ЛЕКСИЧНИЙ ВКАЗІВНИК

φιλοσοφία - слово утворене від (гр.) «любов», «дружба» (f¾lja, іон. filjh) та «мудрість», «знання» (sofja, еп.-іон. sofjh). Буквально «любов до мудрості».

functio - (лат.) «функція», «діяльність», «робота», «призначен­ня», «обов’язок».

Брахма - (санкскр.) першооснова всього існуючого на землі, першопочаток, природа в цілому, одухотворений і божественний Всесвіт, «світова душа». Одне з головних понять філософії ста­родавньої Індії, що окреслилося ще в текстах Вед.

Атман - (санкскр.) поняття, яке в окремих текстах тлумачить­ся як індивідуальна людська душа, що проявляється насамперед у диханні, а в деяких, як «колективна душа», тобто сума душ усіх людей. Саме злиття, розчинення Атмана у Брахмі, тобто людської душі у Всесвіті, природі, світовій душі.

прана - (санкскр.) «дихання». Саме дихання, як стверджується у індійських священних текстах, є головним проявом людської душі, і саме отримання контролю над диханням, як вчить філосо­фія йоги, є одним із щаблів до злиття людської душі зі світом.

сансара - (санкскр.) колообіг перевтілень людської душі, що триває вічно. Причому кожне нове втілення є відплатою за хоро­ші чи погані вчинки, які людина здійснила протягом життя, а та­кож за те чи відповідала вона своєму суспільному призначенню. Людина після своєї смерті може втілитися або в нижчу істоту, або у вищу. За вченням буддистів, нижче перевтілення - це коли лю­дина перетворюється у 1) «нарака» - мешканця пекла; 2) «пре- та» - «голодного духа», тобто істоту, яка постійно відчуває голод; 3) тварину, яка постійно страждає від власного невігластва. Вище перевтілення - це коли людина стає: 4) одним із богів, 5) «асу- ром» (демоном-напівбогом), 6) іншою людиною. Розірвати коло перевтілень - мета індійського філософа.

карма - (санкскр.) розплата за хороші чи погані вчинки, які людина здійснила протягом життя.

дхарма - (санкскр.) призначений кожній людині від народжен­ня суспільний та моральний обов’язок. У Індії він визначався в залежності від того, до якого суспільного прошарку за своїм на­родженням належала людина. Таких прошарків існувало чотири: «брахмани» - священнослужителі, правителі, знать, «вайш’ї» - воїни, «шудри» - слуги. В залежності від того, наскільки людина дотримується дхарми, залежало перевтілення душі людини після смерті.

шрамана - (санкскр.). Так називалися групи аскетів у старода­вній Індії. Кожна шрамана проголошувала свій окремий шлях до спасіння.

джіна - (санкскр.) «переможець». Мається на увазі, насампе­ред, переможець над самим собою, над власними потягами і праг­неннями, над жадібністю, марнославством та ін. Представники давньоіндійської філософської школи «джайністів» (засновник Джіна Махавіра) вважали, що такої перемоги можна досягти тіль­ки суворими самообмеженнями, аскезою, чернецьким життям.

будх - (санкскр.) «будити», «пробуджуватися». Це слово по­кладено у назву чи не найпотужнішої течії давньоіндійської філософії «буддизму» (засновник Сіддхартха Ґаутама). Пробуд­женою, або просвітленою (Буддою), у цій філософській течії на­зивають людину, яка позбавилася усіх прагнень світу, а, отже, і від страждань та досягла блаженного стану - «нірвани».

нірвана - (санкскр.) «угасання», блаженний стан безтурбот­ності, внутрішнього спокою, близький до стану мокші, тобто злиття з природою, - одне з головних понять філософії буддизму. Досягнення цього стану є метою кожного буддиста.

лока - (санкскр.) «матерія», «поцейбічний світ». Вважається, що саме це слово дало назву школі «локаятиків», стародавніх ін­дійських філософів, які вірили тільки у існування поцейбічного матеріального світу, вважали істинним лише те, що пізнається безпосереднім сприйняттям, єдиною реальністю проголошували матерію, а метою людського життя - насолоду. Своєю майстер­ністю суперечок із представниками інших шкіл локаятики стиму­лювали філософські дискусії і сприяли більш точному визначен­ню позицій і понять філософів інших шкіл.

чар - (санкскр.) «їсти», «жувати». За однією з версій це слово було покладено в основу назви давньоіндійської філософської школи «чарвака», яка, нібито, проповідувала принцип: «Їж, пий, веселись!», тобто метою життя оголошували насолоду.

чару - (санкскр.) «чаруючий», «приємний». За іншою версією саме це слово було покладено в основу назви філософської школи «чарвака», «вака» - означає «слово», тобто «чарвака» - це «чаруюче слово». За третьою версією назву школи пов’язують також з іменем напівлегендарного мудреця Чарваки. Найчастіше цю школу вважають доповненням до локаяти або й ототожнюють з останньою.

асани - (санкскр.) різні пози для укріплення тіла у філософії школи йога (порівняти з укр. «осанка»), що вважалися необхідним щаблем для досягнення злиття людської душі з природою, світо­вою душею.

пранаяма - (санкскр.) набір вправ для здобуття контролю над диханням у філософії школи йога. Вважалися необхідним щаблем для досягнення злиття людської душі з природою, світовою душею.

прадьяхара - (санкскр.) вироблення здатності не реагувати на зовнішні фізичні впливи, в тому числі й на біль. Ще один необхід­ний крок для досягнення злиття людської душі зі світовою душею. Чи не найбільш «брендовою» і відомою у світі є здатність йогів спати на гвіздках.

майя - (санкскр.) ілюзія. Такою ілюзією давньоіндійська філосо­фія школи веданта вважала множиність і розмаїття речей.

ану - (санкскр.). У давньоіндійській філософії так називали дрібні частинки з яких складаються всі речі, близьке до грецького поняття «атом».

тайцзи - (кит.) першоматерія, першоречовина, з якої утворилося все існуюче. Це поняття зустрічається ще у стародавніх китайських священних текстах XIV-VII стт. до н.е. Згодом воно трансформува­лось в уявлення про Дао.

Дао - (кит.) Це слово не має адекватних перекладів на євро­пейські мови та й взагалі не має словесного відповідника, про що засвідчують і самі китайські філософські трактати («Дао, яке може бути виражене словами, не є стале Дао», - так пише трактат «Дао- де-цзин»), це першопочаток, світобудова, шлях, доля, закон приро­ди й одночасно людського життя, тощо.

Інь - (кит.) у стародавніх китайських священних текстах XIV­VII ст. до н.е. це слово позначало одного із духів, який народився у безформенному хаосі й почав керувати землею. Згодом словом Інь почали позначати темне, важке, чоловіче начало.

Янь - (кит.) в одній із стародавніх китайських книг пишеться, що світ спочатку був темним і безформенним хаосом. Згодом у ньому народилися два духи - Інь і Янь, які почали впорядковувати цей ха­ос. На відміну від Інь, Янь став керувати не землею, а небом; у більш пізній філософії Янь ототожнювалось із світлим, легким і чоловічим началом. Ці міфологічні уявлення були розвинені китайською шко­лою натурфілософів («Інь-Янь-цзя», або, як вона ще називалась, «школи світлого і темного начал»). Дійсність утворюється в ре­зультаті взаємодії цих двох протилежностей, вважали представни­ки цієї школи. Взаємодія Інь і Янь породжує п’ять стихій: вогонь, воду, землю, дерево і метал, а вже з них утворюється ввесь світ.

ци - (кит.) дрібні частинки, з яких складається Всесвіт. Це по­няття зустрічається ще у стародавніх китайських текстах XIV­VII ст. до н.е. В одному з них розповідається про те, що світ спочат­ку був темним і безформенним хаосом, однак першопредок людини Пань-Гу вдарив по цьому хаосу сокирою - й легкі частинки (ци) під­нялися вгору і утворили небо, а важкі опустилися вниз і утворили зе­млю. Це поняття схоже на поняття «атом» (у давньогрецькій філосо­фії) та поняття «ану» (у давньоіндійській філософії).

