СЛОВНИК БАЗОВИХ ТЕРМІНІВ І ПОНЯТЬ

А

АБСТРАГУВАННЯ - виділення та виокремлення в мисленні значущих ознак, властивостей, зв’язків, відношень предметів і явищ серед множини інших ознак, властивостей, зв'язків і відношень цих предметів і явищ.

АБСТРАКЦІЯ (від лат. abstractio - відволікання, опущення) - результат мисленнєвого абстрагування тих чи тих властивостей від множини властивостей досліджуваного конкретного предмета. Абстракція постає у формах: чуттєво-наочного образу (модель атома), судження («Цей предмет білий»), поняття («мудрість»), категорії науки («пружність»), філософської категорії («час», «простір», «рух». «якість», «кількість», «можливість», «дійсність» тощо).

АБСТРАКЦІЯ АБСОЛЮТНОЇ ЗДІЙСНЕННОСТІ - абстракція, згідно з якою існуючим вважається будь-який об'єкт, який можна мислити несуперечливо.

АБСТРАКЦІЯ АКТУАЛЬНОЇ НЕСКІНЧЕННОСТІ - метод ідеалізації, який уможливлює оперування нескінченними множинами як із скінченними, всі елементи яких певним чином вважаються фіксованими, напр., задані скінченним списком їх елементів.

АБСТРАКЦІЯ ОТОТОЖНЕННЯ - один із видів абстракції, тобто мисленнєвого відволікання від відмітних ознак предметів і явищ і одночасного виокремлення загальних ознак, які є спільними для цих предметів і явищ, що дає можливість представити однакові предмети як один і той самий предмет. У результаті такого уподібнення (ототожнення) предметів створюється можливість утворення загального поняття.

АБСТРАКЦІЯ ПОТЕНЦІЙНОЇ ЗДІЙСНЕННОСТІ - мисленнєве відволікання від меж пізнавальних можливостей людської свідомості, пов’язаних з обмеженістю життя людини у просторі і часі. Цей вид абстракції ґрунтується на тому, що може бути здійснене будь-яке скінченне число операцій і не припускає, що може бути здійснене нескінченне число операцій. Ця абстракція широко застосовується в кібернетиці, вона лежить в основі теорії алгоритмів, теорії абстрактних автоматів, булевих алгебр тощо.

АБСТРАКЦІЯ ПОТЕНЦІЙНОЇ НЕСКІНЧЕННОСТІ - метод конструктивної математики і конструктивної логіки, який базується на припущенні абстракції потенційної здійсненності. Потенційна нескінченність - це така множина здійсненних можливостей, кожна з яких окремо (як і будь-яке скінченне їх число) здійсненна, проте усі разом вони нездійсненні. Потенційна нездійсненність - це не завершена нескінченність, а та нескінченність, яка постає, розгортається.

АБСТРАКТНЕ МИСЛЕННЯ - процес відображення об’єктивного світу в поняттях, судженнях, умовиводах, ідеях, гіпотезах, теоріях тощо, які є раціональними формами вираження та організації знання і водночас засобами (способами) пізнання об’єктивного світу.

АБСТРАКТНЕ ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, яке відображає загальну (спільну) ознаку багатьох предметів, явищ, взяту окремо від предметів, явищ (напр., «краса», «геніальність», «вірність» тощо).

АБСТРАКТНЕ ОДИНИЧНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, яке відображає ознаку одного предмета, явища, що взята окремо від предмета, явища (напр., «геніальність Т.Г. Шевченка», «краса Чернівців» тощо).

АБСТРАКТНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, в якому відображено не конкретний предмет (чи явище) у сукупності його ознак, а яка- небудь його властивість, мисленно абстрагована від самого предмета (явища). Елементами обсягу абстрактного поняття є властивості предметів або відношення між ними (напр., «хоробрість», «білість», «рівність» тощо).

АБСТРАКТНИЙ ПРЕДМЕТ - предмет (об’єкт думки), який реально не існує в об’єктивній дійсності, а є результатом мисленнєвого відволікання (абстрагування) властивостей і відношень реальних предметів (напр., «індукція», «дедукція», «гіпотеза», «теорія» тощо). Абстрактний предмет - окрема властивість предметів чи явищ дійсності, здобута внаслідок абстрагування. Застосування абстрактних предметів звільняє нас від необхідності звертатись щоразу до самих предметів чи явищ у процесі міркування.

АБСУРД (від лат. absurdus - безглуздий, нісенітниця). «Звести до абсурду» (reductio ad absurdum) означає довести, що в якомусь твердженні (міркуванні) міститься нісенітниця, прихована логічна суперечність, і в такий спосіб її спростувати.

АКСІОМА (від. грец. αξiωμα - загальноприйняте, безперечне) - значуще, варте уваги, прийняте, визнане істинне судження (речення, формальний вираз), яке в межах побудови певної замкненої дедуктивної теорії приймається без доведення у якості вихідного твердження, що кладеться в основу всіх інших тверджень цієї теорії. Іншими словами аксіома - значуще істинне твердження певної теорії, що приймається без доведення як вихідне, і є підставою для доведення інших тверджень (теорем) цієї теорії.

АКСІОМА ВИБОРУ - аксіома, яка стверджує, що якщо є сукупність непорожніх множин, які не перетинаються, то існує така множина, яка містить по одному і тільки по одному елементу з кожної із цих множин.

АКСІОМА ВИДІЛЕННЯ - аксіома математичної логіки, яка має вигляд формули: ∀_a∃_y∀_x(x ∈ у θ х ∈ а ∧ Л_ж). Чит.: «Для кожного а існує такий у, що для кожного х, х належить у тоді і тільки тоді, коли х належить а і х притаманна властивість А».

АКСІОМАТИЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ - вид неявного визначення, в якому контекстом є множина аксіом певної аксіоматичної теорії.

АКСІОМА ЕКСТЕНСІОНАЛЬНОСТІ - аксіома, згідно з якою дві множини вважаються такими, що збігаються, якщо вони складені з однакових елементів, тобто якщо х є А θ х є В для кожного х, то А = В (чит.: «Якщо для кожного х справедливо, що х належить А тоді і тільки тоді, коли х належить В, то А дорівнює В»). Іншими словами, все, що виконується для однієї множини, виконується для рівної їй множини. Е. Цермело формулює цю аксіому так: «Якщо дві множини мають ті самі члени, то все, що виконується для однієї множини, виконується і для іншої». Символічно запис цієї аксіоми має вигляд: ∀_z(z ∈ х θ z ∈ у) → ∀_w(х ∈ w ⊂ y ∈ w).

АКСІОМА МНОЖИНИ ВСІХ ЩДМНОЖИН - згідно цією аксіомою, множина усіх підмножин даної множини також є множиною, яку іменують множиною усіх підмножин вихідної множини. Аксіому записують так: V_x3_yV_u (u ∈ у θ u ⊆ x).

АКСІОМА ПІДСТАНОВКИ - аксіома, згідно з якою, якщо елемент множини х замінити деякою множиною, то в результаті знову отримуємо множину. Аксіома формулюється так: «Для кожної множини А й однозначної функції f що визначена на А, існує множина, що містить саме об’єкти fa, для х є А».

АКСІОМА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧНОГО СИЛОГІЗМУ - твердження, згідно з яким «все, що стверджується (або заперечується) про всю множину предметів, стверджується (або заперечується) про будь-який предмет цієї ж множини предметів».

АЛГЕБРА ВИСЛОВЛЕНЬ - один із основних розділів математичної логіки, в якому методи алгебри використовуються для вивчення операцій над висловленнями (реченнями), стосовно кожного з них має сенс стверджувати тільки те, що його зміст або істинний, або хибний. Сучасна алгебра висловлень досліджує операції з висловленнями (реченнями), які характеризуються тільки однією якістю - істиннісними значеннями (істина, хиба).

АЛГЕБРА ЛОГІКИ - один із основних розділів математичної логіки, в якому методи алгебри застосовуються в логічних перетвореннях (засновником алгебри логіки є англійський математик і логік Джордж Буль (1815-1864), який поклав в основу свого вчення аналогію між алгеброю і логікою).

АЛГОРИТМ, АБО АЛГОРИФМ - термін, який походить від імені середньовічного вченого Мухамеда бен-Муса аль-Хорезмі [Algorithmi] (ІХ ст.) - точний і зрозумілий опис (припис, правило, рецепт) механічно виконуваного крок за кроком одноманітного (монотонного) розв’язування будь-якої задачі з будь-якого класу задач цього типу (напр., алгоритми множення, складання пропорцій тощо). С. Кліні називав алгоритм розв’язковою процедурою, розв’язувальним методом.

АЛОГІЧНИЙ - такий, що суперечить законам логіки.

АЛЬТЕРНАТИВА (від лат.

«S є або P₁, або Р₂» чи «або А, або В, або С».

АЛФАВІТ - чітко визначена система знакових засобів, які є вихідною основою будь-якої мови (природної чи штучної), і використовуються у напівформальних та формальних теоріях для побудови виразів.

АЛЕТИЧНІ ВИСЛОВЛЕННЯ - модальні висловлення, до складу яких входять модальності: «можливо», «необхідно», «випадково» та їх модифікації або синонімічні різновиди.

АНАЛІЗ (розклад, членування, розгляд, розбір) - логічний прийом, метод дослідження, який полягає у мисленному розчленуванні предмета на елементи, кожний з яких відтак вивчається окремо, як частина розчленованого цілого для того, щоб виділені та виокремленні в ході аналізу елементи з’єднати за допомоги синтезу.

АНАЛІЗ ЛОГІЧНИЙ - експлікація (пояснення), роз’яснення, уточнення.

АНАЛОГІЯ - відповідність, подібність, схожість предметів або явищ за якими-небудь властивостями чи відношеннями.

АНАЛОГІЯ - міркування, в якому на підставі подібності предметів чи явищ в одних ознаках або відношеннях робиться висновок про подібність їх в інших ознаках чи відношеннях.

АНАЛОГІЯ ВЛАСТИВОСТЕЙ - міркування, в якому об’єктом уподібнення постають два схожих предмети, а ознака, яка переноситься, є властивістю цих предметів. Аналогія властивостей здійснюється за схемою:

де F - певна підстава виводу за аналогією; (а) - символ моделі, тобто предмета, який безпосередньо досліджується; (b) - символ прототипу, тобто предмета, на який переноситься інформація,

отримана при дослідженні моделі; Р - властивість, яка переноситься з моделі на прототип; (а)Р - засновок міркування за аналогією, (b)P - висновок міркування, відокремлений від засновку; І— символ, що виражає відношення підстави виводу за аналогією F до виводу.

АНАЛОГІЯ ВІДНОШЕНЬ - міркування, у якому об’єктом уподібнення є схожі відношення між предметами, а ознака, яка переноситься є властивістю цих відношень. Аналогія відношень здійснюється за схемою:

R(α)

Fl-- —

R(b)^,

де F - певна підстава виводу за аналогією відношень; (а) - символ моделі, тобто предмета, який безпосередньо досліджується; (b) - символ прототипу, тобто предмета на який переноситься інформація, отримана при вивченні моделі; R(a) міркування за аналогією; R(b) - висновок відокремлений від засновку рискою; І - символ, відношення підстави виводу за аналогією F до виводу.

АНАЛІТИЧНЕ СУДЖЕННЯ - судження,

введеного

- засновок міркування, що виражає

в якому розкривається значення терміна, введеного визначенням. Аналітичним (у логіці Канта) називалось судження, в якому зміст логічного присудка міститься уже в змісті логічного підмета (напр., «Усі тіла протяжні». Схема аналітичного судження: «(S ∩ P) є Р».

АНТЕЦЕДЕНТ (лат. antecedent - попередній) - перший член умовного (імплікативного) судження, якому передує слово «якщо» (або «тоді»).

АНТИНОМІЯ (anti - проти, nomos - закон) - протилежність між двома судженнями, які взаємовиключають одне одного, але водночас обидва вони можуть бути з однаковою силою логічно доведеними в якості правильних.

АНТИТЕЗА - судження, протиставлене тезі.

АПОДИКТИЧНЕ СУДЖЕННЯ, АБО СУДЖЕННЯ НЕОБХІДНОСТІ - судження, в якому стверджується необхідний зв'язок предмета і його ознаки за будь-яких умов; в ньому стверджується необхідність (доконечність) чого-небудь (напр., «Будь-яке явище має свою причину»). Його формула: «S необхідно є (не є) Р».

АРГУМЕНТ (від лат. argumentum - доказ, підстава) - невід’ємна частина будь-якого доведення; думка, істинність якої перевірена і доведена, і завдяки цьому може бути наведена для обґрунтування істинності або хибності висловленого твердження; це теоретичне або фактологічне твердження, яким обґрунтовують (або спростовують) тезу.

АСЕРТОРИЧНЕ СУДЖЕННЯ, АБО СУДЖЕННЯ ДІЙСНОСТІ - судження, зміст якого констатує наявність чи відсутність тієї чи тієї ознаки за предметом (напр., «Чернівці засновані у Х столітті», «Учора відбулися збори трудового колективу ЧНУ»). Формула асерторичного судження: «S є P».

АТОМАРНЕ ВИСЛОВЛЕННЯ - так називається в певних логічних системах математичної логіки вихідне висловлення, яке не розкладається в рамках системи на простіші висловлення. У логіці висловлень, наприклад, такими є висловлення, позначувані однією із букв початку латинського алфавіту: А, В, С, D.... тобто змінними, значеннями яких є істинність і хибність.

АТОМАРНА ФОРМУЛА - так іноді називають формулу, отриману в результаті заміщення порожніх місць у виразі (якому відповідає одномісний або багатомісний предикати) символами об’єктів або змінних (напр., якщо А (.,.) - символ тримісного відношення, то А (а, b, а) і А (b, а, z) - атомарні формули.

АТРИБУТИВНЕ СУДЖЕННЯ - судження про предмет та його ознаку. Його формула: «S є Р» або «S не є Р».

Б

БАГАТОМІСНИЙ ПРЕДИКАТ - предикат, якому відповідає пропозиційна функція з двома і більше порожніми місцями (наприклад, «Х більше У»).

BARBARA - умовна назва першого модусу першої фігури простого категоричного силогізму (ААА). У цьому модусі із загальноствердних засновків, які позначаються літерою А, виводиться загальноствердний висновок, який позначається літерою А.

BAROCO - умовна назва четвертого модусу другої фігури простого категоричного силогізму (АОО). У цьому модусі із загальноствердного засновку, який позначається літерою А, і частковозаперечного засновку, який позначається літерою О, виводиться частковозаперечний висновок, який позначається літерою О.

БЕЗВІДНОСНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, у змісті якого відсутня ознака, що вказує на відношення до інших предметів.

БЕЗПОСЕРЕДНЯ ДЕДУКЦІЯ - операції перетворення і обернення судження.

БЕЗПОСЕРЕДНЄ ЗНАННЯ - знання, отримане в результаті прямого впливу зовнішнього світу на органи чуттів. Це знання набувається в процесі відчуття і сприйняття. Безпосереднє знання не буває у чистому вигляді, воно перебуває у єдності з опосередкованим (дискурсивним) знанням, яке отримують у результаті логічного міркування. Безпосереднє знання завжди спирається на опосередковане (дискурсивне) знання. Крім цього, самі відчуття завжди опосередковані одні одними у практичній діяльності. Не буває одвічно (первісно) простих відчуттів. Безпосереднє і опосередковане знання постає у єдності.

БЕЗПОСЕРЕДНІЙ УМОВИВІД - міркування, в якому висновок виводиться з одного засновку. До безпосередніх умовиводів належать: перетворення, обернення, протиставлення предикатові, протиставлення суб’єктові; виводи за «логічним квадратом», а саме: умовиводи від хибності чи істинності даного судження до істинності чи хибності суперечливого судження; умовиводи від істинності даного судження до хибності протилежного судження; умовиводи від істинності підпорядковуючого судження до істинності підпорядкованого і від хибності підпорядкованого судження до хибності підпорядковуючого; від істинності протилежного судження до невизначеності протилежного тощо.

БІЛЬШИЙ ЗАСНОВОК - засновок, який є категоричним судженням, до складу якого входить більший термін силогізму. Напр., у силогізмі:

Українці (М) є флегматиками (Р)

Марчук (S) - українець (М)

Марчук (S) є флегматиком (Р)

Більшим засновком є судження «Українці є флегматиками».

БІЛЬШИЙ ТЕРМІН - поняття, яке є предикатом висновку в простому категоричному силогізмі. Позначається літерою «Р». Напр., у силогізмі:

Усі регіонали (М) - українофоби (Р)

Деякі нашоукраїнці (S) - регіонали (М)

Деякі нашоукраїнці (S) - українофоби (Р )

Більшим терміном є поняття «українофоби».

БІНАРНЕ ВІДНОШЕННЯ - відношення між двома об’єктами (величинами або висловленнями). Якщо об’єкти позначити х,у, z..., а відношення - через R, то: xRx репрезентує відношення рефлекс- тивності; xRy →yRx - відношення симетричності; (xRy ΛyRz) → xRz - відношення транзитивності.

BOCARDO - умовна назва п’ятого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ОАО). У цьому модусі із частковозаперечного засновку, який позначається літерою О, і загальноствердного засновку, який позначається літерою А, виводиться частковозаперечний висновок, який позначається літерою О.

BRAMANTIP - умовна назва першого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (ААІ). У цьому модусі з двох загальноствердних засновків, які позначаються літерою А, виводиться частковоствердний висновок, який позначається літерою І.

ВЗАЄМОЗАМІННІ ПОНЯТТЯ - поняття, які мають один і той же обсяг, але різняться змістом (напр. «автор «Кобзаря» і «Геніальний український поет»).

ВИВІДНЕ ЗНАННЯ - знання, отримане з раніше встановлених і перевірених істин, без звернення у кожному конкретному випадку до досвіду, до практики, а тільки на підставі застосування законів і правил логіки до наявних, усталених істинних думок. Якщо ми знаємо, що «усі імпералісти - загарбники», а «деякі правителі сусідніх держав, про яких йдеться на сторінках газетних статей, імпералісти», то з цих двох думок будь-хто зробить висновок, не вдаючись безпосередньо до досвіду (практики), що «деякі правителі

сусідніх держав - загарбники». Іншими словами, вивідне знання - це висновок, отриманий за правилами логіки із засновків.

ВИВОДИ ЛОГІКИ ВИСЛОВЛЕНЬ - вид дедуктивних опосередкованих умовиводів, засновки і висновки яких містять складні висловлення (судження).

ВИВІД - міркування, в ході якого виникає послідовність логічно пов’язаних між собою речень. У числі речень можуть бути аксіоми,раніше доведенні речення, гіпотези (засновки). Перед висновком (вивідним реченням, формулою) ставиться знак вивідності «Ь» (читається: «дає», «дають», «виводиться», «випливає» тощо).

ВИДІЛЯЮЧЕ СУДЖЕННЯ - вид судження, у змісті якого йдеться про те, що ознака належить тільки даному предметові думки і не належить усім іншим предметам. Його формула «Тільки S суть Р» (напр., «Тільки народ знищить зажерливу буржуазію»).

ВИДОВА ВІДМІННІСТЬ - ознака, яка відрізняє предмети одного виду від предметів інших видів, що належить до одного і того ж роду.

ВИДОВЕ ПОНЯТТЯ - поняття, яке відображає істотні ознаки класу предметів, який є видом певного роду. Одне й те ж поняття може бути (за винятком одиничних понять і категорій - гранично широких за обсягом понять) як видовим, так і родовим одночасно, залежно від того, стосовно якого поняття воно розглядається (напр., поняття «судження» є видовим щодо поняття «логічна форма» і родовим стосовно поняття «часткове судження»). Обсяг видового поняття входить в обсяг родового поняття.

ВИЗНАЧЕННЯ ГЕНЕТИЧНЕ (від. грец. γενεσις - джерело) - визначення через вказівку на спосіб побудови, виникнення, здобуття, створення об’єкта, що визначаються.

ВИЗНАЧЕННЯ ІНДУКТИВНЕ - визначення, згідно з яким з вихідних об’єктів теорії, застосовуючи відповідні операції, будують нові її об’єкти. Напр., у логіці це визначення використовується для побудови (утворення) формул: якщо А та В - формули, то А А В також є формулою тощо.

ВИЗНАЧЕННЯ НЕЯВНЕ (ІМПЛІЦИТНЕ) - визначення, в якому термін, що позначає визначуваний предмет, не даний безпосередньо, а з’ясовується лише через контекст. До неявних визначень належать: аксіоматичне, семантичне, синтаксичне, операціональне, контекстуальне, рекурсивне тощо.

ВИЗНАЧЕННЯ НОМІНАЛЬНЕ - визначення, яке обмежується поясненням значення імені речі або введення нового терміна (знака,

виразу), для ущільнення розгорнутого опису предмета. Напр., слово «Філологія» походить від двох грецьких слів: «філо» («любити») і «логос» («слово»); Знак «V» вживається замість слів «всі», «жоден», «будь-який».

ВИЗНАЧЕННЯ ОСТЕНСИВНЕ - визначення значення слова через безпосередню демонстрацію об’єкта, який воно позначає.

ВИЗНАЧЕННЯ РЕАЛЬНЕ - визначення, яке розкриває суть речі, її істотні й головні ознаки (Напр., «Іменник - самостійна частина мови, яка називає предмет і відповідає на питання хто? або що?»; «Судження - це думка, яка розкриває зв’язок між предметом та його ознаками через ствердження або заперечення») тощо.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ - логічна операція (дія), в процесі якої розкривається зміст поняття або значення терміна. Структура визначення передбачає: визначуване поняття (те, що підлягає визначенню) або дефінієндум і визначаючі поняття (ті, що визначають визначуване) або діфінієнс.

ВИЗНАЧАЮЧЕ ПОНЯТТЯ (definiens) - поняття, яке розкриває зміст визначуваного (діфінієндума). (Напр., у визначенні «Держава - політична організація економічно панівного класу, яка ставить своєю метою охорону існуючого економічно порядку і придушення опору інших класів» визначаючим є поняття «політична організація економічно панівного класу, яка ставить своєю метою охорону існуючого економічного порядку і придушення опору інших класів».

ВИЗНАЧУВАНЕ ПОНЯТТЯ (definiendum) - поняття, зміст якого треба розкрити (відшукати). (Напр., у визначенні «Держава - політична організація економічно панівного класу, яка ставить своєю метою охорону існуючого економічного порядку і придушення опору інших класів» визначуваним є поняття «держава».

ВИЗНАЧЕННЯ ЧЕРЕЗ РІД ТА ВИДОВУ ОЗНАКУ - вид явного реального визначення, яке розкриває зміст поняття через пошук найближчого родового поняття стосовно визначуваного (дефінієндума) та вказівку на відмітні (специфічні) ознаки, які належать тільки даному видові предметів і які відсутні в усіх інших предметів, що входять до найближчого роду.

ВИЗНАЧЕННЯ ЧЕРЕЗ ПРОТИЛЕЖНІСТЬ - вид визначення через відношення: визначуване поняття співвідноситься із протилежним поняттям (напр., «Можливість - потенційна дійсність»).

ВИЗНАЧЕННЯ ЯВНЕ (ЕКСПЛІЦИТНЕ) - визначення, в якому зміст поняття розкривається через перелік істотних ознак предмета. У явних визначеннях визначуване поняття відоме, а рід та видові ознаки треба встановити.

ВИКОНУВАНА ФОРМУЛА - формула, що може змінювати своє логічне значення (бути істинною чи хибною) залежно від того, які логічні значення набувають її сполучники.

ВИМІРИ СЕМІОЗИСУ - синтаксичний, семантичний і прагматичний. Синтаксичний вимір фіксує відношення між різними знаковими засобами. Семантичний вимір представляє відношення між знаковим засобом і його значенням. Прагматичний вимір визначає відношення між знаковим засобом та інтерпретатором.

ВИПАДКОВА ОЗНАКА - ознака, яка може належати, а може й не належати предметові, але предмет від цього не перестає бути цим предметом.

ВИПАДКОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ - визначення поняття, до якого вдаються тоді, коли істотні ознаки предмета чи явища невідомі, і тому перераховуються довільні ознаки (напр., «Людина ходить на двох ногах, варить собі харчі, будує собі житло»).

ВИПАДКОВІСТЬ - те, що зумовлене збігом зовнішніх обставин, на відміну від необхідності, яка зумовлена внутрішньою природою речі; те що може бути, а може і не бути; на відміну від необхідності, яка є те, що обов’язково повинно відбутися.

ВИПЕРЕДЖЕННЯ ОСНОВИ - логічна помилка в доведенні, яка пов’язана із порушенням закону достатньої підстави в ході доведення. Суть помилки в тому, що в якості основи (аргумента) доводжуваної тези наводиться таке твердження, яке хоча і не є хибним, проте само потребує доведення.

ВИРАЗ - скінченна послідовність знаків (напр., А V ~А (читається: А або не-А), яка утворена за правилами відповідної мови.

ВИСЛОВЛЕННЯ - це речення, стосовно якого в двозначній класичній логіці висловлень можна стверджувати, що його зміст або істинний або хибний. Бути істинним або хибним у цьому розумінні - єдина ознака висловлення, оскільки решта ознак речення, характерних для звичного усного чи писемного мовлення, у двозначному численні висловлень до уваги не береться.

ВИСЛОВЛЕННЯ В МАТЕМАТИЧНІЙ ЛОГІЦІ - це термін, яким позначається певна цілісна сукупність (система) букв (A, B,

C...X. Y. Z,...) і логічних зв'язок (А - «і», V - «або» тощо), і які розглядаються у зв’язку з тими чи тими оцінками істиннісного значення (істина, хиба, ймовірно, можливо, необхідно, обов’язково тощо).

ВИСНОВОК - судження, яке виводиться із засновків, і яке містить нове (стосовно засновків) знання. Іншими словами, висновок - це висловлення, яке постає наслідком міркування в результаті прикладання логічних правил до засновків цього міркування.

ВИСХІДНИЙ СИЛОГІЗМ - силогізм, який починається з меншого засновку. Напр: Мідь - метал;

Усі метали - електропровідні;

Мідь - електропровідна.

ВИХІДНА ФОРМУЛА - формула, яка не є нижньою формулою жодної фігури виводу. (Напр., у фігурі виводу: —¹-—^,-^m (m ≥1) B вихідними формулами є формули Ay,..., A_m, які називаються також верхніми формулами фігури виводу).

ВІДВОЛІКАННЯ - мисленнєве виділення і виокремлення деяких ознак і властивостей конкретного предмета чи явища із множини інших ознак і властивостей цього предмета.

ВІДМІННІСТЬ І ПОДІБНІСТЬ - дві взаємопов’язані властивості предметів, явищ об’єктивного світу. Відмінність - це те, чим один предмет відрізняється від іншого як щось самостійне, відносно стійке; подібність - це те, що співпадає в предметів, об’єднує їх в групу, клас. Встановлення відмінності поряд з подібністю є один із перших моментів пізнання.

ВІДМІТНА ОЗНАКА - ознака, яка властива тільки даному предметові чи групі предметів і відсутня в інших предметів (напр., відмітною ознакою природної мови є те, що мова є знаряддям (засобом) обміну думками тощо).

ВІДОБРАЖЕННЯ - це відтворення особливостей відображуваного предмета у відповідних змінах його властивостей і станів. Усвідомлене відображення дійсності є процесом людського пізнання, це здатність свідомості відображати у відчуттях, сприйняттях, уявленнях, судженнях, поняттях існуючий незалежно від них зовнішній світ, реальну дійсність. Свідомість є найвищою формою відображення.

ВІДНОСНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, у змісті якого мисляться ознаки, які вказують на відношення до інших предметів.

ВІДНОСНИЙ ТЕРМІН - термін, який позначає певний предмет, що передбачає існування іншого предмета (напр., термін «верх» передбачає існування терміна «низ»; «північний полюс» передбачає існування терміна «південний полюс» тощо).

ВІДНОШЕННЯ - одна із форм всезагального взаємозв’язку всіх предметів, явищ, процесів у природі, суспільстві та мисленні. В логіці вивчаються такі відношення, як симетричність і антисиметричність, рефлексивність і антирефлексивність, транзитивність і еквівалентність, функціональне відношення, відношення порядку, відношення рівності, однозначне і багатозначні відношення тощо.

ВІДНОШЕННЯ ВІДПОВІДНОСТІ - це чотири види відношень між елементами двох множин: одно-однозначна відповідність, одно-багатозначна відповідність, багато-однозначна відповідність і багато-багатозначна відповідність.

Одно-однозначна відповідність - це така попарна відповідність між елементами двох множин, коли кожному елементу першої множини співставляється один єдиний елемент другої множини і навпаки; при цьому різним елементам однієї множини співставляється різні елементи другої множини.

Одно-багатозначна відповідність - така відповідність між двома множинами, коли кожному елементові однієї множини співставляється більше одного елемента іншої множини, але для кожного елемента другої множини співставляється тільки один елемент першої множини.

Багато-однозначна відповідність - така відповідність між елементами двох множин, коли кожному елементові першої множини співставляється тільки один елемент другої множини, але для кожного елемента другої множини співставляється більше одного елемента першої множини.

Багато-багатозначна відповідність - така відповідність між елементами двох множин, коли кожному елементові першої множини співставляється більше одного елемента другої множини, а кожному елементові другої множини співставляється більше одного елемента першої множини.

ВІДНОШЕННЯ ЛОГІЧНОЇ РІВНОСИЛЬНОСТІ - відношення між висловленнями, які за однакових наборів логічних значень пропозиційних змінних, що входять до їх складу, набувають однакових логічних значень.

ВІДНОШЕННЯ ЛОГІЧНОГО СЛІДУВАННЯ (ВИПЛИВАННЯ) - таке відношення між судженнями в структурі міркування (умовиводу), за якого судження-наслідок є істинним кожен раз, коли істинними є судження-засновки. Символічно слідування подається так: А І- В або А → В.

ВІДНОШЕННЯ ЛОГІЧНОЇ СУМІСНОСТІ - відношення між висловлюваннями за істинністю та хибністю.

ВІДНОШЕННЯ ЛОГІЧНОЇ СУМІСНОСТІ ЗА ІСТИННІСТЮ - таке відношення, яке має місце між висловленнями, які можуть бути істинними за однакових наборів логічних значень пропозиційних змінних, що їх складають.

ВІДНОШЕННЯ ЛОГІЧНОЇ СУМІСНОСТІ ЗА ХИБНІСТЮ - таке відношення між висловлюваннями, які можуть бути хибними за однакових наборів логічних значень пропозиційних змінних, що входять до їх складу.

ВІДНОШЕННЯ ПЕРЕДУВАННЯ - таке відношення двох або більше об’єктів, для якого характерні такі правила: (1) жоден об’єкт не передує сам собі; (2) якщо А передує В, а В передує С, то А передує С.

ВІДНОШЕННЯ ПЕРЕТИНУ - таке відношення між поняттями, обсяги яких частково співпадають.

ВІДНОШЕННЯ ПІДПОРЯДКУВАННЯ - таке відношення між поняттями, коли обсяг видового поняття входить в обсяг родового поняття, але повністю його не вичерпує.

ВІДНОШЕННЯ ЩДПРОТИЛЕЖНОСТІ - відношення, яке має місце між судженнями, які є сумісними за істинністю і несумісними за хибністю. Ці судження не можуть бути одночасно хибними, але можуть бути одночасно істинними. Це відношення має місце між судженнями типу І та О.

ВІДНОШЕННЯ ПІДПОРЯДКУВАННЯ (СУБОРДИНАЦІЇ) - відношення, яке має місце між категоричними судженнями (А та І, Е та О), згідно з яким: з істинності загального (підпорядковуючого) судження випливає істинність часткового (підпорядкованого) судження; із істинності часткового судження випливає невизначеність загального (істина або хиба); із хибності часткового судження випливає хибність загального судження; з хибності загального судження випливає невизначеність часткового (істина або хиба).

ВІДНОШЕННЯ ПОЗНАЧЕННЯ - відношення між іменем і позначуваним цим іменем об’єктом. У логічній семантиці «відношення позначення» є одним із найважливіших понять.

ВІДНОШЕННЯ ПРОТИЛЕЖНОСТІ МІЖ ПОНЯТТЯМИ - відношення, яке має місце між поняттями, зміст яких виключає один одного. Ці поняття не відображають усіх предметів досліджуваної сфери. (напр, поняття «Марс», «Венера» виключають одне одного, але не вичерпують собою усіх планет).

ВІДНОШЕННЯ ПРОТИЛЕЖНОСТІ МІЖ СУДЖЕННЯМИ - відношення, яке має місце між судженнями, які є несумісними за істинністю і сумісними за хибністю.

ВІДНОШЕННЯ СПІВПОРЯДКУВАННЯ МІЖ ПОНЯТТЯМИ - таке відношення, яке має місце між поняттями, що є різними видами одного роду.

ВІДНОШЕННЯ СУПЕРЕЧНОСТІ МІЖ СУДЖЕННЯМИ - відношення, яке має місце між категоричними судженнями А та О, Е та І, які є несумісними за істинністю і несумісними за хибністю, тобто ці судження не можуть бути одночасно ні істинними ні хибними. Із двох суперечних суджень одне - істинне, друге - хибне.

ВІДНОШЕННЯ СУПЕРЕЧНОСТІ МІЖ ПОНЯТТЯМИ - відношення, яке має місце між поняттями, що є видами одного роду, але зміст одного з них заперечує зміст іншого, а сума їх обсягів повністю вичерпує обсяг родового поняття.

ВІДНОШЕННЯ ТИПУ РІВНОСТІ - відношення R, якому характерні одночасно такі властивості: (1) рефлексивність: xRx; (2) си-метричність: якщо xRy, то yRx; (3) транзитивність: якщо xRy і yRz, то xRz.

ВІДНОШЕННЯ ТОТОЖНОСТІ МІЖ ПОНЯТТЯМИ - відношення, яке має місце між поняттями, що різняться змістом, але обсяги яких повністю співпадають.

ВІДЧУТТЯ - чуттєва форма пізнання, яка відображає окремі чуттєві властивості предметів: колір, запах, твердість, форму тощо під час їх впливу на органи чуттів. Іншими словами, відчуття - психічний процес відображення мозком окремих властивостей предметів і явищ об’єктивної дійсності; чуттєвий образ окремих властивостей предметів і явищ, що постає в результаті впливу предметів і явищ матеріального світу на органи чуттів. Завдяки відчуттям людина відображає такі властивості і якості речей, як колір, запах, твердість, звук, температура, вага, форма тощо. Відображаючи реальні предмети і явища, відчуття служать джерелом наших знань. Саме відчуття дають матеріал для інших чуттєвих образів (сприйняття і уявлення) і для вищого ступеня людського мислення. Відчуття - це продукт особливим чином організованої матерії. Відчуття суспільної людини інші, ніж у несуспільної, не соціалізованої людини. Визначальну роль у процесі розвитку аналізаторів людини відіграють соціальні умови і духовно­практична діяльність.

ВІЛЬНА ЗМІННА - така змінна, яка у формулі не зв’язана з операторами, тобто не входить у сферу дії кванторів загальності та

існування. Так, у формулі V_xA(_x) → В_(ж) перше і друге входження змінної х у формулу ∀_xA(_x) є зв’язаним квантором загальності V_x, а третє входження х у формулу змінна х є вільною, оскільки не входить в область дії квантора загальності V_x. На це вказує відсутність дужок у формулі V_xA(_x) → В(_Ж), тобто кванторне слово «всі» не стосується підформули В_(ж), а тільки формули А(_Х)_; У формулі xRy - обидві змінні х та у є вільними, тобто вони не зв’язані кванторами з відповідним прикванторним змінними (напр., 3_x V_y ). У формулі AB(_x) перше і друге входження змінної х зв’язане квантором існування а третє входження змінної х у формулі В(_Ж) є

вільним. Вільні змінні можна замінювати шляхом підстановки деякими сталими. Наявність вільних змінних свідчить про те, що наведенні виразиV_xA(_x) →B(₁), ∃_xA(_x) ∧ В_(Х), хВу є функціями - висловлень, а не висловленнями.

ВКАЗУВАННЯ - один із прийомів ознайомлення з предметами безпосереднього сприйняття, коли визначення неможливе або немає в ньому потреби. (Напр., треба визначити поняття «Ракета». Ми не фахівці в ракетобудуванні і не можемо дати визначення, але ми маємо певне уявлення про ракетні снаряди, ракетоносії тощо ще зі шкільної лави, чули оповіді офіцерів, солдат, які обслуговували ракетні установки, бачили кінохроніку про запуск і виведення на орбіту ракетоносіями супутників тощо. У такому випадку ми не визначаємо зазначене поняття, а просто вказуємо на макет ракети, або, якщо є така нагода, під час екскурсії в музеї ракетотехніки вказуємо на об’єкт, який насправді репрезентує ракету).

ВКЛЮЧЕННЯ КЛАСУ В КЛАС - одне із основних відношень між поняттями (множинами, обсягами понять), яке досліджується теорією множин і математичною логікою.

Клас (множина) А включаються у клас В, якщо кожний елемент класу А входить у той же час у якості елемента в клас В, а клас В включає в себе клас А як свій підклас.

Символічно включення записуються так: А ⊂ В, де знак ⊂ замінює слово «включається»: чит.: «Клас А включається в клас В».

Відношення включення подаються ще й так: А ⊆ В.

У логічних операціях включення множини в множину застосовують такі закони:

1. Якщо A ⊂ A₁ і A₁ ⊂ А, то А = A₁;

2. Якщо A ⊂ A₁ і A₁ ⊂ A₂, то А ⊂ A₂;

3. Якщо A ⊂ A₁ і A₂ ⊂ A₃, то А U A₂ ⊂ A₁ U A₃;

4. Якщо A₁ ⊂ A і A₃ ⊂ A₂, то A₁ ∩ A₃ ⊂ А ∩ A₂, де ∩ - знак перетину класів і U - знак об’єднання класів.

ВЛАСНЕ ІМ'Я - ім'я, яке завжди вважається іменем якогось окремого індивідуального об’єкта (напр., «Київ», «Юпітер»). Власне ім'я позначає об’єкт, який називається предметом імені або денотатом.

ВЛАСНА ОЗНАКА - ознака, яка властива (притаманна) усім предметам певного класу, але не значиться у числі істотних ознак, а тільки може бути виведена з них. (Напр., усі люди відчувають дотик, але ця ознака не може бути істотною ознакою тільки людини, оскільки усі живі істоти мають це відчуття).

ВЛАСНА ЩДМНОЖИНА - будь-яка підмножина множини (напр, множини М), крім порожньої множини, яка входить у якості підмножини у множину М, і самої множини М, що входить у якості підмножини у множину М.

ВЛАСНИЙ КЛАС - клас, який не є елементом самого себе. Напр., клас «планети Сонячної системи», куди входять дев'ять окремих планет (Меркурій, Венера, Земля, Уран тощо), не входить у якості окремого елемента в клас «планет Сонячної системи», оскільки сукупність планет Сонячної системи не рівнозначна будь- якому елементові цього класу, напр., Марсові. Від власного класу відрізняють невласний клас, який є елементом самого себе, як напр., клас каталогів усіх каталогів бібліотек, який в якості елемента входить в самого себе поряд з іншими елементами, оскільки він також є каталогом.

ВЛАСНІ СИМВОЛИ - прості символи, які не розкладаються, тобто є неподільними; до них належать власні імена та змінні. Власні символи характеризуються тим, що навіть самі собою мають певний зміст: вихідні імена - тому, що вони щось позначають (або, у крайньому разі, задумані щоб щось позначати), змінні - тому, що вони мають (або, у крайньому разі задумані (помислені), щоб мати) непорожню область значень (А. Чьорч).

ВЛАСТИВІСТЬ - те, що притаманне предметам, що різнить їх з іншими предметами (напр., твердість, пружність, теплопровідність, електропровідність тощо). У процесі взаємодії предметів властивості не з'являються, а виявляються.

ВПОРЯДКОВАНА МНОЖИНА - така множина, в якій елементи підпорядковані правилу передування або слідування (позначаються знаком ≤). Іншими словами, множина називається впорядкованою, якщо для будь-яких двох різних елементів означено правило, за яким, один із цих елементів передує іншому. Напр., множина всіх дійсних чисел, в якій меншим з двох будь-яких чисел вважається таке, що передує більшому, є впорядкованою множиною. Це припис впорядкованості всіх дійсних чисел за їх величиною. Крім цього, будь- яка впорядкована множина має задовольняти таким аксіомам:

1) із будь-яких двох різних (відмінних) елементів а', а", що належать множині А, один, напр., а', передує наступному: а' < а";

2) відношення а' < а" і а" < а' викликають одне одного;

3) якщо а' < а" і а"< а'", то а' < а"';

4) якщо а' < а", і а" < а', то а' < а";

5) а' < а" або а" < а' для всіх а', а" ∈ А, де ∈ знак належності елемента множині.

Коли говорять про впорядковану множину, то мають на увазі множину разом із деякою визначеною на ній впорядкованістю.

Не будь-яку множину можна впорядкувати (невідомо, як можна впорядкувати множину всіх точок даної прямої).

Множина є впорядкованою, якщо для її елементів визначений предикат від двох змінних не рефлексивний, а транзитивний, і який для двох довільних відмінних одна від одної а та b виконуються або для пари (a,b), або для пари (b,a). Напр., вираз «Множина Р впорядкована предикатом R» символічно записуються так: (x)(y)(z) {[P(x) & P(y) & P(z)] → [і?(x,x) & (? (x,y)VR(x,y) V R(y,x)) & (R(x,y) & R(y,z) → R(x,z))]}, де & - знак кон’юнкції (сполучник «і») = - знак еквівалентності, V - знак диз’юнкції (сполучник «або» в невизначеному значенні), → знак імплікації (сполучник «якщо..., то...»).

Упорядкова множина є цілком (повністю) впорядкуванню, якщо кожна її непорожня частина містить елемент, який передує усім іншим елементам цієї частини.

ВПОРЯДКОВАНА ПАРА МНОЖИН - така пара множин (напр., множини M i N), яка постає у порядку M i N і для якої справедлива рівність: (M,N) = {{M}, {M, N}}.

ВУЗЬКЕ ЧИСЛЕННЯ ПРЕДИКАТІВ - розділ числення предикатів, в якому не фігурують вирази з кванторами по предикатах. Дане числення містить у собі як частину числення висловлень. Предикати позначаються функціональними знаками з порожніми місцями, в які можна підставляти позначення предметної області. Так, функціональним знаком Р( ) можна позначити предикат «є парне число». Тоді Р(4) стане визначеним висловленням : «4 є парне число».

ВУЗЬКА ТЕОРІЯ СИЛОГІЗМУ - теорія силогізму, що досліджує відношення суб’єкта і предиката в простих атрибутивних судженнях.

ВХОДЖЕННЯ ЗМІННОЇ ДО ФОРМУЛИ - кожний випадок, коли у формулі А зустрічається предметна змінна а. Змінна може мати вільне або зв’язане входження до формули. Входження змінної а до формули А називається зв’язаним, якщо: (1) а є змінною квантора, який входить до цієї формули; (2) а перебуває в області дії квантора, який входить до цієї формули. Якщо умови, зазначені в пп.1,2 стосовно змінної ω, не виконуються, її входження до формули А називається вільним.

Г

ГЕНЕТИЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ - різновид визначення через найближчий рід та видову ознаку, де видовою ознакою є спосіб походження, утворення, конструювання предметів, відображуваних у визначуваному понятті (дефінієндумі).

ГЕТЕРОЛОГІЧНА ВЛАСТИВІСТЬ - властивість, що не прикладається до самої себе, напр. прикметник «англійське» виражає гетерологічну властивість в тому розумінні, що він не позначає те слово, яке взяте у лапки. У лапках - слово, написане українською мовою.

ГЕТЕРОЛОГІЧНИЙ ПРИКМЕТНИК - прикметник, що виражає таку властивість, яка йому самому не притаманна. Напр., прикметник «трикутний» позначає властивість, яку це слово не має (у тому розумінні, що слово не є трикутним).

ГІПОСТАЗУВАННЯ - опредметнення абстрактних сутностей. Гіпостазування вводить у світ об’єкти, що не існують. Напр., припущення, що «справедливість» чи «рівність» існують так само, як і матеріальні предмети тощо.

ГІПОТЕЗА - раціональна форма вірогідного знання,що постає у формі припущення або системи знання.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНА ТЕОРІЯ - розвинена форма організації, систематизації й розвитку знання, структура якої містить: а) змістовні вихідні твердження - гіпотези про властивості або причини досліджуваних явищ; б) емпірично перевірювані наслідки з цих тверджень - гіпотез, виведених у дедуктивний спосіб та в) логіко- математичну частину або апарат теорії, який називається базовим численням. В основі побудови гіпотетико-дедуктивної теорії лежить гіпотетико-дедуктивний метод. За приклад гіпотетико-дедуктивних теорій можуть слугувати класична механіка Ньютона, класична термодинаміка тощо. Процес побудови гіпотетико-дедуктивної теорії передбачає висунення ряду гіпотез про причини явищ, що фіксуються, виведення шляхом дедукції можливих наслідків з цих гіпотез, які є описом спостережуваних явищ, та їх інтерпретацію через інтерпретативні речення, які повязують теоретичні поняття, що випливають з гіпотез, і поняття про ознаки речей, що досліджувались і були описані у наслідках (висновках) із гіпотез.

ГОКЛЕНІЇВСЬКИЙ СОРИТ - складний силогізм, в якому пропущені більші засновки, крім першого, і висновки, крім останнього.

Наприклад: Тварина є субстанція

Чотириноге є тварина

Кінь є чотириноге

Буцефал є кінь Буцефал є субстанція

Д

DARAPTI - умовна назва першого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ААІ). У цьому модусі з двох загальноствердних засновків, які позначаються літерою А, виводиться частковосвердний висновок, який позначається літерою І.

DARII - умовна назва третього модусу першої фігури простого категоричного силогізму (ААІ). У цьому модусі з загальноствердного засновку, який позначаються літерою А, і частковоствердного засновку, який позначають літерою І, виводиться частковоствердний висновок, який позначається літерою І.

DATISI - умовна назва третього модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (АІІ). У цьому модусі із загальноствердного засновку, який позначається літерою А, і частковоствердного засновку, який позначається літерою І, виводиться частковоствердний висновок, який позначається літерою І.

ДВОЗНАЧНА ЛОГІКА - логіка, яка спирається на принцип двозначності. Висловленим у цій логіці приписується тільки два логічні значення - «істина» або «хиба».

ДВОЗНАЧНОСТІ ПРИНЦИП - принцип, згідно з яким висловлення можуть мати тільки два істиннісних значення - «істина» або «хиба».

ДВОМІСНИЙ ПРЕДИКАТ - предикат, якому відповідає пропозиційна функція з двома незаповненими місцями: «А брат В».

ДЕДУКТИВНИЙ - заснований на методі сходження від загального до часткового.

ДЕДУКЦІЯ (у широкому розумінні) - така форма мислення, коли нова думка виводиться з попередніх думок суто логічним шляхом (тобто, за законами і правилами логіки).

ДЕДУКТИВНЕ ДОВЕДЕННЯ - форма доведення, коли теза (одиничне або часткове судження) підводиться під загальне правило.

ДЕДУКТИВНЕ МІРКУВАННЯ - міркування, в якому між засновками і висновками наявне відношення логічного слідування.

ДЕДУКТИВНИЙ УМОВИВІД - це вид демонстративного (необхідного) міркування, в якому з одного або декількох суджень- засновків виводять судження - висновки.

ДЕМОНСТРАЦІЯ - логічний зв'язок між аргументами і тезою, або спосіб виведення тези з аргументів.

ДЕНОТАТ - річ у найширшому розумінні; щось таке, що може бути назване і позначене власним іменем. Напр., власне ім'я «Прут» позначає швидкоплинну, гірську річку Прут, а сама річка буде називатись денотатом імені «Прут». Іншими словами, денотат - це предмет смислу (змісту). Іноді терміни денотат, десигнат,референт розглядають як синоніми.

ДЕРЕВО ВИВОДУ - структура, що містить множину формул, які називаються точками (вузлами) дерева виводу, і скінченну або нескінченну послідовність точок, що йде від початкової точки і яка називається гілкою (або ниткою)

ДЕСИГНАТ (позначення) - значення імені, те, про що йдеться; об’єкт, позначений певним іменем (напр.., планета, на якій ми живемо, єдиний десигнат імені «Земля»).

ДЕСКРИПТОР (від. лат. describo - описую) - лексична одиниця інформаційно-пошукової мови, яка служить для опису головного смислового змісту документа при його координатному індексуванні, коли головний смисловий зміст тексту постає у вигляді сполучення ключових слів.

ДЕСКРИПТИВНА СЕМІОТИКА - семіотика, яка вивчає конкретні знакові системи (семіотика кіно, семіотика архітектури, психоаналітична семіотика, правова семіотика тощо).

ДЕСКРИПТИВНЕ ВИСЛОВЛЕННЯ - висловлення, яке описує дійсність: воно стверджує або заперечує наявність певних ситуацій фактологічного (фактичного), реального характеру. Воно може бути як істинним, так і хибним, але ні тим і тим водночас. У природній мові йому відповідає розповідне (оповідне) речення.

ДЕСКРИПТИВНЕ РЕЧЕННЯ - описове, інформативне, пізнавальне речення (напр, «Нано - найдрібніша частинка Всесвіту»).

ДЕСКРИПТИВНІ ТЕРМІНИ - (1) термін, тобто слова або словосполучення, що позначають окремі предмети і класи (напр. «Київ», «річка», «Щецинський ліс» тощо); (2) предикатні вирази, що позначають властивості або відношення, які стверджуються або заперечуються стосовно об’єкта, відображеного в суб’єкті будь- якого судження (напр., у судженні «Київ - столиця України» - словосполучення «столиця України» - предикатний вираз); (3) функціональні знаки (напр., спеціальні знаки: +, sin, log тощо).

ДЕСТРУКТИВНА ДИЛЕМА (від лат. destructivus - руйнівний) - вид дилеми, в якій перший засновок вказує на те, що з двох різних підстав може випливати два різні наслідки; другий засновок заперечує обидва ці наслідки, а висновок заперечує обидві підстави. Символічно записується так: (А → В), (С → Д), (~В V ~Д) → (~АV ~С). (чит.: якщо А, то В, і якщо С, то Д. Але або В хибне, або Д хибне. Отже, або А хибне, або С хибне).

ДЕСТРУКТИВНИЙ УМОВИВІД - в традиційній логіці modus tollens умовно-категоричного умовиводу. У ньому один із засновків є умовним судженням, а інший - категоричним судженням, яке заперечує наслідок умовного судження. У висновку заперечується підстава (основа) умовного судження.

ДЕФІНІЄНДУМ - те, що визначається, тобто визначуване поняття, напр., у визначенні «синоніми - слова різні за звучанням, але дуже близькі за лексичним значенням» дефінієндумом буде поняття «синоніми».

ДЕФІНІЄНС - те, через що щось визначається, тобто визначаюче поняття, напр., у визначенні «синоніми - слова різні за звучанням, але дуже близькі за лексичним значенням» дефінієнсом буде поняття «слова різні за звучанням, але дуже близькі за лексичним значенням»

ДЕФІНІП.ІЯ (ВИЗНАЧЕННЯ) - речення, яке описує найбільш загальні й істотні ознаки предметів або яке розкриває значення

відповідного терміна. Дефініція не охоплює предмет усебічно й вичерпно, не розкриває все багатство змісту поняття. Проте в будь- якому випадку, коли треба коротко, стисло охарактеризувати сутнісне того чи того предмета, встановити, окреслити чітку межу його, вдаються до дефініції. Інакше кажучи, дефініція - це логічна операція, за допомоги якої розкривають зміст поняття.

ДИЗ’ЮНКЦІЯ - логічний сполучник, який з’єднує два або більше висловлень за допомогою сполучника «або» чи «або...,або...» у складне судження. Ці сполучники не передбачають зв’язку між висловленнями за змістом (смислом), а тільки за їх істинністю чи хибністю. Розрізняють слабку (нестрогу) і сильну (строгу) диз’юнкції.

ДИЗ’ЮНКТИВНА НОРМАЛЬНА ФОРМА (ДНФ) - форма висловлення, яка є диз’юнкцією кон’юнкцій, де кожний член кон’юнкції є елементарне висловлення або його заперечення. Логічний вираз зводиться до диз’юнктивної нормальної форми на підставі перетворень, які визначаються основними рівносильностями алгебри логіки; отримана в результаті рівносильних перетворень формула буде рівносильною вихідній формулі. Для зведення формули до ДНФ користуються відповідним алгоритмом. За допомоги ДНФ формули можна визначити, чи є той чи той вираз завжди хибним. Якщо кожний член диз’юнкції виявиться хибним, то й вся диз’юнкція буде хибною. Для цього достатньо з’ясувати, чи зустрічаються в кожній кон’юнкції елементарне висловлення і його заперечення. Якщо так, то кон’юнкція буде хибною.

ДИЗ’ЮНКТИВНЕ (РОЗДІЛОВЕ) СУДЖЕННЯ - складне судження, утворене з простих за допомоги сполучника «або».

ДИЗ’ЮНКЦІЯ СИЛЬНА (СТРОГА) - диз’юнктивне судження, в якому судження, що входять до його складу, зв’язані логічним сполучником «або.,або.», який має виключно-розділове значення. Символічно позначається знаком сильної диз’юнкції «V», який має такі варіанти: :, +, VV, V, θ.

ДИЗЮНКЦІЯ СЛАБКА (НЕСТРОГА) - диз’юнктивне (розділове) судження, в якому судження, що входять до його складу, зв’язані логічним сполучником «або», який вживається у єднально-розділовому значенні (позначається знаком слабкої диз’юнкції «V»).

ДИЛЕМА - особливий вид умовно-розділового умовиводу, у число засновків якого входять два умовні судження та одне розділове, в якому у формі альтернативи постають підстави умовних суджень або наслідки цих суджень. Висновки є судженнями, в яких стверджуються можливі наслідки умовних суджень або заперечуються їх підстави.

ДИЛЕМА ПРОСТА ДЕСТРУКТИВНА - вид умовно-розділового умовиводу, в якому перший засновок включає два умовні судження з однаковими підставами і різними наслідками та розділове судження, в якомузаперечується обидва наслідки, а у висновку заперечується спільна підстава. Міркування здійснюється за схемою:

ДИЛЕМА ПРОСТА КОНСТРУКТИВНА - вид умовно- розділового умовиводу, до першого засновку якого входять два умовні судження з різними підставами і однаковими наслідками та розділове судження, в якому стверджуються підстави, а у висновку стверджується наслідок. Міркування здійснюється за схемою:

ДИЛЕМА СКЛАДНА ДЕСТРУКТИВНА - вид умовно- розділового умовиводу, перший засновок якого містить два умовні судження з різними підставами і різними наслідками та розділове судження, в якому заперечуються обидва наслідки, а висновок є розділовим судженням, в якому заперечуються обидві підстави. Міркування відбувається за схемою:

ДИЛЕМА СКЛАДНА КОНСТРУКТИВНА - вид умовно- розділового умовиводу, перший засновок якого включає два умовні судження з різними підставами і різними наслідками та розділове судження, в якому стверджується обидві підстави, висновок є розділовим судженням, в якому стверджуються обидва наслідки. Міркування відбувається за схемою:

ДИСКУРСИВНЕ ЗНАННЯ (від. лат. discursus - міркування) - розсудкове, опосередковане знання, отримане в результаті зв’язаного міркування на підставі попереднього знання; процес зв’язаного, строго послідовного, чіткого міркування, в якому кожна наступна думка випливає з попередньої, залежить від попередньої і зумовлює наступну. Дискурсивне пізнання - це пізнання, що постає із розсудку, а інтуїтивне пізнання базується на безпосередньому спогляданні.

ДИСКУРСИВНИЙ - розсудливий; обґрунтований попередніми судженнями.

ДИСПОЗИЦІЙНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, в якому відображено властивість об’єкта, яка проявляється за умови впливу на нього оточуючого середовища (напр., «пружність», «загоряння» тощо).

ДИСПОЗИЦІЙНИЙ ПРЕДИКАТ (придатність, здатність, схильність) - предикат, який характеризує поведінку об’єкта за нових умов (напр., «теплопровідність», при дотикові з теплішим предметом стає передавачем тепла холоднішим предметам).

ДИСТИНКТИВНИЙ - чітко, ясно відмежований.

ДИХОТОМІЧНИЙ ПОДІЛ - поділ обсягу поняття (А) на два суперечливі поняття (В і не-В). Основою поділу постає ознака, яка притаманна лише частині предметів, що входять до обсягу діленого поняття. Поділ здійснюється за наявністю та відсутністю ознаки у предметів. Члени поділу повністю вичерпують обсяг діленого поняття.

ДИХОТОМІЧНЕ СУДЖЕННЯ - судження, в якому виражається результат поділу певного класу предметів на дві частини. Одна з цих частин характеризується наявністю відомої ознаки, а друга - її відсутністю (напр., «Люди бувають порядними і непорядними», «Президенти бувають патріотами і непатріотами» тощо).

ДІАДИЧНЕ ВІДНОШЕННЯ - векторно спрямоване відношення між двома об’єктами (напр., «Мент вистрелив у демонстрантів». Цей вид відношення є спрямованим: відношення прямує від першої частини висловлення до другої).

ДІАЙРЕЗИС - термін, що в логіці Аристотеля означав розумовий аналіз, розклад. За Арістотелем, будь-яке судження постає єдністю діайрезису і синтезу - з’єднання роз’єднаних елементів. Якщо результат розумового (раціонального) розкладу відповідає поділу елементів реальної дійсності (світу), то діайрезис здійснено правильно.

DISAMIS - умовна назва другого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ІАІ). У цьому модусі із частковоствердного засновку, який позначається літерою І, і загальноствердного засновку, який позначається літерою А, виводиться частковоствердний висновок, який позначається літерою І.

ДІЛЕНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, обсяг якого підлягає поділові. Поняття, обсяг якого ділиться, називається родовим поняттям, а поняття, які отримують в результаті поділу, називаються видовими поняттями.

DIMARIS - умовна назва третього модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (ІАІ). У цьому модусі із частковоствердного засновку, який позначається літерою І, і загальноствердного засновку, який позначається літерою А, виводиться частковоствердний висновок, який позначається літерою І.

ДОВЕДЕННЯ - логічна форма і спосіб обґрунтування істинності певної думки за допомоги інших думок, істинність яких доведена практикою.

ДОВЕДЕННЯ ВІД СУПРОТИВНОГО - один із способів непрямого доведення - логічна дія, в процесі якої замість доведення тези А із аргументів Г тимчасово припускають істинність суперечливого тезі твердження ~А. Відтак за правилами логіки із ~А і аргументів Г отримують суперечність. Це означає, що припущення є невірним, а, отже, вірне А. (тобто твердження А вивідне з аргументів Г).

ДОВЕДЕННЯ ЗА АНАЛОГІЄЮ - таке доведення, коли обґрунтовується подібність двох предметів у певній ознаці на підставі того, що ці предмети мають ряд інших схожих ознак. Схема доведення за аналогією: досліджуваний предмет, імовірно, має ще одну ознаку Х, оскільки решта ознак цього предмета подібні з ознаками іншого предмета, який має крім цього ознаку Х.

ДОВЕДЕННЯ ЗА СУТТЮ - доведення, в якому досліджується зміст підстав (аргументів) і логічний зв'язок між підставами (аргументами) і тезою. Напр., істинність тези «Деякі тіла не є метали» можна вивести за таким умовиводом:

(a₁) Усі метали - електропровідники;

(а?) Деякі тіла не є електропровідниками;

(Т) Деякі тіла не є метали.

ДОВЕДЕННЯ НЕПРЯМЕ (апагогічне або розділове) - вид доведення, в якому істинність тези обґрунтовується хибністю антитези доведення.

ДОВЕДЕННЯ ПРЯМЕ - вид доведення, в якому істинність тези обґрунтовується істинними аргументами безпосередньо.

ДОВЕДЕННЯ РОЗБОРОМ ВИПАДКІВ - вид доведення за формулою: якщо Г, А P С і Г, В P С,то Г, А V В P С, де Г - скінченна послідовність формул, знак P - позначає операцію вивідності, знак V - сполучник «або», А,В,С - певні висловлення (Чит.: «Якщо скінченна послідовність формул Г і А дають С і послідовність формул Г і В дають С, то послідовність формул Г і диз’юнкція А та В дають С»).

ДРУГА ФІГУРА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧНОГО СИЛОГІЗМУ - фігура силогізму, в якій середній термін М займає місце предиката в більшому і меншому засновках. Схема цієї фігури:

Друга фігура простого категоричного силогізму має чотири правильні модуси: ЕАЕ, АЕЕ, ЕІО, АОО.

Міркування за моделлю (схемою) другої фігури підлягає таким правилам:

1. Більший засновок має бути загальним судженням.

2. Один із засновків має бути заперечним.

ДУЖКИ - знаки, що використовуються при побудові формул, які забезпечують однозначність бачення формул і визначають порядок дій над знаками, що входять у формулу.

ДУМКА - результат або продукт мислення у формі судження, поняття чи умовиводу, виражає загальне (спільне) у масі одиничних речей, фіксуючи сутнісне, істотне, закономірне в багатоманітності зв’язків і відношень оточуючого світу.

Е

ЕВЕНТУАЛЬНИЙ (від лат. eventas - випадковий) - можливий за випадку, той, що з’являється за збігу певних обставин.

ЕВРИСТИКА (від грец. ευρισκω - знаходжу) - система словесного (вербального) навчання, коли вчитель шляхом навідних питань примушує учнів дійти до самостійного розв’язання завдання або відповіді на поставлене питання. У давній Греції - сукупність логічних прийомів теоретичного дослідження і відшукання істини.

ЕЙДОС - ідея, образ.

ЕЗОТЕРИЧНИЙ (грец. εσωτερικoς - таємний, утаємничений, священний, зрозумілий тільки обраними, призначений лише для обраних;) той, що містить внутрішній, глибинний або таємний, прихований смисл.

ЕКВІВАЛЕНТНИЙ - рівноцінний, рівнозначний.

ЕКВІВАЛЕНТНІ МНОЖИНИ - множини, елементи яких можна звести у взаємно однозначну відповідність один до одного.

ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ (лат. aequalis - рівний і valentas - який має силу; рівносильний) - логічна операція, що дозволяє з двох висловлень А та В отримувати нове висловлення А θ В, яке істинне тоді і тільки тоді, коли висловлення А та В обидва істинні або обидва хибні; еквівалентність А θ В хибна тоді і тільки тоді, коли одне із висловлень А або В - хибне або істинне. У висловленні А θ В знак еквівалентності читається так: «якщо і тільки якщо.., то...» або «тоді і тільки тоді.., коли.». У різних логічних системах еквівалентність записують такими знаками: θ,~,?.

Наприклад:

Таблиця істинності еквіваленції має вигляд:

Якщо істинне висловлення позначити цифрою 1, а хибне - 0, то таблиця набере такого вигляду:

ЕКВІВАЛЕНЦІЯ - операція символічної логіки, яка полягає у тому, що два висловлення з'єднуються за допомоги пропозиційної зв'язки «якщо і тільки якщо.., то...» або «тоді і тільки тоді.., коли...», яка символічно позначається знаком θ, або ~.

ЕКВІВАЛЕНТНІ ВІДНОШЕННЯ МІЖ СКЛАДНИМИ СУДЖЕННЯМИ. Два складні висловлення F₁ і F₂ є еквівалентними тоді, коли їх подвійна імплікація є завжди істинною формулою (тавтологією).

ЕКВІВАЛЕНТНІ СУДЖЕННЯ (ВИСЛОВЛЕННЯ) - складні судження, утворені з простих, з'єднаних між собою логічним сполучником «тоді і тільки тоді.., коли.» Записуються: А θ В.

ЕКЗИСТЕНЦШНЕ СУДЖЕННЯ (ВИСЛОВЛЕННЯ) - судження існування - судження, в якому йдеться про факт буття або небуття предмета чи явища як такого.

ЕКСПЛАНАНДУМ (ПОЯСНЕННЯ, ТЛУМАЧЕННЯ) - мовне відображення об’єкта, суть якого належить пояснити.

ЕКСПЛАНАНС - складник визначення, термін, що пояснює; множина тверджень, що пояснюють.

ЕКСПЛІКАЦІЯ (лат. explicatio - пояснюю) - спосіб розгортання будь-якого вихідного поняття, яке ще не є цілком точним, у науково доведене поняття. Експлікацією називається також пояснення символів, умовних позначень, напр., символів

»

^,

ЕКСТЕНСІОНАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ - предмет чи клас предметів, позначених даним виразом.

ЕКСТРАПОЛЯЦІЯ - поширення висновків, зроблених у результаті вивчення однієї частини явища, на другу частину цього явища.

405

276" class="lazyload" data-src="/files/uch_group82/uch_pgroup234/uch_uch6978/image/image276.jpg">

ЕЛЕМЕНТАРНЕ ВИСЛОВЛЕННЯ - просте висловлення, що не підлягає розкладу на суб'єкт і предикат.

ЕЛЕМЕНТИ КЛАСУ - предмети, що входять у клас.

ЕЛЕМЕНТАРНА ЛОГІКА - поширена назва шкільного курсу логіки, який знайомить із законами правильної побудови думок у процесі міркування, розсудкування (тотожності, суперечності, достатньої підстави, виключеного третього), з логічними прийомами (порівнянням, аналізом, синтезом, абстрагуванням, узагальненням), з основними формами думки (судженням, поняттям) і з найпростішими правилами оперування цими формами в умовиводах (дедуктивних, індуктивних та за аналогією), з правилами доведення і спростування.

ЕЛЕМЕНТ МНОЖИНИ - об'єкт, що входить у будь-яку множину, якому притаманні ознаки, характерні для цієї множини. Символічно належність того чи того об'єкта х до множини М подається так: х ∈ М. Читається: «Об'єкт х є членом множини М» або «х належить множині М». Будь-який елемент, що належить тій чи тій множині, може мати власне ім'я (напр., «Говерла» є елементом множини «гора»).

ЕЛЕМЕНТ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ - предмет, що входить до обсягу поняття.

ЕЛЕМЕНТАРНА (АТОМАРНА) ФОРМУЛА - формула, що виражає просте висловлення природної мови.

ЕЛІМІНАЦІЯ (лат. eleminatio) - виключення, вилучення, усунення.

ЕЛІМІНАЦІЯ ТЕРМІНІВ (лат. eliminare - виключати, усувати) - заміна одного терміна іншим. Наприклад, термін визначуваного поняття (дефінієндум) може бути елімінований, замінений терміном визначаючого поняття (дефінієнсом).

ЕЛІПТИЧНИЙ ВИРАЗ - скорочений вираз, в якому опущенні деякі ланки.

ЕНТИМЕМА - скорочений силогістичний умовивід з опущеним (пропущеним) більшим чи меншим засновками, або висновком. (Напр., «Я мислю, отже, я існую»).

ЕПІСИЛОГІЗМ - силогізм, в якому засновком стає висновок попереднього силогізму. Епісилогізм входить до складу полісилогізму:

ЕПІТЕОРЕМА - в логічній системі так іменують висловлення, істинність яких обґрунтована, доведена.

ЕПІФЕНОМЕН (грец. επι - при, біля і φαινωμενον - явище) - побічне, супутнє явище, яке жодним чином не впливає на інші явища.

ЕПІХЕЙРЕМА - силогізм, в якому кожен із засновків є ентимемою.

ЕР-ВИСЛОВЛЕННЯ - висловлення про відношення, яке має структуру: а Re, де а та в - довільні висловлення, R - символ, що позначає будь-який вид відношення між висловленнями а та в (напр., «а більше в»).

ЕРИСТИКА (той, що сперечається) - мистецтво дискутувати; вчення про логічну структуру, функції та правила ведення спору.

Є

ЄДНАЛЬНО-РОЗДІЛОВЕ СУДЖЕННЯ - судження, в якому два або більше висловлень з'єднуються сполучником «або» і яке виражає не смисловий зв'язок висловлень, а тільки зв'язок істиннісних значень висловлень. Символічно таке судження записується у вигляді формули А V В, де знак V позначає сполучник «або» в єднально-розділовому значенні, букви А та В - певні довільні висловлення.

ЄДНАЛЬНЕ СУДЖЕННЯ - судження, в якому стверджується про належність предмету декількох сумісних ознак (напр., «Місто Чернівці розташоване на правому березі річки Прут і є обласним центром Північної Буковини»).

В класичній логіці (логіці висловлень) - складне висловлення, в якому два або більше висловлень з'єднаних за допомоги сполучника «і», і яке виражає не смисловий зв'язок висловлень, а тільки зв'язок істиннісних значень цих висловлень.

Символічно записується у вигляді формули: А А В або: А • В, А & В.

З

ЗАВЖДИ ХИБНЕ ВИСЛОВЛЕННЯ - висловлення, яке є хибним за будь-яких наборів значень змінних, що входять до його складу, напр., висловлення А А ~А А В:

ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ - вид поняття за обсягом; поняття яке відображає ознаки цілого класу (множини) однорідних предметів чи явищ (напр., «зошит», «книга», «держава», «стіл» тощо).

ЗАГАЛЬНА ОЗНАКА - ознака, яка належить багатьом предметам (напр., електропровідність є загальною ознакою металів).

ЗАГАЛЬНОЗАПЕРЕЧНЕ СУДЖЕННЯ (Е) - таке категоричне судження, в якому ознака заперечується за всією множиною предметів. Воно є одночасно загальним і заперечним. Напр., «Жодна людина не є твариною». Його формула «Жодне S не суть Р». Мовою логіки предикатів його записують так: ∀_x(S_ly → ~P⅛0; Чит.: «Жодному х, якому властива ознака S, не властива ознака Р».

ЗАГАЛЬНЕ СУДЖЕННЯ - судження, в якому що-небудь стверджується або заперечується про кожен предмет будь-якого класу предметів. Напр., «Усі люди смертні», «Жодна людина не є твариною»). Структура загальних суджень виражається формулами: «Усі S суть Р», «Жодне S не суть Р».

ЗАГАЛЬНОЗНАЧУЩІСТЬ - властивість формули набувати значення «істина» за кожної можливої інтерпретації усіх формальних символів, що входять до її складу. Загальнозначущі формули називають ще тотожно-істинними, завжди істинними формулами або логічно істинними, на відміну від формул, які набувають значення «істина» лише за певних умов або за логічними законами.

ЗАГАЛЬНОЗНАЧУЩА ФОРМУЛА ЧИСЛЕННЯ ПРЕДИКАТІВ - тотожно-істинна, завжди істинна формула числення предикатів. Формула логіки предикатів буває загальнозначущою у тому випадку, «якщо, незалежно від того, якою була обрана область індивідумів, за будь-якої довільної підстановки яких-небудь визначених предметів області індивідумів і визначених для цієї області індивідумів предикатів на місце змінних висловлювань, вільних предметних змінних і предикатних змінних, формула кожен раз переходить в істинне висловлення» (Д. Гільберт і В. Аккерман). Загальнозначущість формули символізують знаком «=», який стоїть зліва формули I= А і читається: «А загальнозначуща», або «А є тавтологія».

ЗАКОН - сталий, повторюваний, внутрішній, необхідний, всезагальний істотний зв'язок предметів і явищ об’єктивної дійсності.

ЗАКОН (ЛОГІЧНИЙ) - формула, що виражає структуру завжди істинного судження.

ЗАКОН АСОЦІАТИВНОСТІ (лат. asotiatio - з'єднання) - один із законів логіки класів та логіки висловлень, згідно з яким перетин (об'єднанню), кон’юкція (диз’юнкція) двох множин або висловлень на третю множину чи висловлення рівнозначні перетину (об'єднання), кон’юкції (диз’юнкції) першої множини чи висловлення на перетин (об’єднання), кон’юкцію (диз’юнкцію) другої і третьої множини (висловлень). Закон уможливлює групування множин або висловлень, з’єднаних однаковими операторами логіки множин і логіки висловлень. Ця властивість закону дозволяє усувати дужки.

Закон асоціативності для перетину і об'єднання множин (класів), кон’юнкції і диз’юнкції, має такий вигляд відповідно:

ЗАКОН ВИКЛЮЧЕНОГО ТРЕТЬОГО - один із чотирьох основних законів формальної логіки, згідно з яким з двох суперечливих суджень (висловлень) про один і той же предмет, в один

ЗАКОН ІДЕМПОТЕНТНОСТІ - закон, який поширюється на логічні операції перетину чи об'єднання множин та операції кон'юнкції чи диз'юнкції висловлень. Закон убезпечує міркування від повторень. Для операцій логіки класів закон записується так: А ∩ А=А; А U А=А,

сполучники, за допомоги яких із простих висловлень утворюють складні висловлення (див. функтор).

ЗМІСТ ПОНЯТТЯ - відображена у свідомості сукупність властивостей, ознак і відношень предметів і явищ, ядром якої є істотні ознаки, властивості та відношення. Змістом поняття є усі ознаки, але коли потрібно виокремити в межах роду характерні властивості виду предметів чи явищ, то вказують тільки істотні, відмітні ознаки. Крім цього, треба мати на увазі й те, що зміна речей, явищ призводить до зміни змісту поняття як форми мислення.

ЗМІННА - знак в ідеографічних мовах науки, який може набувати різних значень. Змінна у формальній логіці - це знак (символ, буква, вираз), який у формулі позначає невизначене ім'я предмета з певної предметної області, замість якого можна підставляти імена предметів цієї області. Змінні - це мовні знаки логіки висловлень чи логіки предикатів, які у відповідних формулах займають порожні місця, замість яких дозволяється підстановка імен індивідуумів, взятих із визначеної предметної області.

ЗНАК - матеріальний, чуттєво сприйманий об’єкт, який символічно, умовно представляє і відсилає до позначуваного ним предмета, явища, дії, події, властивості, зв’язку, відношення предметів, явищ, дій чи подій, сигналізує про предмет, явище, властивість тощо, який ним позначається. Матеріалізуючи мисленнєві образи, знак дає можливість накопичувати, зберігати і передавати інформацію. Іншими словами, знак - це матеріальний об’єкт, який служить представником якогось іншого предмета в процесі спілкування і мислення людей. Особлива риса знаку - символічно позначати не тільки предмети, а й характер операцій з предметами.

ЗНАК ВИВІДНОСТІ - прийнятий у формальній логіці символ «-», який означає відношення логічної вивідності наступного із попереднього: А І-В, чит.: «З А вивідне В» або: «З А випливає В» тощо. Цей символ передають ще словом «дає». Напр. запис Д1,, Ді - Е читається так: «послідовність формул Д1,... Д, дає Е».

ЗНАК ВКЛЮЧЕННЯ - знак «с» позначає операцію включення однієї множини М в іншу множину Мі. Напр., М ⊂ Мі, чит.: «Множина М включається у множину М1».

ЗНАК НАЛЕЖНОСТІ - знак ∈ виражає відношення належності елемента множині: а ∈ М, чит.: «елемент а належить множині М».

ЗНАКОВИЙ ПРОЦЕС - процес, в якому щось функціонує як знак. Структура знакового процесу складається з чотирьох компонентів: знакового засобу, значення, інтерпретатора й інтерпретанти.

ЗНАКИ-ІНДЕКСИ - знаки, значення яких визначаються контекстом, в якому вони виявляються (напр., займенники, деякі прислівники тощо).

ЗНАКИ-КОПП - знаки, значення яких визначаються предметом, якому вони відповідають (напр., фотографії, картини, відбитки пальців тощо).

ЗНАКИ-СИМВОЛИ - знаки, що фізично ніяк не пов’язані з об’єктами, які вони позначають. Їх значення встановлюються переважно за угодою. У зв’язку з цим, вони набувають функції умовного позначення і загального правила.

ЗНАЧЕННЯ - те, чим певний об’єкт є для людей, що перебувають у процесі певного виду життєдіяльності: виробничої, суспільно-політичної, наукової, естетичної тощо (напр., значення залізниці, метро тощо).

ЗНАЧЕННЯ ЗНАКУ - те, що цей знак позначає. Розрізняють два типи значень знака: предметне і смислове.

ЗНАЧЕННЯ МОВНОГО ВИРАЗУ - той предмет, який словесно (вербально) зафіксований у свідомості людини (напр., значенням слова «Місяць» є певне небесне тіло, природний супутник Землі). У широкому розумінні значенням мовного виразу є інформація про речі, їх властивості та відношення, яка встановлюється і перевіряється практикою.

ЗНАЧЕННЯ СИМВОЛУ - це функція, яка іменована (названа) цим символом (Напр., значенням символу «А» є логічна операція, яка зв’язує два (або більше) висловлення функтором «і», в результаті якої народжується нове висловлення).

ЗНЯТТЯ (нім. Aufhebung - скасування і збереження ) - філософський термін введений Гегелем для характеристики процесу руху (розвитку) «абсолютної ідеї» або «світового розуму». Зняття - це діалектичне заперечення, яке включає в себе три моменти: негацію, збереження раціонального зерна, піднесення (підйом) на більш високий рівень. Зняття виражає характер успадкованості в розвитку явища, коли нова, вища якість не тільки заперечує старе (попереднє), а й включає в себе увесь позитивний досвід попереднього (явища). У гегелівській тріаді зміст тезиса

«знімається» антитезисом задля того, щоб у синтезі на вищому рівні розвитку зберегти все позитивне, що було в тезисі.

Заперечення у формальній логіці відмінне від процесу зняття у філософському розумінні. Філософське поняття «зняття» стосується процесу руху, розвитку, зміни, розвитку реального світу, в якому йде боротьба між старим, відживаючим і новим, перехід від нижчого до вищого рівня тощо. Формально-логічне заперечення стосується завершеного виводу (міркування), коли усталеними є і поняття, і символи, і зв’язки між ними, тому «рух» думки (знання) нічого нового не додає до того, що було у засновках, тобто відсутній синтез. Про це свідчить відношення транзитивності у відповідному міркуванні: «Якщо А більше В і В більше С, то А більше С». Інтерпретуючи змінні на конкретній предметній області ми переконуємось у цьому.

І

ІДЕАЛІЗАЦІЇ - поняття, в яких відображаються об’єкти, які в реальному світі не існують, але мають у ньому свій прообраз (напр., «точка» в геометрії, «абсолютно чорне тіло» у фізиці, «абсолютний нуль» у математиці тощо).

ІДЕАЛІЗАЦІЯ - мисленнєве конструювання понять про об’єкти, які не існують і не здійсненні, але для яких є прообрази в реальному світі (напр., точка, пряма лінія, ідеальний газ, абсолютно чорне тіло, абсолютний нуль тощо).

ІДЕАЛЬНЕ - уявний раціональний образ, що виникає у мозкові людини в результаті процесу відображення предметів і явищ об’єктивного світу у свідомості людини. Ідеальне - це не що інше, як перетворене в людській голові чуттєво-досвідне уявлення.

ІДЕАЛЬНИЙ - одержаний в результаті процесу ідеалізації.

ІЗОМОРФІЗМ (від грец. lσος - однаковий, подібний; μορφη - форма, вид) - взаємооднозначна відповідність параметрів порівнювальних систем - їх елементів, властивостей відношень, функцій. Іншими словами, ізоморфізм систем - це відношення між об’єктами однакової, тотожної структури. Дві системи є ізоморфними, якщо між їхніми елементами можна встановити взаємооднозначну відповідність, за якої відмічені властивості (відношення) однієї системи переходять у відмічені властивості (відношення) іншої системи.

ІКОНІЧНИЙ ЗНАК (від грец. εiκoν - зображення, образ) - знак-копія об’єкта, або знак, що має певну схожість з предметом або явищем, що відображається. До іконічних знаків належать фотографії, малюнки, креслення тощо.

ІМОВІРНІСТЬ - категорія, що відображає ступінь можливості появи певної події за тих чи тих умов.

Класична теорія імовірності базується на принципі індиферентності, згідно з яким немає підстав для того, щоб одна подія відбувалась частіше за іншу. Тому не можна надавати перевагу в появі подій. Усі події є рівноможливими, рівноймовірними. У класичній теорії ймовірність характеризується кількісно, через відношення очікуваних випадків до всіх інших, тобто число сприятливих випадків до часла рівнозначних.

В основі статистичної теорії ймовірності лежить поняття відносної частоти, тобто відношення кількості появи події в серії дослідів за певних умов до кількості всіх дослідів, у яких ця подія могла з’явитися за тих умов. За результатами відносної частоти подій судять про їх ймовірність на тій підставі, що в багатьох випадках при багаторазовому повторенні подій за відносно одинакових умов частота появи результату залишається відносно одинаковою. У цьому випадку результатом буде відношення кількості дослідів, де була наявна подія, до загальної кількості проведених дослідів.

Логічна теорія ймовірності передбачає вивчення правдоподібних міркувань та ймовірність отримання висновку із певних засновків. Логічна ймовірність характеризує ступінь підтвердження одного знання (висловлення) іншим знанням (висловленням). Логічне визначення ймовірності характеризує ступінь віри суб’єкта в появі події за умов якоїсь невизначеності, тобто відношення суб’єкта до того, що пізнається, характер його знань про предмет пізнання (це своєрідна «міра істинності», «міра впевненості», «міра переконливості» тощо).

ІМПЛІКАТИВНЕ СУДЖЕННЯ - складне судження, в якому два судження з’єднуються сполучником «якщо.,то.». Схема імплікативного судження: «Якщо А, то В». У символічній логіці ця формула записується так: A→ В, де А та В - висловлення, а знак означає сполучник «якщо., то.». Імплікативне судження хибне, якщо логічна підстава (антецедент) є істинним, а логічний наслідок (консеквент) є хибним. У решті ситуаціях логічних відношень між антецедентом і консеквентом за істинністю, імплікативне судження буде істинним. Істиннісне значення імплікативного судження представляють таблиці істинності імплікації.

ІМПЛІКАЦІЯ - логічний сполучник, який позначається символом імплікації (чит., «якщо.... то...», або «тоді.... коли...». Імплікацією називають складне висловлення, до якого входить знак імплікації, який з’єднує антецедент з консеквентом.

ІМПОРТАЦІЯ - логічний закон, згідно з яким у міркуваннях можна кон’юктивно відокремлювати умови (підстави), якщо засновок містить імплікативне висловлення, в якому консеквентом є імплікація. Формула цього закону записується так: А → (В → С) → (А ∧ В) → С.

ІМ'Я - нелогічний термін, який позначає будь-який предмет або клас предметів. Інакше кажучи, ім'я - це мовний вираз (слово або словосполучення), який безпосередньо позначає предмети, явища, процеси. Імена не тотожні предметам, явищам, процесам. Людина іменує усе для того, щоб усе іменоване існувало для неї. Імена не змінюють речей.

Іншими словами, ім’я - це вираз природної або штучної мови, призначений для позначення об’єкта, класу об’єктів, його властивості або відношення між ними. Так, слово «Сократ» позначає окрему людину, слово «загін» - групу людей, слово «лукавий» - властивість людини, слово «раніше» - відношення між подіями тощо. Об’єкт, до якого відносять ім’я назив. денотатом імені, а спосіб, за яким здійснюється вказівка на денотат, назив. смислом. Відношення між іменем і його денотатом назив. відношенням іменування. Це відношення має бути однозначним, предметним, взаємозамінним. Однозначність означає, що ім’я мусить мати тільки один денотат. Під предметністю розуміють те, що слово відносять до предмета, а не до імені. Напр., слово «булава» говорить про конкретний предмет, а не про ім’я «булава». Якщо говориться про взаємозамінність, то мають на увазі те, що речення (висловлення) не змінює свого істиннісного значення, коли одне ім’я замінити іншим іменем із тим самим денотатам.

Залежно від характеру денотата імена поділяють на певні види, а саме: одиничні, загальні, порожні; за змістом - на абстрактні й конкретні.

ІНДЕКС (лат. index - покажчик, список) - числа, букви й інші знаки, які слугують для розрізнення символів. Напр., 0, 1, 2, 3, 4,., n, *, ' є верхніми і нижніми індексами для символів А, В, С, Х у виразах А¹, А², В₃, С₄, X_n, А*, А', а також одночасно верхніми і нижніми, напр., Λ‰. Символам можна приписувати не один, а кілька індексів, напр., A_nm, C_ki тощо.

ІНДИВІД - об’єкт, який позначається одиничним або власним іменем. Інтерпретація формул передбачає існування непорожньої області предметів-індивідів.

ІНДИВІДУУМ (induviduum - неподільне) - окремий, одиничний представник певного виду, роду, класу, множини предметів, окрема сутність, істота чи людина, що виділяється як об’єкт практичного або теоретичного відношення.

ІНДУКТИВНЕ ВИЗНАЧЕННЯ (ОЗНАЧЕННЯ) - таке визначення, яке вибудовує нові об’єкти теорії з деяких вихідних об’єктів шляхом застосування до останніх певних операцій.

ІНДУКТИВНЕ ДОВЕДЕННЯ - вид доведення, коли теза у формі загального судження обґрунтовується менш загальними або одиничними судженнями.

ІНДУКТИВНИЙ УМОВИВІД - вид міркування, у формі якого здійснюється емпіричне узагальнення; на підставі повторюваності ознаки у явищ окремого класу роблять висновок про належність цієї ознаки усім явищам даного класу.

ІНДУКЦІЯ. Поняття «індукція» в науці вживається у широкому і вузькому розумінні слова. В широкому розумінні - це метод пізнання, метод мислення, за яким думка рухається від знання про одиничне, окреме до знання про загальне через встановлення особливого.

Індуктивний метод застосовується при утворенні загальних понять, у логічному визначенні їх через найближчий рід і видову відмінність, при утворенні загальних суджень, які відтак постають більшими засновками в дедуктивних умовиводах, при формулюванні гіпотез про якусь загальну закономірність спостережуваного явища, при визначенні причинно-наслідкових зв’язків між явищами, у доведенні, у науковому передбаченні, коли створюється узагальнююча ідеальна модель майбутнього явища. Отже, як метод дослідження індукція застосовується там і тоді, де і коли треба сформулювати загальні поняття про предмети і явища об’єктивної дійсності на основі існуючих зв’язків між ними.

У вузькому розумінні поняття «індукція» означає форму правдоподібного умовиводу. Індукція - це форма правдоподібного умовиводу, в якій на основі знань, відображених у засновках про окремі предмети певної множини, дістають висновок про всю множину предметів. В індуктивних умовиводах думка рухається від знання про окремі предмети до знання про всю множину, клас, рід предметів. Висновок в індуктивному міркуванні більш загальний, ніж засновки, і має імовірний (правдоподібний) характер. Логічна структура індукції відрізняється від структури дедуктивних умовиводів: засновки індуктивних умовиводів здебільшого є одиничними судженнями, які сформульовані на основі знання про ці предмети, або частину множини предметів, висновок є узагальненням цих знань. Отже, індукцію як метод здобуття нового знання можна визначити як процес виведення загальних закономірностей на підставі знання про часткове й одиничне.

Гіпотетичний характер висновків за індукцією дає підстави вважати індуктивний умовивід проблемогенним.

ІНДУКЦІЯ НЕПОВНА - міркування, в якому загальний висновок про множину предметів отримують на підставі дослідження частини предметів цієї множини.

ІНДУКЦІЯ ПОВНА - міркування (умовивід), в якому загальний висновок про множину предметів роблять на підставі вивчення всіх предметів певної множини.

ІНДУКЦІЯ ЧЕРЕЗ ПРОСТИЙ ПЕРЕЛІК - індуктивне міркування, в якому на підставі переліку наявності певної ознаки у деяких предметів певного класу роблять висновок про наявність цієї ознаки в усіх предметів даного класу, за умови відсутності жодного предмета цього класу, який не мав би цієї ознаки. Цей вид міркування називають популярною індукцією. Висновок цього виду індукції має силу, поки не з'явиться суперечливий йому випадок.

ІНТЕНСІОНАЛ І ЕКСТЕНСІОНАЛ - поняття, уведені для розрізнення двох смислів, у яких застосовується термін «значення». Значення предиката у певних твердженнях можна розглянути з двох боків: як твердження, що приписує об’єкту властивість, яка мислиться в предикаті цього твердження, і як твердження, в якому вказується на те, що певний об'єкт зі своїм ім’ям включений до класу тих, що мисляться в предикаті цього твердження. Іншими словами, предикат може означати як властивість, так і клас. Тобто класи і властивості взаємопов’язані в тому сенсі, що кожна властивість задає якийсь клас і кожному класу відповідає якась властивість. Об’єкти, які мають певну властивість, створюють адекватний властивості клас, а з іншого боку, цей клас характеризується тим, що його елементи мають цю властивість.

ШТЕНСІОНАЛЬНІСТЬ - смислова характеристика висло­влень і контекстів, яка є протилежною екстенсіональності. Інтенсіональні контексти припускають заміну тільки інтенсіонально еквівалентних контекстів.

ІСТИНА У ФОРМАЛІЗОВАНИХ МОВАХ - це характеристика формул, що виражають істинні судження. Поняття істини у формалізованих мовах має на меті точне визначення умов істинності тверджень. Ці умови для кожної формалізованої мови задаються переліком спеціальних правил, що визначають властивості формул, які в цій мові приймаються за істинні. Поняття істини у формалізованих мовах є семантичним, якщо правила визначають семантичну властивість формул набирати значення «істина» за всіх чи деяких значеннях змінних, і синтаксичним, якщо правила визначають синтаксичну властивість формул мати певний вигляд щодо своєї будови. Так, у класичному численні висловлень реалізується поняття семантичної істини, коли клас істинних формул визначають за допомоги таблиць істинності, і синтаксичної істини, якщо клас істинних формул визначають зведенням їх до нормальної форми формули, кожен член якої містить вираз типу p V ~p.

Оскільки реалізація поняття істини у формалізованих мовах пов’язана із нерозв’язаністю проблеми опису всіх істинних формул формалізованої мови як класу речень, що виводяться з якогось вихідного класу аксіом за допомоги певних правил виведення, то умови істинності тверджень формалізованих мов треба визначати за допомоги інтерпретації на певній предметній області змінних, де формалізована мова отримує можливу реалізацію.

ІСТИННЕ ВИСЛОВЛЕННЯ - судження, в якому з’єднано те, що з’єднано в дійсності, і роз’єднано те, що роз’єднано в дійсності. Істинне висловлення позначається символом «і» (істина).

ІСТИННІСНЕ ЗНАЧЕННЯ - характеристика висловлень, якими оперує формальна логіка. Припускається, що висловлення може бути істинним або хибним, або мати значення істини або хиби (або включати також ряд проміжних значень між істиною і хибою). У формальній логіці прийнято говорити: «речення має (приймає) істиннісне значення істина (якщо воно істинне) або має (приймає) істиннісне значення хиба (якщо воно хибне)».

ІСТОТНА ОЗНАКА - ознака, яка належить (властива) предмету за будь-яких умов, без якої предмет не існує, яка виражає корінну природу предмета, завдяки якій будь-який предмет відрізняється від інших предметів, їх виду чи роду. Напр., істотною ознакою нації є «спільна мова» (поряд зі спільністю території, економічного життя, психічного складу, які проявляються у спільності культури). Іноді істотні ознаки називають, суттєвими, внутрішніми тощо, тобто такі, які неодмінно належать предметові і виражають його істинну природу, сутнісне.

К

CAMENES (лат.) - умовна назва другого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (АЕЕ). У цьому модусі із загальноствердного засновку, який позначається лірою А, і загальнозаперечного засновку, який позначається літерою Е, виводиться загальнозаперечний висновок, який позначається літерою Е.

CAMESTRES (лат.) - умовна назва другого модусу другої фігури простого категоричного силогізму (АЕЕ). У цьому модусі із загальноствердного засновку, який позначається літерою А, і загальнозаперечного засновку, який позначаєтся літерою Е, виводиться загальнозаперечний висновок, який позначається літерою Е.

КАТЕГОРІЯ (гр. καθηγορiα - висловлення, судження) - гранично широке за обсягом поняття, в якому відображені найзагальніші та найістотніші властивості, зв’язки, відношення предметів, явищ об’єктивного світу (напр., філософські категорії «матерія», «рух», «простір», «час», «кількість», «якість», «суперечність» тощо). Кожна наука має свої категорії чи їх систему. Основними категоріями формальної логіки є: мислення, судження, умовивід, поняття, визначення, індукція, дедукція, аналіз, синтез, гіпотеза, тотожність, відмінність, ствердження, заперечення, відношення, метод, істинність, хибність, доведення, спростування тощо. В Арістотеля категорії - це роди буття і їх визначення, тобто роди висловлень про буття. Категорії виражають найзагальніші зв’язки і відношення речей в природі. Вони суть «висловлення про суще». Крім цього, Арістотель називав категоріями можливі предикати якого-небудь одиничного предмета, тобто такі поняття, які можна висловлювати стосовно того чи того одиничного предмета чи класу предметів.

КАТЕГОРИЧНИЙ СИЛОГІЗМ - це вид дедуктивного мірку­вання, засновки і висновки якого є категоричними судженнями.

КАТЕГОРИЧНЕ СУДЖЕННЯ - це таке атрибутивне судження, в якому стверджується або заперечується ознака за предметом думки за будь-яких умов. Категоричне судження належить до класу простих суджень. Його формула: «S є (не є) Р».

КАУЗАЛЬНА ІМПЛІКАЦІЯ - один із видів імплікації, яка виражає причинний зв'язок, який репрезентує умовне судження природної мови. Його формула А1В, де символ «1» указує на те, що

КВАНТОРНА ЗМІННА - змінна, що записується справа від квантора: V_x, 3_x, де V- квантор загальності (спільності), 3 - квантор існування, а х - кванторна (або прикванторна) змінна.

КВАНТОРИ - логічні оператори, які описують співвідношення внутрішньої структури висловлення, тобто відношення між суб’єктом і предикатом, і несуть інформацію про кількісну характеристику логічного виразу, перед яким вони стоять. Висловлення, що містять квантори загальності та існування, є предметом вивчення логіки предикатів або кванторної логіки.

КЛАС - сукупність об’єктів, об’єднаних за спільною властивістю чи відношенням.

КЛАСИЧНА ЛОГІКА - розділ формальної логіки, який представляє один із напрямів розвитку сучасної логіки, що услід за традиційною логікою кожному висловленню приписує лише одне із двох значень: істина або хиба.

КЛАСИФІКАЦІЯ - складний, багатоступеневий, послідовний поділ обсягу поняття на спорідненні види за певною істотною ознакою з метою систематизації, поглиблення знань про кожен член поділу. Розрізняють два види класифікації: наукову (природну) і штучну (допоміжну).

КЛАСИФІКАЦІЯ ДОПОМІЖНА (ШТУЧНА) - це групування предметів у певні класи за неістотними (зовнішніми, тимчасово виділеними) ознаками, що уможливлює оперативний і швидкий пошук індивідуальних об’єктів тієї чи тієї їх множини (напр., алфавітний порядок прізвищ у телефонній книзі, журналі обліку академічних груп тощо).

КЛАСИФІКАЦІЯ НАУКОВА - це групування предметів, явищ у певні класи за істотними ознаками (напр., класифікація хімічних елементів у групи, підгрупи, ряди тощо).

КОГНІТИВНИЙ (лат. kognition - знання, пізнання) - пізнавальний, адекватний пізнанню.

КОЛОВІ СХЕМИ ЕЙЛЕРА - діаграми у вигляді кіл, за допомоги яких наочно зображують відношення між обсягами понять, термінів категоричного судження (S, P) і термінів простого категоричного силогізму (S, M, P) тощо.

КОЛО У ВИЗНАЧЕННІ - логічна помилка, що постає унаслідок порушення одного із правил визначення, згідно з яким дефінієнс (dfn) не повинен перебувати в залежності від дефінієндума (dfd). Коло у визначенні з'являється тоді, коли дефінієндум (визначуване поняття) визначають через дефінієнс (визначаючі поняття), а дефінієнс визначають через дефінієндум.

Різновидом помилки «коло у визначенні» є логічна помилка «тавтологія», або «те саме через те саме» (лат. ВИСЛОВЛЕННЯ - логічна операція утворення нових імплікативних висловлень з наявних умовних висловлень шляхом перестановки місцями антецедента і консеквентна. Напр., якщо має місце вираз А → В, то в результаті конверсії ми отримаємо новий вираз В → А, в якому логічний наслідок (В) займе місце логічної підстави (А), а логічна підстава (А) займе місце логічного наслідку (В) імплікації А → В.

КОНКРЕТНЕ (лат. Concretus - густий, твердий, зрощений) - матеріальний предмет у всій багатоманітності (різноманітності) ознак, властивостей, відношень; об’єктивно-реальна множина предметів, що перебуває у взаємозв’язках і відношеннях; сукупність абстрактних визначень, що відтворюють єдність внутрішніх сторін і зв'язків, сутність досліджуваного об’єкта.

КОНКРЕТНЕ ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, що відображає істотні й відмітні ознаки кожного предмета, цілого класу предметів (напр., «хмара», «лампа», «віз», «ліс» тощо).

КОНКРЕТНЕ ОДИНИЧНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, яке відображає істотні й відмітні ознаки однієї речі, чогось одного неподільного (напр., «Чернівці», «Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича» тощо).

КОНКРЕТНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, елементами обсягу якого є предмет або класи предметів (напр.. «яблуко», «вишня», «Черемош», «коло» тощо).

КОНСЕКВЕНТ (лат. consequens- наслідок) - один із головних членів імплікації, що вводиться у складне судження за допомогою слова «то» (напр., «якщо 2х2=4, то сніг білий»).

КОНСТАНТА - у символічній логіці стала (постійна) величина, яка у формулі ( чи висловленні) зберігає одне й те саме точно визначене значення, що не змінюється у ході всієї логічної операції.(напр.., у формулі (Л Л В) → Л знак кон’юнкції (A) і знак імплікації (→) є сталими, букви Л,В є змінними, а дужки - допоміжні символи (технічні знаки). Константа у формалізованих мовах - власне ім'я, що має денотат.

КОНТЕКСТ (лат. Contextus - тісний зв'язок, сполучення) - завершений у смисловому відношенні уривок (фрагмент) написаного чи усно мовленого тексту, в якому точно визначені значення кожного слова або речення. Іншими словами, контекст - це обставини від яких залежить смисл знака, речення, тексту тощо. У різних контекстах одне й те саме слово або речення може набувати різних значень. Лінгвістичний контекст - це фрагмент тексту, у межах якого визначається значення окремого слова чи словосполучення. Позалінгвістичний контекст - це екстрамовні обставини, від яких залежить значення слова, речення та навіть і тексту.

КОНТРАДИКТОРНЕ ВІДНОШЕННЯ - відношення між суперечними судженнями (а також і поняттями), які одночасно не можуть бути ні істинними, ні хибними; із двох контрадикторних суджень (понять) - одне і тільки одне істинне, а друге - неодмінно хибне.

КОНТРАРНЕ ВІДНОШЕННЯ - відношення між контрарними або протилежними судженнями (а також і поняттями), які одночасно не можуть бути істинними (якщо одне істинне, то друге (протилежне) хибне, проте вони можуть бути одночасно хибними.

КОНТРАФАКТИЧНЕ ВИСЛОВЛЕННЯ - складне висловлення, утворене за допомоги сполучника «якби..., то...» (коли б.... то...»). Напр., «якби на те Божа воля, то перемогли б демократи». Його формула Л^В(«Якби мало місце Л, то мало б місце В»).

КОНЦЕПТ (лат. conceptus - поняття) - зміст, смисл поняття. Іншими словами, концепт - це абстрактний об’єкт, який «зв’язує» мовний вираз з денотатом.

КОНЦЕПЦІЯ (лат. Conceptio - сприйняття) - система поглядів на певне явище, процес, подію тощо; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, головна ідея будь-якої теоретичної системи або ідейно-творчий задум твору.

КОН’ЮНКЦІЯ - логічний сполучник, якому відповідає символ логічної операції «Л», (&). Складне кон'юктивне висловлення буде істинним тоді, коли усі його складники будуть істинними. Якщо один із складників буде хибним, то й утворене складне кон’юктивне висловлення буде хибним.

КОН'ЮКТИВНЕ (ЄДНАЛЬНЕ) СУДЖЕННЯ - складне судження, в якому два і більше суджень з’єднані сполучником «і». Сполучник «і» тут виражає не смисловий зв'язок суджень, а тільки зв'язок істиннісних значень суджень. Його формула: «А Л В». Напр., «Майданці зрадили і ми взялися до зброї». На даний тип суджень поширюється закон комутативності.

КОН'ЮКТИВНА НОРМАЛЬНА ФОРМА (КНФ) - форма висловлення, яка постає у вигляді кон’юнкції диз’юнкцій. Зведення формули до КНФ є однією із розв’язкових процедур з’ясування класу формули, не вдаючись до таблиць істинності або методу аналітичних таблиць. Зведена до КНФ формула рівнозначна вихідній формулі.

КРИТИКА - обґрунтування безпідставності процесу аргументації, який відбувся раніше.

КРИТИКА АРГУМЕНТІВ - вид спростування, спрямований на обґрунтування безпідставності (хибності) або малого ступеня правдоподібності аргументів для обґрунтування (доведення) тези.

КРИТИКА ДЕМОНСТРАЦІЇ - вид критики, спрямований на обґрунтування безпідставності (відсутності або штучності) зв’язку між тезою і аргументами.

КРИТИКА ТЕЗИ - вид критики, спрямований на обґрунтування безпідставності (хибності або маловірогідності) тези, яку висуває пропонент.

Л

ЛАНЦЮГОВИЙ ВИВІД - міркування, в основі якого лежить логічна операція вивідності за формулою: А → В, В → С H А → С.

ЛАНЦЮГ СИЛОГІЗМІВ - послідовність простих силогізмів, в якій висновки попередніх силогізмів стають засновками наступних силогізмів (див. «Полісилогізм»).

ЛОГІКА (від греч. λoγος- слово, думка, мовлення, розум) - загальне ім'я наук про міркування, їх форми, структуру, типи, правила, закони тощо.

ЛОГІКА ВИСЛОВЛЕНЬ - логічна теорія, яка описує міркування, до складу яких входять дескриптивні висловлення, та з’ясовує відношення між ними. Ця логічна система є двозначною. В ній абстрагуються від смислового значення висловлень. До уваги береться тільки предметне значення висловлень. Внутрішня структура висловлень у межах цієї логічної теорії не розглядається.

ЛОГІКА ПРЕДИКАТІВ - логічна теорія, яка розглядає міркування, враховуючи внутрішню структуру висловлень, що входять до їх складу. Відношення між висловленнями в міркуванні з’ясовуються через суб’єкт-предикатну структуру висловлень. Ця логічна система розширює можливості логічного аналізу міркувань. Вона є двозначною.

ЛОГІЧНА ЗМІННА - знак, або символ, яким позначають місце, яке може займати структурний елемент міркування (висловлення, його внутрішні складники, що виражають індивідуальні предмети, множини, їх властивості та відношення між ними тощо).

ЛОГІЧНА І ФАКТИЧНА ІСТИННІСТЬ - логічна істинність висловлення зумовлена тільки його логічною формою, значеннями його складників, а фактична істинність висловлення - ситуацією, станом справ, які воно відображає.

ЛОГІЧНА ПОМИЛКА - навмисне або ненавмисне порушення логічних законів і правил міркування.

ЛОГІЧНА ПРАВИЛЬНІСТЬ - відповідність міркувань законам і правилам логіки. Міркування вважається правильним, коли з істинних засновків випливає істинний висновок.

ЛОГІЧНА ПРАГМАТИКА - концептуальна підсистема логічної семіотики, предметом дослідження якої є відношення мовних знаків до людини, яка сприймає знаки та інтерпретує їх.

ЛОГІЧНА СЕМАНТИКА - концептуальна підсистема логічної семіотики, предметом дослідження якої є відношення мовних знаків до їх значень у структурі логічної теорії.

ЛОГІЧНА СЕМІОТИКА - підсистема теоретичної семіотики, предметом дослідження якої є різні аспекти функціювання природних і формалізованих мов (синтаксичний, семантичний і прагматичний).

ЛОГІЧНА СТАЛА - назва терміна, що зберігає одне й теж значення в усіх висловленнях, незалежно від їх конкретного змісту. Іншими словами, слова або словосполучення, що у виразах певної структури думки зберігають одне й те ж саме значення, називаються логічними сталими. Напр., у формулі «Деякі S суть Р» логічними сталими є слова «деякі» та «суть», решта термінів (S, P) є логічними змінними.

ЛОГІЧНА СУПЕРЕЧНІСТЬ - це завжди хибне висловлення у будь-якій предметній області.

ЛОГІЧНА ФОРМА - це будова думки, її структура, спосіб зв’язку її елементів, яка постає завдяки абстрагуванню від значень нелогічних термінів, що входять до її складу.

ЛОГІЧНА ФОРМА МІРКУВАННЯ - спосіб зв’язку висловлень, що входять до його складу. Основними компонентами логічної форми міркування є логічні й нелогічні терміни.

ЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ - логічна характеристика змісту висловлення, його істинності чи хибності. Якщо висловлення є істинним, то воно має логічне значення «істина», а якщо висловлення є хибним, то воно має логічне значення «хиба». Інакше кажучи, логічне значення - це одна із двох можливих характеристик висловлення.

ЛОГІЧНЕ СЛІДУВАННЯ (лат. Consequentia - слідування) - такий зв'язок висловлень А та В, коли В логічно випливає з А. В випливає з А, якщо В істинне кожен раз, коли істинне А, тобто В є логічним наслідком А тоді і тільки тоді, коли імплікація А → В - тотожно-істинна. Відношення логічного слідування позначають знаком вивідності: «В» (чит.: «слідує», «випливає», «виводиться»).

Правила слідування вперше сформулював У.Оккам:

1) із неможливого випливає все, що завгодно;

2) необхідне судження слідує звідки завгодно;

3) із істинного судження ніколи не випливає хибне;

4) із судження можливості ніколи не випливає неможливого;

5) із хибного судження може випливати істинне судження.

(Подано за: Стяжкин Н.И. Становление идей математической логики. - М., 1964. - С. 34-41).

ЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ - застосування засобів символічної логіки для обгрунтування і розв’язання філософських і методологічних проблем науки.

ЛОГІЧНИЙ ЗАКОН - формула, що виражає структуру завжди істинного судження; висловлення, яке істинне в будь-якій предметній області.

ЛОГІЧНИЙ КВАДРАТ - мнемонічна наочна схема моделювання відношення між категоричними судженнями за логічними значеннями.

ЛОГІЧНИЙ ОПЕРАТОР - знак, або символ, який утворює адекватне йому висловлення. Логічними операторами прийнято називати унарний та бінарні логічні сполучники: — заперечення, А - кон’юнкція, V - диз’юнкція, → - імплікація, θ - еквіваленція, які утворюють відповідні їм висловлення: ~А, А А В, А V В, А → В, А θ В.

ЛОГІЧНИЙ ПРИЙОМ - спосіб мисленнєвої діяльності, який уможливлює творення нового знання на підставі мисленого співставлений, з'єднання, розчленування, виведення суджень і понять. До логічних прийомів належать порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення. У широкому розумінні логічними прийомами називають також визначення, поділ поняття, опис, пояснення, вказування тощо.

ЛОГІЧНИЙ СИНТАКСИС - концептуальна підсистема логічної семіотики, предметом дослідження якої є відношення між знаками в структурі формалізованої мови, правила побудови й перетворення висловлень у логічній системі, яка постає сукупністю вихідних символів, формул, аксіом і правил виводу. Логічний синтаксис складає формальну частину формалізованої мови, відокремлену від інтерпретації.

ЛОГІЧНИЙ СПОЛУЧНИК - логічний оператор, за допомоги якого з простих висловлень утворюють складні висловлення. Такими сполучниками є: заперечення, кон’юнкція, диз’юнкція, імплікація, еквіваленція. Логічне значення утворених за допомоги логічних сполучників складних висловлень є функцією від логічних значень простих висловлень, які входять до їх складу і знаходять своє відображення у відповідних таблицях істинності.

ЛОГІЧНІ ЧИСЛЕННЯ - формалізовані дедуктивні системи, побудовані на основі формалізованої мови через задання вихідних символів і правил, за допомоги яких будуються формули логічних числень. Логічні числення бувають аксіоматичними і натуральними. Долучення до числень інтерпретації перетворює логічне числення у мову, що описує певну предметну область, напр. мову логіки висловлень чи мову логіки предикатів.

ЛОГОС - це членоподільне, аргументоване мовлення, слово, які уможливлюють формулювання чітко виражених назовні думок.

М

МАТЕМАТИЧНА ЛОГІКА - формальна логіка, яка досліджує міркування за допомоги спеціальних формалізованих мов (числень).

МАТЕРІАЛЬНА ІМПЛІКАЦІЯ - складне висловлення, в якому прості висловлення з'єднанні логічними сполучником «якщо.... то...». Логічне значення матеріальної імплікації залежить від логічних значень простих висловлень, що входять до її складу. Смисловий зв'язок між висловленнями в міркуванні до уваги не береться. Тут абстрагуються від смислового та причинно- наслідкового зв’язку. За структурою матеріальна імплікація включає - антецедент (логічну підставу) і консеквент (логічний наслідок). Її формула А → В, де А - антецедент, В - консеквент.

МЕНШИЙ ЗАСНОВОК - одне із двох категоричних суджень, що входить до засновків простого категоричного силогізму, і містить менший термін силогізму (позначається літерою «S»).

Напр., у простому категоричному силогізмі:

Усі метали (М) електропровідні (Р);

Золото (S) - метал (M);

Золото (S) електропровідне (P).

Меншим засновком буде судження «золото - метал».

МЕНШИЙ ТЕРМІН - поняття, яке є суб’єктом висновку в простому категоричному силогізмі. Позначається літерою «S». Напр., у силогізмі:

Усі метали (М) електропровідні (P);

Золото (S) - метал (М);

Золото ^електропровідне (Р).

Меншим терміном є поняття «золото».

МЕТА - те, що постає у свідомості й очікується в результаті певним чином спрямованих дій.

МЕТАЛОГІКА - наука, що досліджує будову і властивості формальних логічних теорій. Інакше кажучи, це теорія логічної теорії. Металогіка складається з двох частин:

а) логічного синтаксису, в якому досліджується правила побудови й перетворення виразів тих чи тих логічних числень, і

б) логічної семантики, в якій вивчається логічне значення мовних виразів, правила інтерпретації логічних числень.

МЕТАМОВА (від. грец. μετα - після, за) - мова, засобами якої досліджується будь-яка інша (об’єктна) мова, її структура, відношення об’єктної мови до інших мов. Іншими словами, мова, засобами якої досліджують і описують властивості будь-якої об’єктної мови, є метамовою.

МЕТАЛОГІЧНІ СИМВОЛИ - символи, які позначають будь-які знаки, формули, конфігурації численнь об’єктної мови.

МЕТОД (шлях, спосіб пізнання, викладу, дослідження) - підхід до явищ природи, суспільства, мислення; спосіб досягнення мети, прийом теоретичного дослідження або практичного здійснення чогось, що базується на знанні найзагальніших закономірностей розвитку об’єктивної реальності та специфічних закономірностей досліджуваного предмета, явища, процесу, стану. У цьому розумінні формальна логіка є методом отримання нового знання на підставі використання нових результатів для переходу від відомого до невідомого, від пізнаного до непізнаного.

Іншими словами, метод - це сукупність прийомів досягнення певних результатів у пізнавальній чи практичній діяльності. Метод реалізується за планом. Як і будь-яка наукова теорія логіка як система теоретичного знання є водночас і методом пізнання.

МЕТОД ЄДИНОЇ ВІДМІННОСТІ - один із методів визначення причинного зв’язку природних явищ. Цей метод описується такою

схемою:

МЕТОД ПОДІБНОСТІ (СХОЖОСТІ) - один із методів визначення причинного зв’язку природних явищ. Дослідження за цим методом постає за схемою:

Обставина А перебуває у причинному зв’язку з явищем а

Правило методу: якщо два або більше випадків досліджуваного явища мають тільки одну спільну обставину, то ця обставина є причиною цього явища.

МЕТОД СУПУТНІХ ЗМІН - один із методів визначення причинного зв’язку природних явищ.

Міркування за цим методом постає за схемою:

Обставина А перебуває у причинному зв’язку з явищем а

Правило методу: будь-яке явище, яке певним чином видозмінюється кожен раз, коли видозмінюється одна із обставин, то цілком вірогідно, що ця обставина і є причиною явища.

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ - галузь наукознавства, що досліджує структуру наукового знання, засоби і методи його отримання, способи і прийоми його обґрунтування. Іншими словами, методологія науки - це сукупність прийомів дослідження, що застосовуються у якійсь науці; вчення про методи пізнання й перетворення дійсності. Як правило, у кожний історичний період розвитку науки методологічна концепція орієнтується на певну наукову дисципліну, як відповідну парадигму. Оскільки головною проблемою методології науки є проблема оберненого зв’язку між теоретичними побудовами та реальністю, що осягається відповідними засобами, то на першому плані методології науки стоять методи наукового дослідження, процедури перевірки наукових теорій та реконструкцій процесу розвитку наукового знання тощо.

МЕТОНІМІЯ (грец. μετωνυμiα. — перейменування) - заміна одного слова іншим, на підставі суміжності (сумірності) понять (напр., «цитування Фреге» замість «цитування праць Фреге»).

МИСЛЕННЯ - вищий продукт особливим чином організованої матерії мозку; процес опосередкованого й узагальненого відображення свідомістю людини предметів і явищ об’єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв’язках і відношеннях; духовна теоретична діяльність людини, яка полягає у тому, що людина виділяє певні сторони і властивості відображуваного об’єкта і ставить їх у відповідні відношення, зв’язки з метою отримання нового знання

Логічне, абстрактне мислення - це раціональна стадія відображення об’єктивного світу. Мислення - вища форма відображення об’єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому й узагальненому пізнанні суб’єктом істотних зв'язків і відношень між предметами і явищами, в створенні нових ідей, у прогнозуванні подій тощо.

МІНІМАЛЬНА ФОРМУЛА - формула, що містить один предикатний знак з числовими знаками на аргументних місцях, напр., «3правила визначення: «визначення має бути сумірним». Суть помилки в тім, що обсяг визначаючих понять більший за обсяг визначуваного поняття. Цієї помилки припустились, напр., визначаючи логіку: «формальна логіка - наука про мислення». Насправді формальна логіка - наука про міркування, його структурні елементи та відношення між ними в процесі побудови вивідного знання.

НАДТО ВУЗЬКИЙ ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ - логічна помилка в поділі обсягу поняття, спричинена порушенням правила поділу: «поділ має бути сумірним». Суть помилки полягає у тому, що в процесі поділу (переліку) не вказуються усі види понять, що складають обсяг діленого поняття. Сума обсягів видових понять є меншою за обсяг діленого поняття. Напр., «Судження поділяються на умовні та розділові». Цей поділ є неповний, оскільки пропущений ще один вид суджень - категоричні судження. Такий поділ призводить до звуження обсягу діленого поняття.

НАДТО ШИРОКИЙ ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ - логічна помилка в поділі обсягу поняття, спричинена порушенням правила поділу: «поділ має бути сумірним». Суть помилки полягає у тому, що до обсягу діленого поняття долучаються поняття, які йому не належать. Сума обсягів видових понять у цьому випадку перевищує обсяг діленого поняття, тобто розширюється його обсяг. Напр., такої помилки припустилися у такому поділі: « Меблі - це столи, стільці, дивани, шафи, акваріуми».

НАЗВА - мовний вираз, яким позначають предмети чи класи предметів, їх властивості, відношення, незалежно від того, чи існують вони об’єктивно, чи є продуктом мисленнєвої діяльності. У формальній логіці замість слова «назва» вживається слово «ім'я». Назва (ім’я) немає нічого спільного з природою об’єктів (предметів, явищ, процесів, станів тощо), тобто не пов’язана з ними органічно.

НАТУРАЛЬНИЙ ВИВІД - спосіб побудови формального доведення, найближеного до структури звичних міркувань. Система натурального виводу (СНВ) містить тільки правила виводу (ПВ):

У поданих схемах над рискою записуються раніше доведенні формули (р.д.ф.), а під рискою - отриманий проміжний чи остаточний висновок.

Обґрунтувати вивідність певного твердження-висновку з певних тверджень-засновків у СНВ означає, що між засновками і висновком наявне відношення логічного слідування, яке уможливлюється завдяки дотриманню правил виводу.

Щоб обґрунтувати вивідність у міркуваннях, репрезентованих природною мовою, їх потрібно заформалізувати відповідною мовою, а відтак здійснити доведення в СНВ. Якщо міркування подані у формальному вигляді, то процедуру обґрунтування здійснюється за відповідним алгоритмом прямого доведення.

НАУКОВА ІНДУКЦІЯ - індуктивне міркування, в якому загальний висновок про ознаки певної множини (класу) предметів,

формується на підставі знання необхідних ознак або внутрішньої зумовленості цих ознак у частини предметів цієї множини чи класу.

НАУКОВИЙ ТЕРМІН - слово або словосполучення, якими позначають в межах певної науки один єдиний предмет (або єдину сукупність предметів), що досліджуються цією наукою. Напр., «атом», «нано», «гравітація», «доведення» тощо.

НЕВИЗНАЧЕНЕ ЧАСТКОВЕ СУДЖЕННЯ - часткове судження, в якому що-небудь стверджується або заперечується про деяку частину предметів і при цьому нічого не стверджується і не заперечується стосовно решти предметів цього класу. Напр., «На деяких континентах зафіксовано високий рівень радіаційного забруднення». Формула судження: «У крайньому випадку деякі S (а може бути й усі S) суть Р».

НЕВИЗНАЧУВАНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, яке в даній системі аксіом приймається за вихідне і не визначається за допомоги інших понять цієї ж системи аксіом.

НЕВИКОНУВАНА (ТОТОЖНО-ХИБНА) ФОРМУЛА - формула, яка за всіх наборів значень змінних, що входять до її складу, набирає значення х (хиба). Напр., А ∧ ~ А; ~(А V ~А) тощо.

«НЕ ВИПЛИВАЄ» - логічна помилка, пов’язана з порушенням закону достатньої підстави в процесі доведення. Іншими словами, твердження, яке треба довести, не випливає з аргументів, що наводяться для його підтвердження. Ця помилка фіксує відсутність логічного зв’язку між тезою і аргументами. Часто трапляється тоді, коли логічний зв'язок між висловленнями замінюють граматичним, вживаючи слово «отже», «внаслідок», «таким чином» тощо.

НЕВІДОМЕ ЧЕРЕЗ НЕВІДОМЕ - логічна помилка, яка пов’язана з визначенням поняття. Суть її в тому, що одне поняття визначається через інше, яке також потребує визначення. Напр., «Логіка - наука про логічне» тощо.

НЕВЛАСНА ОЗНАКА - ознака, яка не виводиться з істотної ознаки, проте може бути притаманною усім предметам (речам) певного класу (напр., чорний колір ворони є її (невіддільною) невласною ознакою, білий колір кори берези є невласною ознакою).

НЕВЛАСНИЙ КЛАС - клас, який є елементом самого себе нарівні з іншими елементами, що в нього входять. Напр., клас усіх списків є елементом самого себе, оскільки клас усіх списків є також списком.

НЕВЛАСНА МНОЖИНА - множина, яка є елементом самої себе нарівні з іншими елементами, що входять до неї. Напр., множина виставок усіх виставок є елементом самої себе, оскільки множина виставок усіх виставок є також виставка.

НЕВЛАСНА ПТДМНОЖИНА МНОЖИНИ А - порожня множина, а також сама множина, яка розглядається як своя підмножина.

НЕВЛАСНІ СИМВОЛИ - символи, які не мають самостійного змісту, напр., дужки.

«НЕДОЗВОЛЕНЕ РОЗШИРЕННЯ ОБСЯГУ БІЛЬШОГО ТЕРМІНА» - логічна помилка в силогізмі, що виникає унаслідок порушення правила термінів силогізму, згідно з яким, термін не розподілений, тобто не взятий у повному обсязі, у засновку, не може бути розподіленим (взятим у повному обсязі) у висновку і навпаки. Наприклад:

(А) Усі хто закінчує філософський факультет (M⁺) є філософами(Р^_) (Е) Ця людина (S~) не закінчила філософського факультету (M⁺) (Е) Ця людина (S^) не є філософ (Р⁺).

Висновок цього силогізму не випливає з необхідністю, оскільки предикат висновку «філософ» взято в повному обсязі, як предикат заперечного судження (Е), де він завжди розподілений (Р⁺): тільки ті, що закінчили філософський факультет, є філософи. У більшому засновку більший термін («філософ») займає місце предиката загальноствердного судження (А), де він не розпо­ділений (не мислиться у повному обсязі), оскільки відомо, що крім тих, хто закінчує філософський факультет, є інші, які є філософами.

«НЕДОЗВОЛЕНЕ РОЗШИРЕННЯ ОБСЯГУ МЕНШОГО ТЕРМІНА» - логічна помилка в силогізмі, що виникає унаслідок порушення правила термінів силогізму, згідно з яким, немає підстав розширювати у висновку обсяг меншого терміна (S), якщо у засновку він взятий у неповному обсязі.

Наприклад: Усі метали (M⁺) - електропровідники (Р^_).

Деякі тіла (S~) - метали (M~)___________

Усі тіла (S⁺) - електропровідники (Р^_).

У висновку менший термін «тіла» (S) безпідставно мислиться в повному обсязі: не всі тіла належать до класу металів, а тому висновок не випливає з необхідністю із засновків.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ АКСІОМ - невивідність аксіоми із решти аксіом, що входять у логічну систему, до якої належить ця аксіома, тобто аксіому неможливо довести за допомоги решти аксіом, що входять у систему аксіом, в яку входить аксіома. Залежні аксіоми вилучаються із списку аксіом аксіоматичної системи, як такі, що суперечать принципу незалежності аксіом.

НЕЗБІРНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, елементами обсягу якого постають окремі предмети.

НЕЗЛІЧЕННА МНОЖИНА - нескінченна множина, потужніша за множину натурального ряду (напр., незліченною є множина усіх дійсних чисел).

НЕІСТОТНА ОЗНАКА - ознака, яка може належати або може не належати предметові, але від цього цей предмет не перестає бути цим предметом, а не іншим. Іншими словами, неістотні ознаки - це ознаки (властивості), які не виражають сутності предмета. Наявність чи відсутність їх не призводить до зміни сутності предмета (явища).

НЕПОРІВНЯЛЬНІ ПОНЯТТЯ - поняття, які не мають спільного родового поняття, оскільки відображають предмети різних предметних областей («логіка», «трикутник», «фіалка», «автобус» тощо).

НЕОБХІДНА (НЕОДМІННА) УМОВА - умова, за відсутності якої не відбувається певна подія (ситуація, дія тощо).

НЕПЕРЕСІЧНІ МНОЖИНИ - множини, які не мають спільних елементів. Напр., множина М називається непересічною з множиною N, якщо М ∩ N = 0, де ∩ -знак перетину, 0 - символ порожньої множини, тобто класу, який не містить жодного елемента. Чит.: «М і N порожнє».

НЕПЕРЕРВНІСТЬ ПОДІЛУ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ - одна із вимог до логічної операції поділу обсягу поняття, яка забезпечує послідовність поділу шляхом переходу до найближчого видового поняття. Недотримання цієї вимоги призводить до помилки в поділі, яку іменують «стрибок у поділі».

НЕПОВНА АНАЛОГІЯ - вид традуктивного міркування, в якому висновок отримують на підставі подібності предметів у частині їх ознак до ймовірної подібності їх у іншій частині ознак, коли ці інші ознаки уже знайденні в першому предметі, але ще невідомо, чи виявляться вони в іншому предметі.

НЕПОВНА ІНДУКЦІЯ - вид індуктивного міркування, в якому загальний висновок про належність певної ознаки Р усьому класу предметів виводять із засновків, у яких йдеться про частину предметів цього класу.

Схема міркування така:

Б_гмає ознаку Р

52 має ознаку Р

53 має ознаку Р

S_nмає ознаку Р

Предмети S₁, S₂, S₃...S_n належить до класу S.

Мабуть, S має ознаку Р.

НЕПОВНИЙ ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ - такий поділ обсягу поняття, коли в переліку видових понять відсутні деякі видові поняття. Причини неповноти поділу різні: недогляд, незнання, навмисність тощо. Напр., ця помилка має місце в поділі обсягу поняття «неповнозначна частина мови»: «Неповнозначними частинами мови є прийменник, сполучник, частка». Тут пропущено ще одне видове поняття «вигук».

НЕПОРОЖНЯ МНОЖИНА - множина, яка містить хоч би один елемент, що входить у цю множину, і наділений ознакою, характерною для цієї множини. У символічній логіці непорожню множину позначають символом М (перша буква німецького слова Menge, що означає «множина»).

НЕПРАВИЛЬНЕ МІРКУВАННЯ - міркування, в якому припускаються помилки через порушення правил і законів логіки.

НЕПРАВИЛЬНЕ ПОЄДНУВАННЯ СЛІВ - логічна помилка, яка полягає у тому, що в поєднуваних у міркуваннях словах відсутній логічний зв'язок між об’єктами, які ці слова позначають, що призводить до неправильного міркування.

Наприклад: Глухий бачить;

Хто бачить, той чує;

Глухий чує.

НЕПРАВИЛЬНИЙ РОЗПОДІЛ - помилка в розділовому міркуванні, яка виникає тоді, коли в першому засновку, який є розділовим судженням, не перераховуються усі альтернативи.

Наприклад: Усі кути або прямі, або гострі;

Цей кут негострий;

Цей кут прямий.

Висновок у такому міркуванні хибний, оскільки не перелічені всі альтернативи: є ще й тупі кути.

НЕПРЕДИКАТИВНЕ ВИЗНАЧЕННЯ - визначенням якому визначуваний предмет вводиться через множину, до якої цей предмет належить у якості елемента. Напр., «Двійка є таке число, яке будучи додане до самого себе, дає свій точний квадрат».

НЕПРЯМЕ ДОВЕДЕННЯ - доведення, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом доведення хибності антитези. Розрізняють два види непрямого доведення: апагогічне та розділове.

НЕРЕЄСТРУЮЧЕ ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, що відображає ознаки невизначеної кількості предметів, напр., «книга», «зірка», «молекула», «атом» тощо.

НЕРЕЄСТРУЮЧЕ ЗАГАЛЬНЕ СУДЖЕННЯ - загальне судження, в якому що-небудь стверджується або заперечується про

ОБ'ЄКТ - те, що існує поза нами і не залежить від нашої свідомості (зовнішній світ, дійсність, реальність) і є предметом пізнання, практичного впливу.

ОБ’ЄКТИВНА ІСТИНА - такий зміст нашого знання, який відповідає дійсності, об’єктивному світові, який не залежить від волі, бажання суб’єкта пізнавальної діяльності. Істинне те знання, яке вірно відображає дійсність.

ОБ’ЄКТИВНА ЛОГІКА - необхідні (неодмінні, доконечні) закономірності, зв'язки, відношення, які притаманні (іманентні) речам, явищам, процесам розвитку матеріального світу, що існує поза і незалежно від людей. Об’єктивна логіка як наука виходить з того, що всі форми мислення і логічні закони є відображенням у людському мозкові закономірностей зовнішнього світу, який існує поза і незалежно від свідомості.

ОБ’ЄДНАНИЙ МЕТОД ПОДІБНОСТІ Й ВІДМІННОСТІ - один із методів з’ясування причинного зв’язку явищ природи і суспільства.

В основі цього методу лежить правило: якщо ряд випадків, в яких досліджуване явище виникає, мають тільки одну спільну обставину, тоді як ряд інших випадків, в яких те саме явище не виникає, не мають спільних обставин, крім відсутності саме цієї обставини, тоді ця обставина і є причиною спостережуваного явища.

Дослідження за цим методом постають за схемою:

Обставина А є причиною явища а

ОБ’ЄКТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ - природа, суспільство, весь матеріальний світ у його багатоманітності і всезагальності; все, що існує незалежно від людської свідомості і відображаються в ній.

ОБ'ЄКТИВНІСТЬ - властивість правильного мислення відображати об’єктивні причинно-наслідкові зв’язки та відношення предметів та явищ довколишнього світу; невід’ємна якість будь- якої наукової теорії, яка проявляється у тому, що в теорії відображені закономірності, властиві досліджуваним предметам, явищам, а не суб'єктивна думка (гадка); те, що існує в дійсності, незалежно від свідомості - матерія, природа, суспільство. У широкому розумінні, об’єктивність - це характеристика матеріального світу, який не залежить від людської свідомості (уявлень, думок, переконань, бажань, пристрастей, станів, вольових прагнень людини тощо).

ОБ’ЄКТНА МОВА - мова, засобами якої описують певну предметну (позамовну) дійсність. Первісно будь-яка мова є об’єктною (предметною) мовою, оскільки вона створюється для опису позамовних об’єктів.

ОБЛАСТЬ ВИЗНАЧЕННЯ ФУНКЦІЙ - множина об’єктів, яким ставляться у відповідність об’єкти з області значень функції. Область визначення функції репрезентуються формально. Так у записі: f: М → N, f - функція, множина N є областю значення функції f, множина М - область визначення цієї функції. Іншими словами, область визначення функції - це множина предметів, які можуть поставати у якості значень для незалежних змінних.

ОБЛАСТЬ ДІЇ КВАНТОРА - та частина формули, на яку поширюється відповідний квантор. Напр., у формулі ∀_x(Q(_x) → 3_yS(^_y)) область дії квантора загальності поширюється на всю формулу (на це вказують зовнішні дужки), а область дії квантора існування 3 (у) поширюється тільки на підформулу, що займає місце після знаку →, тобто 3_yS(^_y).

ОБЛАСТЬ ЗНАЧЕНЬ ФУНКЦІЙ - множина об’єктів, які ставлять у відповідність об’єктам з області визначення функції. У записові: f: М → N, f - функція, множина М - область визначення цієї функції, а множина N є областю значення функції f. Іншими словами, область значень функції - це множина предметів, котрі ставляться у відповідність предметам з області визначення функції.

ОБЛАСТЬ ПРЕДМЕТІВ - термін прикладного числення предикатів для уточнення кола предметів, які можуть бути значеннями для предметних і предикатних змінних. У логіці класів область предметів називають «універсумом» і позначають одиницею, на відміну від порожнього класу, який позначається нулем.

ОБМЕЖЕННЯ (ПОНЯТТЯ) - логічна дія, внаслідок якої відбувається перехід від поняття з більшим обсягом (роду) до поняття з меншим обсягом (виду) через додавання до змісту вихідного (обмежуваного) поняття однак, які стосуються лише частини предметів, що входять у обсяг вихідного поняття. Тобто, щоб обмежити обсяг поняття, треба до ознак вихідного поняття долучити нові ознаки, властиві тільки частині предметів, що відображені вихідним поняттям.

ОБМЕЖУВАЛЬНЕ СУДЖЕННЯ - судження, в якому заперечення стоїть не перед зв’язкою, а перед предикатом. Формула такого судження: «S є не-Р» («Троянда є не-автомобіль»). До обмежувальних суджень належать також судження, які в своїй мовній оболонці містять слова «тільки», «тільки один» тощо (напр., «Тільки народна революція змінить теперішній політичний режим в Україні»).

ОБСЯГ ПОНЯТТЯ - множина (клас) предметів, кожен з яких має ознаки відображенні в змісті поняття. Інакше кажучи, обсяг поняття - це сукупність або множина предметів, що мисляться в даному понятті.

ОБСЯЖНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ КАТЕГОРИЧНОГО СУДЖЕННЯ - витлумачення суджень у термінах класів. Напр., обсяжно проінтерпретувати категоричне судження «7 є просте число», означає прочитати його так: «7 включається у клас простих чисел».

ОДИНИЧНА МНОЖИНА - множина, яка містить один єдиний елемент. Позначається: {а}.

Розрізняють: елемент а; множина {а}, яка містить єдиний елемент а; множина {{а}}, єдиним елементом якої є множина {а}.

ОДИНИЧНЕ ВИСЛОВЛЕННЯ - будь-яке висловлення про індивід, напр., «Арістотель - фундатор традиційної логіки».

ОДИНИЧНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, обсяг якого складається лише з одного єдиного предмета або з однієї множини однорідних предметів, що мисляться як єдине ціле (напр., «ріка Прут», «ріка Дністер», «Щецинський ліс» тощо).

ОДИНИЧНЕ СУДЖЕННЯ - судження, в якому що-небудь стверджується або заперечується про окремий предмет (сукупність предметів) у цілому. Напр., «Чернівці - обласний центр Північної Буковини», «Українська Повстанська Армія воювала проти загарбників» тощо).

ОДНО-ОДНОЗНАЧНА ВІДПОВІДНІСТЬ - це така попарна відповідність між елементами двох множин предметів, коли кожному елементові першої множини співставлений один єдиний елемент другої і навпаки; при цьому різним елементам однієї множини співставляються різні елементи іншої множини. Напр., стадо з 4-х корів і гай із 4-х кущів. Кожна корова прив'язана до окремого куща є парою (корова і кущ). Це і буде взаємно- однозначною відповідністю.

ОДНО-БАГАТОЗНАЧНА ВІДПОВІДНІСТЬ - така відповідність між елементами двох множин, коли кожному елементові першої множини співставлено більше одного елемента другої множини, але для кожного елемента другої множини співставляється тільки один елемент першої множини.

ОДНОЗНАЧНІСТЬ ДУМКИ - усталеність, визначеність, точність думки в процесі міркування. Ця вимога зумовлена формально-логічним законом тотожності.

ОДНОЗНАЧНІСТЬ ЗНАКА - властивість знака мати точно визначене одне-єдине значення в межах міркування, теорії.

ОДНОМІСНИЙ ПРЕДИКАТ - предикат, якому відповідає пропозиційна функція з одним незаповненим місцем. Напр., «х є ріка».

ОЗНАКА - все те, в чому предмети, явища подібні (схожі) або відмінні (різняться) між собою. Іншими словами, ознака - це показник предмета чи явища, за яким можна впізнати, визначити, описати предмет чи явище.

ОЗНАКА ІСТОТНА (сутнісна) - ознака предмета думки, яка неодмінно належить предмету чи явищу і виражає його внутрішню природу, його сутнісне; ознака, що належить предмету за будь-яких умов.

ОЗНАКА НЕІСТОТНА - ознака предмета думки, що може належати або не належати предметові, тобто яка не пов’язана з його сутністю.

ОЗНАКИ ПРЕДМЕТА - це риси, які виражають подібність або відмінність предметів і відображаються у змісті поняття.

ОЗНАКА, ЯКА НЕ Є ВІДМІТНОЮ - ознака, яка належить не тільки даному предметові, а й іншим предметам. Напр., теплопровідність, не є відмітною ознакою металів, оскільки вона притаманна (властива) багатьом іншим станам речовини.

ОМОНІМІЯ - логічна помилка, яка постає унаслідок того, що одне й те саме за звучанням слово в одному і тому самому міркуванні вживається для позначення різних понять (напр., коса - знаряддя для косіння і коса - те, що сплетено із волосся). Омонімія призводить до логічної помилки «почетверіння термінів». Софізми також побудовані на омонімії. Іншими словами, омоніми - це слова, що однаково звучать, але виражають зміст різних понять.

ОПЕРАТОР - символ або комбінація символів, що вжиті разом зі змінними, сталими чи формами, дають нову сталу або форму. До числа операторів належать: а) пропозиційні зв’язки, напр., Л (кон'юнкція), V (диз'юнкція), → (імплікація), ~ (заперечення); б) квантори - УДквантор загальності), ЗДквантор існування); в) прості оператори (напр., оператор абстракції - λ (ламбда-оператор); оператор дескрипції 1 (йота-оператор).

ОПЕРАТОР АБСТРАКЦІЇ - логічний символ, що виражає операцію абстрагування функції як особливого абстрактного об’єкта. Цей оператор позначають грецькою літерою λ, справа якої пишуть змінні.

ОПЕРАТОР ДЕСКРИПЦІЇ, АБО ЙОТА-ОПЕРАТОР - оператор, за допомоги якого утворюють терми з пропозиційних функцій. Оператор дескрипції позначається перевернутою грецькою буквою 1 - йота. Напр., якщо Л(_Ж) є одномісний предикат, то утворений з нього за допомоги оператора дескрипції терм записується так: 1_ЖЛ_Ж, який читається: «той предмет х, який має властивість А». Вираз 1_Х читається: «той х, який». Оператор дескрипції зв’язує в предикатах змінні, що стоять безпосередньо за ним.

ОПЕРАТОР НЕВИЗНАЧЕНОЇ ДЕСКРИПЦІЇ - оператор, за допомоги якого з будь-якого одномісного предиката A(_x) з не порожньою множиною істинності можна утворити вираз η_xΛ(_x), який позначає якийсь (фіксований, але точно не визначений) предмет із предметної області х, який має властивість А, де грецькою буквою η (ета) позначають оператор невизначеної дескрипції. Оператор невизначеної дескрипції зв’язує у предикатах змінні, які стоять безпосередньо за ним.

ОПЕРАЦІОНАЛЬНЕ (ОПЕРАЦІЙНЕ) ВИЗНАЧЕННЯ - визначення тих чи тих об’єктів через опис спеціальних для них операцій; це - вид визначення через найближчий рід та видові ознаки, де видовою ознакою є вказівка на операції, за допомоги яких можна розпізнати той чи той предмет. Іншими словами, це вид неявного визначення, у дефінієнсі якого вказується на спосіб утворення чи походження предмета думки, що мислиться у дефінієндумі. Напр., «Речовина, яка забарвлює лакмус у червоний колір, є кислота».

ОПЕРАЦІЯ - дія або послідовність дій, скерованих на розв’язання певного завдання; елемент числення; команда для ЕОМ. Логічними операціями є абстрагування, аналіз, синтез, узагальнення, обмеження, визначення, поділ тощо.

ОПИС - один із пізнавальних прийомів, який полягає в перелікові низки ознак предмета з метою виділення його з множинних подібних (схожих) на нього предметів. Застосовується тоді, коли неможливо віднайти видову відмінність, а отже, відсутня можливість визначити предмет через рід та видову відмінність.

ОПИС СТАНУ - можливі ситуації розподілу істиннісних значень атомарних висловлень певної мови. Напр., для двох атомарних висловлень «А» та «В», що входять до складу імплікативного висловлення «А → В», можливими є тільки чотири ситуації розподілу істиннісних значень у двозначній логіці: 1) Якщо А є істинним, то В є істинним; 2) Якщо А є істинними, то В є хибним; 3) Якщо А є хибним, то В є істинним; 4) Якщо А є хибним, то В є хибним. Така комбінація називається описом стану. Якщо кількість атомарних висловлень дорівнює п, то можна отримати 2ⁿ опису стану.

Повний опис стану для певної мови можна отримати, якщо взяти всі атомарні висловлення цієї мови і задати для них розподіл істиннісних значень.

Ідея Г. Лябніца про можливий світ конкретизується поняттям опису стану. Можливий світ задається певним описом стану. Один із описів стану відповідає реальному світу.

ОПИСОВЕ СУДЖЕННЯ - просте судження, в якому суб’єктом постає єдино існуюче уявлення (Напр., «Це є біле»).

ОПОНЕНТ - той, хто заперечує, піддає сумніву істинність тези, яку висуває пропонент.

ОПОСЕРЕДКОВАНЕ ДЕДУКТИВНЕ МІРКУВАННЯ - це такий умовивід, який складається з двох і більше засновків.

ОПОСЕРЕДКОВАНЕ ЗНАННЯ - знання, отримане в результаті логічного міркування на підставі попереднього знання, накопиченого в процесі суспільного виробництва і наукового дослідження, на відміну від безпосереднього знання, одержаного через сприйняття та уявлення.

ОПОСЕРЕДКОВАНІСТЬ - пізнання тих чи тих сторін речі (думки) на підставі дослідження зв’язку цієї речі (думки) з іншими речами (думками). Наприклад, знання про те, що ртуть пружна, можна отримати шляхом її стиснення. Але це знання можна отримати і опосередковано побудувавши умовивід: «Усі рідини пружні; ртуть - рідина; отже, ртуть пружна».

ОПОСЕРЕДКОВАНИЙ УМОВИВІД - міркування в якому висновок робиться на підставі кількох засновків. Наприклад:

(1) Усі прості числа діляться тільки на самих себе й одиницю;

(2) 7 - просте число;___________

7 ділиться само на себе і на одиницю.

Висновок тут отримано з двох засновків: (1) і (2).

ОСНОВА ПОДІЛУ - це ознака, за якою здійснюється поділ поняття. Іншими словами, основа поділу обсягу поняття - це ознака, яка уможливлює розподіл обсягу родового поняття на споріднені види. Щоб здійснити правильний поділ, треба щоб ознака була істотною.

ОСНОВНА ПОМИЛКА (лат. error fUndamentalis) - логічна помилка в доведенні, породжена порушенням вимоги закону достатньої підстави в процесі аргументації. Суть її в тому, що теза обґрунтовується хибними аргументами.

ОРДИНАРНА МНОЖИНА - множина, що не містить себе в якості одного із своїх елементів (напр., множина всіх книг не є книгою, множина всіх літаків не є літаком тощо).

ОСЛАБЛЕНИЙ ВИСНОВОК - висновок деяких модусів силогізму, коли із засновків можна було б вивести загальний висновок, а доводиться виводити частковий висновок. Напр., висновок за модусом Darapti (AII). Висновок дещо ослаблений, але не помилковий.

ОСМИСЛЕНИЙ - той, що відображає головне, вирішальне, істотне в предметах і явищах на підставі досвіду чи розмірковування.

ОСОБЛИВЕ - властивості, за якими виокремлюються класи (множини) предметів, що входять у класи (множини) предметів, які утворені за більш загальними властивостями.

ОСТЕНСИВНЕ ВИЗНАЧЕННЯ - вид неявного визначення, яке здійснюється за допомоги демонстрації предмета (вказівки на предмет), що позначається певним терміном. Контекстом такого визначення є ситуація, в якій подибується цей предмет.

П

ПАМ'ЯТЬ (у широкому розумінні слова) - здатність будь- якого об’єкта закріплювати, зберігати отриману інформацію і видавати її за вимогою; пам'ять людини - це накопичення людиною минулого досвіду, збереження і відтворення отриманої інформації з метою перетворення природи і самої людини. Психічна і мисленнєва діяльність неможливі, якщо б мозок не мав здатності до запам’ятовування отриманої інформації. Фізіологічною основою пам’яті є утворення нервових зв'язків у корі головного мозку в результаті впливу на органи чуттів якихось об’єктів, збереження цих зв'язків і відтворення їх у випадку потреби. Розрізняють чотири види пам’яті: рухливу (довготривалу), образну, словесно-логічну та емоційну. Словесно-логічна пам'ять - це специфічно людська пам'ять. Вона містить у собі не тільки чуттєві образи, а й головне - думки, тобто судження, умовиводи, поняття, що постають у словесній оболонці. Помічником мозку в процесі запам’ятовування є речові моделі пам'яті, починаючи від зарубок на деревах, клинописних знаків на глиняних дощечках тощо, аж до природних і штучних знакових систем (мов).

ПАРАДЕЙГМА - термін, який у логіці Арістотеля позначав міркування за аналогією. Наприклад:

Війна фіванців з фокійцями є зло.

Війна фіванців з фокійцями є війна із сусідами.

Війна із сусідами є зло.

Війна афінян з фіванцями є війна із сусідами.

Війна афінян з фіванцями є зло.

Парадейгма не дає достовірного висновку. Хід думки в парадейгмі постає від часткового до ймовірного (можливого), а відтак від цього загального ймовірного до нового часткового. За Л. Вітгенштайном, «парадейгма» - це схема впливу структури мови на структуру мислення.

ПАРАДИГМА (від грец. παρaδειγμα - взірець, приклад) - система усталених теоретичних, методологічних, світоглядних тверджень і настанов, що правлять за модель чи стандарт для наукового дослідження у межах саморозвитку науки, і приймаються за основу подальшої наукової діяльності.

ПАРАДОКС (гр. παρα - проти, δoξα - загальноприйнята думка (закон) - міркування, що призводить до взаємовиключних результатів, які однаковою мірою доводжувані, і які не можливо віднести ні до числа істинних, ні до числа хибних; твердження, яке суперечить основним законам логіки - тотожності, суперечності, виключеного третього. Іншими словами, міркування, яке призводить до двох протилежних висновків, які суперечать життєвому досвідові та загальновизнаним істинам.

За структурою парадокс постає у формі поєднання двох протилежних тверджень, кожне з яких може бути переконливо обґрунтованим. Парадоксальність є однією із явних ознак проблемогенності, стимулом розвитку знання.

ПАРАДОКСИ МАТЕРІАЛЬНОЇ ІМПЛІКАЦІЇ - невідповідність визначення формули матеріальної імплікації A→B (Якщо А, то В) в математичній логіці звичному розумінню смислу, який зазвичай вкладається в операцію логічного випливання однієї думки з іншої, пов’язаних змістовно сполучником «якщо..., то...».

Парадокси матеріальної імплікації:

1) з хибного висловлення випливає будь-яке висловлення;

2) істинне висловлення випливає з будь-якого висловлення.

Парадокси матеріальної імплікації засвідчили, що матеріальна імплікація не є адекватним засобом подання умовного зв’язку, а отже, і подання відношення логічного слідування (випливання).

ПАРАЛОГІЗМ - це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка постає унаслідок порушення законів і правил логіки та призводить до хибних висновків, на противагу софізмові - помилки, зробленої з наміром ввести будь-кого в оману.

ПАРАМЕТР (грец. παραμετρεω - той, що відміряє) - величина, числове значення якої постійно зберігається впродовж розв’язування певного завдання (задачі). У логіці параметрами називають сталі (константи).

ПЕРЕДБАЧЕННЯ - твердження, яке приймається за можливо істинне, поки не буде встановлена істина.

ПЕРЕТВОРЕННЯ ВИСЛОВЛЕНЬ - отримання із одних висловлень інших, їм рівносильних, шляхом застосування до них певних логічних операцій. Шляхом перетворення складне висловлення можна зводити до рівносильної йому нормальної форми. До правил перетворення належать такі операції:

1) зі знаком ∧ («і») та V («або») можна діяти як в алгебрі, користуючись законами комутативності, дистрибутивності, асоціативності;

2) ~~А (подвійне заперечення) можна замінити на А (ствердження);

ПЕРЦЕПЦІЯ ( лат. perception - сприйняття) - чуттєве сприйняття, джерело і основа мислення.

ПЕРША ФІГУРА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧНОГО СИЛОГІЗМУ - така фігура простого категоричного силогізму, в якій середній термін М є суб’єктом у більшому засновку і предикатом у меншому засновку. Схема першої фігури:

Має 4-и правильні модуси: Barbara, Celarent, Darii, Ferio.

Щоб отримати правильний висновок за першою фігурою, треба дотримуватись двох спеціальних правил цієї фігури: 1) більший засновок має бути судженням загальним; 2)менший засновок повинен бути судженням ствердним.

«ПІДМІНА ТЕЗИ» (лат. ignoratio elenchι) - логічна помилка в доведенні, зумовлена порушенням закону тотожності в процесі доведення. Суть помилки: почавши доведення сформульованої тези, через деякий час у ході цього доведення починають доводити вже іншу тезу, яка подібна до сформульованої тези, але відмінна за змістом.

ПІДМНОЖИНА ПЕВНОЇ МНОЖИНИ - така множина, усі елементи якої є елементом іншої множини. Підмножина - це частина якоїсь множини, яка містить елементи, що мають деякі відмітні ознаки. Якщо підмножину позначити буквою M₁, а множину, в яку входить підмножина, буквою М, при цьому кожний елемент множини M₁ є елементом множини М, то символічно зв'язок підмножини із множиною можна подати так: M₁ ⊆ М. Якщо підмножиною є сама множина М, то цей зв'язок подають так:

ПІДПОРЯДКОВАНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, обсяг якого входить як частина в обсяг іншого поняття (підпорядковуючого). (Напр., «трикутник» є підпорядкованим поняттям стосовно поняття «геометрична фігура»).

ПІДПОРЯДКОВУЮЧЕ ПОНЯТТЯ - поняття, обсяг якого включає в себе обсяг іншого поняття в якості своєї частини (Напр., поняття «література» є підпорядковуючим поняттям щодо поняття «художня література»).

ПІДПОРЯДКУВАННЯ ПОНЯТЬ - це таке відношення між поняттями, коли обсяг одного поняття (підпорядкованого) входить у обсяг іншого поняття (підпорядковуючого). Напр., поняття «логіка» і «класична логіка» перебувають у відношенні підпорядкування: обсяг поняття «класична логіка» входить в обсяг поняття «логіка», тобто обсяг поняття «класична логіка» підпорядковується поняттю «логіка». У математичній логіці відношення підпорядкування подається символічно формулою:

- висловлення, а знак «с» замінює вираз «міститься в..». Чит.: «А міститься в В».

Операції з підпорядкованим і підпорядковуючим поняттями здійснюється за правилами:

ПІДПОРЯДКУВАННЯ СУДЖЕНЬ - відношення, яке існує між загальноствердним та частковоствердним і загальнозаперечним та частковозаперечним категоричними судженнями (А - І та Е - О). Наприклад: (А) «Усі філософи мудрі» та (І) «Деякі філософи мудрі» і (Е) «Жоден філософ не є мудрим» та (О) «Деякі філософи не є мудрими».

Операції з цими судженнями підлягають певним правилам:

• З істинності підпорядковуючого загального судження випливає істинність підпорядкованого часткового судження;

• З хибності підпорядкованого часткового судження випливає хибність загального підпорядковуючого судження;

• З істинності часткових підпорядкованих суджень не випливає з необхідністю істинність підпорядковуючих загальних суджень (тут має місце невизначеність («і» або «х»);

• З хибності загальних підпорядковуючих суджень не випливає з необхідністю хибність часткових (підпорядкованих) суджень (тут має місце невизначеність («і» або «х»).

ЩДПРОТИЛЕЖНІ (СУБКОНТРАРНІ) СУДЖЕННЯ - частковоствердні та частковозаперечні категоричні судження про предмети одного й того ж самого класу. Формули цих суджень: (І) «Деякі S суть Р» та (О) «Деякі S не суть Р». Наприклад: (І) «Деякі

школярики є відмінниками навчання» та (О) «Деякі школярики не є відмінниками навчання».

Підпротилежні (субконтрарні) судження підлягають певним правилам:

• із істинності одного підпротилежного судження не випливає хибність іншого підпротилежного судження, яке може бути як істинним так і хибним; обидва підпротилежні судження можуть бути істинними;

• якщо одне підпротилежне судження хибне, то інше підпротилежне судження істинне; обидва підпротилежні судження не можуть бути хибними, одне із них неодмінно істинне.

ПІДСТАВА (ОСНОВА) - частина умовного судження, в якій відображається умова, від якої залежить істинність наслідку (висновку). Із істинності підстави випливає істинність наслідку, але хибність підстави не зумовлює хибності наслідку.

ПІДСТАВА (АРГУМЕНТ, ДОКАЗ) ДОВЕДЕННЯ - твердження, істинність якого перевірена і доведена практикою.

ПІДСТАВА І НАСЛІДОК - категорії, що відображають одну із форм загального взаємозв’язку між предметами і явищами. Суть цього взаємозв’язку в наступному: предмет, що вважається підставою, з необхідністю викликає появу іншого предмета, який називають наслідком. Ці категорії є відносними, оскільки те, що в певний момент є наслідком, може стати і стає підставою для нового наслідку.

ЩДФОРМУЛА ПЕВНОЇ ФОРМУЛИ - формула, яка використовується для побудови певної формули, включаючи і саму цю формулу. Напр., підформулами формули р ∧ (qV r) будують формули р, q, r, q V r, та p ∧ (q V r). Іншими словами підформулою певної формули є формула, що є частиною цієї формули, включаючи й саму цю формулу.

«ПІСЛЯ ЦЬОГО, ОТЖЕ, З ПРИЧИНИ ЦЬОГО» - логічна помилка, що виникає унаслідок порушення закону достатньої підстави в процесі індуктивного доведення. Джерело помилки - змішування причинного зв’язку з простою послідовністю у часі.

ПЛЕОНАЗМ У ВИЗНАЧЕННІ - логічна помилка у визначенні, коли в дефінієнсі (визначаючих поняттях) вказується ознака, яка притаманна усім предметам певного класу, але ця ознака не є істотною. Визначаючи, наприклад, паралелограм, як чотирикутник, в якому протилежні сторони паралельні, а діагоналі взаємно діляться навпіл, маємо плеоназм, тому що до правильного визначення паралелограму додається зайва ознака, що належить усім паралелограмам, але не є істотною для них. Такою зайвою ознакою є, у цьому випадку, мати діагоналі, які взаємно діляться навпіл. Долучення до визначаючих істотних ознак цієї ознаки навіює хибну думку, нібито є і такі чотирикутники, в яких протилежні сторони паралельні, а діагоналі не ділять одна одну навпіл.

ПОВНА ІНДУКЦІЯ - міркування, в якому на підставі знання про наявність певної ознаки в кожного без винятку предмета певної множини (класу) робиться висновок про належність цієї ознаки усій множині (класу) предметів.

ПОВНА ВИПЕРЕДЖЕНА НОРМАЛЬНА ФОРМА - така випереджена нормальна форма формули, в якій жоден квантор не має правіше від себе квантора вищого типу, напр.: ∀_x∃_xA(_xy).

ПОВНА, АБО УНІВЕРСАЛЬНА МНОЖИНА - множина, яка є предметом вивчення тієї чи тієї конкретної науки. Напр., множина зірок, що досліджується астрономією, множина видів рослин, що вивчається в ботаніці тощо.

ПОВНИЙ СИЛОГІЗМ - силогізм, в якому є два засновки і висновок.

ПОВНІСТЮ УПОРЯДКОВАНА МНОЖИНА - така множина, яка сама має перший елемент і кожна її непорожня підмножина містить перший елемент. За приклад може слугувати множина всіх парних чисел, розташованих у порядку зростання.

ПОВНОТА - один із металогічних принципів побудови аксіоматичних теорій, згідно з яким усі істинні висловлення теорії мають бути доводжуваними.

ПОВНОТА СИСТЕМИ АКСІОМ - властивість системи аксіом, згідно з якою істинні формули мови певної системи є вивідними.

ПОДІЛ - логічна операція, в результаті якої здійснюється перехід від родового поняття до множини видових понять. Іншими словами,

ПОЗИТИВНА ФОРМА УМОВНОГО СИЛОГІЗМУ - міркування, в якому менший засновок і висновок - ствердні судження. Схема міркування така:

Якщо А суть В, то С суть Д

А суть В

С суть Д

ПОЛІЛЕМА - умовно-розділовий умовивід, в якому умовний засновок передбачає залежність від підстави двох, трьох і більше наслідків.

ПОЛІТОМІЯ - багаточленний поділ обсягу поняття.

ПОЛІСИЛОГІЗМ - складний силогізм; поєднання кількох простих силогізмів таким чином, що висновок попереднього силогізму стає одним із засновків наступного.

Напр.: Усі українці - талановиті.

Усі талановиті - мудрі.

Усі українці - мудрі.

Усі мудрі - філософи.

Усі українці - філософи.

ПОНЯТТЯ (у вузькому розумінні) - форма думки, в якій відображаються найістотніші й найзагальніші ознаки предметів і явищ об’єктивної дійсності. Засобами фіксації понять у науці, мистецтві, техніці тощо є терміни. Поняття - це думка, а термін - ім’я думки.

ПОНЯТТЯ (у широкому розумінні) - цілісна система суджень, в яких що-небудь стверджується про відмітні ознаки досліджуваного об’єкта; ядром або стрижнем цієї системи є судження про найзагальніші та найістотніші ознаки цього об’єкта.

ПОПУЛЯРНА ІНДУКЦІЯ - міркування, в якому шляхом переліку вказується на наявність певної ознаки у деяких предметів певного класу і на цій підставі робиться висновок про належність цієї ознаки в усіх предметів цього класу.

ПОРІВНЯННЯ - логічний прийом, за допомоги якого встановлюється тотожність і відмінність ознак предметів і явищ дійсності.

ПОРІВНЯННЯ - пізнавальний прийом, що застосовується для образної характеристики предмета. Порівнюється однорідні предмети з метою встановлення їх подібності й відмінності.

ПОРІВНЯННІ ПОНЯТТЯ - категорія понять, обсяги яких повністю або частково збігаються. Порівнянні поняття поділяють на дві групи: сумісні й несумісні.

ПОРОЖНЯ (ПУСТА) МНОЖИНА - множина, що не містить жодного елемента. Символічно така множина позначається символом 0. Порожня множина є підмножиною будь-якої множини.

ПОРОЖНЄ (ПУСТЕ) ПОНЯТТЯ - поняття, яке не відображає жодного об’єкта, напр., поняття «круглий квадрат», «хорда трикутника», «прямокутна лінія», «квадратне коло» тощо.

ПОРