ОСНОВНІ ЗАСАДИ ФАШИЗМУ

Ірраціоналізм. Хоча фашистські політичні рухи виникли в результаті зрушень та пе­реворотів, які супроводжували Першу світову війну, в їхню основу покладені ідеї та теорії, поширені наприкінці XIX ст.

Стосовно ірраціоналізму як однієї з базових засад фашизму як ідеології слід ска­зати таке. Філософський ірраціоналізм був притаманний європейській думці протя­гом усього XIX ст. Він постав з того досвіду, що життя — надто тяжке, надто скла­дне і надто нетривке, щоб його можна було звести до якоїсь формули, що природою керують темні й незбагненні сили, непідвладні науці, а формалізоване суспільство нестерпно закостеніле і поверхове.

Демократичні ідеали свободи й рівності, громадські й політичні права консти­туційного і представницького уряду виставлялися як застарілі пережитки філософ­ського раціоналізму, що досягнув своєї кульмінації під час Французької революції. «Безплідний інтелектуалізм» — стандартний зневажливий термін, за допомогою якого фашизм і націонал-соціалізм характеризував усі ворожі політичні теорії — як ліберальні, так і марксистські.

Хоча такий ірраціоналізм рідко мав якісь позитивні політичні чи соціальні нас­лідки, він об’єднував дві тенденції, що водночас були логічно протилежні й емо­ційно сумісні. Це був культ народу чи нації, з одного боку, і культ героя, генія чи великої людини — з другого. Часом народ уявлявся тут колективно як носій і дже­рело цивілізації; з його духу містично постають мистецтво і література, право і уряд, мораль і релігія, все, позначене духовними якостями національної душі. В Німеччині цей культ народу був особливо притаманний літературному романтизму. Інтелектуальними предтечами цього типу ірраціональної думки у філософії XIX ст. були Шопенгауер і Ніцше.

Фрідріх Ніцше

Німецький філософ. У 25 років — професор грецької мови в Базельсь- кому університеті. Ніцше відмовився від філології та під впливом ідей Шопенгауера (1788—1860) починає критикувати традиційну релігійну та філософську думку. Через погіршення здоров'я та прогресуюче боже­вілля з 1889 р. Ніцше опиняється під опікою своєї сестри Елізабет, яка редагувала та виправляла його праці.

У своїй складній та амбіційній праці Ніцше наголошував на важли­вості волі, особливо «волі до влади (могутності)». Він випередив сучас­ний екзистенціалізм, підкреслюючи, що люди створюють свій власний світ та свої власні цінності — «Бог мертвий». Жорстка критика христи­янства та протест проти егалітаризму та націоналізму — його ідей вплинули на анархізм та фемінізм так само, як і на фашизм.

Шопенгауер бачив позаду природи і людського життя напруження сліпої сили, яку її він називав «волею», безконечну і безцільну боротьбу, невгамовне і безглузде зусилля, що бажає все і не задовольняється нічим, що творить і руйнує, але ніколи не досягає завершення. У цьому вирі ірраціональної сили тільки людський розум створює маленький острівець позірного порядку, в якому ілюзія розумності й доці­льності знаходить собі хитру опору. Песимізм Шопенгауера ґрунтувався на мора­льній інтуїції про марноту людських бажань у такому світі, мізерність людського зусилля і безнадійність людського життя.

Ніцше погоджувався із Шопенгауером, що банальність, обмеженість і лицемірство варті презирства, але здолати їх — до снаги героєві, а не святому. Всі моральні вартості треба «переоцінити» таким чином: замість рівності — визнання вродженої вищості; замість демократії — аристократизм мужнього і сильного; замість християнського смирення і людяності — суворість і гордість; замість щастя — героїчне життя; замість занепаду — творчість. Як вважав Ніцше, філософія не для мас, оскільки вона більше за все вказує масам їхнє справжнє місце як істоті нижчого сорту, чий здоровий інстинкт — слідувати за своїм вождем. Якщо цей здоровий інстинкт зруйнований, маси творять лише рабську мораль, фікцію людяності, жалості і самозречення, що почасти відобра­жає їхню неповноцінність, а фактично є витонченою отрутою, винаходом рабської під­ступності, покликаним стерилізувати сили творців. Бо нічого так не боїться або нена­видить посередність, як руйнівної сили оригінальності. Двома великими втіленнями такої рабської моралі Ніцше вважав демократію і християнство, що, кожне на свій лад, є апофеозом посередності і символом занепаду.

Дослідники фашизму і націонал-соціалізму вбачають в ідеях Ніцше ідейне дже­рело. Самі фашисти і націонал-соціалісти були не проти того, щоб визнати це пер­шоджерело, почасти тому, що певні подібності існували насправді, а ще більше, мабуть, тому, що їм був потрібен престиж великого письменника для підтримки власної літературної продукції, що фактично не відзначалася особливою перекон­ливістю.

Ірраціоналізм Шопенгауера і Ніцше був майже цілковито моралістичний. Однак у філософії XIX ст. існували інші, тісніше пов’язані з наукою тенденції, що теж у певному сенсі були ірраціональними. Їх часто називали такими невизначеними на той час словами, як прагматизм і позитивізм. Вони переважно постали з двох дже­рел: біологічного відкриття, що розум, чи інтелект, подібно до інших психічних властивостей, можна розглядати як життєвий процес, породжений органічною ево­люцією, і логічного відкриття, що навіть у точних науках науковий метод містить постулати і припущення, які не є очевидними в будь-якому раціональному сенсі і можуть бути набагато легше описані з погляду умовності або вигоди. Ці дві тенде­нції були спільним набутком значної частини філософії XIX ст., але найпопулярні- шим їхнім виразником був французький мислитель Анрі Бергсон.

Однак безпосереднє втілення бергсонівських ідей у соціальну філософію здійс­нив Жорж Сорель у «Reflexions sur la violence» (1908). Сорель довго був рішучим критиком «ілюзій прогресу» і демократії. Для Сореля соціальна філософія стала міфом, візією, чи символом, що згуртовував і надихав робітників у їхній боротьбі проти капіталістичного суспільства. Сорель був переконаний, що всі великі соціа­льні рухи, зокрема християнство, породжені міфом. Аналізувати міф чи з’ясовувати його істинність, навіть запитувати про його доцільність, безглуздо. По-суті, лише образ може викликати почуття і породити згуртованість і енергію, що дозволяють групі реалізувати свої сили. Політична філософія не керівництво до раціональної дії, а стимул до фанатичної рішучості і сліпої відданості.

Фашистська концепція природи і мети філософії в основному збігалася із соре- лівською концепцією міфу. В ній ірраціоналізм філософської традиції від Шопен- гауера до Бергсона отримав соціальне і політичне вираження. Така філософія в тра­ктуванні Муссоліні є візією життя, а не проектом, і ще менше вона є теорією, що ґрунтується на розумі. Це яскраво підтверджується словами Муссоліні, які він ви­голосив у 1922 р.: «Нам треба створити власний міф. Міф — віра, пристрасть. Він не обов’язково мусить бути реальністю. Він — реальність остільки, оскільки є стимулом, надією, вірою і хоробрістю.

На основі цього фашистського міфу італійські націоналісти старанно розробили доктрину, згідно з якою сучасна Італія є духовною наступницею Римської імперії. Рокко мав намір (не більше і не менше) докорінно переписати європейську історію з тим, щоб показати, що демократія — кульмінація занепаду і анархії, які почалися з падінням Риму. Ліберальна ідея індивідуальних прав була лише останнім кроком у подоланні римської ідеї державного права і авторитету, внаслідок, за Рокко, на­пливу «германського індивідуалізму». Але навіть протягом чорних віків національ­ної роз’єднаності Італія залишалася відданою спадщині Риму, бо лібералізм чужий «латинському розуму». Мета фашизму — «повернути італійську думку в сфері по­літичної доктрини до її власних традицій, що є традиціями Риму».

