ГЕНДЕРНА ПОЛІТИКА

Фемінізм є переломною ідеологією. Спірні традиції фемінізму здебільшого всі виникли з існуючих ідеологій чи теорій, очевидно лібералізму та соціалізму, та пізніших ідеологій. Саме ці ідеології стали засобами для підвищення соціальної ролі жінок, тому що вони в основному прихильно ставилися до поняття рівно­сті.

Реформи реакційного фемінізму також розвивалися за певних обставин. Це мало місце, коли традиційний статус та позиція жінок були під загрозою швид­ких соціальних та культурних змін. Так званий Ісламістський фемінізм має свій характер. В ісламських державах, таких як Іран, Пакистан та Судан вплив зако­ну шаріату на повернення до традиційних моральних та релігійних принципів часом трактувалися як засоби підвищення статусу жінок, яким загрожувало по­ширення західних понять та цінностей. З цієї точки зору вуаль, заборони в одя­зі, виключення жінок з публічної сфери життя розглядалися деякими мусуль­манськими жінками як символи лібералізму. Так чи інакше, з погляду традицій­них феміністок, реакційний фемінізм є просто протистояння понять, які відо­бражають неправильні погляди, що традиційний погляд на публічний і приватний поділ є істинним для жінок і визначає їхній статус і захист. Насправ­ді це забезпечує докази культурної сили патріархії та можливості рекрутування жінок у їх же власний гніт.

• ліберальний фемінізм;

• соціалістичний фемінізм;

• радикальний фемінізм;

• нові феміністичні традиції.

Ліберальний фемінізм. Ранній фемінізм, а саме перша хвиля жіночого руху була під абсолютним впливом ідей та цінностей лібералізму. У першому вели­кому тексті на тему фемінізму «Захист жіночих прав» М. Воллестонкрафт (1792) була висловлена думка, що жінкам повинні бути надані такі самі права і привілеї, як і чоловікам з тієї причини, що всі вони є людськими істотами». Во­на стверджувала, що визначення статі буде неважливим у політичному й соціа­льному житті, якщо жінки матимуть доступ до освіти і до них ставитимуться як до раціональних створінь з власними правами. У книзі «Підкорення жінок» Джона Стюарта Мілля (1869), написаній у співпраці з Арієт Тейлор, стверджу­ється, що суспільство повинно бути організованим згідно з принципом «резон­ності» і «випадковості народження», а саме — стать повинна бути несуттєвою. А відтак жінкам будуть надані ті права, якими користуються і чоловіки, особ­ливо право виборчого голосу.

Мері Воллестонкрафт (1759—1797)

Соціальний теоретик та феміністична діячка Великобританії. Будучи втягненою в радикальну політику під час Французької революції, Вол­лестонкрафт стала частиною творчої інтелектуальної групи, до якої входив її чоловік, анархіст Вільям Голдвін. Вона померла під час поло­гів, а донька Мері, яка народилася, згодом стала дружиною поета Шел- лі і написала окремі твори.

Фемінізм Воллестонкрафт зосереджувався на ідеї лібералізму доби Просвітництва, вірячи в радикально гуманістичну відданість рівності. Вона наголошувала на рівних правах жінок, особливо в галузі освіти, на підставі такого явища, як особистісність. Однак її роботи розвивали більш складний аналіз жінок як об'єктів та суб'єктів бажання, та пред­ставили домашню сферу як модель суспільства та суспільного устрою.

Друга хвиля фемінізму також відчувала на собі значний вплив лібералізму. Ліберальний фемінізм був домінантним у жіночому русі в Сполучених Штатах, його основним прибічником була Бетті Фрідан, чия «Жіноча містика» відзначи­ла відродження фемінізму.

