Зміна ставлення людини до природи В КОНТЕКСТІ ПОСТНЕКЛАСИЧНОЇ НАУКИ

Фундатори класичної науки Галілей і Декарт розробили відповідні метафізичні засади розуміння природи. Це розуміння надалі оформи­лося філософською рефлексією І. Канта, а у XX ст.

У фізичній картині світу класичної доби природа розглядається як математичний універсум, тобто як така, що підкоряється універсаль­ним законам, й усі природні події в такому світі визначаються їхньою дією. А лінійність цих законів, інваріантних щодо зміни знаку часово­го параметра, тобто зворотних у часі, забезпечує незмінну сутність фізичної реальності, ними визначену.

Які можливості для людської активності передбачає така картина світу? Певна свобода цієї дії зумовлюється тим, що фізичні процеси визначаються не лише законами, а й початковими і граничними умо­вами, в яких закони є дійсними щОдо тієї чи іншої фізичної системи. Змінюючи ці умови, людина здатна досягати певних цілей. Та обста­вина, що у світі, де все детерміновано законами, свобода вибору по­чаткових умов не є обґрунтованою, почала усвідомлюватись лише в контексті нових картин світу, що прийшли внаслідок наукових рево­люцій XX ст., особливо останньої, пов'язаної зі становленням неліній­ної науки й синергетичної картини світу.

У цій картині світу поряд з регулярностями (законами) існують по­дії [7, с. 52-97], які тому й стоять поруч з регулярностями, що не ви­значаються законами. Це події вибору системою подальшого шляху розвитку в точках біфуркації - в розгалуженні динаміки нелінійної системи. Об'єктивно існуючі рівноймовірні можливості подальшого перебігу подій може бути теоретично описано нелінійними рівняння­ми, але знання про наступний стан системи передбачає відомості про історичний вибір, який реально відбувся.

Саме ця обставина й зумовлює можливість впливу людини на пе­ребіг природних процесів, оскільки вплив на нелінійні системи в точ­ках біфуркації не лише є принципово можливим, але й не потребує великих енергій. У точці біфуркації нелінійна система є принципово відкритою, й найменший поштовх зумовлює великі наслідки, запус­каючи механізми формування й дії причин, енергетично забезпече­них нелінійністю ситуації, що роздмухує перебільшує роль незначних відмінностей, приводячи систему до різних станів (атракторів). Так, крик у горах може викликати снігову лавину в тому чи іншому місці, але не може її зупинити.

Та оптимістична обставина, що людина має можливості впливати на природу, затьмарюється постійним ризиком, що їх супроводжує. Не відаючи, що творить, людина постійно "звершує" дії, які є визна­чальними для природи (особливо для живої природи), що врешті-решт і призводить до сучасної екологічної кризи.

Здавалося б, не є новиною здатність людини робити помилки. Існує навіть філософський погляд під назвою "фалібілізм", який як раз і ви­ходить з визнання схильності людей до помилок. Американський пра­гматист Ч. Пірс, який і запропонував вищезазначену позицію, вважав головною перевагою науки як виду людської діяльності систематичну критику й корекцію помилок. Знаний філософ науки К. Попер поклав цю думку в основу своєї методологічної концепції критичного раціона­лізму. Згідно із цією концепцією, раціонально налаштована людина переходить від однієї спростованої теорії до іншої, забезпечуючи таким чином прогресивний розвиток. Керуючись ще не спростованими теорі­ями на практиці, вона починає їх фальсифікувати, хоч і не одразу. І з цієї цілком респектабельної позиції неминучі помилки слід виправляти, що й забезпечує прогрес у пізнанні й розвитку суспільстві.

Однак синергетичний погляд на речі істотно обмежує здатність людства до виправлення помилок.