тяньцзи - (кит.) «син неба». Обрана людина, правитель китайсь­кої держави. Такі правителі, на думку Кун-Цзи (Конфуція), жили в далекому минулому, а сучасні правителі мають їх наслідувати. Тіль­ки для тяньцзи відкрита «воля неба», для всіх інших людей вона залишається таїною.

де - (кит.) «шляхетність», «доброчинність», - одна із головних рис тяньцзи, за вченням конфуціанців.

сяо - (кит.) повага до батьків, одна з головних вимог моральної філософії Кун-Цзи до правителя китайської держави. Влада має бо­жественне походження й повинна передаватися у спадок від батька до сина, - вважав Конфуцій, а спадкоємці мають шанувати батьків.

лі - (кит.) «ритуал», «традиція», «церемоніал». Одне з основних понять філософії школи конфуціанців. Саме дотримання традицій попередників, ритуалів та церемоніалів є запорукою ладу в державі й сім’ї, як вважав Конфуцій. Заповіти і традиції, яких слід дотри­муватися, викладені у так званих «шести канонах конфуціанства», тобто у шести «давніх книгах», які конфуціанці брали за основу своєї моральної філософії, а саме «Ші-цін» («Книга пісень, або віршів»), «І-цін» («Книга змін»), «Чун-цін (цю)» (Книга літописів весни і осені), «Шу-цін» («Книга історій»), «Лі-шу» («Книга ритуалів») та «Юе-цзин» («Канон про музику»).

цзюанцзи - (кит.) «благородний муж». Одне з понять філософії конфуціанства, що позначало правителя, який дотримується принци­пів шляхетності, доброчинності, поважає батьків, традиції та ритуали.

жень - (кит.) людинолюбство. Принцип, на основі якого, на думку конфуціанців, мають будуватися відносини між знаттю та верхівкою держави. Згодом представники школи моїзму поширили цей принцип на всіх людей, а на тільки верхівку.

фа - (кит.) «закон». Одне з центральних понять давньокитайсь­ких філософських течій моїзму (Мо-цзя) та легізму (Фа-цзя). Саме закон представники цих шкіл протиставляли конфуціанському ри­туалу. («Ритуал - це прояв заслаблення відданості і довір’я, поча­ток смути», - так було написано у трактаті «Мо-цзи», головній фі­лософській книзі моїстів). Жити треба не тільки і не стільки за ри­туалами, стільки за законами. У приватному і державному житті слід керуватися не ритуалами, а законами, - наголошували предс­тавники легізму.

мін - (кит.) «ім’я». Термін, що у найзагальніших рисах відпові­дає нашому слову «поняття». Вважають, що в Китаї існувала ціла «школа імен» («Мін-цзя»), або «сперечальників», яка займалися пошуком співвідношення смислу «імен» (понять) із дійсністю. Од­нак вчені сумніваються, чи насправді існувала така школа, оскіль­ки відомо, що приведенням понять у відповідність із дійсністю зай­малися й представники інших шкіл, насамперед, це були моїсти, а також конфуціанці, які розробляли теорією «виправлення імен», суть якої полягала у словах: «Правитель нехай завжди буде прави­телем, сановник - сановником, батько - батьком, а син - си­ном», (себто добивався відповідності понять своєму змісту, однак робили це у площині державній і соціальній.

fvsi— (гр.) природа (чит. «фізіс»). Стародавні греки цим словом називали не стільки флору, фауну і світ, який нас оточує, скільки першооснову світу. Воно близьке за смислом до слова «натура», тобто природа, сутність, основа. Згодом від цього слова утворилося слово «фізика» - наука про природу; однак у цій назві слово «фі- зіс» втратило свій первинний зміст.

²dwr - (гр.) вода (чит. «гідор»). Воду вважав першоосновою всь­ого існуючого Фалес із міста Мілет, який вважається першим грецьким філософом. Однак не слід думати, що це та вода, яку ми п’ємо. У розумінні Фалеса це поняття означало універсальну теку­чість, яка до того ж є божественною. Емпедокл також розглядав во­ду, як одну з чотирьох першооснов, із яких складається Всесвіт. Подібні думки висловлював і Арістотель. Це грецьке слово покла­дено в основу термінів, що починаються з префікса «гідро» («гідростанція», «гідротурбіна»).

Apeiron - (гр.) «безмежне, безкінечне» (чит. «апейрон») - без­межна, якісно невизначена і божественна першооснова світу, за Анаксімандром. За свідченням давнього історика Сімплікія, Анак- сімандр, «помітивши взаємоперетворення чотирьох елементів (во­ди, повітря, землі і вогню)..., не зауважив жодного з них гідним того, аби прийняти за першооснову, але визнав першоосновою де­що інше, відмінне від них», тобто апейрон.

#/r - (гр.) повітря, (чит. «аер») першооснова світу, за Анаксіме- ном. Архелай із Афін, більш пізній філософ, також вважав першо­основою світу повітря, яке, на його думку, є одухотвореним і ро­зумним, а тому необхідним для живлення людської душі. В євро­пейських мовах ми маємо багато слів із префіксом «аеро» («аеро­план», «аеропорт» тощо).

#riqm3~ - (гр.) число (чит. «аріфмос»). Саме його вважав першоосновою світу Піфаґор. Число у філософії Піфаґора не слід розуміти як щось абстрактне й відділене від самих речей, воно є конкретно-предметним. Коли стародавній грек говорив, наприк­лад, «один», уявляв якийсь предмет, причому предмет не символі­зувався числом, а був ним. Найрізноманітніші комбінації з числа­ми давали змогу Піфаґору та його учням пояснювати утворення світу, також різні явища природи.

p$r, aι'ιqo~ Ollktwr» - (гр.) вогонь, полум’я, вогненна стихія, космічний вогонь (чит. «пір», «айфос», «електор»). Вогонь визнав першоосновою світу Геракліт із Ефесу. У його філософії вогонь вважався розумним. Як одну із чотирьох першооснов, вогонь виді­ляв також Емпедокл. Оскільки вогонь є найбільш рухомою стихією, то ним найчастіше позначали змінний, рухомий компонент світу.

#porja - (гр.) «складність», «перепона» (чит. «апорія»). Тут ма­ється на увазі тупикова ситуація у мисленні. Дане поняття пов’язу­ють, насамперед, із філософією Зенона із міста Елеї, який за допомо­гою апорій намагався довести тезу Парменіда про нерухоме, одно­рідне єдине буття і показати, наприклад, що рух - це лише ілюзія. Ахіл - найшвидша в світі людина - ніколи не зможе наздогнати че­репаху, оскільки за той час, поки він подолає певну дистанцію до неї, черепаха однак трохи відповзе від нього, і так буде продовжува­тися безкінечно - ось один із прикладів апорій.

;rw--- (гр.) «любов», (чит. «ерос») - одне із головних понять

філософії Емпедокла. Символізує силу, якою наділене буття. У філософії Платона любов уособлювала алогічний шлях до Абсо­люту, щоправда, безпосередньо привести до Блага може любов більш високого духовного порядку «#g=ph» («аґапе»).

ne_ko— (гр.) «ворожнеча» (чит. «нейкос»). За вченням Емпе- докла, це сила, якою володіє буття. Саме дві сили (любов і ворож­неча) поєднують і роз’єднують у світі чотири елементи (вогонь, повітря, воду і землю), утворюючи ввесь світ.

sp1rmato~ - (гр.) «сімена», більш пізня назва «гомеомерії», (чит. «сперматос»). У філософії Анаксагора це поняття позначало «якості» (колір, смак тощо). Всі речі походять з якостей шляхом змішування, яке утворює світовий інтелект («n3o~»). У яблуку, на­приклад, світовий інтелект змішав сімена червоного кольору, со­лодкого смаку, твердості тощо.

n3o— (гр.) «розум», «інтелект» (чит. «нус») - поняття філософії Анаксагора, яке позначає «світовий інтелект», розумне начало у Всесвіті, що впорядковує його. Цю тезу філософії Анаксагора ви­соко оцінив Платон. На його думку, саме Анаксагор є єдиним із давніх мислителів, який найближче підійшов до поняття ідеаль­ного, що стало основою філософії самого Платона.

Atomo— (гр.) «неподільні» (чит. «атомос») «Безкінечне число тіл невидимих із причини їхньої малості», - плід геніальної інту­їції давньогрецьких мислителів Левкіпа і Демокріта. Пройде не одне тисячоліття, допоки фізики остаточно не доведуть існування атомів, про яке вже здогадувалися дані стародавні філософи. Ана­логії «атому» існували і в давньоіндійській та давньокитайській філософії («ану» в Індії, «ци» - в Китаї). Напевне, для перших ві­ків існування філософії такі думки є типовими.

t3 a8t3maton - (гр.) «випадок». Згідно із вченням Левкіпа і Де­мокріта, саме він є причиною утворення світу із хаосу.

s3fisma - (гр.) «майстерність», «вміння», «мистецтво», (чит. «со- фізма»), у більш пізньому розумінні - «хитрість», «хибний умови­від». Від цього терміну походить слово «софіст» («sofist/-»). Спо­чатку софістами у Давній Греції називали «знавців», «майстрів», «художників», «творців», «винахідників», «мудреців» у будь-якій галузі; згодом ним стали називати платних вчителів філософії та риторики, а починаючи з Платона, «софіст» - це «лжефілософ». Софістами у Давній Греції називали також майстрів суперечки, які відмовилися від пошуку першооснов буття й використовували філо­софію як таку собі гімнастику для розуму, що має підготувати люди­ну для успішної діяльності в юридичній сфері й політиці. Негатив­на платонівська характеристика зберігалася за софістами впродовж віків, однак не можна заперечувати того, що відмовившись від намагань знайти першооснову світу, прого­лосивши, що будь-яке знання залежить від людини, софісти підготували поворот філософії до людини, який здійснив Сократ. Свої «софісти» були і в Стародавній Індії (школа локаятиків) і у Стародавньому Китаї (школа Мін-цзя). Очевидно, для перших віків існування філософії це явище було універсальним. Діяльність софістів стимулювала філософів інших шкіл точніше формулювати поняття, дотримуючись більш чітких умовисновків.

Anqrwpo— (гр.) «людина» (чит. «антопос»). Антропологічний поворот у філософії, тобто поворот до людини, пов’язують із твор­чістю Сократа. Дійсно, саме завдяки йому людина стає об’єктом філософських і наукових досліджень, хоча «філософська антропо­логія», як окрема дисципліна, сформувалася лише у ХХ ст. Її за­сновником вважають Шелера.

y с/ - (гр.) «душа» (чит. «псіхе»), в іншому значенні - «повіт­ря». Інтерес до людської душі пробудив Сократ. Протягом три­валих віків людська душа залишається одним із головних об’єктів філософського осмислення, щоправда, в наш час частіше викорис­товують термін «психіка». Від цього грецького слова походить назва науки «психології», що вивчає будову, властивості, процеси й стани психіки. Спочатку психологія вважалася розділом філосо­фії, а в ХІХ ст. перетворилася в окрему науку. Зв’язок душі і повіт­ря, на що вказує подвійний смисл цього слова, - невипадковий. І у грецькій, і в індійській філософії душа, психіка досить часто ототожнювалась із повітрям (у індійській філософії «прана» - озна­чає і душу, і дихання). Архелай так само, як і Анаксімен, вважав повітря одухотвореним, а людина, яка його вдихає, також стає оду­хотвореною. Помираючи людина перестає вдихати повітря, отже, її покидає душа. Аналогічні погляди існували і в давньоіндійській філософії.

6nkr¼t1ia - (гр.) «самоконтроль» (чит. «енкратейя») - одна із головних чеснот людської душі, за Сократом, те, до чого слід праг­нути кожній людині. Досягається шляхом самопізнання.

#ret/ - (гр.) моральна досконалість, чеснота (чит. «арете») - одне з ключових понять філософії Сократа.

e°daimon - (гр.) «щастя», «успіх» (чит. «евдаймон»). Щастя - одна із головних категорій етики. Пошуками людського щастя займалося чимало філософів від буддистів, Сократа, стоїків та епікурійців до філософів ХХ ст., наприклад, Фромма. Інколи філософію, яка намагається з’ясувати, в чому полягає щастя лю­дини, називають «евдемонізмом».

maieutik/ - (гр.) буквально «акушерське мистецтво» (чит. «маєвтіке»). У сократівській філософії означало допомогу людині «народити» правильну думку: «Моє мистецтво, - нібито стверджував філософ, - у всьому схоже на акушерське, однак різниться воно тим, що я приймаю пологи у мужів, а не у жінок, пологи душі, а не тіла».

>d1a, eddoz - (гр.) «ідея», (чит. «ідеа», «ейдос») - одне з го­ловних понять філософії Платона, що позначало надчуттєву реальність, те, що не можна зафіксувати фізично (думку, розум, відчуття), Платон вважав, що поза дійсним світом існує паралельний світ, який є ідеальним і в ньому живуть узагальнені поняття, схожі на поняття в нашій голові. Синонімами слова «ідея» у текстах Платона були «ейдос», «сутність» та «форма». Світ ідей («країна Гіперура- нія»), за Платоном, є нерухомою, невидимою першоосновою всього існуючого.

ex nihilo - (лат.) «з нічого» (чит. «екс ніхіло»). Саме в такий спосіб, на думку мислителів Середньовіччя, Бог створив світ. Тво­рити «з нічого» означає з повної пустоти, без жодного «матері­алу». Ця думка в європейській філософії з’явилася тільки із ви­никненням християнства і в метафоричній формі висловлена у книзі Буття Біблії. Античність її не визнавала: наприклад, старо­давні римляни говорили «ex nihilo nihil» («з нічого нічого не ви­никає»).

Pne$ma - (гр.) «дух», «дихання», «життя» (чит. «пневма»). Стародавні греки вважали, що людина складається з двох час­тин - душі і тіла. Філософ Філон Александрійський додав до них ще й третю частину - Дух. Дух - це орган віри в Бога, або, інши­ми словами, відбиток божого творіння в людині. Після Філона філософи переважно пишуть про три частини людського єства.

pather - (лат.) батько, отець (чит. «патер»). Так називали «от­ців церкви» - християнських мислителів, які заклали основи хрис­тиянської філософії. До складу «отців церкви» входять Климент Александрійський, Євсевій Кесарійський, Василій Кесарійський, Григорій Назіанзин, Григорій Ніський Мінуцій Фелікс, Кіпріан, Новаціан, Арнобій, Аврелій Авґустін та ін. До творчості деяких із цих «отців» християнська церква змінила ставлення з позитивного на різко негативне (Оріґен, Арій), однак їх вклад у

розробку фундаменту християнської філософії залишається

неоціненним.

apologia - (лат.) «захист», (чит. «апологія»). «Апології», тобто філософські трактати, написані з метою захисту, надсилали римським правителям мислителі перших віків християнства, аби захистити своїх одновірців від посягань із боку влади та язични­ків. У цих апологіях зустрічається багато філософських термінів, понять і доводів, які апологети мали засвоїти для того, щоб успішно вести дискусію із язичницькими філософами. Серед най- відоміших апологетів були Арістид, Юстин, Таціан, Теофіл.

De Civitate Dei - (лат.) «Град Божий», «місто Боже» (чит. «Де Цівітате Деі»). Одне з головних понять філософії Аврелія Авґустіна, і назва його головного філософського твору. Фактично означає «християнське суспільство», спільноту людей, які вірять у Христа й люблять його. Це суспільство долає кордони держав, мов, культур, нібито перебуваючи над ними.

sholia - (лат.) «школа» (чит. «схолія»). Від нього походить сло­во «схоластика», яке є назвою великого періоду середньовічної філософії (VI-XIV ст.), що функціонувала у середньовічних уні­верситетах і розвивалася під впливом переважно філософії Аріс- тотеля. До найвидатніших мислителів періоду схоластики нале­жать Йоанн Скот Еріуґена, Ансельм Кентерберійський, П’єр Абе­ляр, Бернар Клервоський, Гуго Сен-Вікторський, Бонавентура, Тома Аквінський, Йоанн Дунс Скот, Майстер Екхарт, Вільям Ок­кам та інші.

septem artes Iiberales - (лат.) «сім вільних мистецтв» (чит. «септем артес лібералес») - набір навчальних предметів у Старо­давньому Римі, а також школах та університетах Західної Європи доби Середньовіччя. До їх складу входили гуманітарний «триві- ум» (граматика, діалектика, риторика) та математичний «квадрі- ум» (арифметика, геометрія, музика, астрономія). У добу Серед­ньовіччя ці науки не були надто «вільними» від релігії. Кожну з них пристосовували до церковних потреб. Граматику вивчали для знання Біблії та інших церковних книг, риторику для складання церковних проповідей, астрономію та арифметику для вирахуван- ня дня Пасхи, діалектику для суперечок із єретиками, музику для співу у церковному хорі тощо.

essentia - (лат.) сутність, (чит. «есенція»), те, що робить предмет даним предметом. Наприклад, можна сказати, що сутністю людини є діяльність та розум. У Платона й інших філософів ототожнюва­лась із «ідеєю» предмета, або з «формою», хоча форма і сутність - це не одне й те ж. Одне, із головних понять такої філософської те­чії, як феноменологія.

potentia - (лат.) «можливість» (чит. «потенція») - одне з голов­них понять філософії Арістотеля. За Арістотелем, матерія - це мож­ливість існування якогось предмета, а те, що робить можливість дій­сністю є «форма» (ідея). Тобто мідь - це матерія, це тільки можли­вість із неї щось виліпити, а для того, щоб з неї вийшла статуя, потріб­на ідея, яка зробить цю можливість дійсністю. Думки Арістотеля про існування предметів у можливості були розвинуті Томою Аквінським та іншими середньовічними філософами.

actus essendi - «акт буття» (чит. «актус есенді»). Поняття яке пов’язують із філософією Томи Аквінського, близьке до слова «дійсність», однак тут слід мати на увазі не тільки «видиму», але й невидиму дійсність. На думку Томи, можливість (potentia) стає «актом буття» (actus essendi), коли до неї долучається сутність (essentia). Хід думок тут суто арістотелівський. Сутність невід­дільна від предмета, філософ зазначає, що вона ніколи не співпадає з ним, тому що сутність - досконала, а дійсність («actus essendi») - ні. Ідея завжди є досконалою, ідеальною; проте предмет завжди де­що гірший від ідеї. Єдиний предмет, в якому essentia і actus essendi (сутність і акт буття) співпадають, - це Бог.

ens - (лат.) «суще» (чит. «енс»). Цим словом позначають розма­їття існуючих речей. По суті синонімами слова «суще» є існуюче, існування.

uiium - (лат.) єдине (чит. «унум»), verum (лат.) істинне (чит. «верум»), bonum (лат.) благе (чит. «бонум»). Головні категорії, якими описується суще у філософії Томи Аквінського. На думку цього філософа, Бог - це саме буття, а отже, все суще (ens) є єди­ним (unum), істинним (verum), благим (bonum).

lex divina - (лат.) «божественний закон» (чит. «лекс дівіна») - у філософії Томи Аквінського цей вислів означав «Божий закон», тобто звід законів, що постає, начебто, над земними людськими законами і висловлюється у Біблійному Одкровенні.

lex acterna - (лат.) «вічний закон» (чит. «лекс актерна»). У філософії Томи Аквінського - звід законів, згідно з якими Бог влаштував світ.

lex naturalis - (лат.) «природні закони» (чит. «лекс натура- ліс») - права, які людина має від природи, від Бога, і жодна інша людина чи законодавство не повинні ці права в неї відбирати (на­приклад, право на життя тощо). Перші уявлення про «природне право» з’явилися ще у філософії Стародавнього Світу. Згодом ці ідеї розвивали Тома Аквінський та інші філософи. Ідея «природного права» існує у політичній філософії до наших днів.

lex humana (лат.) «людські закони» (чит. «лекс гумана») - за­кони, що придумані людьми і записані у кодексах, конституціях тощо. Різні мислителі наголошували на тому, що людські закони мають спиратися на «природне право», а Тома Аквінський вва­жав, що й на інші, більш вищі рівні законів.

Renaissance - (фр.) «Відродження» (чит. «Ренесанс»). Відрод­женням називають духовний процес, що розгортався у західноєвро­пейській культурі XIV - поч. XVII ст. Відродження почалося з Італії, а далі поширилося на інші країни. Чотирма фундаменталь­ними ідеями філософії Відродження можна назвати: критику се­редньовічної схоластики, повернення до античних цінностей, по­вернення до витоків християнства, інтерес до людини та її проб­лем (гуманізм).

ratio - (лат.) розум (чит. раціо). Від цього слова походить наз­ва філософської течії Нового часу «раціоналізму». Раціоналізм - це філософія, що визнавала існування вроджених ідей, тобто знань, які людина має від природи і всіляко підтримувала цю пла- тонівську теорію. Найвидатнішими представниками раціоналізму були Декарт, Спіноза і Ляйбніц. Інколи раціоналістичною назива­ють будь-яку філософію, яка спирається на розум.

rex cogitans - (лат.) «мисленна реальність» (чит. «рекс коґітанс»), поняття філософії Декарта, що позначає людську свідо­мість, основною властивістю якої є мислення. Свідомість - одна із двох субстанцій у філософії Декарта (іншою є протяжна матерія). Зусиллями Декарта людська свідомість стає об’єктом філософсь­кого дослідження, а його самого небезпідставно вважають «першо­відкривачем свідомості».

rex extensa - (лат.) «протяжна реальність» (чит. «рекс екстенса»), поняття філософії Декарта, яке позначає матерію. Аналізуючи людсь­ку свідомість, Декарт знаходить у ній ідеї, привнесені у свідомість із зовні, а це означає, що за нашою свідомістю існує світ, який є джере­лом цих привнесених у свідомість ідей. Основною властивістю світу поза свідомістю філософ вважав протяжність. Матерія була другою субстанцією у дуалістичній філософії Декарта.

causa sui - (лат.) «причина самого себе» (чит. «кауза суї». Так фі­лософ Спіноза називав Бога. Це означало, що Бог є самодостатній і ніякої причини для свого існування не потребує, - ні матерії, ні людської свідомості.

natura natiirata - (лат.) «створена природа» (чит. «натура натура- та»). У Спінози «створена природа» - це людина і світ, тобто все, що створив Бог.

natura naturans - (лат.) «природа, що породжує» (чит. «натура натуранс». У філософії Спінози «природа, що породжує», - це Бог, який породжує, створює всі інші речі світу.

mon=z, mon=do----- (гр.) «одиниця», «проста сутність». (чит.

«монас», «монадос»). Від цих слів походить термін «монада» - головне поняття філософії Ляйбніца. Вся дійсність, на думку філософа, складається з безлічі субстанцій, які він називає «мона­дами». Монади - це не «елементи всіх речей», не атоми, не «якості», не ідеї. Монада - Всесвіт у мініатюрі, мікрокосм. Власне, скільки речей, стільки й монад. Є монада людини, монада рослини, нарешті, монада Бога. Відрізняються вони тільки «апперцепцією», - здатністю сприймати інші монади. «Кожна монада, - пише Ляйбніц, - із точністю виражає сутність усіх інших... Будь-яка монада - ніби цілий світ, як живе дзеркало Бога, або всього Всесвіту».

6mpeirja - (гр.) досвід («чит. емпейрія»). Від цього слова похо­дить назва філософської течії Нового часу «емпіризму». Емпіризм - це філософія, яка не визнає існування вроджених ідей, тобто знань, які людина має від природи, вважаючи, що всі знан­ня людина отримує із досвіду. Найвидатнішими представниками емпіризму були Бекон, Гоббс, Локк, Берклі та Г’юм.

idola tribus - (лат.) «ідоли роду» (чит. «ідола трібус»). Поняття філософії Бекона, яке позначає вади, притаманні всьому людсько­му роду, що полягають у намаганні бачити в усьому порядок і від­повідність, навіть там, де їх немає.

idola specus - (лат.) «ідоли печери» (чит. «ідола спекус»), по­няття філософії Бекона, що позначає вади людського розуму, пов’язані зі звичками та вихованням. Кожна людина, окрім за­гальних помилкових суджень, має ще й свої власні («Кожен має власну печеру», - стверджує Бекон).

idola fori - (лат.) «ідоли площі», або «ідоли ринку» (чит. «ідола форі». Поняття філософії Спінози, що позначає недоліки людсь­кого розуму, пов’язані зі спілкуванням. Люди спілкуються між со­бою (як на площі) і використовують слова, але саме вони й мо­жуть відволікати від пізнання істини, особливо тоді, коли ми вжи­ваємо слова неіснуючих речей («доля», «вічний двигун» тощо).

idola theatri - (лат.) «ідоли театру» (чит. «ідола театрі»). Бекон вважав «всі філософські системи є казками, які призначені бути розіграними на сцені». На його думку, у багатьох філософських системах і наукових доктринах поселилися «байки, що стверди­лись завдяки традиції», тобто «ідоли театру» - це традиційно усталені хибні судження.

tabula rasa - (лат.) «чиста дошка» (чит. «табула раса»). Образний вислів Локка, який позначав людську душу одразу після народження. На думку Локка, коли людина з’являється на світ, її душа є чистою від будь-якого знання й ідей, і лише згодом, у процесі життя зовнішній досвід починає щось у душі «записувати». «Уявімо собі, що душа яв­ляє собою, так би мовити, білий лист, без єдиної літери, без будь-яких ідей. Яким чином з’являється на ній що-небудь? Звідки з’являється цей різнобічний зміст, який з майже безмежною винахідливістю на­креслила працелюбна і необмежена фантазія людини? Звідки добува­ється ввесь матеріал для розуму і пізнання? Відповім одним словом: із досвіду. Саме на ньому засноване все наше пізнання, із нього ж воно бере початок».

reflexio - (лат.) «рефлексія» (чит. «рефлексіо»), філософський термін, який позначає спрямованість свідомості на дослідження свого власного функціонування, тобто на саму себе. Філософ Локк виділяв два джерела пізнання - відчуття і рефлексію.

sensatio - (лат.) «відчуття» (чит. «сенсаціо»). Від цього латинсь­кого слова утворені такі поняття як «сенсорність» - здатність до від­чуття, «сенсація» - те, що викликає здивування або якісь інші від­чуття, зрештою «сенсуалізм». Просвітник Кондиль’як, відомий як послідовник емпіризму Локка, однак, на відміну від останнього, ви­діляв не два джерела пізнання (відчуття і рефлексію), а тільки одне - відчуття. Таку філософію й прийнято називати сенсуалізмом. При­хильником просвітницького сенсуалізму, своєрідного явища в гно­сеології XVIII ст. були також Гельвецій, Рід, Стюарт, Браун.

a priori - (лат.) «із того, що передує» (чит. «а пріорі»). У філо­софії Канта це словосполучення позначає те, що передує досвіду, тобто вмонтовані в наш розум від природи «структури», інстру­менти, за допомогою яких людина здобуває знання. Такими інс­трументами, за Кантом, є простір, час, схеми, категорії тощо. Від цього вислову походить слово «апріорний».

a posteriori - (лат.) «із того, що слідує» (чит. «а апостеріорі»). Цей вислів у філософії Канта позначає все, що витікає з досвіду, тобто добувається людським розумом ззовні. Від цього вислову походить слово «апостеріорний».

aufheben - (нім.) слово, що означає і «зняття», і «збереження» (чит. «ауфгебен»). Одне з ключових понять філософії Геґеля. Роз­виток дійсності та її пізнання, за Геґелем, - це потрійний процес: а) теза - ствердження поняття, яке, розвиваючись, приходить до свого заперечення, причому розвиток відбувається шляхом абстрагування, нехтування деталями об’єкта, що веде до протиріччя; б) антитези - за­перечення поняття. Зрештою, теза «знімає» своє заперечення, утворю­ючи в) синтез - поняття більш високого рівня. Однак «зняття» є ще й «збереженням», тобто у синтезі поняття зберігається, проте стає вже поняттям більш високого рівня.

Romantisme - «романтизм», походження слова пов’язують із фр. «romant» («роман»), ісп. - «romance» («романс», «лицарський роман»), та англ. - «romantic» («дивний», «живописний», «фан­тастичний»). Явище культури кінця ХІХ поч. ХІХ ст., що відбива­ло крах ідеалів Нового часу і Просвітництва, насамперед віри у безмежну силу людського розуму та його здатність встановити мир і гармонію у суспільстві, а також було реакцією на кровопро­лиття й абсурдність Французької революції, яка продемонструва­ла, що одного розуму недостатньо для побудови суспільства на засадах моралі. Романтизм відображає бажання людини того часу втекти від дійсності, від світу, його жорстокості, презирство до реальності, намагання замкнутись у світі чистих ідеалів, фантазій, мрій; це - песимізм, містифікація і любов до міфології. У роман­тиків на перший план виходить духовність, людська суб’єктив­ність. Романтизм істотно вплинув на філософію німецького ідеа­лізму, оскільки й сам він був свого роду ідеалізмом. Так, Фіхте вважав всю навколишню дійсність ілюзією; Шеллінг проголосив всю природу одухотвореною, Гегель всю дійсність оголосив абсо­лютним ідеальним духом. Хронологічні рамки романтизму припа­дають, приблизно, на 1795-1830 роки.

Cbermensch - (нім.) «Надлюдина» (чит. «Уберменш»). Одне з головних понять філософії Ніцше. Філософ вважав, що кожна лю­дина у глибині душі прагне до влади і таке прагнення є цілком «природне», хоча люди зі своєю рабською психологією чинять йо­му внутрішній спротив. У майбутньому має з’явитися нова сильна людина, справжній аристократ духу, який не буде соромиться своєї волі до влади і вільно потурати їй. Це й буде «Надлюдина», яку фі­лософ вважав «сіллю землі».

#narcja - (гр.) «відсутність керівництва», «безвладдя», «непід- владність», «незалежність» (чит. «анархія»), напрям у політичній філософії, який відкидає доцільність існування будь-яких форм влади і, насамперед, держави. Чи не найпершим філософом-анар- хістом був гегельянець Штірнер, який у знаменитій книзі «Єдиний та його власність» проголошує, що кожна людина за природою - егоїст, і для неї першооснова - вона сама. Держава й інші форми суспільного устрою тільки заважають реалізації егоїстичних ін­тересів. Вони не є чимось таким, що регулюють, обмежують або стримують негативні людські вчинки. Якби їх не було, людина, звісно, мала б право здійснити негативний вчинок (наприклад, вбивство), однак вона б усвідомлювала, що може сама стати жерт­вою такого вичинку і це б її стримувало.

spiritus, Spiritualis - (лат.) душа, дух, духовний (чит. «спірі- тус», «спірітуаліс»). Від даного латинського слова походить назва напряму філософії ХІХ-ХХ ст. «спіритуалізму», який проголо­шує, що людина фактично є дух, тобто надає людській духовності найвизначальнішого статусу. Термін «спіритуалізм» запровадже­ний Кузеном, однак найяскравішим його представником вважають французького філософа Бергсона.

elan vital - (фр.) «життєвий порив», «потік «життя» (чит. «елан вітал»). Ключове поняття філософії Бергсона. «Життєвий порив» ви­ступає протилежністю ентропії, тобто руху світу до хаосу. Життєвий порив породжує мислення, творчість, рух і еволюцію.

Sublimare - (лат.) «підносити» (чит. «сублімаре»). Буквально означає перетворення речовини із твердого стану в газоподібний. Однак, у філософії Фройда «сублімація» - це перетворення сексу­альної і деструктивної енергії в русло мистецтва, чи взагалі куль­турної діяльності. Людина, будучи позбавлена можливості реалізу­вати свої базові інстинкти через моральні, культурні й інші обме­ження, вдається до сублімації - непрямої їх реалізації. Вся культура Фройдом розглядається як результат сублімації.

Verstehen - (нім.) «розуміння» (чит. «ферштеєн»). Головний метод пізнання у «науках про дух», за версією Дільтая, на відміну від «логічного пояснення», яке має використовуватись у «науках про природу». Цей подвійний поділ всієї системи наукового знан­ня був досить популярним у філософії ХІХ-ХХ ст. Зіммель до ме­тоду «розуміння» додав вимогу «вживання» у ту чи іншу епоху, Шпенглер використовував слово «переживання» (Erlebnis (чит. «ерляйбніс»), Ріккерт та Трьольч говорили про «ціннісне пережи­вання», яке супроводжує пізнання в історії та інших гуманітарних науках. Поняття «розуміння» та близькі до нього згодом стануть наріжними у філософській герменевтиці.

existentia - (лат.) «існування» (чит. «екзістенція»). Цим словом у сучасній філософії прийнято позначати людське існування. Гай- деґер писав, що префікс «ех-» у слові «ex-istentia» означає «із», а тому це слово може символізувати одну з головних властивостей людини - намагання вийти за власні межі.

Dasein - (чит. «дазайн»). Термін «Dasein» належить німецько­му філософу Гайдеґеру. Його можна наближено перекласти як «тут-буття» («da» - німецький прийменник, що виражає присут­ність, «sein» - означає «буття»). Воно означає буття, яке найближ­че до нас, тобто людське буття.

in-der-Welt-sein - (чит. «ін-дер-вельт-зайн»), філософський термін введений Гайдеґером, що означає буття людини у світі ре­чей, які вона розглядає як інструменти здійснення своїх планів.

mit-sein - (чит. «міт-зайн») - філософський термін Гайдеґера, що означає співбуття людини з іншими людьми. У ставленні до інших людина проявляє «піклування», яке може полягати у позбавлені іншого від турбот та у допомозі ближньому завоювати свободу і бути відповідальною за своє майбутнє.

anson - (фр.) «в собі буття» (чит. «ансон»). Термін запровадже­ний у філософію Сартром. Означає повсякденність, тут-і-тепер буття, в яке переважно протягом свого життя занурена людина. Однак рано чи пізно зосередженість на наявному тут-і-тепер бутті призведе до «нудоти» (так, до речі, називається роман Сартра, в якому він намагався втілити власні філософські ідеї), тобто до стану, коли все набридає, і людина хоче вирватися за власні межі.

pursula - (фр.) «буття для себе» (чит. «пурсула»). Термін, який у філософії Сартра позначає намагання людини вийти за межі тут-і тепер буття, повсякденності, устремління на те, чого немає, на те, що може бути. Людина, яка здійснила вихід за межі наявно­го буття, як вважав Сартр, «приречена» на свободу, - вона може впливати на майбутнє і є відповідальною за нього.

persona - (лат.) «особистість» (чит. «персона») - центральне поняття філософії персоналізму. Засновник напряму, французь­кий філософ Мунь’є, вважав, що раціональні, зіперті на розум економічні й політичні процеси, що протікали у ХХ столітті елі­мінували й виключили з поля зору окрему і неповторну людську особистість. Проте саме вона має бути початком і кінцем філосо­фування. Боун, Калкінс, Кнудсон, Флюеллінґ, Штерн, Лакруа, Бер- дяєв й інші прихильники персоналізму змальовували особистість як самостійну, цілісну, духовно-стійку людську одиницю, розкривали її смисл в історії людства.

deja-vu - (фр.) «вже бачене» (чит. «дежа-вю») - одна з головних позицій філософії постмодернізму, що засвідчує: ця філософія не ві­рить у будь-яку новизну. Всі філософські ідеї, на думку постмодер- ністів, уже висловлені, всі мистецькі прийоми відкриті, а тому ні про яке новаторство у нинішньому світі нічого й говорити. Ці уявлення протистоять устремлінням модернізму до пошуку всього нового (лат. слово «modern» означає «новий»).

simulation - (фр.) «симуляція» (чит. «сімуляцьйон»). Постмодер- ністи фіксують у сучасному світі тотальну «семіотизацію» буття, або, як вони висловлюються, його «симуляцію», тобто потужне й невтри­мне розширення знаково-символічної сфери (мови, письма й ін.), впритул до того, що ця сфера здобуває статус єдиної і самодостатньої реальності.

pli - (фр.) «складака», «згин», «заломлення» (чит. «плі») - термін, запроваджений постмодерністами. Однією з найбільших вад всієї по­передньої філософії, на їх думку, є «бінаризм» - сприйняття всієї дійс­ності через подвійні опозиції («істина - хиба», «добро - зло», «чолові­че - жіноче», «внутрішнє - зовнішнє» тощо). На думку постмодерніс- тів, хаотичний і розмаїтий світ таким способом моделювати неможли- во. Тому на зміну бінаризму вводитися поняття «складка» Смисл тер­міну «складка» можна пояснити, коли розглянути лінію, що заломи­лася в якійсь точці. З одного боку, - це дві різні лінії, а з іншого, - вони мають точку дотику, що символізує їх взаємозв’язок. Система­тичну розробку поняття «складка» провів французький філософ Дельоз.

discure (лат.) «блудити» (чит. «діскуре»). Від цього слова пост- модерністи утворили термін «дискурс» (лат. «discursus»). Цим словом вони позначають артикуляцію у мові чи інших засобах, змісту свідомості, яка визначається домінуючими в тій чи іншій соціокультурній традиції типом раціональності.

narrare (лат.) «вербальне викладення», «переказ» (чит. «нараре»). Від цього слова постмодерністи утворили терміни «на- ратив» і «метанаратив». Цими словами позначаються різного сту­пеню вербально виражені загальності, магістральні історичні ідеї, що домінують у культурі й визначають знання, соціальні інститу­ти або певний спосіб мислення. Постмодерністи немало зусиль доклали для критики таких метанаративів. Власним творчим по­шукам вони свідомо надають іронічного, ігрового й часткового характеру.

after-postmodernism - (анг.), (чит. «афтепостмодернізм»).

Англійське слово «after» означає одночасно «після», «за», «по той бік» і «згідно». Дійсно, найсучасніша філософія, яка називає себе after-postmodernism, мислить і на противагу, і «згідно» постмодер­нізму. Багато хто із сучасних філософів розглядає постмодернізм як завершений етап у філософуванні, намагаючись змінити спосіб філософського мислення. Це пояснюється усвідомленням того, що людина не може існувати без певних кордонів і орієнтирів, які постмодернізм послідовно «перекопує». В наш час існують спроби відродити класичну філософію у «постмодерністському просторі», а також модерну філософію, знову ж таки з урахуванням усіх до­сягнень постмодернізму.

forma - (лат.) «вид», «образ» (чит. «форма»), спосіб існування, образ, спосіб організації предмета.

§n, t3 §nto----- (гр.) «буття», «існування» (чит. «он», «то он-

тос»), головне поняття філософії Парменіда із Елеї, яке позначало все існуюче в цілому, стало згодом найзагальнішою чи не найго­ловнішою філософською категорією. Буття, на думку Парменіда, є єдиною, однорідною й нерухомою першоосновою світу. Від цього слова походить назва одного з найважливіших розділів фі­лософії - «онтології», філософського вчення про буття. Вперше слово «онтологія» вжив німецький філософ Ґокленій у своєму фі­лософському словнику, що вийшов друком у 1613 році.

Lebenswelt - (нім.), (чит. «лебенсвельт»). Термін запровадже­ний у філософію Гусерлем. Утворений від двох нім. слів Ieben - життя і Welt - світ. Це слово означає - «життєвий світ». Гусерль у своїй останній визначній праці «Криза європейських наук і тран­сцендентальна феноменологія» цим словом позначає світ сутнос- тей, які оточують людину і які є допонятійними і донауковими. Сутність, на його думку, має більшу цінність, ніж наукове поняття. Lebenswelt - це сфера сутностей. Гусерль вважав, що у сучасному світі науково-понятійне мислення витісняє сутнісне споглядання, а «життєвий світ» витісняється світом понять, а, отже, нам конче по­трібна редукція наукової раціональності і повернення до «життє­вого світу».

tempo - (лат.) «час» (чит. «темпо») - одне з головних понять онтології. Гайдеґер вважав «темпоральність» - тобто здатність буття розгортатися у часі - однією з його головних властивостей.

phainomenon - (лат.) «явище» (чит. «файноменон»). «Явище» - це те, що «являється», показує нам себе. У філософії «феноменаль­ним буттям» називають буття, що розгортається перед нашими очима.

transcendere (лат.) «переступати», (чит. «трансцендере»). Трансцендентним у філософії називають усе те, що знаходиться поза межами видимого. Існує таке буття, що «не хоче» показуватися, «приховується»: «Фізис приховуватися любить» (Гератліт). Ось це невидиме, приховане буття й називається трансцендентним.

k3smo— (гр.) «впорядкованість», «порядок», «світобудова» (чит. «космос») - частина всього існуючого, яка уявляється людині впоряд­кованою, стрункою і гармонійною.

c=o— (гр.) «первинний безформенний стан світу», «похмура бе­зодня», «безкінечний простір» (чит. «хаос»), частина всього існуючого, яка уявляється людині невпорядкованою (хаотичною).

signans - (лат.) «те, що означає», «знак» (чит. «сіґнанс»), одне із головних понять у семіотиці - теорії знакових систем. Постмо- дерністи наголошують на тому, що знаки у тексті можуть бути і є «пустими», тобто такими, що не відповідають означуваному (зідпаїиш).

signatum - (лат.) означуване (чит. «сіґнатум»). Одне з голов­них понять семіотики, яке фіксує те, що позначається знаками, тобто дійсність, або вигадані об’єкти та образи.

c9ra - (гр.) «рухатися у просторі» (чит. «хора»). У філософії Платона хора - це саморух буття. Це буття, «що вічно рухається, виникає в одному місті й знову з нього виникає». Однак у постмо­дернізмі цей термін означає не саморух буття, а саморух знакової сфери, який, до всього ж, може відбуватися незалежно від дійс­ності, яку ці знаки означають.

intentio - (лат.) «направленість», «устремління», «увага» (чит. «інтенціо»). На думку Гусерля, свідомість є завжди направленою на щось, тобто «пустою» бути не може. «Чистої» свідомості не іс­нує, адже в кожну мить нашого життя ми маємо усвідомлювати «щось»: аудиторію, стіл, книгу, іншу людину тощо. Цю фунда­ментальну властивість свідомості Гусерль назвав «інтенціональ- ністю».

perception - (лат.) «сприйняття», «чуття» (чит. «перцепціон»). «Перцепцією» у філософії називають здатність свідомості сприй­мати дійсність за допомогою органів чуття. Здатність сприймати самого себе називається «аперцепцією».

intueri - (лат.) «зосереджено вдивлятися» (чит. «інтуері»). Від цього латинського слова утворено філософський термін «інтуї­ція». Ним у філософії позначають здатність безпосередньо, без логічних міркувань розуміти речі й доходити до істин. Інтуїція - явище загадкове. Як може людина, наприклад, точно передбачити політичну подію без якихось логічних міркувань, достеменно з’я­сувати важко. Дехто з філософів, як наприклад, Спіноза, вважали інтуїцію найвищим типом людського пізнання, а інколи й «бо­жественним» витвором. Інтуїція, напевно, є тим самим логічним міркуванням, але «проваленим» (повністю, або частково) у несві­дому сферу духовності. У філософії ХІХ-ХХ ст. навіть виділяють окремий філософський напрям, який називається «інтуїтивізм» (Берґсон та інші).

bja - (гр.) «життєва сила», «могутність», «спонукання» (чит. «біа»). Від цього грецького слова походить термін «воля», що у філософії позначає інстанцію у свідомості людини, яка спонукає її вдаватися до тих чи інших вчинків. Аврелій Авґустін, «першо­відкривач» волі, вважав її незалежною від розуму і такою, що є істинною причиною добрих або злих вчинків.

Verstand - (нім.) «розмисел», «інтелект», рос. «рассудок» (чит. «ферштанд»). Розмисел (інтелект) - це властивість, що об’єднує мислення, чуття і волю. На думку Канта, розмисел - це те, що працює із сферою досвіду, не намагаючись проникнути у речі, йо­му недоступні, де він не має під собою стійкого ґрунту (на­приклад, під час розмірковувань про Бога тощо), тобто фактично розмисел виключає із свого складу інтуїцію.

Vernuft - (нім.) «розум» (чит. «фернуфт»). Це властивість, яка об’єднує розмисел (тобто мислення, почуття і волю) з інтуїцією. На думку Канта, саме розум постійно намагається вийти за власні ме­жі й осягнути те, що йому непідвладне. Кант також ділить розум на «чистий» (мислення, чуття, інтуїцію), тобто той, що пізнає світ, та «практичний», тобто той, що регулює людські вчинки на основі моралі.

gn^si--- (гр.) «знання», «пізнання» (чит. «гнозис»). Від цього

слова походить назва течії «гностиків», які діяли у перші століття християнства і намагалися поєднати християнство з античною фі­лософією. Гностицизм - це філософський напрям, який проголо­шував першоосновою християнського Бога, який створив ідеаль­ний світ, схожий на платонівський, а світ матеріальний створений злим богом Деміургом (також платонівське поняття). Від цього слова походить і назва одного з розділів філософії пізнання - «гносеології», що вивчає процес пізнання.

Subjectum - (лат.) «суб’єкт» (чит. «суб’єктум»). Це латинське слово вживається у філософії у двох смислах: 1) істота, яка пізнає світ, навколишню дійсність і певною мірою протистоїть їй у цьо­му пізнанні; 2) те, про що йдеться у логічному судженні.

obuectum - (лат.) «об’єкт» (чит. «об’єктум»). У філософії «об’єктом» називають те, що пізнається, на противагу тому, що пізнає, тобто суб’єкту.

6pist∕mh - (гр.) «знання», «наукове знання» (чит. «епістеме»). Від цього слова походить назва одного із розділів філософії пізнан­ня - «епістемології», який вивчає результат пізнання, тобто знання. Термін епістемологія був запропонований у ХІХ ст. шотландським філософом Фер’є у його книзі «Основи метафізики» (1854 р.).

m1qodo— (гр.) «шлях дослідження», «шлях пізнання» (чит. «ме- тодос»). Це спосіб, за допомогою якого людина може здобувати знання, пізнавати дійсність. Від цього слова походить назва одного із розділів філософії пізнання, який займається вивченням методів пізнання і називається «методологією». Людина має здатність регу­лювати процес пізнання, надавати перевагу раціональному пізнанню над чуттєвим, вірі над розумом або навпаки, окрім того ті способи і процедури, якими ми пізнаємо одну дійсність, не працюють на ін­шій. Наприклад, способи фізичних досліджень не застосовуються у психології тощо. Класична філософія знає багато методів пізнання світу діалектика, феноменологічний метод, метод категоріально- логічного аналізу, метод системно-структурного аналізу, герме- невтичний метод, деконструкція тощо. Філософія також намагалася віднайти єдиний спосіб пізнання, який би дав їй змогу здобути абсолютно достовірні знання про будь-яку дійсність. Однак такого методу не існує.

d3xa - (гр.) «гадка», «припущення» (чит. «докса»). Рівень знання, здобутого не простою сліпою вірою в ті чи інші тези, а шляхом здогадів і припущень.

#l=qeia, #l=qea (дор. #lhqejh і #lhqhyh) - (гр.) «правда», «істи­на» (чит. «алетейя»). Цим словом позначають філософську істину, тобто знання про першооснови буття, смисл людського життя, доб­ро та зло й ін. З огляду на такий її характер вона може претенду­вати на абсолютність. Філософської істини, на відміну від наукової, досягти неможливо. На цьому наголошувало чимало фі­лософів минулого.

dialektik/ - (гр.) «діалектика» (чит. «діалектіке»). Це слово, на­самперед, пов’язують із методом пізнання, який використовував Сократ. Слово діалектика походить від грецького dial1gomai - «вести бесіду», «діалог» (чит. «діалектом ай»). Під час бесіди, діало­гу Сократ просив співрозмовника сформулювати загальне поняття, а потім, конкретизуючи його, приводив співбесідника до суперечнос­ті. Діалектика Сократа, як ми вже знаємо, обов’язковими моментами передбачала іронію, удаване незнання, замешкання і маєвтику. Од­нак згодом, після Сократа, смисл слова «діалектика» неодноразово змінювався. Для Платона діалектика - це перехід від понять менш загальних до більш загальних. Арістотель розглядає це мистецтво, як «peirastik\ perJ in 0 filosofja gnwristik/» (устремління до того знання, яким володіє філософія). Кант розглядає діалектику як про­цедуру розуму, що виходить за межі досвіду. Діалектика, на його думку, вступає в силу, коли ми маємо справу з такими проблемами як людська душа або Бог, вона позбавлена надійної експерименталь­ної основи, постійно має справу з протиріччями, отже, не може бути достовірним методом пізнання. Для Фіхте діалектика є позитивною процедурою й означає освоєння свідомістю (Я) світу (не-Я), який він вважав всього лише нашим уявленням, яке продукує підсвідомість. Геґель вважав діалектикою розвиток всієї дійсності та її пізнання. За Геґелем, «діалектика» - це процес, який складається з трьох фаз: а) тези - ствердження поняття, яке, розвиваючись, приходить до свого заперечення, причому розвиток відбувається шляхом абстрагування, нехтування деталями об’єкта, що веде до протиріччя; б) антитези - заперечення поняття; в) синтезу - формування поняття більш висо­кого рівня. Зрештою, марксистська філософія, спираючись на вчен­ня Геґеля, тлумачить діалектику як розвиток матеріальної дійснос­ті і знову ж таки універсальний спосіб пізнання. Далеко не всі в наш час поділяють цю думку. Безумовно, позитивною стороною діалек­тики є її інтерес до протиріч у дійсності та мисленні, однак у філосо­фії марксизму діалектика фактично перетворилась у метод, за допо­могою якого можна довести й заперечити будь-що.

shme_on - (гр.) «знак» (чит. «семіон»). Від цього слова похо­дить назва науки «семіотики», теорії знакових систем, насамперед мов. Уперше загальні принципи семіотики були сформульовані Пірсом, однак систематичний виклад теорії вперше здійснив Мор- ріс. Яскравими представниками цього напряму були також вчені так званої «Тартуської школи семіотики» (Лотман та ін.).

creatio - (лат.) «творіння» (чит. «креаціо»). Креаціонізм - це філософія, яка стверджує, що світ і людину було створено Богом. І саме Бог наділив її тими властивостями, яких не має і не може мати інша жива істота. Креаціоністська версія походження світу та людини є офіційною у філософії неотомізму й інших напрямах релігійної філософії.

socialis, societas - (лат.) «товариський», «громадський», «сус­пільство» (чит. «соціаліс», «соціетас»). Від цих слів походять тер­міни «соціальний», тобто такий, який належить суспільству та «соціалізм» - течія у політичній філософії, що спирається на ідеї про колективну власність і природну рівність усіх людей. Розділ філософії, який вивчає суспільство, також називається «соціаль­ною філософією».

jsc¼ta - (гр.) «кінець», «завершення» (чит. «есхата»). Від даного грецького слова походить термін «есхатологія», тобто філософія, що вірить у кінець історії й намагається пізнати, яким він буде. Ес­хатологічні мотиви «кінця світу» постійно наявні у найрізноманіт­ніших релігіях і міфологіях. Філософія хоча й не є ні міфологією, ні релігією, однак час від часу виступає з теоріями, згідно з якими історія повторюється (Шпенґлер, Генон, Еліаде, Ніцше), або ру­хається від початку до кінця (Геґель, Маркс, Кроче, Колінґвуд). Ос­таннім поглядам притаманний «фіналізм» - віра в кінець історії, ідеальний стан людства, до якого воно наближається. Наприклад, марксизм вважає, що людство поступово прямує до ідеальної ста­дії, яку називають комунізм, а відомий сучасний філософ Фукуяма вважає, що такою ідеальною стадією є «постісторичне» суспільс­тво, що ґрунтується на ліберальній демократії.

cultura - (лат.) «обробіток землі», «вирощування рослин», «зем­леробство» (чит. «культура»). Це слово вживалось у Стародавньо­му Римі спочатку виключно у сільськогосподарському значенні. Однак згодом давньоримський мислитель Ціцерон у своїх листах, які прийнято називати «Тускуланськими бесідами» (45 р. до н.е.). вжив свій знаменитий вислів «cultura animi autem philosophia est», що означав «філософія є вирощуванням душі». Тут ішлося про те, що так само, як за допомогою лопати чи сапи ми обробляємо зем - лю, так само за допомогою філософії обробляємо, плекаємо і ви­рощуємо власну душу. Після цього «культурою» почали називати духовний саморозвиток людини. Згодом протягом історії смисл цього слова змінювався: у Середньовіччі його вживали в розумінні «весь духовний світ людини», у добу Просвітництва - як синонім слова «освіта»; також досить нерідко його розглядали як синонім до слова «цивілізація». Зараз «культурою» вважається все, що створила людина. Розділ філософії, який вивчає культуру, нази­вається «філософією культури».

civilits - (лат.) «громадянський», «державний» (чит. «цівіліс»), особливий період у історії різних країн і народів, який настав піс­ля первісного суспільства. За Ферґюсоном та Морґаном, перехід до цивілізації означав виникнення міст, обробку та використання металів, виникнення писемності, держави та публічних органів влади. Англійський історик Чайлд, виокремив десять ознак циві­лізації: розвиток міст, монументальна архітектура, податки, дани­на, інтенсивна економіка, виділення ремесел, виникнеення писем­ності, початок зародження наук, розвиток мистецтва, виникнення привілейованих класів суспільства, формування держави. Клак- хон із цих десяти виокремив три найголовніші - міста, монумен­тальні споруди та писемність. Час виникнення цивілізації пов’я­зують із неолітичною революцією - змінами, які стались у сус­пільстві в період що почався, ХІІ-VIII тисячоліть тому і які поля­гали у переході від збиральництва та мисливства до землеробства і скотарства, від кочового способу життя до осілого. Завершилась неолітична революція переходом від обробки каменю до обробки заліза. Поняття «цивілізація» фігурувало й у інших значеннях. У ХУШ ст. його розглядали як синонім слова «культура», а, на­приклад, ШпенҐлер у своїй праці «Присмерки Європи» вживав слово «цивілізація» у негативному смислі. Під нею він розумів високий рівень розвитку науки і техніки, скупчення людей у великих містах, деградацію культури, перетворення народів із чітко окреслених спільнот у сіру масу, падіння інтересу до духовних цінностей, занепад моралі, поширення псевдокультури, нівеляція індивідуальних людських особливостей. Отже, на думку ШпенҐлера, цивілізація витісняє культуру.

Axio- - (гр.) цінний (чит. «аксіос»). Цінністю у філософії на­зивається все те, що цінує людина (істину, добро, красу тощо). В другій половині ХІХ - першій половині ХХ ст. теорія цінностей активно розроблялася багатьма філософами: Лотце, Він- дельбандом, Ріккертом, Шелером, Дьюї, Ніцше та іншими, що да­ло змогу вперше заговорити про окрему філософську дисципліну, яка вивчає цінності, а саме «аксіологію». Термін аксіологія ввів у обіг французький філософ Лапі.