Між Гітлером і Сорелем не існувало, певна річ, такого безпосереднього зв'язку, як між Сорелем і Муссоліні, та в цьому й не було потреби. Гітлеру вже служили за модель Муссоліні і фашистський міф. Значення, що його він надавав у «Майн Кампф» майже неперекладному слову Weltanschauung, практично передбачає те саме. «Світогляд» безкомпромісний; він вимагає повного і абсолютного схвалення, за винятком будь-якого альтернативного погляду; він непримиренний, як релігія, і він бореться проти своїх опонентів усіма доступними засобами. Він не визнає ні­якої слушності за опозиційним поглядом, а є абсолютно догматичним і фанатич­ним. Відтак він становить «духовну основу», без якої люди не можуть бути такими жорстокими і безпринципними, якими вони повинні бути, щоб вийти переможцями в битві за життя. Політика є, по суті, смертельною битвою «світоглядів».

У сутичці двох світоглядів лише брутальна сила, що застосовується послідовно і безжалісно, може вирішити справу на користь того, хто нею послуговується.

Таким чином, хоча ірраціоналізму не можна приписувати суто «правий» або про­фашистський характер, у фашизмі знайшли відображення найбільш радикальні фор­ми антипросвітницького мислення. По-перше, фашизму був притаманний антиінте- лектуалізм, виражений у схильності зневажати абстрактне мислення та шанувати дію. Наприклад, улюбленими гаслами Муссоліні були «Діяти, а не розмовляти» та «Бездіяльність — смерть». Інтелектуальне життя було знецінене, його вважали холо­дним, сухим та мертвим. Замість розуму фашизм звертався до душі, емоцій та інсти­нктів. Його ідеям бракувало послідовності та точності, але вони намагалися виклика­ти якийсь міфічний потяг. Головні ідеологи фашизму, Муссоліні та Гітлер, були визначними пропагандистами, були зацікавленими в ідеях та теоріях, через їхню зда­тність викликати емоційний відгук та спонукати народні маси до дії. Однак, фашизм — це не лише ірраціоналізм. Характерною рисою фашизму є не його звернення до нераціональних стимулів та емоцій, а специфічна низка вірувань та цінностей, якими він намагався привернути емоції та генерувати політичну активність.

По-друге, заперечення Просвітництва надало фашизму переважно негативного, руйнівного характеру. Іншими словами, фашисти частіше більш чітко висловлюва­лися про те, проти чого вони виступали, а не про те що вони підтримували. Отже, фашизм є так званою антифілософією — антираціональною, антиліберальною, ан­тиконсервативною, антикапіталістичною, антибуржуазною, антикомуністичною і т. ін. У такому сенсі деякі розглядають фашизм як своєрідну форму нігілізму, фак­тично віру в ніщо, заперечення всіх установлених моральних та політичних прин­ципів. Нацизм, наприклад, зображають як «революцію нігілізму». Але фашизм — це не лише відкидання встановлених норм та принципів. Це скоріше спроба знищи­ти спадщину Просвітництва. Він являє собою зворотній темний бік західної полі­тичної традиції, основні та найстаріші цінності якої були не відкинуті, а видозміне­ні та перевернуті з ніг на голову. Наприклад, у розумінні фашистів, «свобода» значила безперечне підкорення, «демократія» ототожнювалася з абсолютним дик­таторством, а під «поступом» розумілися постійні війни та боротьба. Більше того, незважаючи на безсуперечну схильність до нігілізму, війни та навіть смерті, фаши­сти вважали себе творчою силою, засобом побудови нової цивілізації через «творчу руйнацію» старої. Справді, поєднання народження та смерті, творіння та руйнуван­ня також можна назвати характерною рисою фашизму.

По-третє, відкидаючи стандарти універсального розуму, фашизм грунтував свої ві­рування суто на історії, культурі та ідеї органічного суспільства. Наприклад, відомий німецький філософ Йоганн Готфрід Гердер (1744—1803) відкидав універсалізм як іс­торичний: кожну націю надихає її колективний дух — Volksgeist, створений її унікаль­ною історією, культурою та особливо мовою. Таким чином, людські громади є органі­чною та природною річчю, сформованою не розрахунками або вигодою раціональних особистостей, а природженою вірністю та емоційними зв'язками, викованими спіль­ним минулим. Фашисти цю ідею органічної єдності довели до крайності. Національна спільнота, як нацисти її називали Volksgemeinschaft, розглядалася як неподільне ціле, всі внутрішні суперечки та конфлікти мали другорядне значення перед вищою спіль­ною метою, тому сила нації або раси є відображенням її моральної та культурної єдно­сті. Запропонована ідея беззаперечної соціальної єдності виражена в нацистському гас­лі «Сила в єдності».

Про «духовну основу» фашизму і націонал-соціалізму, серцевиною якої є «кров і земля», і яка є підґрунтям для німецької єдності, досить чітко сказав один із ідео­логів нацизму А. Розенберг: «Життя раси або народу не є логічно обґрунтована фі­лософія, отже, не є процес, що розвивається за природними законами. Це — конс­трукція, утворена містичним синтезом або душевною діяльністю, яку не можна пояснити за допомогою раціональних висновків або зрозуміти, з'ясовуючи причини і наслідки... Врешті-решт будь-яка філософія, що виходить за межі формальної, ра­ціональної критики, є не так знання, як визнання (Bekenntnis) — духовне і расове визнання, визнання достоїнств характеру».

Боротьба. Погляди англійського біолога Чарлза Дарвіна (1809—1882) викладені у його праці «Походження видів» ([1859]) мали значний вплив не тільки на природ­ничі науки, а й на розвиток соціальної та політичної думки кінця XIX ст. Ідея еволю­ції видів як результату «природного добору» була розвинута ліберальним філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820—1903) у вченні про «виживання найсиль- ніших», згідно з яким у змаганні індивідів у суспільстві перевагу матимуть більш та­лановитій та працьовитій, а невмілих та ледащих чекатиме поразка. Уявлення того, що в основі людського існування покладено змагання та боротьбу, здавалося особли­во привабливим у період загострення міжнародних суперечок і врешті-решт призве­ло до війни 1914 року. Соціальний дарвінізм мав значний вплив на фашизм, що заро­джувався. Фашисти розглядали боротьбу насамперед як природний та неминучий стан як суспільства в межах однієї країни, так і всього міжнародного життя. Тільки змагання та конфлікти можуть забезпечити поступ людства та гарантувати, що най- життєздатніші та найсильніші процвітатимуть. Як сказав Гітлер у своєму зверненні до курсантів військового офіцерського училища в 1944 p.: «Перемога — для найси- льніших, а слабких треба ставити до стіни». Якщо людське існування випробовується змаганням та боротьбою, то війна є для нього останнім викликом, перевіркою макси­мальних можливостей, Гітлер це називав «непорушним законом усього життя». Уні­кальність фашизму порівняно з іншими ідеологіями полягає в тому, що він розглядає війну саму по собі як суцільне благо. З цього приводу Муссоліні сказав: «Війна для чоловіка є тим самим, що материнство для жінки».

Від дарвінізму походить ціла низка специфічних фашистських цінностей: «доб­ро» є тотожним силі, а «зло» — слабкості. На противагу традиційним гуманістич­ним та релігійним цінностям, таким як турбота про інших, співчуття та взаєморо­зуміння, фашисти шанували зовсім інші, військові, цінності: відданість, обов'язок, покірність (слухняність) та самопожертву. Коли прославляється перемога сильні­ших, то могутність і сила самі по собі викликають пошану, їм поклоняються. Так само до слабкості ставляться з презирством, знищення слабких та фізично недоско­налих щиро вітається: їх треба принести в жертву для загального блага, тому що виживання виду є набагато важливішим, ніж життя його окремого представника. На противагу гуманістичним цінностям фашизм сприяв послабленню співчуття.

Адольф Гітлер

Німецький нацистський диктатор. Син працівника австрійської митної служби, Гітлер вступив до Німецької Робітничої Партії (пізніше Націо- нал-соціалістична Німецька Робітнича Партія) в 1919 р., став її лідером в 1921 р. В 1933 р. Гітлера було призначено на посаду німецького кан­цлера і він проголосив себе фюрером Німеччини наступного року. Для нього режим характеризувався неослабним військовим експансіоніз­мом та намаганням знищити євреїв у Європі.

Аж ніяк не будучи оригінальним мислителем, Гітлер, однак, у своїй праці «Меіп Kampf» (Моя боротьба) об'єднав експансіоністський німе­цький націоналізм, расистський антисемітизм та віру в нескінченну бо­ротьбу в майже систематизовану нацистську програму. Характерною рисою його світобачення була історично обгрунтована теорія довічної боротьби та протистояння між німцями та євреями, які, відповідно, вті­лювали сили добра та зла.

До слабкостей та безсилля не слід ставитися з терпимістю, їх потрібно знищувати. Таке бачення більш наочно було проілюстровано програмою євгенів, прихильників так званого «вибіркового (англ. selective — селекцій­ний, добірний, вибірковий) розведення» (англ. breeding — розведення, ви­ведення породи), запропонованою нацистами в Німеччині. За цією програ­мою, людей з розумовими та фізичними вадами спочатку насильно стерилізували, а потім у період з і9з9 по 1941 р. систематично винищува­ли. Спроба нацистів знищити всіх європейських євреїв, починаючи з 1941 р., в такому контексті була проявом расистської євгеніки.

Зрештою, фашистська концепція життя як «постійної боротьби» нада­ла цій ідеології характеру невгамовного експансіонізму. Національні якості можуть бути розвинуті тільки через конфлікт та продемонстровані через завоювання та перемогу. Це було чітко відображено в зовнішньополітичних цілях Гітлера, як він зазначив в «Mein Kampf: Lebensraum» (життєвий прос­тір) на сході та кінцева мета — світове панування. Отримавши владу в і93з p., Гітлер розпочав програму переозброєння як частину підготовки до експансії, розпочатої наприкінці 1930-х pоків. Австрія була анексована в ре­зультаті аншлюсу {Anschluss) 1938 p., Чехословаччина розділена на части­ни навесні 1939 р. У вересні 1939 р. Німеччина вдерлася до Польщі, тим самим спровокувавши війну з Великою Британією та Францією. В 1941 p. Гітлер розпочав реалізовувати план Барбаросса — програму вторгнення до Радянського Союзу. Навіть відчуваючи неминучу поразку в 1945 p., Гіт­лер не відмовився від теорії соціального дарвінізму. Він заявив, що німець­ка нація його підвела, та віддавав накази, які ніколи не були виконані до кі­нця, накази битися до кінця, що в дійсності означало б повне знищення Німеччини.

Культ особистості (вождизм) та елітизм. Фашизм також суттєво відрізняється від традиційних політичних вчень своїм радикальним відкиданням рівності. Фа­шизм є глибоко елітарною (елітизованою) та надзвичайно патріархальною ідеологі­єю, основні ідеї якої ґрунтуються на твердженні, що абсолютна влада та правління обраної еліти є природними та бажаними. Кожна людина народжується з цілком відмінними від інших властивостями та можливостями. Народжені з такою рідкіс­ною здібністю, як здатність до лідерства (лідерські якості), відокремлюються від тих, хто здатен тільки підкорюватися, через боротьбу. Фашисти вважали, що суспі­льство взагалі складається з трьох категорій людей. По-перше, є найвищий, всеба- чущий лідер, який володіє безперечною владою. По-друге, існує «військова» еліта, яка складається виключно з чоловіків видатних, на відміну від традиційних еліт, своїм героїзмом, передбачливістю та здатністю до самопожертви. В Німеччині роль «військової» еліти приписували загонам СС, які були сформовані для особистої охорони фюрера, але протягом нацистського правління перетворилися на державу в державі. Третій шар суспільства — це народні маси, слабкі, інертні та неосвічені, їх доля в абсолютному підпорядкуванні. Таке песимістичне бачення можливостей звичайних людей різко відрізняло фашизм від ліберальних ідей демократії (хоча час від часу фашисти використовували політику виборів для досягнення власних цілей). Також слід зазначити, що в фашистському розумінні абсолютна влада вождя асоціювалася з демократичним правлінням.

Порівняльна характеристика поглядів на владу

Ліберали вважали, що влади походить «знизу», з дозволу тих, ким керують. Влада необхідна для впорядкованого існування, але вона є раціональною, цілеспрямованою та обмеженою. Ліберали надавали перевагу законній, раціональній владі та наголошували, що вона має бути відповідальною перед суспільством.

Прихильники консерватизму розглядали владу як природну необ­хідність. Вважали, що влада має здійснюватися «зверху», через те що різні люди мають відмінні розумові здібності, досвід та суспільне по­ложення. Влада має належати найдостойнішим. Влада є не тільки не­обхідною, а й корисною для суспільства, адже вона виховує повагу та відданість і сприяє консолідації суспільства.

Соціалісти з підозрою ставляться до влади, яку вони без вагань вважають пригнічувальною, взагалі пов’язаною з інтересами привіле­йованих класів. Однак соціалістичні суспільства визнають владу коле­ктивного органу (колективну владу) як засіб обмеження індивідуалізму та жадібності.

Анархісти розглядають усі форми влади як руйнівні та непотріб­ні, прирівнюючи владу до пригнічення та експлуатації. Оскільки немає різниці між владою та просто силою, будь-який контроль з боку влади та всі форми відповідальності є фіктивними.

Фашисти ставилися до влади, як до прояву особистих лідерських якостей та харизми, риси якими володіють надзвичайно обдаровані (якщо не єдині в своєму роді) особистості.

Одже харизматична влада є та повинна бути абсолютною та не­заперечною, і таким чином приховано, а може і явно, тоталітарною.

Релігійні фундаменталісти розглядають владу як результат того, що релігійна мудрість не є однаково доступною для всіх. Влада, по суті, походить від моральних якостей просвітлених особистос­тей. Через те що така влада ґрунтується на особистих якостях, її важко заперечити або примирити з конституціоналізмом.

Фашистський підхід до влади вождя, особливо в нацистській Німеччині, був сформований під впливом створеної Ніцше концепції «надлюдини» (Ubermensch), надзвичайно обдарованої та сильної особистості. Найбільш повно філософ розро­бив свою концепцію в праці «Так говорив Заратустра», описавши надлюдину- особистість, яка підноситься над «стадним інстинктом» загальноприйнятої моралі та живе згідно зі своїми власними уподобаннями та бажаннями. Проте, фашисти ін­терпретували концепцію «надлюдини» як ідею найвищої та беззаперечної влади вождя. Фашистські лідери величали себе просто «вождями»: Муссоліні проголосив себе Duce, а Гітлер обрав для себе титул «Der Fuhrer» — навмисно для того, щоб відокремити себе від будь-яких конституційно визначених уявлень про державного лідера. Таким чином, влада вождя стала виключно вираженням його особистої ха- ризми та авторитету. В той час як конституційна, або як називав її Макс Вебер, за­конно-раціональна, влада діє в рамках правил та законів, особиста влада вождя ні­чим не обмежена. Оскільки вождя розглядали як надзвичайно обдаровану порівняно з іншими особистість, його влада була беззаперечною. На Нюрнберзько­му процесі віддані прихильники нацизму виспівували: «Адольф Гітлер — це Німе­ччина, Німеччина — це Адольф Гітлер». В Італії принцип «Муссоліні завжди пра­вий» став ключовою фашистською догмою.