Ця теорія зберігає, згідно з принципом відповідності, значення класичної термодинаміки та її другого начала. За законами нерівно- важної термодинаміки, локальне зменшення ентропії (збільшення по­рядку внаслідок самоорганізації або організації) можливе за рахунок того, що вироблена в новоствореній системі ентропія віддається сере­довищу. При цьому існує так звана ентропійна плата за локальне зменшення ентропії: ентропія, вироблена при самоорганізації, значно більша за ту, яку б мало середовище, якщо б самоорганізація не від-

бувадась. Власне, проблеми із забрудненням середовища, з якими весь час стикається людство, і є ентропійною платою за впорядкова­ність його існування. Таким чином, виправлення людством своїх по­милок, які завдали шкоди природі, навіть коли це ще можливо, також потребує ентропійної плати.

Які ж існують обмеження для цієї плати? Доки Сонце забезпечує Землю низькоентропійним випромінюванням, а Земля може відда­вати випромінювання з високою ентропією в космічний простір, в цій відкритій системі є джерела й стоки, і негентропія може витра­чатися на самоорганізацію. Однак обмеженим є саме цей баланс. І як неможливе охолодження, якщо нема куди віддавати тепло, так і надмірна людська активність, збільшуючи ентропію понад міру, мо­же порушити цей баланс. Парниковий ефект як раз і є одним з свід­чень такої небезпеки.

Проте мета цього підручника не полягає в тому, щоб додати кілька синергетичних жахів до списку, який із часів Римського клубу лише збільшується. Нове знання про світ, здобуте у процесі останньої науко­вої революції, не тільки демонструє нові аспекти ризикованості людсь­кого існування у природному світі, але й відкриває нові обрії для від­повідального, але не безнадійного ставлення до цього існування.

Так, застосування лінійних законів для невтішних екологічних про­гнозів передбачає лише один сценарій перебігу подій, коли все погір­шується за експоненціальним законом, тобто з певного моменту над­звичайно швидко. Римський клуб не першим запропонував такий лі­нійний погляд на речі. Власне, теорія теплової смерті Всесвіту, яка виникла у XIX ст. як висновок з класичної термодинаміки, вже про­демонструвала граничний варіант лінійного погляду на світ. Статис­тичне трактування ентропії Больцманом лише зробило цей висновок хоч і не беззаперечним, але надзвичайно ймовірним. Головне при цьому, що термодинамічний хаос є єдино можливим фіналом розгор­тання подій (атрактором). Цей фінал здається сумним, тому що тер­модинамічне розуміння хаосу передбачає найвищий рівень безладу без шансів виходу з нього. Але саме таке розуміння хаосу й було пере­глянуто сучасними динамічними його теоріями.

Ці теорії пов'язані з розвитком наприкінці XX ст. нелінійної дина­міки завдяки зростанню обчислювальних можливостей комп'ютерної техніки. Річ у тім, що нелінійні рівняння не мають аналітичних рі­шень (у вигляді формули), а розв'язуються за допомогою лише обчис­лювальних методів. Тому можливості нелінійної динаміки, основи якої було закладено ще І. Ньютоном і розвинуто на початку XX ст.

А. Пуанкаре, було реалізовано лише зараз. Нелінійна динаміка проде­монструвала, що ототожнення хаосу й безладу не є правильним. Ди­намічний хаос - це єдність порядку й безладу [6] (див. підрозділ 2.4).

Порядок у динамічному хаосі визначається, перш за все, тим, що він є детермінованим хаосом. Це означає, що кожен крок у нелінійній динаміці є визначеним, детермінованим, наприклад, ітераційною фо­рмулою. Але оскільки нелінійність роздуває найменші неточності у визначенні вихідних величин, передбачення можливе тільки в межах так званих "вікон прозорості" на дуже невелику кількість "кроків", тому що найменші розбіжності початкових умов спричинюють рух системи в напрямку областей тяжіння дуже різних атракторів.

На що ж можна побачити в таких властивостях динамічного хаосу для діяльності людини? Річ у тім, що наявність і конкуренція кількох атракторів на середовищі створює на межі областей їхнього тяжіння надзвичайно складні структури, які є динамічно стійкими. Тобто хаос відіграє конструктивну роль у Всесвіті. Гра випадковостей при виході системи із хаотичного стану зумовлює неоднозначність у виборі сис­темою варіантів динамічно стійкої поведінки, яка і утворює, і утри­мує складні структури. Хаос руйнує все нестійке, залишаючи лише стійкі структури, які можуть створювати нове середовище, на якому можливе формування нових утворень. Таким є розуміння еволюції в нелінійній науці.

