ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФЕМІНІЗМУ

Як родовий термін для позначення складного явища, фемінізм визначається частково тими суперечками, які викликав його зміст. У широкому сенсі фемінізм виражає стурбованість щодо соціальної ролі жінок порівняно з чоловіками в суспільствах минулого і сьогодення, збуджувану переконанням у тому, що через свою стать жінки зазнають утисків, як це мало місце й раніше.

Політичний лексикон і цілі сучасного фемінізму ведуть свій початок від французької революції та Просвітництва. Історично пов’язаний з опозиційно налаштованими силами, що повставали проти ортодоксальності й автократії, фемінізм визначав себе як рух за визнання прав жінок, за рівність статей і за перегляд поняття жіноцтва.

Як політичний термін, фемінізм з’явився в ХІХ ст. та увійшов до повсякденного вживання лише з 60-х років ХХ ст. (фемінізм як медичний термін вперше був застосований у ХІХ ст. для означення зміни статі-жінок на чоловіків чи чоловіків на жінок). У сучасному розумінні поняття фемінізму незмінно пов’язане з жіночими рухами та спробами підвищити соціальну роль жінок. У цьому значенні поняття асоціюється з двома основними уявленнями: що жінки займають гірше становище в суспільстві виключно через стать та те, що це становище

може і повинно бути виправленим. У цьому плані феміністки акцентували на тому, що вони вбачають у політичних зв’язках між статями, в зверхності чоловіків над жінками, в підпорядкованості жінок чоловікам у більшості, якщо не всіх, суспільствах. Не зважаючи на це, фемінізм характеризується різноманітністю поглядів та політичних позицій. Для прикладу жіночий рух ставить перед собою цілі, які відрізняються від поняття здобуття виборчого права, встановлення однакового доступу до здобуття освіти та збільшення кількості жінок на елітних посадах у суспільстві, аж до легалізації абортів, припинення жіночої знедоленості та скасування встановлених правил одягання, які принижують гідність жінок.

Виходячи з цього, фемінізм обіймає як революційні, так і реформістські політичні стратегії, а феміністичні теорії часом звертають увагу на цілком різні політичні традиції та цінності.

До 1960-х років статевий поділ населення зрідка розглядався як важливий чи цікавий для обговорення. Якщо взагалі й розглядалася різниця соціальних, політичних, економічних ролей чоловіків та жінок, то розглядалася вона як природна, а відтак — неминуча. Для прикладу, чоловіки й більшість жінок сприймали факт поділу праці на чоловічу та жіночу, лише пояснюючи це біологією: жінкам варто займатися домашніми справами та вести домашній спосіб життя, оскільки біологічно саме вони можуть народжувати та вигодовувати дітей, в той час як чоловіки, маючи більш міцну статуру, працюють поза межами дому, на публічних роботах. Традиційна політична теорія відіграла свою роль у підтриманні двох таких поглядів, зазвичай просто ігноруючи гендерні відмінності як такі. Справді, можна сміливо сказати, що фемінізм викрив мобілізацію упереджень, які традиційно були властивими політичними теоріями, за якими покоління чоловіків-однодумців, не бажаючи замислюватися над привілеями та силою наданими їхній статі, продовжувати витісняти питання ролі жінок з політичного порядку денного.

Суспільний інтерес до відносин між чоловіком та жінкою так само старий, як і людська історія. Ще Платон у трактаті «Держава» звертав увагу на проблемах однаковості освіти для чоловіків та жінок як передумови набуття ними справді рівних шансів брати участь у громадських справах. Проте інший видатний давній грек, Софокл, наголошував, що досить лише зрівняти жінку в правах з чоловіком, як вона починає чоловіка переважати за своїми суто людськими властивостями. А «Книга міста жінок» Крістін де Пісан, яка була опублікована в Італії в 1405 р., відтінювала ідеї сучасного фемінізму, відзначаючи вчинки відомих жінок минулого та відстоюючи право жінок на освіту й доступу до політичного життя. Проте сучасний фемінізм веде свій родовід від опублікованої в 1792 р.