«Принцип вождя» (німецькою Fuhrerprinzip), принцип того, що влада походить від вождя особисто, став одним з основоположних принципів фашистської держа­ви. Проміжні інституції, такі як вибори, парламент або політичні партії? були або зовсім ліквідовані, або послаблені для того, щоб вони були неспроможними зава­жати виконанню волі вождя. Принцип абсолютної влади був підкріплений вірою в те, що тільки вождь цілком володіє ідеологічною мудрістю (виключно вождь може правильно тлумачити ідеологію): вождь, як ніхто інший, вирішує долю свого наро­ду, його «справжні» і «загальні» бажання та волю. Таким чином, положення теорії лідерства (або влади особистості, за Ніцше) деякою мірою збігаються з переконан­нями Руссо, що існує єдиний, неподільний суспільний інтерес. У такому розумінні, справжня демократія — це абсолютне диктаторство, абсолютизм та верховна вла­да? об'єднані у формі «тоталітарної демократії» [Талмон, 1952]. Роль вождя — пробудити народ для його долі, перетворити інертну масу на могутню та незламну силу. Фашистські режими використовували популізм для мобілізації мас, що дещо відрізняло їх від традиційних диктатур. У той час як традиційні диктатури намага­лися відсторонити маси від політики, тоталітарні диктатури намагалися нав'язати їм цінності та цілі режиму через постійну пропаганду та політичну агітацію. У ви­падку фашистських режимів це виражалося в поширених плебісцитах, зборах та демонстраціях.

Соціалізм. Фашизм в Італії й націонал-соціалізм у Німеччині утвердилися як соціалістичні режими, прилаштовані до національних інтересів, або, послуговую­чись лексикою гебельсівської пропаганди, як «правдивий соціалізм». В обох краї­нах вони врешті-решт прийшли до влади завдяки союзу соціалістичної і націоналі­стичної партій. В Італії це трапилося раніше, 1920 року, коли Муссоліні раптово звернувся до націоналізму, всупереч давній репутації войовничого антинаціоналіс- та, а націоналістична партія, принаймні формально, прийняла синдикалістський со­ціалізм. У Німеччині відповідна подія сталася, коли Гітлер нарешті здобув біль­шість голосів у Рейхстазі, об’єднавшися з гутенберзькими націоналістами, попри всі свої заяви про відмову від будь-яких компромісів і альянсів. Альфредо Рокко, який довгий час був лідером італійських націоналістів, а потім став міністром юс­тиції в новій коаліції, так пояснював принцип фашизму як націоналістичної форми соціалізму в палаті депутатів у 1925 р.: «Фашизм розумів, що проблема організації соціальних груп, тобто синдикалізму, аж ніяк не була пов’язана з рухом, що мав на меті зруйнування капіталістичної економіки, заснованої на приватній організації виробництва, з тим щоб замінити її соціалістичною економікою, що ґрунтується на общинній організації виробництва. Він бачив необхідність ізолювання синдикаль­ного феномена від соціалізму, що ускладнював його всіма антинаціональними, ін­тернаціональними, пацифістськими, гуманістичними, бунтарськими ідеологіями своєї політичної доктрини, що не має нічого спільного з синдикальною організаці­єю. Отож фашизм, створюючи націонал-соціалізм, надихався виключно патріотич­ним почуттям і національною солідарністю».

Ці ідеї були досить примітивними і привабливими для значної частини населен­ня, однак, незважаючи на очевидні протиріччя між фашизмом та соціалізмом, їхні ідеї та теорії були дещо споріднені.

По-перше, суспільство повинно бути єдиним, а не роздиратися протиріччями; нація — суспільство, до якого належать усі; тим-то кожен клас і кожен інтерес му­сить працювати разом в інтересах нації. Ідея також передбачала головні стратегічні лінії для партії, що прагнула домогтися влади на такій утопічній платформі. Вона мала бути соціалістичною принаймні за назвою, бо в Італії й Німеччині популярна політика тривалий час робилася за допомогою соціалістичної фразеології. Однак вона повинна була нейтралізувати і стерилізувати політичний вплив профспілок, що були соціалістичними, незалежно від їхнього ставлення до марксизму. Націо­нал-соціалізм якнайкраще відповідав інтересам дрібної буржуазії: крамарів і служ­бовців, яка найбільше потерпала від інфляції і депресії, і яка жахалася перспективи скотитися до лав пролетаріату — долі, що її недавно пророкував марксизм. У кож­ній країні цей клас перебував у хиткому становищі між організованим робітницт­вом, з одного боку, і великим капіталом — з іншого. А що сам він беззахисний пе­ред ними обома, то гаряче вітав перспективу підтримки від національного уряду. Великий промисловець і капіталіст міг сподіватися, що в новому поєднанні націо­налізм візьме курс на розрив із соціалізмом.

Одночасно середній клас, який тільки-но зароджувався з якого переважно скла­далися ряди фашистських активістів, був дуже негативно налаштований до капіта­лізму, що відобразилось у його обуренні проти могутності великого бізнесу та фі­нансових об’єднань. Їм загрожувало поширення великих торговельних центрів, банків, підприємств та зростання боргів перед банками та іншими великими капіта­лістичними підприємствами. Середній клас, як і робітничий клас, розорила інфля­ція. Економіка не могла запропонувати ніяких шансів великій кількості молодих людей.

По-друге, фашизм, так само як і соціалізм, схиляється до колективізму, на про­тивагу до традиційних «буржуазних цінностей» капіталізму. Фашизм ставить спі­льноту вище за індивіда; на нацистських монетах, наприклад, було викарбовано «Загальне благо важливіше за особисте». Капіталізм, з іншого боку, ґрунтується на задоволенні насамперед особистого інтересу, таким чином представляючи загрозу для єдності нації або раси. Фашисти також з презирством ставляться до матеріаліз­му, який підтримує капіталізм; прагнення до добробуту та збагачення не збігається з ідеалістичними ідеями національного відродження та світового завоювання, які сповідували фашисти.

З іншого боку, фашистські режими часто застосовували економічну політику соціалістів, для того щоб регулювати та контролювати капіталізм. Капіталізм, та­ким чином, був підкорений ідеологічним цілям фашистської держави. Як зазначив Освальд Мослі, лідер Британського Союзу фашистів: «Капіталізм — це система, в якій капітал використовує націю (народ) у своїх цілях. Фашизм є системою, в якій нація використовує капітал для своїх». Як італійський, так і німецький режими на­магалися підкорити своїй владі великий бізнес шляхом націоналізації та державно­го регулювання. Наприклад, з 1939 р. підприємницька діяльність у Німеччині була реорганізована згідно з Чотирирічним планом Герінга, створеним за моделлю ра­дянських п’ятирічок.