Філософська основа ліберального фемінізму лежить у понятті індивідуаліз­му, тобто віри в те, що людська індивідуальність — це все, що має значення, а відтак усі особистості мають абсолютно однакову моральну цінність. Індивіду- али народжені для рівного ставлення до них, незалежно від статі, раси, кольору шкіри, походження чи релігії. Якщо й судити індивідуала за щось, то лише на раціональній основі, на підставі його характеру, його талантів чи особистих якостей. Ліберали виражають свою віру у вимогу рівних прав: усім індивідуа- лам повинна бути надана можливість брати участь як у приватній, так і публіч­ній сферах життя. В цьому відношенні будь-яка форма дискримінації жінок по­винна бути заборонена. Воллестонкрафт, для прикладу, наполягала на тому, щоб освіта, яка на той час була прерогативою чоловіків, була доступна і жінкам на рівних правах. Дж. С. Мілль наголошував на наданні рівності в правах гро­мадянства і політичних правах. Насправді, весь рух жінок за право голосу був оснований на ліберальному індивідуалізмі та на переконанні, що жіноча еман­сипація буде досягнута одночасно з наданням жінкам права голосу на рівні з чоловіками. В той же час роботи Фрідан та дії таких груп, як NWO, були спря­мовані на подолання політичних та соціальних утисків, які позбавляли жінок можливості кар’єрного зростання та політичної активності.

Ліберальний фемінізм першоджерельно є реформістським: він прагне зроби­ти публічне життя відкритою сферою для змагання чоловіків і жінок, а не повс­тавати проти того, що багато феміністок розуміють під патріархальною струк­турою суспільства як такого. Власне ліберальні феміністки не прагнуть анулювати розрізнення приватної та публічної сфер життя. Реформи необхідні, як вони стверджують, лише для забезпечення рівності в публічній сфері життя: право на освіту, право голосу, право на кар’єру і т. д. Важливі реформи, безсу­мнівно, були досягнуті на індустріальному Заході, особливо це стосується права голосу, лібералізації процесу розлучення та абортів, рівної зарплатні і т.д. По­при все, надто мало уваги надавалося приватній сфері, статевому поділу праці та розподілу влади в сім’ї.

Ліберальні феміністки зазвичай визнавали, що в чоловіків і жінок різна при­рода та різні здібності, а відтак визнавали хоча б частково, що потяг жінок до сім’ї та домашніх турбот може бути результатом впливу природного імпульсу, і робиться свідомим вибором. Це, безперечно, застосовується у випадку фемініз­му 19—20-х років ХІХ ст, де традиційна структура суспільства розглядалася як природна, але ця теорія простежується і в працях сучасних ліберальних феміні­сток таких як Фрідан. У своїй «Другій хвилі» (1983) Фрідан піднімала питання примирення в досягненні поняття особистісності, що може бути шляхом надан­ня жінкам ширших можливостей у сфері роботи, публічному житті, потребі лю­бові, представленій дітьми, домом та сім’єю. Те, що Фрідан наголошувала на продовжені центрально важливої позиції сім’ї в житті жінки, стало причиною того, що вона піддалася критиці з боку радикальних феміністок, як те, що допо­внювало поняття «таємниці материнства».

На глибшому рівні радикальні феміністки привертали увагу до обмеження індивідуалізму як основи гендерної політики. Насамперед, поняття індивідуалі­зму забирає увагу від структурального характеру патріархальності, в якому жі­нки розглядаються не як індивіди, яким випадково відмовили в правах та мож­ливостях, а саме як статеві об’єкти систематичного та незмінного гніту.

Для прикладу, феміністки ХІХ—ХХ ст. та лідери руху за право голосу були за­звичай освічені жінки середнього класу, які мали можливість отримати перевагу права голосу, можливості займати посади та стати членами публічного життя. Ви­мога рівних прав передбачала, що всі жінки матимуть можливість отримувати пе­ревагу, наприклад, від кращої освіти чи економічних можливостей.

Насправді ж жінок судять не лише за їх талантами та здібностями, а й за со­ціальним статусом та економічними факторами. Якщо емансипація просто означає досягнення рівних прав та можливостей для жінок і чоловіків, інші но­рми соціального нерівноправ’я, як ті, що пов’язані з расою та соціальним ста­новищем, залишаються поза увагою. А відтак ліберальні феміністки можуть ви­ражати інтереси білошкірих жінок, представниць середнього класу в розви­нутому суспільстві, але не вирішують проблем жінок робітничого класу, чор­ношкірих жінок у країнах, що розвиваються. Таким чином, для ліберальних фе­міністок визначальними є індивідуальні характеристики особистості, а не при­належність до статі, бо коли розглядати людину в соціальному контексті (а отже, винести за дужки суто біологічні та сексуальні аспекти), то виявляється, що відмінності між людьми однієї статі виявляються значно сильніше, ніж між статями.

Соціалістичний фемінізм. Попри те, що деякі феміністки раннього періоду перегукувалися з певними ідеями соціалізму, соціалістичний фемінізм сформу­вався лише в другій половині ХХ ст. На відміну від ліберальних феміністок, со­ціалістичні феміністки не вважають, що жінки мають недостатню політичну і правову базу, вони не погоджуються з тим, що проблеми жінок можуть бути подолані шляхом надання їм законних прав та досягненням рівних можливос­тей. Натомість, соціалістичні феміністки стверджують, що суперечності між статями беруть початок із самої соціальної та економічної структури суспільст­ва. З їх думкою лише соціалістична революція може змінити ситуацію і сприяти досягненню жінками їхньої емансипації. Це випливає з того, чи зайняті жінки в світовому господарстві. Зокрема жінки становлять 50 відсотків населення світу, вони займають дві третини робочих трудових годин, отримують одну десяту світових надходжень і їм належить один відсоток усієї світової власності.

Центральна тема соціалістичного фемінізму полягає в тому, що патріархія може розумітися лише у світлі впливу соціальних і економічних факторів. Класичне під­твердження цього було запропоноване в книзі Фрідріха Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави» (1884). Енгельс (1820—1895), життєвий друг та однодумець Карла Маркса, запропонував думку, що позиція жінок у суспільстві фундаментально змінилася з розвитком капіталізму та встановленням приватної власності. У докапіталістичних суспільствах сімейне життя було «комуністичним», а «материнські права» як успадкування власності та соціальне положення по жіно­чій лінії були широко розповсюджені. Капіталізм же, заснований на основі приват­ного права, скасував «жіночі права» і встановив те, що Енгельс називав світовим перевершенням жіночої статі. Енгельс вважав, що приниження жінок оперує саме через інститут сім’ї. Буржуазні сім’ї є патріархальними і жінки в них зазнають приниження, оскільки чоловіки хочуть, щоб їхня власність передавалася лише до їх синів. Чоловіки досягають беззаперечних переваг, наполягаючи виключно на мо­ногамних шлюбах, а заборона, що застосовується щодо жінок, позбавляючи їх пра­ва на інших сексуальних партнерів, і це, як Енгельс зазначив, із самого початку іг­норується їхніми чоловіками. Жінки компенсують цей стан утисків, розвиваючи так званий культ фемінізму, який схвалює привабливість романтичного кохання, але насправді є організованою гіпократією, створеною для захисту чоловічих прав та власності. Енгельс вважав, що в соціалістичному суспільстві шлюб повинен бу­ти вільним, і як тільки приватна власність позбавляється своїх патріархальних рис, то, можливо, і моногамія зникне. Інші соціалістичні феміністки вважали, що тра­диційна, патріархальна сім’я повинна бути замінена системою комунального життя та вільного кохання, як цю позицію захищали ранні соціалісти-утопісти Фур’є та Оуен.

Більшість соціалістичних феміністок вважають, що прив’язаність жінок до домашнього господарювання і материнства слугує в економічних інтересах ка­піталізму. Деякі стверджували, що жінки складають резервну армію трудової сили, яка може бути використана, коли є потреба в додатковій продукції, але так само легко може бути повернена до домашніх турбот під час депресії, не стаючи тягарем для роботодавців чи держави. Важливо додати, що як тимчасові робітники, жінки не вимагають високої зарплатні, не виступають проти низько- статусних робіт, що значно сприяє зниженню заробітних показників без шкоди чоловікам. У той же час, жіноча господарська робота є життєво важливою для нормального розвитку економіки. Народжуючи та виховуючи дітей, жінки створюють робочу силу для наступних поколінь і відтак гарантують продукти­вність на майбутнє. Жінки також відповідальні за виховання, надання освіти та введення в суспільство дітей, тим самим упевнюючись у тому, що вони стануть дисциплінованими і слухняними працівниками.

Разом з тим, виконуючи роль домогосподарок, жінки позбавляють чоловіків тягаря домашніх турбот та виховання дітей, даючи чоловікам змогу сконцент­рувати свою увагу на оплачуваному працевлаштуванні. З цієї точки зору, стате­вий поділ між чоловіками, які беруть на себе оплачувані роботи на фабриках і в офісах, та жінками, які виконують неоплачувану домашню роботу, забезпечує економічну результативність. Більше того, жінки відповідальні за те, щоб чоло­віки добиралися на роботу вчасно, були охайно вдягнені та нагодовані, готові до продуктивного робочого дня. Традиційна сім’я є стимулом для робітника, щоб знайти та вберегти робоче місце, оскільки він має дбати про жінку та дітей. До того ж сім’я є пом’якшувальним фактором для робітника, що захищає його від відчужень та роздратувань життя «оплачуваного раба». І справді, традицій­на сім’я забезпечує чоловіків-батьків значними перевагами — він пожинає пло­ди статусу того, хто заробляє на хліб, має гарантований відпочинок та спокій удома, в той час як жінки зайняті повсякденними домашніми правами.

Деякі феміністки стверджували, що саме неоплачуваність домашньої праці і є причиною їх низького соціального статусу, і залишає жінок фінансово залеж­ними від чоловіків, таким чином, встановлюючи систематичну соціальну нерів­ність. Кампанія за платню домогосподаркам, яка в Британії асоціюється з іме­нами Коста та Джеймс (1972), проголошувала, що жінки матимуть економічну незалежність та підвищення соціального статусу, якщо їх праця, подібно до чо­ловічої, буде визнана важливою і буде оплачуватися. Ця сама позиція викорис­товувалася під час кампанії за легалізацію та легальну оплату проституції. Як би там не було, соціалістичні феміністки стверджують, що поняття жіночої емансипації включає надання жінкам ширшого спектру економічних і соціаль­них можливостей, а не лише оплату за виконання традиційної їх ролі в суспіль­стві як жінок чи сексуальних об’єктів.

Попри те, що соціалістичні феміністки стверджують, що жіноче питання не можі бути відділене від соціального чи економічного життя, їх погляди суттєво розбігаються на темі природи зв’язку між цими поняттями. Гендерний поділ, без­перечно, пронизується класовий поділ, створюючи розбіжності в рядах соціалісти­чних феміністок при аналізі відносної важливості гендеру у соціальному класі.

Ортодоксальні феміністки наполягають на більшій важливості класової полі­тики над статевою. Так, Енгельс вважав, що буржуазна сім’я, в якій відбулося підпорядкування жінок, була спричинена появою приватної власності, а відтак, стала спричинена появою капіталізму. А це приводить до думки, що класова експлуатація є поняттям багато глибшим, ніж статева нерівність. Жінки підпо­рядковуються не чоловікам, а появі приватної власності, тобто капіталізму. Та­кож вважається, що емансипація жінок буде можлива, коли відбудеться соціалі­стична революція і буде подоланий капіталізм та встановлений соціалізм. А відтак жінки, що прагнуть визволення, повинні визнавати, що класова війна є важливішою за статеву. Тому феміністки повинні спрямовувати свої зусилля на трудові рухи, а не на підтримку сепаратистського руху жінок.