праці Мері Воллестонк- рафт «Захист жіночих прав». Зокрема вона окреслила контури тих проблем, що стали нагальною турботою прибічників фемінізму, включаючи захист політичних і природних прав, але не обмежуючись ними. Вона кинула виклик усталеному поняттю про відмінність чеснот двох статей, відстоювала необхідність реформувати систему освіти для чоловіків і жінок, засуджувала войовничі образи громадянства, звеличувала лендрогінне поняття раціонального.

Зброєю в боротьбі за емансипацію жінок став розум, скерований проти ототожнення жінок виключно з їхньою природою та сексуальними функціями. Віра в розум поєднувалась у ті часи з вірою в прогрес. Такі переконання, що зазнали впливу вже глибоко вкоріненої традиції ліберального контрактизму і відданості формально узаконеній рівності, найяскравіше відображені в класичному трактаті XIX ст. «Підлеглість жінок» (1869) Джона-Стюарта Мілля. Протиставляючи «розум» «інстинкту», Мілль прагне суспільства, заснованого на раціональних принципах. Він доводить, що потрібно скасувати відмінності в ставленні до статей разом з іншими «випадковостями народження». Надання жінкам рівності в громадянстві і громадянських свободах у соціальній сфері сприятиме глибшій трансформації суспільних відносин між статями.

З упевненістю можна вважати, що проблему ролі гендера в історії вперше порушила Сімона де Бовуар, дружина французького філософа Ж.-П. Сартра. Вона, зокрема, наголошувала, що «...неповноцінність жінки визначила її мізерну роль в історії, а мізерна роль в історії прирекла її на неповноцінність».

І. Кант, А. Шопенгауер, Ф. Енгельс, К. Маркс, 3. Фрейд та інші філософи, психологи, соціологи звертали пильну увагу на відносини між статями, розкриваючи різні їхні аспекти. Так, Ф. Ніцше у «Книзі для вільних умів» про жінку й дитину зазначає, що досконала жінка є вищим типом людини, ніж досконалий чоловік, але трапляється такий жіночий тип надзвичайно рідко.

Напередодні Великої французької революції Ж.-Ж. Руссо. звертаючись до проблеми відносин між статями, наголошував, що той, хто не є добрим сином, чоловіком, батьком, не є й добрим громадянином.

Відтак після 1789 р., коли було проголошено принцип прав людини, особливо гостро постало питання про права жіноцтва. Зовнішнім проявом ідеї рівності стало використання замість слів «месьє» та «мадам» звернень «громадянин» і «громадянка».

Перша хвиля фемінізму завершилася з наданням жінкам права голосу, вперше затвердженому в Новій Зеландії в 1893 р. 19-та поправка до конституції США гарантувала право голосу американським жінкам у 1920 році. Привілеї права голосу поширилися і на жінок Великобританії в 1918 р., але ще цілу декаду виборчі права чоловіків і жінок не були рівними. Іронічно, але досягнення права голосу послабило та підірвало жіночі рухи. Боротьба за право голосу об’єднувала жіночий рух, даючи йому чітку мету та зв’язну структуру. А відповідно, багато хто вважав, що з досягненням права голосу жінки досягли повної емансипації. І так було аж до 1960-х років, ознаменованих другою хвилею фемінізму.

Виникнення та усталення традицій жіночого руху в Україні відбувалося під впливом феміністичної теорії Заходу. Особливістю українського жіночого руху є тісний зв’язок з національно-визвольною боротьбою. У Наддніпрянській Україні основні зусилля емансипаційного руху зосереджувалися на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема вищу («Общество помощи высшему женскому образованию» у Харкові). Згодом були засновані Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно-освітньому русі (Олена Пчілка, Х.Алчевська та ін.), а також у суспільно-політичному житті, зокрема у народницькому та соціал- демократичному рухах. Під час Першої світової війни (1914—1918) та українських визвольних рухів (1917—1921) жінки брали активну участь у санітарно- медичній праці. Окремі українські жінки перебували на військовій службі — в Легіоні Українських січових стрільців (О. Степанів, С. Гапечко, Г. Дмитерко та ін.), в Армії УНР, у повстанських загонах (Маруся Соколовська та ін). Активізувалась політична діяльність жінок.

