Передмова

Значення логіки, як теоретичне, так і прикладне, важко пере­оцінити. Логіка загалом розуміється як наука, що має справу з оста­точною реальністю. Видатний німецький філософ Георг Гегель (1770 - 1831) зазначав, що змістом логіки є «зображення Бога, який Він у своїй вічній сутності до створення природи і будь-якого скінченого духу».

Логіка вважається основою філософії та конкретних наук, сто­совно яких вона виконує методологічну функцію. Ця думка вира­жена у відомому гаслі провідного британського філософа Бертра­на Расела (1872 - 1970): «Логіка є сутність філософії». Розвива­ючи тезу Расела, австрійський і американський філософ Рудольф Карнап (1891 - 1970) стверджував, що «логіка - останній надійний бастіон філософії. Якщо він буде зруйнований, то залишиться ли­ше неоформлена купа псевдопроблем».

Призначення логіки полягає в оцінці побудованих міркувань за критеріями їх правильності. На погляд українського філософа Дми­тра Чижевського (1894 - 1977), «логіка хоче лише подати засоби як перевіряти думки», відповідність вербального мислення як пре­дикативної діяльності стандартам раціональності, які вона задає.

Значення логіки добре розуміли в українській академічній спі­льноті. Логіка як теоретична і навчальна дисципліна відома в укра­їнській академічній культурі з ХІ ст. Вона була представлена в українській філософії насамперед фрагментами логічних вчень Платона (427 - 347) та Аристотеля (384 - 322). З другої половини XV ст. з’явилися переклади староукраїнською мовою двох трак­татів: «Логіки Авіасафа» арабського філософа Мухаммеда Газалі (1058 - 1111) та «Речей Мойсея Єгиптянина» (або «Логічного слов­ника» і «Настанов з логіки») єврейського вченого Мойсея Май- моніда (1135 - 1204).

Логіку в Україні почали викладати з кінця XVI ст.

Логіку як інструментальну науку розробляв український філософ Петро Лодій (1764 - 1829), який опублікував результати своїх дослі­джень у працях «Логічні настанови» й «Теорія загальних правил».

У ХІХ ст. логіка в Україні розвивалась у Львівському, Хар­ківському, Київському й Новоросійському (Одеському) універ­ситетах. Львівсько-Варшавська філософсько-логічна школа скла­лася у Львівському університеті. Її засновником вважається польський філософ Казимир Твардовський (1866 - 1938). Серед його учнів були польські вчені Станіслав Лєснєвський (1886 - 1939), Тадеуш Котарбінський (1886 - 1981), Ян Лукасевич (1878 - 1956), Казимир Айдукевич (1890 - 1963), Альфред Тарський (1902 - 1983) та інші, а також українські вчені, зокрема, Степан Балей (1885 - 1952).

Представниками Харківської школи логіки вважаються викла­дачі Харківського університету Йоган Шад (1758 - 1834), Олек­сандр Потебня (1835 - 1891) та Федір Зеленогорський (1839 - 1909). До представників цієї школи належить і Василь Жеребкін (1921 - 2002).

Викладачі Київської духовної академії Василь Карпов (1798 - 1867), Йосип Міхневич (1809 - 1885), Сильвестр Гогоцький (1813 - 1889), Памфіл Юркевич (1826 - 1874), Петро Ліницький (1839 - 1906), Петро Кудрявцев (1868 - 1940) та професори Київ­ського університету Орест Новицький (1806 - 1884), Григорій Челпанов (1862 - 1936) й Олексій Козлов (1831 - 1900) започат­кували Київську школу логіки.

Одеська логіко-математична школа виникла в Новоросійсь­кому університеті.

Після 1917 р. логіка в СРСР практично перестала існувати як загальноосвітня та наукова дисципліна. Такий стан тривав аж до 1946 р. У відповідності з прийнятою у 1946 р. постановою ЦК ВКП(б) «Про викладання логіки і психології в середній школі» в 1946/47 навчальному році на філософських факультетах найбіль­ших університетів Москви, Ленінграда, Новосибірська тощо розпочалася підготовка викладачів логіки для середньої школи, а в 1947/48 навчальному році у середніх школах запроваджується викладання логіки у випускних класах.

Проте процес відродження логіки як об’єктивної науки досить швидко вступив у конфлікт з догматами марксистсько-ленінської ідеології. Розпочалася дискусія з приводу предмета формальної та діалектичної логіки, яка привела до того, що з 1954/55 навчально­го року припиняється викладання логіки в середніх школах. У т о­му ж році в більшості вищих навчальних закладів ліквідуються кафедри логіки й припиняється підготовка викладачів логіки для середніх шкіл. Лише в деяких навчальних і наукових закладах (в Московському державному університеті, Інституті філософії АН СРСР тощо) тривала підготовка фахівців з логіки в ці й на­ступні роки.

У 1961 р. російський логік Євген Войшвилло (1913 - 2002) прочитав у Київському державному університеті для викладачів логіки курс символічної логіки, який складався із класичної логіки висловлювань і класичної логіки предикатів.