Усе ж таки сучасні соціалістичні феміністки не погоджуються з визнанням класового питання пріоритетнішим за питання статевої політики. Це частково стало спричинене наслідками сумнівного прогресу становища жінок у соціаліс­тичних державах, зокрема в колишньому Радянському Союзі, оскільки їхні реа­лії довели, що соціалізм не може покласти кінець патріархії. Для сучасних соці­алістичних феміністок класовий поділ є надзвичайно важливим, як і статевий поділ. Багато з них підтримують позиції саме сучасного марксизму, які не запе­речують пересікання соціальних, політичних та культурних сил у суспільстві, а не ортодоксальний марксизм, який наголошує на пріоритетності матеріальних та економічних факторів. А відтак вони відмовляються трактувати позицію жі­нок, виходячи лише з економічних факторів, наголошуючи на культурному та ідеологічному походженні патріархії. Для прикладу, соціалістична феміністка Великобританії Джуліетт Мітчел (1971) стверджувала, що жінки втілюють чо­тири соціальні функції: 1) вони є членами робочої сили і активістками в проду­кції; 2) вони народжують дітей, а відтак продовжують людський рід; 3) вони відповідальні за те, щоб діти стали членами суспільства, 4) вони є статевими об’єктами. З цієї точки зору, лібералізація вимагає того, щоб жінки здобули емансипацію в усіх вищезгаданих сферах, а не лише в заміні капіталістичного суспільства соціалізмом.

Радикальний фемінізм. Однією з визначальних рис другої хвилі фемінізму є те, що багато письменниць-феміністок заглянули за перспективи існуючих політичних ідеологій. Гендерні відмінності в суспільстві на той час розглядали­ся як важливі самі по собі, і їх потрібно було розуміти в особливому порядку. Ліберальні та соціалістичні ідеології вже пристосувалися до того, як пролити світло на питання позиції жінок у суспільстві, але жодна з них не проголошува­ла, що саме гендер є найважливішим елементом соціального поділу. Все ж про­тягом 1960-х та 1970-х років феміністичний рух прояснював вплив патріархії не лише в політичній, публічній та економічній сферах життя, а й в усіх аспектах соціального, особистого та статевого життя. Цей напрям був явним у піонерсь­кій роботі Сімона де Бовуар, та був продовжений у ранніх творах радикальних феміністок, таких як Ева Фігес та Джермеін Грір (б. 1939).

У «Патріархальних відношеннях» Фігес (1970) приділено увагу не звичним правовим і соціальним утискам жінок, а патріархальним цінностям та уявлен­ням, розповсюдженим у культурі, філософії, моралі та релігії суспільства. У всіх наукових працях на цю тему жінки зображуються як такі, що підкоряються чоловікам, — так званий стереотип жіночності. У своїй книзі «Жінки — євну­хи» Грір стверджувала, що жінки поставлені на пасивну статеву роль, що стало причиною відсунення на другий план їхньої істинної сексуальності, як і більш активної та пригодницької сторони їхніх особистостей.

Сімома де Бевуар (1906—1986)

Французька новелістка, письменниця та соціальний критик. Де Бевуар викладала філософію в Сорбонні в 1931—1943 р., а згодом стала не­залежною письменницею та соціальним теоретиком. Її книга «Друга стать» (1949) мала грандіозний вплив на феміністичний рух, ефективно відкриваючи поняття гендеру і відтінюючи деякі теми, які згодом розви­вали в своїх теоріях радикальні феміністки. Де Бевуар була тривалий час дружиною Жана Пола Сартра (1905—1980).

Де Бевуар наполягала на тому, щоб соціальна позиція жінок визна­чалася соціальними, а не природними факторами, та розвивала ком­плекс критичних посилань до патріархальної культури. В її працях ви­ділялася межа, до якої ознаки і властивості чоловічої статі визначалися як позитивні чи такі, що відповідають нормі, в той час як «жіночність» змальовувалася як «інша». Така «відмінність» позбавляє жінок можли­вості втілювати свої свободи та повною мірою виражати свою природу й гуманність. Де Бевуар ставила свою віру в раціональні рамки та кри­тичний аналіз як засіб викриття цього процесу і надання жінкам відпо­відальності за їх власні життя.

Як наслідок, через культ «вічної жіночності» жінок перетворили на статеві об’єк­ти культурного стереотипу. Робота Грір створювалася під впливом молодих пись­менників як Вільям Райч (1897—1957) та Херберт Маркус, які проголошували по­требу статевої лібералізації та піддавали критиці структуру традиційного суспільства.