До Української Центральної Ради їх увійшло 11 (Л. Старицька-Черняхівська, 3. Мірна, В. О’Коннор-Вілінська, С. Русова та ін.). Традицію ліберального фемінізму в міжвоєнний період розвинули жіночі організації в Західній Україні. У Галичині найбільшим жіночим об’єднанням був Союз українок, на Волині — Союз українок Волині, на Закарпатті — Жіночий союз.

Важливе значення для поширення ідеї емансипації жінки мала жіноча періодика. У міжвоєнний період у Галичині виходили періодичні видання «Жіноча доля» (1932—1939), «Жіноча воля» (1932—1939), «Жіночий голос» (1931— 1939), «Нова хвиля» (1925—1939) та ін. Після встановлення у Західній Україні радянської влади в 1939 р. діяльність усіх жіночих організацій було заборонено. Після встановлення більшовицького режиму в Україні жіночі організації не мали умов для вільного розвитку. Деякий час існували створені за ініціативою Компартії жінвідділи. У 1930-х роках «жіноче питання» в СРСР зокрема в УРСР, було проголошене повністю вирішеним. Незважаючи на відхід від традиційного фемінізму, розв’язання проблеми суспільної рівності жінок у радянський період характеризувалося зростанням їх освітнього та професійного рівнів, активною участю в науковому, літературно-мистецькому житті країни. Водночас нерозв’язаними залишилися проблеми «подвійного навантаження» жінок (на виробництві та вдома), захисту материнства тощо.

Публікація в 1963 р. «Феміністичної містики» Бетті Фрідан зробила поштовх до відновлення феміністичної думки. Фрідан досліджувала те, що називала «Проблемою без назви», а саме — розчарування та нещасність багатьох жінок внаслідок обмеження їх до ролей домогосподарок та матерів. Друга хвиля фемінізму означала, що досягненням жінками права голосу, ще зовсім не покладено кінець жіночому питанню. Навпаки, феміністичні ідеї та претензії ставали дедалі радикальнішими, а подекуди й революційними. Книги «Гендерна політика» Кейт Міллер (1970) та «Жінки-євнухи» Джермейн Грір (1970) розширили межі того, що раніше вважалося політичним, зосереджуючи увагу на особистих, психологічних та сексуальних аспектах утисків жінок.

Метою другої хвилі фемінізму була не політична емансипація, а жіноча лібералізація (визволення), відображена в ідеях наростаючого Руху Визволення Жінок. Така мета не могла бути досягнута виключно політичними реформами чи законними змінами, а вимагала, як стверджували феміністки, радикальних, можливо і революційних процесів соціальних змін.

З часу першої появи радикальної феміністичної думки в 1960-х роках та на початку 1970-х, фемінізм перетворився на виражену і усталену ідеологію, чиї ідеї та цінності кидають виклик більшості центральних припущень традиційної політичної думки. Фемінізм досяг установлення статі та статевих перспектив у колі академічних дисциплін та результатів у піднятті людської свідомості про гердерні питання в публічному житті. На 1990 рік феміністичні організації існували в усіх західних країнах та більшості розвинутих країн. Однак два процеси незмінно слідували цим досягненням. Перший — це дерадикалізація, оскільки просліджувався відступ від подекуди безкомпромісних позицій фемінізму, властивих йому в 1970-х роках. Це призвело до популярності ідеї пост-фемінізму, яка стверджувала, що феміністичні цілі в більшості були досягнуті і що жіночий рух направляється вже поза межі фемінізму. Другий процес — це роздроблення. Замість звичайної втрати радикальних чи критичних напрямів, феміністична думка пройшла через процес радикальної диверсифікації, що призвело до проблематичності визначення спільного підґрунтя подальшого розвитку фемінізму. Корінні феміністичні традиції (ліберальний, соціалістичний, марксистський та радикальний фемінізм) тепер доповнюються постсучасним фемінізмом — психологічним, чорним, лесбіанським і т. д.

Бетті Фрідан (народилася 1921)

Американська феміністка, політична активістка, яку нерідко вважають матір'ю жіночої лібералізації. Її книга «Жіноча містика» (1963) нерідко розцінюється як така, що започаткувала другу хвилю фемінізму. В 1966 р. вона допомогла організувати Національну Організацію Жінок (NOW) та стала її першим президентом.