Після відновлення філософського факультету Київського дер­жавного університету в 1965 р. кафедру логіки очолив професор Василь Павлов (1915 - 1998). З його ініціативи на факультеті вперше вводяться нормативні курси «Класична логіка» та «Некла- сична логіка», автором яких він був.

В Інституті філософії АН УРСР Павло Копнін (1922 - 1971) створив відділ логіки наукового дослідження (зараз це відділ логіки науки) й організував авторський колектив для написання монографії «Логіка наукового дослідження», яка була опублікована в 1965 р. у Москві. Ця колективна монографія стала своєрідним маніфестом Київської школи «червоного позитивізму». Учні Копніна зробили певний внесок у розвиток сучасної логіки, наприклад, Мирослав Попович (нар. 1930) розробляв деякі аспекти логіко-семантичного аналізу сучасної мови науки та проблеми історії логіки.

Помітно зріс інтерес до логіки і в сучасній Україні. Навчаль­ні програми більшості вищих навчальних закладів, а почасти й шкіл включають курс логіки. Плідно працюють у галузі логіки українські вчені Анатолій Конверський (нар. 1948), Анатолій Ішмуратов (нар. 1946), Ірина Хоменко (нар. 1961), Наталія Колотілова (нар. 1974), Володимир Титов (нар. 1947), Степан Цалін (нар. 1942), Володимир Навроцький (нар. 1955), наукові праці, підручники й навчальні посібники яких популярні серед широкого загалу.

В історії логіки можна виокремити три методики її викладання: елементарну, формальну та об’єктну. Авторами елементарної ме­тодики викладання логіки є французькі вчені Антуан Арно (1612 - 1694) і П'єр Ніколя (1625 - 1695). Вони запропонували спосіб ви­кладання логіки за схемою «поняття - судження - вивід». Такий спосіб викладання логіки є довгим вступом до центральної теми логіки - «Дедуктивні та індуктивні виводи». У цьому його най­більша вада. За умов скорочення аудиторних годин на викладання курсу «Логіка» вона проявляє себе повною мірою.

Формальну методику викладання логіки створив німецький фі­лософ Іммануїл Кант (1724 - 1804). Він обстоював спосіб викла­дання логіки за схемою «судження - вивід — поняття». Цей спосіб викладання логіки, у порівнянні з французькою методикою, є більш стресогенним. Засвоєння теоретичного матеріалу з логіки вимагає від студентів великої концентрації уваги і значного на­пруження сил. Не всі студенти на це здатні.

Об’єктна методика викладання логіки склалася у працях групи білоруських вчених, яку очолював Володимир Берков (нар. 1936). Ця група винайшла новий спосіб викладання логіки за схемою «ви­словлювання - імена - виводи». Білоруський спосіб викладання ло­гіки суттєво зменшує стресогенність німецької методики, але не усуває вади французької методики.

Узагальненням наведених методик є пропонована у навчаль­ному посібнику перспективна методика викладання логіки. Вона відкриває шлях до поєднання засобів традиційної і сучасної логіки на базі онтології множин сучасної логіки через схему «висловлю­вання і судження - ім’я і поняття - числення і вивід», яка являє собою перехід від мовних знаків до логічних форм та абстрактних об’єктів. За нею і побудований текст навчального посібника.

Логіка як наука і навчальна дисципліна - це система двох сис­тем: традиційної і сучасної логіки. Вона характеризується єдністю і цілісністю. Саме тому викладати теми і проблеми логіки необхідно із перспективи і традиційної, і сучасної логіки. Лише якась одна перспектива у викладанні логіки є недоцільною і невиправданою. При викладі тільки традиційної логіки як логіки природної мови поза увагою залишаються формалізовані мови як методи логіки, табличні методи логічної науки, логічні числення, металогіка, логіч­ний і методологічний аналіз наукових теорій та подібне до цього, а при викладі тільки сучасної логіки, що передбачає заміну природ­ної мови штучною, формалізованою, не розглядаються неформаль­ні підходи до дослідження природномовних способів міркувань, прийомів і методів доведень, якими послуговуються у публічних дискусіях, політичній полеміці, судових дослідженнях, діловому спілкуванні тощо.

Традиційна логіка включає в себе не тільки формальну ло­гіку Аристотеля, але й і його неформальну логіку, викладену в трактатах «Риторика», «Топіка», «Про софістичні спростуван­ня». Вони слугували потужним імпульсом для розвитку неорито­рики. Ця наступність зафіксована у праці Хаїма Перельмана (1912-1984) «Нова риторика: Трактат про аргументацію».

Запропонована у навчальному посібнику методика викладан­ня логіки може, на перший погляд, видатися занадто складною і відкритою для дискусії проблемою. Але, враховуючи те, що істи­на є ціле і усе пізнається в порівнянні, це єдиний правильний ме­тодичний шлях, альтернативи якому немає. Логічна істина як ці­ле і логіка як цілісна система повинні викладатися саме у такий спосіб.

