Метаморфози “духу” цивілізаційногорозвитку

Розвиток цивілізації, між тим, змінював “дух епохи”, на якому базувались освіта і виховання, життєдіяльність і загальна культура. Через “відродження людини як земної істоти, просвітництво і реформацію, страту англійського короля “залізнобоким” Олівером Кромвелем і “Марсельєзу” французьких комунарів людство зі страхом і трепетом перед майбутнім увійшло до смуги пролетарських революцій.

“Світло у вікні” з'явилось як прозріння: на противагу марксизму-ленінізму європейська цивілізація відлік своєї історії здійснювала за принципом “оновлення людини” Фрідріха Ніцше, “духом капіталізму” знаменитого німецького філософа і соціолога релігії Макса Вебера, за настановами “благоговіння перед життям” і авторитету загальнолюдських цінностей, піднятих німецько-французьким теологом і місіонером Альбертом Швейцером.

В узагальненому вигляді взаємодія філософів і педагогів у контексті обґрунтування загальної парадигми розвитку освіти і виховання в історії розвитку цивілізації представлена у таблиці 1.

Дві системи освіти і виховання — радянська (соціалістична) і західна - розгорталися різноспрямово. Парадоксально, але факт: одні й ті самі знання — надбання світової науки, культури і соціальної практики — у різних системах освіти трактувались якщо й не зовсім по-різному, то, у всякому разі, не однаково. Різні “духи” спонукали освітні системи до формування різних типів особистості, з різними установками на життя, з різною філософією і світоглядом.

Можливо, саме тому цивілізації не вдалось уникнути конфронтації, апогеєм якої стали друга світова війна, гонка озброєнь і надто реальна загроза ядерного апокаліпсису.

Таблиця 1

Потреба у відстороненні цих, як і багатьох інших, загроз глобального протистояння народів і культур поступово змінила “дух епохи” двадцятої цивілізації. Людство болісно “пережило” епоху соціальних революцій”, спричинених славнозвісним “Маніфестом комуністичної партії”. Воно подолало “Присмерк Європи” і “Повстання мас”, ідеї Освальда Шпенглера і Х. Ортеги-і-Гассета. З надією до “Феномену людини” Тейяр де Шардена і “Демократії” Алексиса де Токвіля, збагнуло сенс неосяжного як належного й розпочало свій поступовий перехід від “духу” конфронтації і протистояння до “духу” взаєморозуміння і співробітництва. З падінням “берлінської стіни” й розвалом “останньої імперії” цей дух поступово утверджується як основа освіти і виховання людини, життєдіяльність якої набере оберти у XXI столітті. Узагальнені моделі розуміння цієї доби (як загалом, так і окремими сюжетами) представлені працями представників екзистенційної герменевтики - М. Гайдеггера і Х. Г. Гадамера, філософської антропології - М. Шелера, Г. Плесснера і А. Гелена, персоналіста - П. Рікерта.

Філософія як теорія і методологія освіти має розгорнути категоріально узгодженим чином зміст і сенс “духу епохи”, яка наближається. Вона має розкрити й делегувати його в освіту і саме на цій основі змінити її (освіти) ідеологію. Сучасна педагогіка має стати філософією; філософія ж освіти має “педагогізуватися” до такого рівня, якою вона була в історії практично завжди від часів Конфуція і до Ясперса.

Марксистська “революція” перетворила філософію в ідеологію. Дійсне ж призначення філософії — людино- і культуротворче, тобто педагогічне (етичне, світоглядне, виховне, моральне). Як відомо, у філософії нічого “не пропадає”, її надбання не старіють.

Пересічна людина може й не дуже глибоко розуміє, але надзвичайно тонко відчуває і переживає “дух епохи”, охоплюючи його безпосереднім культуро- і життєтворенням. Митець відтворює його пензлем, музикою або архітектурним шедевром, які чарують нас і спонукають замислитися над вічним. Політик намагається представити його у вигляді ідеології, яку нав'язує суспільству в якості загальної установки практичної поведінки. Не ображаючи нікого, розуміючи, що кожен з нас у суспільстві, як писав Платон (до речі, не посилаючись на Конфуція, хоч ця думка належить саме останньому), має займатись своєю справою, висловлюю глибоке переконання в тому, що лише філософи і педагоги мають змогу піднятися до розуміння ““духу епохи як одвічної мудрості історії і сьогодення, мудрості, яку належить передати дітям. Філософія освіти, як її теорія і методологія, розгортає освітній процес до рівня всезагальності розуміння людини і людяності, гуманізму і фундаментальних цінностей, за якими — історія, сьогодення і майбутнє.