По-третє, програма націонал-соціалізму визначала також головні лінії політич­ної теорії, що була покликана підтримувати цю програму. За своєю суттю, вона пе­редбачала цілковитий контроль національної економіки національним урядом в на­ціональних інтересах. Відтак вона однаково протистояла будь-якій формі лібера­лізму, що намагався обмежити політичний контроль над економікою, і марксизму, що підпорядковував політику економіці. Тим-то фашистська політична філософія повинна була заявити про себе як екзальтована форма політичного ідеалізму. Вона мусила засуджувати як жорстокість марксистського матеріалізму, так і егоїзм та плутократію лібералізму. Правам на свободу, рівність і щастя вона повинна була протиставити обов’язки служіння, відданості, дисципліни.

Проте соціалізм, у фашистському розумінні, мав значні обмеження. Наприклад, «ліві» елементи в середині фашистських рухів, такі як СА в Німеччині або Сорелів- ські революційні синдикалісти в Італії, були значно обмежені в правах після прихо­ду до влади фашистських партій, які намагалися отримати підтримку великих під­приємців. Найдраматичнішого характеру це набуло в Німеччині, де були проведені «чистки» СА та вбито лідера цієї організації Ернста Рома під час «Ночі довгих но­жів» у 1934 р. Через те марксисти стверджують, що фашисти скоріше мали на меті зберегти капіталізм для власної вигоди, ніж цілком його ліквідувати. Більше того, ідеї фашистів щодо організації економічного життя суспільства були дуже незро­зумілими та суперечливими, економічна політика фашистів визначалася звичайним прагматизмом, а не ідеологією. Революція, яку жадали здійснити фашисти, була не соціальною революцією, метою якої була зміна системи та форм власності, а ско­ріше революція психологічна, «революція духу», яка мала створити новий тип лю­дини. Це повинна була бути «нова людина» (завжди малася на увазі особа чоловічої статі), фашист, герой, який керується почуттями обов’язку та честі, здатний на са­мопожертву та готовий розчинити свою індивідуальність у колективному (соціаль­ному) цілому. Зрештою, фашисти були більш відомі своєю антикомуністичною, ніж антикапіталістичною налаштованістю. Найважливішою метою фашизму було від­вернути робітничий клас від марксизму та більшовизму, які проповідували підсту­пні та віроломні ідеї міжнародної солідарності трудящих та підтримували оманливі ідеї рівності та співробітництва (кооперації). Фашисти проповідували національну єдність та інтеграцію, і тому хотіли, щоб почуття відданості до своєї нації або раси було сильнішим за почуття солідарності соціальних класів.

Щодо аналізу сутності націонал-соціалізму, на нашу думку, необхідно звернути увагу на те, як окремі письменники пропагували «пруський соціалізм». Такі дослі­дники політичної думки як Терсон акцентували увагу на двох німецьких інтелекту­алах: Освальді Шпенглері та Артурі Мослер Ван дер Бруку.

Згідно з філософією Шпенглера, історія — літопис боротьби між «культурними сферами». Часом культурна сфера описувалася як «Європа» у протистоянні з «Азі­єю», іноді це була «біла раса» у протистоянні з «кольоровими расами». В обох ви­падках робився висновок, що історична місія Німеччини — захистити кордони єв­ропейської цивілізації від Азії і кольорових рас. Політична демократія — форма виродження, породжена почасти індустріалізацією, почасти руйнівним впливом ін­телектуалізму на волю до влади. Тому її повинна змінити епоха диктатури і зма­гання за світову імперію. У цьому процесі національні держави будуть поглинуті, як племена і народи були завойовані й поглинуті Римом. Демократія і свобода ос­новані на ілюзії, що люди — розумні істоти, а інтелектуалізм — «бур'ян», типовий занепад, породжений міським пролетаріатом. Тільки селянство і аристократія збе­рігають здорову волю до влади, і вони завжди були рушійними силами історії. Бо людина за своєю природою — хижак; справедливість, щастя і мир — ілюзії, а ідеал фізичного вдосконалення — нудний і хирлявий. Звідси висновок, що соціалізм по­винен очиститися від марксистських догм інтернаціоналізму і класової боротьби. В Німеччині це означає, що він мусить об'єднатися з прусською традицією дисциплі­ни і авторитету. Політичні партії і парламентські інституції повинні поступитися місцем політичній та економічній ієрархії, а індустріальний робітничий клас, зок­рема, слід привести до покори. Основне питання, на думку Шпенглера, в тому, хто чим керує: ринок державою чи держава ринком? Перша ідея — англійська, друга — німецька. Шпенглерівська концепція здорового суспільства в ключових моментах збігалася з тією, якою послуговувався націонал-соціалізм: політичний клас юнке- рів-промисловців, землеробська економіка осілого селянства — достатня промис­ловість, щоб забезпечити воєнну могутність, а робітничий клас привчався до поко­ри і позбавлявся незалежних профспілок, що забезпечували йому політичний вплив. З допомогою цих засобів, якби їх лише вдалося поєднати, як сподівався Шпенглер, Німеччина стане на чолі континентальної імперії, що зможе конкурува­ти з англійською або затьмарити її.

Наскрізною темою Мослера ван ден Брюка було те, що «кожен народ має свій власний соціалізм», що «розпочинається там, де закінчується Маркс». Будучи євре­єм, Маркс недооцінював будь-які ідеальні вартості, зокрема національні вартості. Справжній національний соціалізм не матеріалістичний, а ідеалістичний. Він не є пролетарський, бо «пролетарі — ті, що залишаються на дні». Його слід очистити від будь-яких елементів лібералізму, що слугує фальшивим фасадом для плутокра­тії, і ліберальної демократії — смерті націй. Він залежить від «волі нації, яка знає, чого хоче», очолювана великим вождем, здатним виразити її волю. У такому соціа­лізмі класова боротьба змінюється національною солідарністю, бо лише монолітна нація є досить сильною, щоб вистояти в європейському хаосі.

Єдине питання в тому, чи стане в національних елементів німецьких трудящих класів сили і волі розвернути пролетарський передній край у націонал-соціалістичному напря­мку? Чи, радше, розвернути його у протилежний бік так, щоб сили, які націлювалися на класову війну проти власної нації, опинилися віч-на-віч з іноземним ворогом.

Іншими словами, йдеться про необхідність об’єднання націоналістів і соціаліс­тів, що підкреслив Гітлер наприкінці першого тому «Майн Кампф». У 1918 році німецький народ, за його словами, був «розірваний на дві частини». Його націона­лістська частина, що «включає шари національної інтелігенції», — боязлива і без­сила, позаяк вона не змогла достойно пережити поразку у війні. З другого боку, пе­реважна більшість робітничого класу, організованого в марксистські партії, «свідомо нехтує національними інтересами». Але ж до цієї частини «належать на­самперед ті елементи нації, без яких національне відродження немислиме і немож­ливе». Вища мета нового руху — «націоналізація мас», «відновлення нашого наці­онального інстинкту самозбереження». Очевидно також, що пропаганда Гітлера була хитро розрахована на те, щоб привабити робітничий клас, занурений у марк­систську ідеологію. Нація відіграла ту утопічну роль, що й безкласове суспільство, а класову боротьбу змінила боротьба «бідних» націй проти сил єврейської демокра­тичної плутократії. Його обіцянки економічного піднесення були безмежні, але аб­солютно невиразні: це було необхідно, щоб антимарксисти не були зневажені.

