр порядку поводиться хаотично (дивний атрактор), він залишається параметром порядку, тобто характеризує узгоджений, хоч і хаотичний при цьому, рух багатьох елементів середовища. Неда­рма принципово складні системи, які не можна звести до простих еле­ментів (фрактали), утворюються саме в динамічному хаосі.

Філософським засадам розуміння динамічного хаосу й фракталів присвячено підрозділ 2.4. А зараз уважніше розглянемо цілісність як спосіб уявити єдність багатоманітного в сучасній науковій картині сві­ту. Різноманітність вияву рис цілісності систем, що самоорганізуються, передбачає певне впорядкування. Особлива значущість (і в теорії, і на практиці) проблеми стійкості цілісних систем, що утворюються у про­цесі самоорганізації, вимагає висунення саме їхньої стійкості як засади типологізації. Системи, що саморганізуються, існують лише як процес когерентного руху елементів середовища, з яких ціле у своєму станов­ленні або самовідтворенні формує свої частини. Відповідно, стійкість тут може розглядатися лише як динамічна стійкість.

2.2.1.