Фрідан критикувала культурні міфи, які підтримували жіночу прив'язаність до домогосподарства, наголошуючи на почутті розчарування та відчаю, які турбували провінційних американських жінок, обмежених роллю домогосподарок та матерів. Її метою було розширення кар'єрних та освітніх можливостей для жінок, за що була розкритикована радикальними феміністками за концентрування уваги на жінках середнього класу, ігноруючи патріархальні структури в «приватній» сфері. В Книзі «Друга хвиля» (1983) Фрідан зосередила увагу та тому, що надмірне концентрування уваги на понятті «особистісності» може відвернути увагу жінки від важливості виховання дітей, важливості дому, сім'ї.

До 1960-х років ідея, що фемінізм повинен сприйматися як ідеологія з її власними правилами, була досить суперечливою. Більш імовірно, що фемінізм сприймався б як похідна від лібералізму чи соціалізму, а саме точкою, де основні цінності та теорії цих двох ідеологій можуть бути застосовані до гендерних аспектів. Розвиток радикального фемінізму змінив це, оскільки радикальні фе- міністи проголосили гердерні поділи важливою політичною проблемою, що абсолютно не могла бути сприйнята традиційними ідеологіями. Традиційні ідеології розглядалися відповідно.

Жіночий рух більше проявлявся в країнах, де демократичний режим не був розвинутим, жінки вимагали прав, якими в більшості країн уже давно користувалися їхні чоловіки та сини. У США жіночий рух зародився 1840-х роках і був частково причиною впливу кампанії заборони рабства. Знаменита конвенція Сенеки Фоллс, прийнята в 1848 р., відзначала зародження жіночого руху в США. Вона прийняла «Декларацію ставлення», написану Елізабет Кейді Стентон (1815—1902), яка свідомо була пронизана мовою та принципами Декларації Незалежності, й закликала, поміж усього іншого, до права жіночого виборчого голосу. Національна організація жінок за право голосу на чолі з Елізабет К. Стентон та Сьюзен Б. Ентоні (1820—1906) була заснована в 1869 р. та злилася з Американською організацією жінок за право голосу в 1890 р. Подібні рухи розвивалися і в інших країнах Заходу. У Великобританії організований рух розвивався протягом 1850-х років. У 1867 р. Палата Представників відхилила першу пропозицію про права жінок голосувати (додаток до Другого Акту Реформ, запропоновану Джоном-Стюартом Міллем). Британський рух за право жінок голосувати швидко набував принципів бойової тактики після створення в 1903 р. Жіночої Соціальної та Політичної Спілки на чолі з Еммеллін Панкхурст (1858—1928) та її донькою Кріс Табель (1880—1958). З Парижа, Панкхурсти координували кампанію прямої дії, в якій борці за право жінок; голосувати влаштовували масові атаки на власність, та здійснили серію добре організованих публічних демонстрацій як неадекватні засоби для підвищення ролі жінок і навіть, подекуди, були розкритиковані за приховування патріархальних відношень і припущень. Попри все, нова ідеологія фемінізму була перехідною ідеологією, яка поєднувала з самого початку три широкі традиції: ліберальний фемінізм, марксистський, або соціалістичний, фемінізм та радикальний фемінізм. Сучасні «серцевинні» феміністичні традиції мають суперечливі конкуруючі традиції, які породили гібридні течії фемінізму, і ще декілька феміністичних напрямів з’явилися з 1980-х років. Усе це дає підставу стверджувати, що фемінізм як ідейно-політичний рух характеризується більше суперечностями, ніж схожостями. Та як би там не було, можна виокремити коло «спільного підґрунтя» фемінізму та найважливіші базові засади:

• публічний/приватний поділ;

• патріархія;

• стать;

• рівність та відмінність.

<< | >>

↑

Источник: Кирилюк Ф. М.. Філософія політичної ідеології: Навчальний посібник. - К.: Центр учбової літератури,2009. - 520 с.. 2009

Еще по теме ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФЕМІНІЗМУ:

- Политическая философия - общие вопросы -

- Аксиология - Герменевтика - Гносеология - История философии - Логика - Онтология и теория познания - Основы философии - Политическая философия - Социальная философия - Философия науки и техники - Философия образования - Философия права - Философия религии - Этика, эстетика - Lecture.Center