Відповідно до схеми перспективної методики викладання логі­ки навчальний посібник містить шість головних тем, у яких тради­ційна теорія логічної науки розглядається із сучасної перспективи логічної теорії:

1. Предмет і метод логіки.

2. Висловлювання і судження.

3. Ім'я і поняття.

4. Числення і силогістика.

5. Імовірність і гіпотеза.

6. Аргументація і доведення.

Кожна з головних тем логіки структурована у такий спосіб: лек­ція - семінар - практикум. Це дозволяє студентам спочатку озна­йомитись із логічною теорією на лекційному занятті і закріпити тео­ретичний матеріал на семінарському занятті, а потім реалізувати принцип єдності теорії і практики на практичному занятті, вироб­ляючи навички правильного міркування і формуючи логічну куль­туру мислення.

Теоретичний матеріал із традиційної і сучасної логік у нав­чальному посібнику викладено не діахронно, як у більшості під­ручників та навчальних посібників, а, навпаки, синхронно. У ви­падку діахронного викладу спочатку розглядають головні теми і ключові проблеми традиційної логіки, потім - сучасної. При синх­ронному викладі головні теми і ключові проблеми логіки розгля­дають не послідовно, а паралельно, одночасно із перспектив і тра­диційної, і сучасної логік. Це дає змогу порівнювати традиційні і сучасні логіко-методологічні підходи, бачити їхні можливості, пе­реваги, вади та неповноту.

Логічна теорія в навчальному посібнику доповнена логічним практикумом. У ньому подано логічні завдання та методики їх розв’язання, які включають до свого складу алгоритми і приклади розв’язання логічних завдань, а також логічні вправи для вироб­лення практичних навичок. Поряд з авторськими наводяться чис­ленні завдання, приклади і вправи, які містяться у підручниках, по­сібниках, збірниках і практикумах інших авторів, що засвідчує від­повідний список рекомендованої літератури до лекційних, семінар­ських і практичних занять.

Навчальний посібник розрахований насамперед на студентів філософських факультетів, які спеціалізуються у галузі логіки як філософської дисципліни. Однак, ним можуть послуговуватися і студенти нефілософських факультетів, котрі, за винятком майбут­ніх фахівців із математичної логіки, зазвичай не спеціалізуються у сфері логічних досліджень. Тому матеріал навчального посібника у повному обсязі можна викладати лише на філософських факульте­тах, а на нефілософських факультетах його потрібно викладати ви­бірково, враховуючи профілі факультетів та напрями професійно- освітньої підготовки. Частину матеріалу навчального посібника можна ефективно використовувати на конкретному факультеті, а частину, залежно від кількості аудиторних годин, більш детально розподіляти, скорочувати або не брати до уваги.

Методика вивчення логіки, як і методика її викладання, має свої особливості. Вони називаються організаційними правилами методики вивчення логіки. Перша особливість полягає в тому, що логіка надзвичайно складна теоретична дисципліна, і через це її вивчення потребує постійної концентрації уваги та систематичного підходу. Усі теми пропонованого навчального посібника є взаємо­пов’язаними. Наступну тему можна зрозуміти лише засвоївши по­передню, а попередню - лише засвоївши наступні. Саме тому кож­ну тему потрібно опрацьовувати двічі. Перший раз із метою озна­йомлення, переходячи від попередньої теми до наступної, другий - з метою глибшого розуміння і засвоєння, повертаючись від насту­пних тем до попередніх. Звідси зрозуміло, що вивчення логіки по­требує багато часу та значних зусиль.

Враховуючи важливість запам’ятовування і знання ключових термінів і головних понять логічної теорії, перелік яких наведений після планів семінарських занять до кожної теми, необхідно або шляхом усного термінологічного опитування, або за допомогою термінологічного диктанту багато разів повторювати нову і вже за­своєну логічну термінологію. Ефективним для перевірки теоретич­них знань з логіки є і тематичний тест, і запитання для контролю і самоконтролю знань, обговорення і дискусії, які містяться у дидак­тичних матеріалах до семінарських занять.

Друга особливість полягає в тому, що засвоєння логічної теорії за допомогою методу запам’ятовування ще не означає, що студент чи людина, яка вивчає логіку самостійно, зможе ефективно і ре­зультативно застосовувати її на практиці. Тому після вивчення від­повідної теми необхідно не тільки запам’ятати алгоритми розв’язання типових логічних завдань, але й на практичних занят­тях з логіки, або в індивідуальному порядку, займаючись самостій­но, розв’язувати наведені в навчальному посібнику логічні вправи, а також якомога частіше свідомо застосовувати набуті логічні на­вички на навчальних заняттях, при написанні курсових, бакалавр­ських і магістерських робіт, у повсякденному житті. І теорії, і практикумам слід приділяти однакову увагу, пропорційно розподі­ляючи її між ними.