ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ

«Я є, існую - це достовірно. На скільки часу? На стільки, скільки я мислю, бо можливо і те, що я зовсім перестав би існувати, якби перестав мислити. Отже, я, строго кажучи, - тільки мисляча річ, тобто дух, або душа, або розум, або інтелект.

...Коли я розумів з великою ясністю і великою досконалістю, що таке віск: І чи тоді, коли вперше помітив його і подумав, начебто пізнаю його за допомогою зовнішніх почуттів або завдяки так званому загальному почуттю, тобто здат­ності уявлення, або ж тепер, коли я ретельно розглянув, що таке віск і яким чином він може бути пізнаний} Звичайно, сумніви щодо цього були б смішні. Невже при першому сприйнятті було б щось чітке, щось таке, яке б не могло подіяти зовсім так само і на почуття будь-якої тварини? Але коли відрізняю віск від його зовнішніх форм і, немовби знявши з нього покривало, розглядаю в 1 оголеному вигляді, то хоча б у моєму судженні й тоді знаходилась яка-небудь помилка, я, звичайно, не в змозі зрозуміти його без допомоги людського духа...

Отже, нарешті, я непомітно досяг того, чого хотів. Бо, як мені тепер стало ясно, тіла, власне кажучи, не пізнаються відчуттями або здатністю уяв­лення, але одним тільки розумом, і вони стають відомими не завдяки тому, що їх розуміють або досягають думкою.

Існування цієї здатності я прийняв за перше основоположення, з якого вивів чіткий висновок, а саме, що є Бог - творець усього існуючого в світі; а оскільки він є джерелом усіх істин, то він не створив наш розум за природою таким, щоб останній міг обманюватися в судженнях про речі, сприйняті ним ясно і як­найчіткіше».

(Декарт Р. Первоначала философии // Соч.: В 2 т. - М., 1989. - Т. 1. -С. 306-307).

Прочитавши уривок, поясніть, наскільки переконливими для вас є мірку­вання Р. Декарта про роль і можливості людського розуму в пізнанні.

«І сьогодні питання про «причинність», її природу, сутність, форми і межі розуміння не стало прозорішим, ніж це було за часів Юма, хоча більшість людей вважає, що принципи причинно-наслідкових зв'язків їм абсолютно ясні та зрозумілі. Але хіба не з глибини віків нам залишилась у спадок настільки цікава, наскільки і заплутана історія? На змаганнях хтось ненавмисне вбив списом людину. Перікл і Протагор просперечалися цілий день, з'ясовуючи, хто ж вину­ватий у тому, що сталося: розпорядники змагань, той, хто кинув спис, або ж сам спис?

Мабуть, щоб не зменшувати цікавості до проблеми, спеціалісти з теорії причинності вигадали головоломку про мандрівника, який на півдорозі вийшов з автобуса, що їхав по пустелі, вирішивши закінчити мандрівку пішки. Але в нього було два вороги, кожний з яких дав клятву розправитися з ним. Перший ще в автобусі зумів непомітно підсипати нашому мандрівникові ціанистий калій у фляжку з водою. Другий же, нічого не знаючи про це, довго очікував його в пустелі, а потім влучним пострілом пробив фляжку. Вода з фляжки витекла, і мандрівник прийняв повільну смерть від спраги. З часом обох його ворогів притягли до суду і визнали винними у спробі вбивства. Щодо самого формулю­вання звинувачення, то суд перебував у скрутному становищі. Ворог № 1 дово­див, що всі можливі наслідки його вчинку анульовано через те, що отруйна вода витекла з фляжки. Ворог № 2 наполягав на тому, що його дії не тільки не призвели до смерті потерпілого, але навіть продовжили йому життя. Врешті-решт суду довелося визнати правильною логіку обох міркувань».

(Д. Мічі, Р. Джонстон)

Цікавим елементом цього парадоксу є можливі висновки: 1. Є наслідки, які не мають причин; 2. Є причини, які не мають наслід­ків, а тому ці причини, будучи причинами, не можуть бути названі причина­ми. 3. Є причини, що зумовлюють наслідки, які в реалізованому вигляді є наслідками зовсім не цих причини, а зовсім інших.

(Таранов П. С. Анатомия мудрости. В 2 т. - Т. 2. - Симферополь, 1995. - С. 346-347).

Вищезгадана історія завершується тим, що на вимогу присяжних було винесено й окреме визначення, в якому відзначалося, «що тут щось не зовсім так». На вашу думку, що?