Як би там не було, але саме з працями таких осіб, як американська письмен­ниця Кейт Міллер (нар. 1934) та канадська письменниця Шиламіс Файєрстон (нар. 1945) пов’язане зародження радикального фемінізму як систематичної те­орії статевого гніту в усіх фундаментальних сферах суспільства, відмінно від ліберальних та соціалістичних традицій. Основною позицією радикального фе­мінізму є ствердження, що статевий гніт є фундаментальною рисою суспільст­ва, а інші форми несправедливості — класова експлуатація, расові утиски та інші — є другорядними. Гендер розглядався як найголовніший аспект класово­го розшарування і як найбільш політично важливий, важливіший ніж, напри­клад, соціальний клас, раса, національність. Радикальні феміністки наголошу­вали на тому, щоб суспільство сприймалося як патріархальне для виділення важливості ролі статевого гніту. Наголошували, як і соціалісти, на вживанні те­рміну капіталізм для привернення уваги до переважаючої економічної експлуа­тації. Відтак, патріархія розглядалася як систематизований, інституціоналізова- ний, все розповсюджений аспект статевого гніту.

У «Статевій політиці» Міллер (1970) описала патріархію як «соціальну конс­танту», яка пронизує усі політичні, соціальні та економічні структури, має місце в кожному сучасному та історичному суспільстві та в усіх основних релігіях. Різниця ролей чоловіків і жінок лежить у так званому процесі «умовностей»: із самого дитинства хлопчиків і дівчат привчають розвивати специфічні риси ста­тевої ідентифікації. Цей процес здебільшого відбувається всередині сім’ї — ос­новній ланці патріархії, але також простежується і в літературі, мистецтві, пуб­лічному житті та економіці. Міллер запропонувала подолати патріархію шляхом підняття свідомості дітей. Шляхом освіти жінки стануть свідомі стате­вого поділу, що пронизує структуру суспільства, і відповідно будуть більш під­готовлені до протистояння цьому. Відтак лібералізація жінок вимагала револю­ційних змін: інститут сім’ї повинен стати пройденим етапом, а психологічний та статевий гніт жінок, що оперує на всіх рівнях у суспільстві, має бути припи­нений.

«Діалектика статей» Файєрстон (1972) зробила спробу більш амбіційного пояснення соціального та історичного процесу з точки зору статевого поділу. Файєрстон пристосувала марксистську теорію аналізу ролі жінки в суспільстві, підставляючи категорію статі під категорію соціального класу. Згідно з Файєрс­тон, статевий поділ аж ніяк не випливає із соціальних умовностей, а випливає з біологічної будови. Той природний факт, що жінки народжують дітей, призвів до природного поділу праці в середині того, що вона називала «біологічною сім’єю».

Виховуючи дітей, жінки постійно перебувають у залежності від біології, і, як і діти, постійно залежать від чоловіків у питаннях їх фізичного виживання. По­при те, Файєрстон так і не визнала патріархію чимось природнім, чи, тим паче, неминучим. Жінки, як вона стверджувала, можуть досягти емансипації, зміню­ючи свою природу і таким чином розриваючи «прокляття Єви». Файєрстон ві­рила в те, що сучасні медичні технології відкривають жінкам можливості до ге­нетичної статевої рівності, надаючи жінкам таким чином допомогу в тягарі дітонародження та виховування дітей. Вагітність може бути регульована за до­помогою контрацептивів та перервана шляхом аборту, але нові технології також створюють можливості уникнення вагітності шляхом штучного розмноження в тестових пробірках і перенесення відповідальності за виховання дітей на дер­жавні та соціальні установи. Іншими словами, біологічний процес дітонаро­дження може бути перенесений до лабораторій, використовуючи знання кібер­нетики, що дало б змогу жінкам вперше в історії вийти з біологічної сім’ї та стати членом суспільства на абсолютно рівних правах з чоловіками.