Коментуючи спосіб поведінки людини у світі, зрозумілому таким чином, слід зазначити, що в дуже небагатьох випадках вона може зберегти за собою квазікласичну позицію стороннього спостерігача, який, теоретично передбачивши варіанти перебігу подій, впливає на систему належним чином, щоб забезпечити реалізацію сприятливого варіанта. Цей ідеальний варіант є можливим щодо систем, в яких людина відсутня. Проте і для таких систем пізнавальна позиція є як мінімум некласичною, тобто об'єктивність розгляду забезпечується врахуванням способу дії спостерігача при вимірюваннях, зокрема зважанням на засоби вимірювання й їхній можливий вплив на пере­біг подій. Для більшості ж нелінійних систем, які вивчаються постне- окласичною наукою, відкритість до найменших впливів є настільки істотною, що більш адекватним є включення процесу спостереження до системи, що вивчається, тобто розгляд систем як людиновимірних.

Екологічні системи сьогодні на планеті Земля є людиновимірними за визначенням. Це типові об'єкти постнекласичної науки. На думку В. Стьопіна, який увів розрізнення класичного, некласичного й пост- некласичного етапів розвитку науки й відповідних історичних типів раціональності, постнекласичний тип раціональності передбачає спе­цифічне співвідношення суб'єкта і об'єкта пізнання.

Ця вимога здається абстрактною тільки доти, доки ми не врахову­ємо людиновимірність предмета, що вивчається, або принаймні на­лежності цього об'єкта до живого світу. І якщо визначення рослин і тварин як шкідливих або корисних вочевидь завадить створенню по­няття біосфери, то це має не лише академічне значення, а й практи­чні екологічні наслідки. Ще більш наочною є вимога адекватних цін­нісних орієнтацій, коли предметом дослідження стає людина, як у медицині. Тоді проблеми лікарської етики перетворюються на про­блеми життя й смерті конкретних людей, коли, наприклад, методоло­гія передбачає плацебо (тобто групу хворих, яких, щоб перевірити ді­євість нового препарату, тільки-но удають, що лікують). Тут уже не­відповідність класичної методології, наприклад, неврахування мож­ливості визначального впливу на хворий організм у процесі приладо­вих досліджень (рентген, ультразвук тощо), не є питанням лише наїв­ності лікаря або консервативності наукової спільноти, але й питанням моральної й навіть юридичної відповідальності.

Таким чином, у постнекласичній науці екологічне середовище, на якому відбувається самоорганізація складних утворень, розглядається не просто як антропогенне й техногенне, а і як соціальне. Дійсно, аналізуючи проблеми зростання великих міст, демографічні пробле­ми, проблеми розвитку виробництва й освіти, чи можна відділити в

них природне й соціальне? Хіба що в абстракції, і то не відповідним постнекласичній методології чином.

Отже, "людський фактор" з його ментальною компонентою стає ви­значальним для можливостей самоорганізації тих або інших структур. Тому на нашому пострадянському просторі "хочемо як краще, а вихо­дить як завжди". Так і буде продовжуватися, поки саме ми залишає­мося цим середовищем, на якому має відбуватися самоорганізація, оскільки саме стан середовища визначає набір можливих атракторів. Якщо ж ми хочемо змінити атрактори, треба змінювати середовище, тобто нас самих разом з нашими цінностями.

Таким чином, ідея морального вдосконалення з віддаленої від по­зитивної науки плопщни перемішується в центр наукової проблема­тики, коли йдеться про людиновимірні, зокрема екологічні, системи. Це означає, що просвітницька екологічна діяльність не є марною. Проблема колективної відповідальності людства не вичерпується, звичайно, лише просвітою, але й не може бути розв'язаною поза про­світою й вихованням.

