АКСІОЛОГІЧНИЙ ВИМІР

Під аксіологічним виміром політичної ідеології автор розуміє nfrt. Це свого роду вимір різноманітних форм корпоративної свідомості як такої, яка відображає гру­пову точку зору на хід соціального, політичного і духовного розвитку суспільства.

Тому й теоретичні, і практичні «політичні складові» за своєю природою перед­бачають їх схвалення або засудження, вибір або відхилення. В принципі, в очах за­цікавлених осіб вони не можуть бути нейтральними, оскільки пов'язані з вибором, прийняттям рішень, прихильністю, оцінкою і т.д. Вони дуже тісно пов'язані з таки­ми ключовими категоріями людського життя, як добро і зло, справедливість і не­справедливість, свобода і несвобода, рівність і нерівність і т. д. Іншими словами політична ідеологія у аксіологічному вимірі розглядається як філософське осмис­лення розуміння і тлумачення людських цілей, а там де йдеться про цілі, обов'язково присутні цінності. А тому уже за своїм визначенням політична ідеоло­гія не може не мати моральних аспектів.

Аксіологія — філософське вчення про природу цінностей, їхнє мі­сце в реальності та структурі ціннісного світу, тобто про зв’язок рі­зноманітних цінностей між собою, із соціальними і культурними фак­торами і структурою особистості. Проблема цінностей у широкому значенні виникала в періоди знецінення тієї чи іншої культурної тра­диції та дискредитації ідеологічних засад суспільства. В античній і середньовічній філософії ціннісні (етико-естетичні й релігійні) харак­теристики включалися в саме поняття «реальність, істинного бут­тя». Уся традиція ідеалістичного раціоналізму від Платона до Гегеля і Кроче відрізнялася нерозчленованістю онтології й аксіології, буття і цінності.

Як ідеальні предмети, цінності не залежать від людських потреб і бажань. Персоналістськи-онтологічна теорія цінностей, найбільш ві­домим представником якої був М. Шелер, розглядає реальність цінніс­ного світу як таку, що гарантована «позачасовою аксіологічною сері­єю в Богові», недосконалим відображенням якої є структура людської особистості. Тип особистості визначається властивою щодо неї іє­рархією цінностей, що й є її онтологічною основою. Прагнення вивіль­нити аксіологію від релігійних передумов (Н. Гартман) породжує про­блему незалежного існування сфери цінностей. Для культурно- історичного релятивізму, біля витоків якого стояв В. Дільтей, хара­ктерною є ідея аксіологічного плюралізму, тобто багатоманіття рів­ноправних цінних систем, які розпізнаються за допомогою історично­го методу. По суті це означало критику самої програми загальної теорії цінностей, яка абстрагується від культурно-історичного кон­тексту і увіковічнює яку-небудь одну «справжню» систему цінностей.

Таким чином, виходячи з вище наведеного визначення суті аксіології, можемо стверджувати, що система цінностей є тим фактором, який дає можливість характери­зувати рівень розвитку (історичний, цивілізаційний, культурний, соціальний, політич­ний тощо) суспільства загалом, потенційні можливості його прогресування, стан сфор- мованості суспільно-політичних ідеалів. Адже вся історія людства — це також пошуки людиною причин, причин як самих себе, так і світу цього і всіх його явищ. Глибина та ефективність цих пошуків залежали від рівня свідомості як окремої людини, певної спільноти, окремих народів, так і всього людства загалом. Чим глибше людина прони­кала в сенс свого буття й навколишнього світу, тим більше вона починала розуміти факт існування першопричин.

В аксіології, яка досліджує природу цінностей, існує декілька трактувань феномену цінностей. Зокрема, перший доводить, що цінностями виступають різні предмети, будь- які речі (як матеріальні, так і соціальні за своїм субстратом), тобто цінності насамперед як щось іманентне. Другий підхід (Н. Лапін, Н. Смелзер, Т. Парсонс і т.д.) акцентує свою увагу на цінностях як явищі трансцендентного характеру, що притаманне насамперед внутріш­ньому світові людини — прояв її психіки: погляди, уявлення, переконання, емоції і т.д. Третій підхід, який певним чином синтезує попередні два: «Відмінне від перших двох трактування цінностей — трактування їх як явищ особливої реальності, яка не зводиться винятково до фізичного чи то матеріального буття, чи то царства абстрактних інтелігібе­льних величин». На думку його прихильників, серед маси оточуючих предметів і явищ цінностям притаманний своєрідний онтологічний статус.

Існує ще четвертий підхід, який заслуговує на особливу увагу. Це цінності по- стматеріальні, які глибоко досліджуються Інглхардтом, котрий розглядає їх через співвідношення соціоекономічного середовища та уподобань індивіда. Соціоеко- номічне середовище відображає інтереси індивіда: для кожного найбільшого субак- тивної вартості набувають ті речі, які є порівняно легко доступні. Але для кожного індивіда основні цінності відображають умови, які переважали в підлітковому віці. Отже, існує певна ієрархія цінностей, сутність якої доводить Маслоу. Вони дають можливість одержувати положення, за якими зазвичай вимірюють цінності. Під­твердження того факту, що незадоволені фізіологічні потреби переважають над по­літичними, соціальними, інтелектуальними чи естетичними, дуже часто можна по­бачити в історії: голодна людина піде на все, щоб здобути їжу. Порядок людських цінностей змінюється, оскільки ми виходимо за межі тих потреб, які безпосередньо стосуються виживання. Але матеріальні потреби «в хлібі насущному» та безпеці і відрізняються від нефізіологічних потреб: поваги, самовираження та естетичного задоволення та ін.

Сучасна історія розвинутих індустріальних країн набуває суттєвого значення в світлі «теорії дефіциту» Інглхардта (далі буде вживана термінологія Інглхард- та). Ці суспільства, на думку цього вченого, являють собою виняток з найпоши­ренішого історичного зразку: вони все ще містять бідних людей, але більшість їх населення не живе в стані голоду та економічної незахищеності.

Але все не так просто: немає безпосереднього зв'язку між рівнем економіки та поширенням постматеріальних цінностей, оскільки вони відображають суб'єктивне відчуття безпеки, а не відчуття рівня економіки. В той час як багаті індивіди і нації мають схильність почувати себе в більшій безпеці ніж бідні, на це відчуття впли­вають культурні установки та інституції соціального благоденства, в яких вони розвивалися. Таким чином, теорія дефіциту Інглхардта повинна розглядатися в єд­ності з теорією соціалізації, яка доводить поступовість входження людини в соціум. Разом ці дві теорії утворюють інструментарій для прогнозів щодо зміни цінностей. По-перше, в той час коли теорія дефіциту передбачає, що розквіт сприяє поширен­ню постматеріальних та постмодерністичних цінностей, теорія соціалізації перед­бачає, що ні цінності індивіда, ні як такі в суспільстві в цілому, скоріше за все, не змінюються раптово. Замість цього фундаментальна заміна цінностей відбувається поступово; значною мірою це відбувається, оскільки молоде покоління приходить на зміну старшому.

Отже, після періоду різко зростаючої економічної та фізичної безпеки, можна було б знайти суттєві розбіжності між пріоритетами цінностей старших і молод­ших груп: вони були сформовані з різними досвідами в їх формуючі роки. Але між економічними змінами та їх політичними наслідками може пролягати знач­ний проміжок часу. Через 10—15 років після того початку ери процвітання, кого­рти тих, хто провів формуючі роки у розквіті, почне входити до електорату. Може минути десяток років перш ніж ці групи почнуть займати позиції сили і впливу у їхніх соціумах, ще десяток може пройти для того, щоб вони досягли того рівня, коли вони зможуть приймати рішення.

Безпрецендентний рівень економічної та фізичної безпеки в післявоєнний період призвів до міжвікового зміщення від матеріалістичних до постматеріалістичних цінностей. Молодь підкреслює, що цілі постматеріаліста ширші ніж старі, а дослі­дження показують, що це відображає зміну поколінь краще, ніж ефект старіння. Під час перших досліджень у 1970—1971 рр. (які проводив Інглхардт), матеріалісти ма­ли чисельну перевагу над постматеріалістами у відношенні 4 : 1. До 1990 р. баланс різко змістився до точки, де матеріалісти переважили постматеріалістів кількісно лише у відношенні 4:3. Прогнози, що ґрунтуються на зміні населення, припуска­ють, що до матеріалістів і постматеріалістів мало бути приблизно однаково в бага­тьох західних країнах, а з 2010 р. поступове збільшення постматеріалістів.

Термін «постматеріаліст» означає набір цінностей, які актуалізуються після то­го, коли люди досягли належної матеріальної безпеки. Таким чином, втрата безпеки призвела б до поступового повернення пріоритетів матеріаліста. Поява постматері- алізму свідчить не про зникнення крайнощів, а про зміну пріоритетів: постматеріа­лісти не осуджують економічну і фізичну безпеку — вони відносяться до неї пози­тивно, як усі інші. Але, на відміну від матеріалістів, вони надають більшої переваги самовираженню та якості життя.

Таким чином, Інглхардт (1977) зробив висновок, що зростаюча увага, яка приді­ляється проблемам рівня життя, ґрунтується на основі ранніх суперечностей, що за­сновані на класових. Хоча соціальна роль класу зменшувалася, стверджує він, але остаточно не зникла і навряд чи зникне. Але якщо раніше розшарування за власніс­тю над засобами виробництва домінувала в політиці, то тепер вони все більше і бі­льше поступаються постматеріалістичним проблемам.

Щоб зрозуміти сутність і глибину процесів, які проходять у царині соціально- політичних процесів, необхідно звернутися до аналізу таких понять і категорій як цінність, ціннісні орієнтації, політичні цінності, оцінювання політичних ідеологій і т.д. Це дасть змогу провести якісний аналіз сучасних політичних ідеологій та уяви­ти закономірності їх розвитку.

Цінності. Це нормативні уявлення, які виражають позитивну або негативну зна­чимість явищ, ідей, установок життєдіяльності з точки зору їхньої відповідності по­требам, інтересам і цілям суспільства, соціальної групи, окремої особи. Це глибинні внутрішні уподобання людини. А в більш вузькому розуміння — це моральні і ети­чні імперативи (вимоги), які напрацьовані загальнолюдською культурою. В політо­логії цінності здебільшого розглядаються як регулятори (або керівні принципи) по­літичного життя і поведінки людей. За Дюркгеймом, це «колективні уподобання», які виникають у процесі співробітництва, співпраці і солідарності людей. За Парсо­нсом, це «об'єкти суб'єктивного інтересу» і переваги якого-небудь способу дій або діяльності, які визначають тип політичних відносин.

За своєю сутністю вся багатоманітність предметів людської діяльності, сус­пільних відносин і долучених до них природних явищ можуть виступати «пред­метними» цінностями як об'єкти ціннісних відносин. Іншими словами вони оці­нюються через призму добра і зла, істини або неістини, правди чи неправди, красоти чи некрасоти, допустимого чи забороненого, справедливого чи неспра­ведливого, потрібного чи непотрібного і т.д. Способи і критерії, на основі яких здійснюються процедури оцінювання відповідних предметів і явищ, закріплю­ються в суспільній свідомості і культурі як «суб'єктивні цінності», тобто уста­новки і оцінки, імперативи і заборони, цілі і проекти, що виражені у сфері нор­мативних уявлень, які вступають орієнтирами діяльності людини. Таким чином, «предметні» і «суб'єктні» цінності є як би двома плюсами ціннісного відношен­ня людини до світу.