Таким чином, фашизм і національний соціалізм були спробами об’єднати всіх членів нації, ігноруючи або припиняючи всіляке протистояння між групами й інте­ресами, і підпорядкувати всі ресурси країни її урядові. Вони були соціалістичними в подвійному сенсі: апелювали до публіки, популярні політичні рухи якої вже були соціалістичними, і вимагали радикального контролю над бізнесом і промисловістю. Вони не були соціалістичними, позаяк не мали будь-якого серйозного наміру щодо перерозподілу національного доходу в інтересах робітничого класу. Вони були на­ціоналістичними також у подвійному сенсі: жодне інше почуття, крім націоналіс­тичного, не мало достатньої розповсюдженості і достатньої сили, щоб втримати ко­нтроль над зведеними воєдино розрізненими інтересами, і націоналізм був антитезою парламентаризму й інтернаціоналізму. Вони не були націоналістичними в будь-якому сенсі, що передбачав повагу ультранаціоналізму як культурної цінно­сті або як моральної прерогативи всіх народів. Фашизм включав крайню форму шовінізму та експансіоністського націоналізму, які поширились перед Першою сві­товою війною і були виражені в європейському імперіалізмі та різних формах пан- націоналізму. У межах цих течій нації розглядалися не як рівні та взаємозалежні, а як природні суперники в боротьбі за панування. Фашистський націоналізм пропо­відував не повагу до різноманітних культур та національних традицій, а проголо­шував зверхність однієї нації над іншими. Такі погляди нацистів знайшли відобра­ження в ідеях аріанізму, переконання, що німці є «панівною нацією». В міжвоєнний період такий войовничий націоналізм підкріплювався гіркотою поразки. Італія, яка формально була серед держав-переможниць у Першій світовій війні, не змогла отримати ніяких територіальних здобутків за Версальською конференцією. Німеч­чина потерпіла поразку у війні та, як вважали німці, була принижена через вимогу сплачувати репарації, територіальні втрати та особливо статтею про її «провину у розв’язанні війни».

Фашизм намагався стимулювати щось більше ніж просто патріотизм, любов до своєї батьківщини. Він намагався пробудити в людях могутнє, навіть войовниче, почуття національної належності, яке Чарлз Маурас (1868—1952), лідер Action Francaise, назвав «інтегральним» (суцільним) націоналізмом. У фашизмі втілено ідею мессіанства або фанатичної місії: досягнення національного відродження та відновлення почуття національної гідності. Справді, один із факторів, що зробив фашизм настільки привабливим для народних мас, була обіцянка національної ве­личі. Згідно з Гріффіном (1993), уявне джерело загального фашизму — в ідеї «від­родження, яке повторюється», та в «популістському ультранаціоналізмі». Усі фа­шистські рухи підкреслювали моральний та культурний занепад сучасного їм суспільства, але вони пропонували ідею відродження нації, яка постане «як фенікс з попелу». Фашизм був протестом проти сучасності, він не поступився реакції та не піддався спокусі традицій. Натомість, він поєднав у собі міфи про славетне минуле та майбутнє, відродження та оновлення, звідси й ідея про «нову людину». В Італії це відобразилося в намаганні повернути країні велич Римської імперії, нацисти на­звали свій режим «Третім рейхом», спадкоємцем «Першого рейху» та «Другого рейху» Бісмарка.

Однак на практиці національне відродження незмінно значило підкорення ін­ших народів через експансію, війну та завоювання. Сформований під впливом соці­ального дарвінізму та переконання у своїй національній та іноді расовій зверхності, фашистський націоналізм став нерозривно пов’язаним з імперіалізмом та мілітари­змом. Німецькі нацисти намагалися побудувати «Велику Німеччину» та створити імперію, яка б поширювалася аж на Радянський Союз — «Lebensraum на сході». Фашисти в Італії жадали заснувати Африканську імперію і через те вдерлися до Абіссінії (Ефіопії) в 1934 р. Імперська Японія окупувала Маньчжурію в 1931 р., для того щоб створити сферу спільного процвітання в Азії під проводом Японії. Це ма­ли бути автократичні суто самодостатні імперії. На противагу переконанню лібера­лів, що економічний розвиток є результатом міжнародної торгівлі та взаємозалеж­ності, фашисти вірили, що економічна міць нації (держави) грунтується на її спроможності покладатися виключно на ресурси та енергоносії, якими вона безпо­середньо володіє. Завоювання та експансія, таким чином, є засобами забезпечення економічної безпеки, самоізольована імперія матиме життєнеобхідну сировину, бу­де забезпечена ринками збуту та дешевою робочою силою. Отже, національне від­родження та економічний розвиток були тісно пов’язані з військовою могутністю. Цей логічний висновок дуже добре розуміли в Німеччині, де переозброєння та під­готовка до війни були постійним політичним пріоритетом протягом усього існу­вання фашистського режиму.

Фашизм та держава. Хоча можна виділити низку цінностей та принципів, при­таманних усім фашистським рухам, фашистська Італія та нацистська Німеччина яв­ляли собою різні версії фашизму, сповідували дуже відмінні, іноді навіть суперечні ідеї. Однак погляди усіх фашистських режимів та рухів збігалися в одному чи двох основних аспектах: перший — вони наголошували на створенні ідеальної всемогу­тньої або тоталітарної держави (особливо яскраве відображення мало місце в Іта­лії); другий — німецький нацизм або національний соціалізм, який підкреслював важливість расової належності, або расизм.

Як уже було сказано, інтелектуальні властивості фашизму і націонал-соціалізму були зумовлені філософським ірраціоналізмом.

Після Першої світової війни як в Італії, так і в Німеччині слід було довести, що національна воля одним лише актом ствердження здатна компенсувати відсутність матеріальних ресурсів і зарадити своїй економіці політичними засобами. Пріоритет політичних сил над економічними був предметом віри як для фашизму, так і для націонал-соціалізму. Обидва рухи були насправді і вважали себе революційними, а точніше — контрреволюційними.

Реалізувати такі ідеали можливо лише через формування певної теорії та впро­вадження її в життя. Це добре усвідомлювали вожді фашизму і націонал- соціалізму. Зокрема, Б. Муссоліні дуже добре допоміг Дж. Джентіле, який подібно Б. Кроче, успадкував гегелівську філософію, на основі якої були сформовані італій­ський різновид фашистської теорії держави, її вищості, священності і всеохоплю- ваності. Б. Муссоліні за настановою Джантіле, висуває такий девіз: «Все для дер­жави; ніщо проти держави; ніщо поза державою».

39" class="lazyload" data-src="/files/uch_group84/uch_pgroup236/uch_uch6949/image/image036.jpg">

Боніто Муссоліні

Італійський фашистський диктатор. Викладач та журналіст у минулому, Муссоліні став видатним членом Соціалістичної партії, з якої його було виключено за те, що він схвалював втручання Італії в Першу світову війну. В 1919 р. Муссоліні заснував Фашистську партію, в 1922 р. його було призначено прем’єр-міністром, і ще через 3 роки він установив в Італії однопартійний фашистський режим.

Муссоліні подобалося зображувати себе як засновника фашизму, хоча його праці та промови частіше готували для нього вчені. Основ­ним положенням його політичної філософії було переконання в тому, що людське існування тільки тоді має сенс, коли воно підтримується та визначається спільнотою. Однак це означало, що держава розглядала­ся як «універсальна моральна воля», уявлення втілене в тоталітаризмі. За межами держави «не може існувати жодна людина або духовна цін­ність, набагато менше речей мають цінність».

Оскільки Муссоліні вже очолював уряд, то його владу легко було ототожнювати з владою держави. Якщо держава — втілення «етичної ідеї», то фашизм міг подаватися, як форма високого політичного ідеа­лізму, на противагу самозваному матеріалізму марксистів, і як мораль­на чи релігійна концепція суспільства — на противагу класовій боротьбі й політичному лібералізму, потрактованому як виключно егоїстичний і антисоціальний індивідуалізм. Це була, по суті, лінія, якої Муссоліні до­тримувався у своїй енциклопедичній статті.

Дж. Джанітіле намагався довести і доводив, що прихильники фашизму нині і завжди вірять у святість і героїзм; тобто — у дії, що не зумовлені безпосередньо чи опосередковано економічним мотивом. І якщо заперечити економічну концепцію історії, згідно з теорією якої люди — не більше, ніж маріонетки, що носяться туди й сюди на хвилях випадку, тоді як справжні рушійні сили абсолютно їм не підвлад­ні, то це означає заперечити також існування постійної і незмінної класової війни — природного наслідку економічної концепції історії. І насамперед фашизм постає проти того, що класова війна здатна бути домінуючою силою в перебудові суспіль­ства. Фашизм заперечує можливість матеріалістичної концепції щастя, залишаючи її тим, хто її винайшов, — економістам першої половини XIX ст.: тобто фашизм за-

перечує законність рівності, квітучого благополуччя, що звело б людину до тва­ринного рівня, змушуючи піклуватися лише про одне — бути ситим і добре харчу­ватися, а відтак зумовило б деградацію людства до суто фізичного існування.

Тим-то фашизм є по-справжньому «релігійною концепцією, що розглядає лю­дину в іманентному зв'язку з вищим законом, об'єктивною волею, яка перевищує окремого індивіда і підносить його до усвідомлення своєї належності до духовної спільноти». Останню ж творить і уособлює радше держава, ніж нація.

Нація не породжує державу; це застаріла натуралістична концепція. Швидше держава породжує націю, наділяючи волею, а значить — справжнім життям народ, свідомий своєї моральної єдності... Справді, держава, як вираження універсальної етичної волі, творить право на національну незалежність.

Слід зауважити, що у Джентіле теорію фашистської «держави» часом важко відрізнити від аналогії тероризму. Фашистські штурмові загони, що розганяли мі­тинги антифашистських профспілок, на його думку, «насправді були силою держа­ви, ще не народженою, але в процесі формування». Більше того, згідно з Джентіле, сила — право, а свобода — підкорення. «Завжди максимальна свобода збігається з максимальною силою держави... Будь-яка сила — моральна сила, бо вона завжди є вираження волі; і який би аргумент не використовувався проповідь чи палиця, його ефективність може полягати тільки в здатності врешті-решт прийняти внутрішню підтримку людини і змусити її пристати на нього».

На відміну від «гегельянського фасаду», який був споруджений Джентіле для італійського фашизму, націонал-соціалізм ніколи не видавав себе за теорію «дер­жави». «Mein Kampf» містить багато пасажів, у яких Гітлер стверджував, що дер­жава — не мета, а засіб, що її слід відкинути, якщо її політика загрожуватиме на­родному добробуту. Ніщо не було так чітко сформульоване у націонал- соціалістичній філософії, як твердження про те, що арійська чи нордична раса, нор- дичний народ — творець і носій культури, який установлює норми моралі і політи­ки. Іншими словами, гітлерівська філософія була взірцем «застарілої натуралістич­ної концепції», що її Муссоліні зрікся на користь «етичної ідеї» держави.

Усвідомлення обов'язку, виконання обов'язку і покора не є самодостатніми ці­лями, як і держава, але всі вони призначені бути засобами, що уможливлюють і оберігають існування в цьому світі людської спільноти, що не відає різниці у своїй психічній і фізичній гармонії.

Гітлер у праці «Майн Кампф» проголошував націоналізм теорією народної, «держави фолькової».

«Вищою метою «фолькової» держави є турбота про збереження тих головних расових елементів, які, заміняючи культуру, творять красу і достоїнство вищої лю­дяності. Отож ми як арійці здатні уявляти собі державу лише у вигляді живого ор­ганізму нації, що не тільки сприяє збереженню цієї нації, але завдяки вдосконален­ню духовних та ідеальних здібностей проводить її до вищої свободи».

Центральну ідею цієї теорії становила ідея расового народу, або «органічного народу». Народ не можна охарактеризувати як расу в будь-якому сенсі, що пов'язаний з біологічним значенням останньої, бо він стосується культури, що її практично завжди можна навчитися чи набути, але не можна успадкувати. Він не тотожний нації, бо націонал-соціалістична теорія вкладала в нього біологічний зміст. Його не назвеш народом, бо це колектив, у якому кожна реальна особа — лише тимчасовий носій його справжньої, але абсолютно неемпіричної сутності. Стефан Георге назвав це «темним лоном зростання», і загалом саме такі метафори­чні висловлювання були б найкращим тлумаченням слова Volk (народ), оскільки значення його практично неможливо з'ясувати. З темного лона зростання постають расовий народ і індивід; індивід завдячує народові всім, чим він є, і всім, що він ро­бить; він причетний до народу в силу свого народження і має вагомість тільки то­му, що в певний момент реалізує його невичерпні можливості. Індивіда єднає із співвітчизниками «містична святість кровних уз». Найкраще виховання індивіда — підготовка до служби на благо народу, а найвища честь — прислужитися для його збереження і зростання. Цінності індивіда — як етичні й естетичні ідеали, так і на­укова істина,— походять від народу і мають сенс лиш тоді, коли підтримують і плекають його. Відтак за своїм достоїнством чи вартістю індивіди в жодному разі не є рівними, адже вони різною мірою втілюють реальність народу. Радше вони утворюють ієрархію природних начальників і природних підлеглих, а інститути на­роду повинні розрізняти ці ступені вартості з відповідними градаціями влади і при­вілею. У центрі знаходиться Вождь, оточений своїми найближчими послідовника­ми, а скраю маса непомітних індивідів, яких він очолює. Таким чином, націонал- соціалістична теорія суспільства і політики включала три елементи: маси, правля­чий клас або еліту, і Вождя.

Переважна більшість будь-якої нації за словами Гітлера, не здатна ні на героїзм, ні на самостійне мислення; вона — ні добра, ні погана, а посередня. У соціальній боротьбі вона інертна, але покірливо йде за переможцем. Її інстинктивною реакці­єю є страх перед оригінальністю і ненависть до вищого за неї, проте найбільше її бажання — знайти собі вождів. Вона байдужа до інтелектуальних або наукових ар­гументів, що їх неспроможна зрозуміти, й відгукується лише на грубі і сильні по­чуття на кшталт ненависті, фанатизму й істерії. Її можуть пройняти тільки найпрос­тіші докази, що повторюються безугавно і завжди у фанатично однобокій манері, з безпринципною байдужістю до правди, неупередженості й чесності.

Характерною прикметою націонал-соціалістичної пропаганди було чергування лайки і лестощів — можливо, у психологічному плані це апеляція до якогось перві­сного відчуття гріха і спокути, — і такий метод цілком відповідав теорії. Бо загалом люди наділені не інтелектом, а стихійною здатністю інтуїції і волі. Глибоко в люд­ській природі знаходиться «той надійний стадний інстинкт, який вкорінюється в єдність крові і який оберігає націю від загибелі, особливо в моменти небезпеки». Або, як про це говорить Муссоліні: «Здатність сучасної людини до віри — безмеж­на». І це, звісно, віра, що рушить гори. І Муссоліні, і Гітлер, без сумніву, щиро, як і завжди, вірили, що всі великі рухи є рухи народу, є вулканічні виверження людсь­ких пристрастей і духовних почуттів, розбурхані або жорстокою богинею убозтва, або смолоскипом слова, пожбуреним у маси.

Масам, що лише скоряються і з примусу забезпечують рух, важливість і силу, націонал-соціалістична теорія протиставляла природну аристократію, провідний і правлячий клас, чи еліту, яка забезпечує провід й інтелект.