Що ж до філософських засад людської діяльності в цій визначаль­ній сфері, то, як зазначав К. Апель на XIX Всесвітньому філософсько­му конгресі в Москві, час протистояння ірраціоналістичних етичних концепцій і рафінованого раціоналізму філософії науки скінчився ра­зом з XX ст. Колективну відповідальність у сфері глобальних проблем людства не може бути реалізовано без комунікації, здійснюваної на раціональних засадах. Ці раціональні засади не може бути запозичено із філософських засад класичної науки, де спокій щодо непорушності матеріальної субстанції вдало доповнювався мисленням про неї з привілейованої пізнавальної позиції, з погляду "божественних очей", за виразом X. Патнема. Не є адекватними навіть і засади некласичної науки, яка була ще лінійною й обходила ті особливі сингулярні точки, саме в яких і можливості, і відповідальність людини відкриваються з надзвичайною силою і теоретично, і практично, що й продемонстру­вала сучасна постнекласична наука.

Засади людської раціональності з погляду синергетики передбача­ють позицію не твердих далекосяжних планів, а гнучку позицію ав- топоезису, коеволюції людини й природи, постійного зворотного зв'я­зку й корекції пізнавальної й діяльнісної ролі суб'єкта відповідно до змін, які вносить його діяльність в існування об'єкта, що в багатьох випадках включає в себе того ж самого суб'єкта. Для виразу цього нерозривного зв'язку В. Аршинов використовує образ відомого малю-

нку У. Ешера: руки, які малюють одна одну, і, таким чином, немож­ливо визначити, де малюнок, а де реальність.

Там, де думки, цінності, наміри людини стають контрольним пара­метром самоорганізації (а саме таким є спосіб існування людини в соціальному й природному світі), малі й великі справи кожного мо­жуть стати вирішальним моментом у переведенні нашого екологічно­го середовища в новий стан, де уможливляться більш сприятливі сце­нарії перебігу подій у спільній долі людей і природи й у нашій країні, і на нашій планеті.

Стосовно підтримки сталого існування (гомеостазису) в локальному (регіональному) масштабі синергетика може запропонувати модель відкритих дисипативних структур. Локальне зменшення ентропії, по­в'язане з їхньою самоорганізацією, самопідтримується шляхом пере­давання продукованої в них ентропії середовищу, що їх породило, й одержання від цього середовища енергії й речовини з низькою ент­ропією. При цьому, як уже зазначалось, існує ніби ентропійна плата за самоорганізацію: за наявності в середовищі структур, що самоор- ганізуються, ентропії продукується значно більше, ніж у разі їх відсу­тності. Отже, підтримка порядку в одному місці неодмінно супрово­джується його зменшенням в іншому. Таким чином, людина може зберігати гомеостазис локальних структур, створених і підтримуваних живою природою, обмежуючи власний руйнівний вплив на них, як це відбувається, наприклад, у заповідних зонах, тобто утримуючи умови їхнього існування в необхідних для періодичного їх відтворення ме­жах. Тому сталість локально може бути забезпечено, хоч не без втрат у глобальному масштабі.

Чи існують можливості "сталого розвитку" людства у глобальних масштабах, якщо розглянути їх у контексті синергетичних уявлень? Локальне процвітання одних регіонів на тлі залежності та руйнування інших дестабілізує загальну ситуацію на планеті. А глобалізація при­зводить до того, що наслідки цієї нестабільності порушують сталість і локальної самоорганізації.

Якщо ситуацію можна інтерпретувати як нелінійну й таку, що роз­гортається за сценарієм входження у хаос, то тут відкриваються мо­жливості утворення складних систем на кшталт фракталів у зоні кон­куренції різних атракгорів нелінійної хаотичної динаміки. Саме такі динамічні утворення можуть відповідати розумінню "сталого розвит­ку" людства у глобальних масштабах з погляду сучасних нелінійних теорій. Як бачимо, знання про природу самоорганізації, принаймні на методологічному рівні, на наших очах перетворюється на умову ви­живання людства. Важливість адекватних філософських засад цих уявлень також складно переоцінити.