У структурі людської діяльності ціннісні аспекти пов'язані з пізнавальними і вольовими. В самих ціннісних категоріях виражені граничні орієнтації знань, інте­ресів і уподобань різних суспільних груп і осіб. Історично епоха характеризується специфічним набором та ієрархією цінностей, система яких виступає найвищим рі­внем соціальної регуляції. В ній фіксуються ті критерії соціально значимого для цього суспільства чи соціальної групи, на основі яких розгортаються більш конкре­тні і спеціалізовані системи нормативного контролю, відповідні суспільні інститути і сама цілеспрямована діяльність людей — як окремих індивідів, так і колективна. Засвоєння цих критеріїв на рівні структури особи становить необхідну основу фор­мування особи і підтримки нормативного порядку в суспільстві.

Ціннісні системи формуються і трансформуються в процесі історичного розвит­ку суспільства. Оскільки ці процеси пов'язані із змінами в різних сферах людського життя, то їх часові масштаби не збігаються з масштабами соціально-економічного і політичного розвитку суспільства в цілому.

Інтеграція, внутрішня суперечність і динамізм суспільно-політичних систем знаходять свій вираз у структурі відповідних їм ціннісних систем і способах їхньо­го впливу на різноманітні суспільні групи. Важливий елемент ціннісних відносин у суспільстві становлять системи ціннісних орієнтацій особи.

Ціннісні орієнтації. Вони є найважливішим елементом внутрішньої структури особи, які закріплені життєвим досвідом індивіда, всією сукупністю його пережи­вань, які відмежовують значимі, суттєві для даної людини від незначимих, несуттє­вих. Сукупність усталених ціннісних орієнтацій створює свого роду вісь свідомос­ті, яка забезпечує стійкість особи, спадковість певного типу поведінки і діяльності, що виражається в спрямованості потреб та інтересів. Внаслідок цього ціннісні оріє­нтації виступають важливим регулюючим фактором, який детермінує мотивацію особи. Основний зміст ціннісних орієнтацій становлять політичні, філософські, моральні переконання людини, глибокі і постійні прив 'язаності, моральні принципи поведінки. А тому в будь-якому суспільстві цінність орієнтації особи стає об'єктом виховання, цілеспрямованого впливу.

Ціннісні орієнтації діють як на рівні свідомості, так і на рівні підсвідомості, ви­значаючи спрямованість вольових зусиль, уваги, інтелекту. Механізм дії і розвитку ціннісних орієнтацій пов'язаний з необхідністю розв'язання суперечностей і конф­ліктів у мотиваційній сфері, селекції устремлінь особи.

«Когнітивну підсистему ціннісних орієнтацій становлять відпові­дні ціннісні уявлення людини. На рівні світогляду до неї належить сві­торозуміння людини — сукупність її поглядів на світ, суспільство та на саму людину, її місце в світі, а не суспільстві. На рівні життєвої по­зиції до когнітивної підсистеми належать ціннісні уявлення людини про своє життя: яке воно є, яким має бути, до чого в ньому прагнути, як, для чого та заради чого варто жити і т. ін. Емотивною підсисте­мою ціннісних орієнтацій є порівняно стійкі почуття людини до їхніх об’єктів. На рівні світогляду підсистему утворюють світовідчуття людини, її емоц/йно-ц/ннісне ставлення до світу та до своїх зв’язків з ним, найзагальніші та найабстрактніші з її вищих почуттів — мора­льних, естетичних, інтелектуальних, релігійних, громадських. На рів­ні життєвої позиції до емотивної підсистеми ціннісних орієнтацій на­лежать життєвідчування людини, ті почуття, які вона відчуває до тих чи інших сторін свого життя, до його змін та обставин.