І хоча Міллер вбачала першопричину патріархії в соціальній структурі, а Файєрстон прив’язувала її до біологічної будови, вони все ж зійшлися на тому, що лібералізація вимагає знищення межі відмінності між гендерними ознаками чоловіків і жінок, і заборонити використання цих розбіжностей. Вони обидві ві­рили в те, що природа чоловіків і жінок рівна та ідентична, і цей факт або впра­вно приховується впливом патріархальної культури, або спричинюється просто тим, що жінки народжуються з лоном. Обидві вірили в те, що першоджерельно людська природа є андрогенною. Попри все це, радикальний феміністичний на­прям складається із суперечливих елементів, деякі з яких наголошують на наяв­ності фундаментальної та незмінної різниці між чоловіками та жінками. При- кладом цього є «прожіночна» позиція, яка особливо набула розповсюдження у Франції та в Сполучених Штатах. Ця позиція, надто відрізняючись від точки зору Файєрстон, яка вимагала лібералізації жінок шляхом позбавлення їх тягаря дітонародження, наполягала на тому, що саме можливість народжувати та ви­ховувати дітей є найбільш позитивним благом жіночої половини людства. Жін­кам не варто намагатися стати подібними до чоловіків. Навпаки, вони повинні виокремлюватися та об’єднуватися в сестринства, зміцнювати зв’язки, що по­єднують їх з іншими жінками. Про-жіночна позиція не заперечує того, що жіно­чі позиції та цінності відрізняються від чоловічих, але стверджує, що в певних сферах жінки перевершують чоловіків, оскільки вони мають властиві їм якості креативності, чуттєвості та здатності опікати, які не лише не властиві чолові­кам, але здебільшого і неможливі для них. Такого роду ідеї здебільшого асоці­ювалися з екофемінізмом.

Визнання неминучих відмінностей між чоловіками і жінками привели де­яких феміністок до культурного фемінізму, тобто відступу від корупційного та агресивного світу чоловіків та політичного активізму в світ аполітичний, зосе­реджений на жіночій культурі та способі життя.

Ця категорія схильна сприймати світ із естетичної, культурної позиції і пра­гне виробити власний стиль життя, створити особливий, жіночий світ. За сло­вами однієї з феміністок цього напряму, «світ, у якому ми зараз живемо, — чо­ловічий. У ньому немає нічого з того, чого ми, жінки, по-справжньому потребуємо... А в природі ж не існує «просто» людини. Є жінка і є чоловік. Чо­ловік любить очима, і весь світ робить глянцевим, сексуально привабливим, блискучим. А я, коли хочу купити троянду, обираю її за запахом...». Як ми ба­чимо, шукачки жіночого світу погоджуються з установками традиційної куль­тури, які поділяють світ на чоловічу та жіночу складові. Проте якщо патріарха­льний підхід визначає чоловічий початок як творчу силу, а жіночому відводить другорядну, «приймаючу» роль, то «культурні феміністки» ставлять на перше місце саме жіночу іпостась.

Натомість інші феміністки утвердили себе політично, і навіть революційно. Якщо статеві відмінності і є природні, то джерелом патріархії є представники чоловічої статі населення. «Усі чоловіки» фізично та психологічно схильні до приниження «всіх жінок», іншими словами — «чоловіки є проблемою». Це аб­солютно ясно веде в напрямі жіночого сепаратизму. Чоловіки формують агре­сивний «статевий клас», якому притаманні пригнічення жінок, агресія та руй­нування, а відтак «клас жінок» стає своєрідною «світовою жертвою». Для прикладу, у книзі Сьюзан Браунміллер «Проти нашої волі» (1975) наголошува­лося на тому, що чоловіки домінують над жінками виключно через фізичну та психологічну жорстокість. Чоловіки створили «ідеологію зґвалтувань», яка зво­диться до «свідомого процесу залякувань, за допомогою якого всі чоловіки тримають жінок у стані страху».