Як бачимо, нацисти не поклонялися державі як такій, вони розглядали її лише, як засіб досягнення мети. Гітлер, наприклад, описував державу як просто «посуди­ну» (сосуд) маючи на увазі, що творча сила походить не від держави, а від раси, зо­крема, від німецького народу. Однак не викликає сумніву, що режим Гітлера піді­йшов набагато ближче, ніж режим Муссоліні, до втілення в життя ідеального, абсо­лютного тоталітаризму. Незважаючи на численні внутрішні інституційні та особисті суперечки, нацистський режим був надзвичайно ефективним у придушен­ні політичної опозиції, він поширив свій контроль на засоби масової інформації, мистецтво та культуру, освіту та молодіжні організації.

Тоталітаризм — це всеохоплююча система політичного правління, яка зазви­чай установлюється завдяки поширеним ідеологічним маніпуляціям, відкритому терору та жорстокості. Він відрізняється від автократії, авторитаризму та традицій­ного диктаторства тим, що тоталітаризм прагне «цілковитої влади», яку намагаєть­ся отримати через політизацію всіх аспектів суспільного та особистого життя. Та­ким чином, тоталітаризм означає повну ліквідацію громадянського суспільства: ліквідацію всього «особистого». Фашизм та комунізм іноді розглядаються як лівий та правий напрями тоталітаризму, який ґрунтується на відкиданні терпимості, плю­ралізму та відкритості суспільства. Однак радикальні мислителі, такі як Маркус, за­являють що ліберальним демократіям також можуть бути притаманні тоталітарні риси.

А Італійська держава, попри свою формальну відданість ідеям тоталітаризму, достатньою мірою функціонувала як традиційна або особиста диктатура, а не тота­літарна. Наприклад, італійська монархія пережила фашистську добу, багато місце­вих політичних лідерів, особливо на Півдні, залишалися при владі, й католицька церква зберегла свої привілеї та незалежність.

Тоталітаризм є дуже суперечливим терміном. Найбільшої популярності він на­був під час «холодної» війни, коли його використовували для того, щоб провести паралель між фашистським та комуністичним режимом та підкреслити жорстокість обох. Таким чином, цей термін став використовуватися для висловлення антикому­ністичних поглядів, зокрема ворожості до Радянського СОЮЗУ. Однак тоталітаризм є зручним терміном для аналізу фашизму. Загальний фашизм схильний до тоталіта­ризму принаймні у двох відношеннях. По-перше, крайній колективізм, який покла­дено в основі фашистської ідеології, мета створення «фашистської» людини, відда­ної та слухняної, стирають різницю між «публічним» та «приватним» життям. Добробут спільноти, нації або раси, є набагато вищим за добробут окремого індиві­ду: колективний егоїзм поглинає індивідуальний. По-друге, оскільки фашистський культ вождя наділяє його (вождя) необмеженою владою, порушується ліберальна ідея відокремлення громадянського суспільства від держави, то безпосередній зв'язок між вождем та його народом означає активну участь та цілковиту самовід­дачу громадян, в дійсності — політизацію мас. Однак ідея всемогутньої держави мала особливе значення в італійському фашизмі.

Корпоративізм. Хоча так само, як і інші різновиди фашизму, італійський фа­шизм оглядався на минулу національну велич, він був більш осучасненим, ніж ні­мецький. Хоча фашисти створили культ держави, вони не намагалися колективізу­вати економіку. Фашистським поглядам на економіку часто бракує система­тичності. Вони більше за все намагалися змінити людську свідомість, а не структу­ру суспільства. Його визначною рисою була ідея корпоративізму, яку Муссоліні на­звав «третім шляхом» між капіталізмом та комунізмом. Подібних поглядів дотри­мувалися Мослі у Великій Британії та Перон в Аргентині. Корпоративізм виступав як проти вільного ринку, так і проти централізованого планування: перше веде до невгамованого прагнення прибутку особистостями, а друге пов'язано з дезінтегру- ючою ідеєю класової боротьби. На противагу і першому, і другому, корпоративізм ґрунтується на переконанні в тому, що підприємництво та праця робітників явля­ють собою неподільне органічне та духовне ціле. Таке цілісне бачення мало в осно­ві переконання, що класи суспільства не конфліктують один з одним, а можуть співпрацювати в гармонії заради спільного блага та національного інтересу. Такі погляди були сформовані під впливом традиційної католицької суспільної думки, яка, на противагу протестантизму, підкреслювала важливість індивідуальної важкої праці та наголошувала на тому, що суспільні класи мають разом взаємні обов'язки.

Корпоративізм, у широкому розумінні, означає, що при управлінні беруться до уваги інтереси організованих груп. Є два боки корпоративізму — авторитарний та ліберальний.

Авторитарний корпоративізм (тісно пов'язаний з фашистською Італією) є й іде­ологією, й економічною моделлю. Як ідеологія він пропонує альтернативу капіталі­зму та соціалізму, яка ґрунтується на холізмі («філософія цілісності») та суспільній інтеграції. Як економічну модель його характеризує поширення прямого політич­ного контролю на промисловість та профспілки. Ліберальний корпоративізм (нео- корпоративізм або соціальний корпоративізм) є тенденцією, яка прослідковується в зрілих ліберальних демократіях, до того, що організованим групам зі спільними ін­тересами надається привілейоване та інституційне право впливати на вироблення політики.

На противагу своєму авторитарному варіанту, ліберальний корпоративізм зміц­нює групи, а не державу.

Суспільна гармонія між буржуазією та робітничим класом може забезпечити як моральне, так і економічне відродження. Однак, класові відносини має регулювати держава, гарантуючи, що національний інтерес має зверхність над вузькими групо­вими інтересами. В 1927 р. в Італії було створено 22 корпорації, кожна з яких пред­ставляла роботодавців, робітників та уряд. До функцій цих корпорацій належав на­гляд та контроль за розвитком

основних галузей промисловості Італії. Кульмінації свого розвитку «корпорати­вна держава» досягла в 1939 p., коли була створена Палата Фасцій та Корпорацій, яка мала замінити італійський парламент. Однак існувала чітка межа між корпора- тивістською теорією та реальною економічною політикою в фашистській Італії. «Корпоративна держава» не була чимось більшим, ніж ідеологічним гаслом, на практиці корпоративізм став просто інструментом, за допомогою якого фашисти впливали на основні економічні процеси. Організації робітничого класу були зни­щені, а приватні підприємці жили в постійному страху.

Модернізація. Муссоліні та італійські фашисти також розглядали державу й як дуже потужний чинник модернізації. Італія, порівняно із сусідніми країнами, таки­ми як Великобританія, Франція та Німеччина, мала недостатньо розвинутий проми­словий комплекс, і багато фашистів ототожнювали національне відродження із економічною модернізацією. Всі форми фашизму звертали погляд у минуле, під­креслюючи національну велич колишніх епох, зокрема доби Римської імперії, у ви­падку Італії. Однак італійський фашизм також спрямовував свої погляди в майбут­нє, вихваляючи переваги сучасних технологій та науково-технічного прогресу та намагаючись створити розвинутий промисловий потенціал. Така тенденція частко­во була спричинена впливом футуризму (течія в мистецтві початку XX ст.), найяс­кравішим представником якого був Філіппо Марінетті (1876—1944). Центральним об'єктом творчості футуристів були заводи, машини та різні індустріальні пейзажі. З 1922 р. Марінетті та інші відомі футуристи вступили до лав фашистів, принісши із собою переконання в необхідності динамічного розвитку, культ машин та відки­дання минулого. Муссоліні намагався створити сильну державу, адже він вважав, що тільки за допомогою держави можна позбавити Італію пережитків минулого та перетворити на сучасну розвиненуту країну.

3.