У соціології вивчається розподіл ціннісних орієнтацій залежно від рі­зних соціальних груп та спільнот, поширеність тих чи інших ціннісних орієнтацій, а також суб’єктивна значущість об’єктів цих ціннісних оріє­нтації для груп і спільнот, що обстежуються. З цією метою звичайно досліджуються ціннісні орієнтації щодо основних сфер самореалізації особи (праці, сімейного життя, громадської активності, освіти, ама­торської творчості, спілкування, відпочинку та розважання), матеріа­льних умов її життя (стану здоров’я, довкілля, житлових умов, матері­альної забезпеченості і т. ін.) та соціальних умов життя (умов для громадського визнання, вертикальної мобільності, розвитку здібнос­тей, особистої незалежності, особистого спокою і т. ін.), щодо певних соціально-культурних та моральних характеристик власної діяльності людини (відповідності цієї діяльності, наприклад, вимогам обов’язку, че­сті, совісті, справедливості, ввічливості, поміркованості, практичності і т. ін.), її відносин з різцями категоріями оточуючих (родичами, друзями, товаришами, колегами, земляками, одноплемінниками, одновірцями і т.

ін.» [Соціологія. Короткий енциклопедичний словник]

Політичні ціннісні орієнтації становлять особливу мотиваційну систему люд­ської поведінки за думкою відомого вченого Люсьєна Пая, «Політична культура являє собою сукупність орієнтацій, думок і переконань, які задають певну логіку і сенс політичного процесу, забезпечують заставниці уявлення і норми, які управля­ють поведінкою людини в політичній сфері».

Ціннісні орієнтації формують певні коди мислення і установок, які складають поведінковий кодекс, тобто свого роду ідеальний тип політичної діяльності люди­ни. Така система орієнтації, у своїй основі досить чітка і визначена, повинна нада­вати певної гнучкості, яка дає людині змогу пристосовуватися до поточних змін політичної реальності. Не дивлячись на свою глибину і абстрактність, ціннісні орі­єнтації можна подати як конкретні показники людської активності. Зокрема Уолтер Розенбаум сутнісні характеристики політико-культурних орієнтацій змальовує так, як показано в наведеній нижче таблиці.

ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЛІТИКО-КУЛЬТУРНИХ ОРІЄНТАЦІЙ ЗА У. РОЗЕНБАУМОМ

Політичні ціннісні орієнтації дають можливість людині усвідомити свою іде­нтичність (самототожність) і відповідно, відмінність від представників іншої системи поглядів. На практиці це виявляється у використанні людьми різнома­нітних символів, які закріплюють образи і смисли і знаменують певні політичні реалії сучасного і минулого (наприклад, прапори різного кольору на мітингах і т.д.).

Політичні цінності, будучи за своєю природою результатом особистого освоєння світу політичного, в той же час обов’язково несуть у собі специфічний вплив суспіль­них вимог. Це проходить насамперед на основі сприйняття людиною норм політичної системи, які несуть у собі не тільки сучасні вимоги, а й викликають досвід минулого, що представлений у звичаях, традиціях, ритуалах та інших стереотипах діяльності.

У самому загальному розумінні механізм традиції, забезпечуючи спадкоємність між минулим і майбутнім, об’єднує суспільство в цілісний організм. Саме традиції надають певної стійкості політико-культурним формам діяльності людей, дають їм можливість впливати на політичний процес, протистояти негативним тенденціям сучасного життя.

Відтворюючи традиції, політична культура оформлює оволодіння людиною по­зитивної спадщини, яка залишилася їй від попередніх поколінь.

Цінності політичні — сукупність ідей і відповідних їм соціально- психологічних утворень (установок, стереотипів, переживань і т. ін.), що визначають вибір засобів і методів діяльності, ступінь послідовнос­ті їхньої реалізації і застосування в поточній політичній практиці. У су­часній політиці більшого значення набувають загальнолюдські інтереси і цінності, реалізація яких непослідовна і суперечлива. Причини цього зу­мовлені взаємозалежними факторами: гетерогенністю остаточних інтересів і цілей учасників політичних коаліцій, що формально виступа­ють з позицій утверджених загальногуманних ідеалів; своєкорисливістю партій і суспільних груп, що прямо відстоюють пріоритетність своїх обмежених підходів до політичного процесу; ситуаціями суперництва між лідерами і групами в боротьбі за владу; прорахунками в оцінках по­літичної кон’юнктури і її найближчої перспективи. Тому існують труд­нощі в побудові типології цінностей політичних. Головними положення­ми на нашому шляху можуть бути такі орієнтири, як потреба в групових зв’язках і відповідно висока оцінка ідей і дій, що сприяють їх установленню і розвиткові; уявлення про бажані типи політичних ін­ститутів і про майбутні зв’язки; здатність інституту реально задово­льняти ті або інші політичні потреби; масштаби і тривалість прояву такої схильності тощо. Типологія цінностей політичних нині може бу­ти побудована лише на основі визнання пріоритетності в політиці за­гальнолюдських ідеалів і цінностей, що передбачає вибір засобів і ре­зультатів у тісному зв’язку з гуманістичною орієнтацією політичної практики. Цінності політичні покликані сприяти інтеграції соціальної групи як частини ширшої соціальної цілісності; мотивувати політичну діяльність і створювати умови, за яких соціально-політичні цілі є безпо­середніми мотивами учасників політичного процесу; сприяти форму­ванню стандартів оцінки кожної конкретної дії і її наслідків; визначати ієрархію як цілей політики, так і вибору методу їх досягнення, здійснюю­чи добір прийнятних і блокування неприйнятних (принаймні для даних умов) цілей і методів; орієнтувати кожного учасника політичного про­несу (клас, партію, громадську організацію, інститут, особистість) стосовно інших його складових. [А. А. Коваленко, М. І. Обушкий, О. І. Ткач. Політологія: Довідник]

Але навіть при тиранічних режимах минулий досвід на рівні ціннісних орієнта­цій може засвоюватись лише на основі вільного приєднання до певних форм мис­лення і поведінки минулих поколінь. Диктатура здатна контролювати лише поведі­нку зовнішню, але не думку. Враховуючи такий характер нормативного впливу традиції, ціннісні орієнтації втілюють у собі не ідеальний умонастрій, а пов’язують особисті погляди, інтереси людини (тобто його суб’єктивність) зі стандартами, які визнані суспільством позитивними і переважними.

Розвинуті ціннісні орієнтації — ознаки зрілості особи, показник міри її соціаль­ності. Це — призма сприйняття не тільки зовнішнього, а й внутрішнього світу ін­дивіда, який зумовлює зв’язок між свідомістю і самосвідомістю, є психологічною основою для вирішення в індивідуальному плані сенсу життя. Стійка і не супереч­лива сукупність ціннісних орієнтацій зумовлює такі якості особи, як цілісність, на­дійність, вірність певним принципам та ідеалам, здатність до вольових зусиль, ак­тивна життєва позиція. Суперечливість у ціннісних орієнтаціях породжує непослідовність у поведінці; нерозвинутість ціннісних орієнтацій; ознаки інфанти­лізму; панування зовнішніх стимулів у внутрішній структурі особи; безпосередній вплив об’єкта устремлінь на потреби.

Оцінювання ролі політичної ідеології в суспільстві має широкий діапазон: від її характеристики як замкнутої на себе «служанки влади», яка не має зв’язків із реальністю, а тому маловпливову на політику, до визнання її відкритою до змін, гнучкої і адаптованої ідейної системи, яка пронизує увесь політичний простір. Зок­рема П. Рікерт, слідом за Р. Москою, Р. Міхельсом та іншими неомак’явелістами, гіперболізує значення політичної ідеології, розглядаючи навіть форми естетичної і релігійної свідомості як специфічні форми її процесу, чим заперечує явища, не опо­середковані нею. І навпаки, У. Мату вважає, що ідеологія висувається на політичну авансцену лише під час серйозних політичних криз. А Ю. Хабермас підкреслює, що через неможливість використати в даний час специфічні «класові світи» місце ідео­логії займає «масова культура».

Американський теоретик Я. Саджент вважає, що ідеологія, продукуючи певні цілі та цінності політичного розвитку, але той же час обмежує вирішення політич­них проблем. Його співвітчизник Ф. Уоткінс стверджує, що ідеологія завжди про­тистоїть статус-кво і є політичним фактором, що несе в собі значний перетворюва­льний потенціал. Більш диференційоване уявлення про ідеологію запропонував Г. Лассуелл, який розглядав її як різновидність комунікації, спрямованої на підтри­мку політичного співтовариства як такого. У цьому розумінні вона, на його думку, включає в себе такі елементи, які спрямовані на формування політичної свідомості: політичні доктрини, політичну формулу, модель (перелік основних положень кон­ституції) і політичну міфологію (легенди, міфи, церемонії) і т.д.

Відомий російський представник політичної науки А.І. Соловйов у своєму ви­значенні політичної ідеології особливо наголошує, що вона є різновидністю корпо­ративної свідомості, яка відбиває групову точку зору на хід політичного і соціаль­ного розвитку суспільства і тому відзначається певною упередженістю оцінок і схильністю до духовного експансіонізму.

Як засіб ідейного забезпечення групових інтересів політична ідеологія є пере­важно інструментом елітарних прошарків, які за її допомогою консолідують групо­ві об’єднання громадян, забезпечують зв’язок з низами, вибудовують певну послі­довність дій у політичному просторі. А тому саме від тактики і компліментарності еліт ідейного оформлення тих чи інших групових інтересів, виступаючи засобом ідейного втілення інтересів групи, ідеологія схематизує і тому певною мірою огру- бляє дійсність. Створений таким чином образ групових цілей і цінностей може бути використаний для примітивізації політичної свідомості громадян, маніпулювання і навіть обману населення. Разом із тим позитивна спрямованість такої схематизації полягає в тому, щоб зафіксувати окремі критерії оцінки політичної реальності, створити нормативну модель сприйняття світу політики, зробити складну ситуацію політичної динаміки простої і зрозумілої для простої людини. А тому за допомогою ідеології політичні цілі груп символізують індивідуальне значення, а політичні дії набувають конкретної спрямованості. Внаслідок цього знижується стихійність сприйняття політики і хаотичність взаємодії в групі. З цього приводу К. Дей нази­вав ідеологію «картою реальності».

Таким чином, через ідеологію конкретизуються масові емоції, почуття протесту або солідарності, невдоволення або підтримки. Супроводжуючи процес агрегуван- ня і артикуляції, ідеологія концептуалізує уявлення людини про політичну ситуа­цію, вмонтовує ці оцінки в загальну картину світу, прагне зробити зрозумілими по­літичні зміни. Завдяки ідеології люди збагачують свої індивідуальні погляди загальногруповими уявленнями про «вітчизну», про «батьківщину», «почуття по­винності» та інші колективні вірування.

Разом із цим слід зауважити, що без ідеології в суспільній та індивідуальній сві­домості наростають тенденції до спрощення і примітивізації політичних реальнос­тей. Замість гри інтересів, складного взаємозв’язку сил і позицій люди спостеріга­ють карнавал, театр абсурду, в якому політики збирають один на одного компромат, проголошують малозрозумілі слова, а дуже часто і нецензурну лексику, здійснюють неосмислені вчинки. У такому випадку емоції заповнюють певні спіль­ноти, не дають можливості людям раціонально оцінити ситуацію, зрозуміти свої уподобання, що сприяє зростанню імпульсивності їхньої поведінки. Поза ідеологі­єю залишається простір для прямої апеляції до психіки людини, руйнування спіль­них позицій і зростання відчудження від політики.

3.