Браунміллер стверджувала, що чоловіки ґвалтують, тому що можуть це ро­бити, тому що в них є біологічна можливість ґвалтувати, і що навіть чоловіки, які не ґвалтують жінок, попри все мають перевагу через страх та тривогу, які зґвалтування наганяє на всіх жінок. Феміністки, які дотримувалися цієї лінії по­глядів, також вірили, що це створює значний влив на жіночу особистість та ста­теву поведінку. Статева рівність і гармонія неможливі, оскільки всі відносини між чоловіками та жінками повинні мати відсоток насильства. Відтак, гетеросе- ксуальні жінки ідентифікуються як чоловіки, які не мають можливості бути іде­нтифіковані як жінки і усвідомити свою бутність як жінок. Це привело до роз­витку політичного лібералізму, в якому стверджується, що питання статевих переваг є надзвичайно важливим політичним питанням для жінок. Лише жінки, які залишаються незайманими чи обирають шлях лесбійства, можуть вважати себе ідентифікованими як жінки і відтак можуть уникнути чоловічих утисків. Як стверджувала Ті-Грейд Аткінсон, «фемінізм є теорією, лібералізм є практи­кою». Та все ж питання сепаратизму та лесбійства стали причиною розколу в жіночому русі. Багато феміністок вбачають у таких некомпромісних позиціях неправильне відображення місогенії, чи ненависності до жінок, що заповнює традиційне чоловіче суспільство. Натомість, вони залишаються вірними меті статевої рівності і вірі в те, що можливо встановити гармонію між чоловіками та жінками в суспільстві, позбавленому поняття статі. Відтак, вони вірять, що статевий вибір — це виключно питання особистого вибору, а не питання полі­тичного спрямування.

Нові феміністичні традиції. З 1960-х років стало надто складно аналізувати фемінізм лише з точки зору троїстого поділу фемінізму на ліберальний, соціалі­стичний та радикальний. Поділи між осьовими течіями часом поглиблювалися, так само як в інші часи ці самі поділи між осьовими традиціями були розмити­ми. Також з’являлися нові форми фемінізму, хоча ці феміністичні течії акцен­тують на широкому спектрі різних впливів, вони відображають спільний інте­рес у темі відмінності, та особливо в бажанні застосувати поняття відмінності до жінок, а не лише до поняття відмінностей між чоловіками і жінками. Ці нові феміністичні традиції включають психоаналітичний фемінізм, постмодерністи- чний фемінізм, чорний фемінізм та лесбійський фемінізм. Такі феміністки, як Бевуар, Міллет та Фрідан дуже критично ставилися до психоаналітичного фе­мінізму в загальному, а особливо [Зігмунда Фройда (1856—1939], вбачаючи в «зависті пенісу» та «комплексі кастрації» докази жахливої місогенії. Попри те, починаючи з піонерської книги Джулієт Мітчел «Психоаналіз та фемінізм» (1975), феміністки частково погодилися з позиціями Фройда, особливо тими, що розвивалися мислителями, як Джакес Лакан (1901—1981). Основною метою психоаналітичного фемінізму є віднайдення процесу, через який чоловіки та жінки поділяються на статі та через який статеві відмінності конструюються на психологічному, а не біологічному рівні. До компетенції постмодерністичного та посткультурного фемінізму належать питання, які піднімаються і культурним фемінізмом, як наприклад, проголошуючи незмінні відмінності між чоловіками і жінками. З їхньої точки зору, немає такого сталого поняття, як жіноча іденти­фікація, та уявлення, що жінки — це ніщо більше як вигадка. Та все ж, беручи питання поділу на чоловіків та жінок, постмодерністичний фемінізм досить компромісно ставиться до питань, піднятих жіночим рухом. Чорний фемінізм кинув виклик позиції фемінізму, яка стало ігнорувала расову дискримінацію, і запевняли, що жінки переживають гніт, спричинений достоїнствам своєї статі.

Особливо розвинений у Сполучених Штатах, чорний фемінізм змальовує ра­сизм та сексизм як внутрішньопов’язані системи гніту та економічного підко­рення, з якими стикаються «кольорові жінки». Лесбійський фемінізм поділився на велику кількість течій. У деяких випадках лесбійський фемінізм сприймаєть­ся як політичний прояв радикального фемінізму, як можливість жінок бути іде­нтифікованими як жінки та уникнути патріархії. Інші лесбійські феміністки на­голошують на різниці ставлень до гетеросексуальних та гомосексуальних жінок. Лесбійські феміністки розглядають важливість боротьби з поняттям го- мофобії на настільки ж високому рівні, як і боротьби з патріархією.

4.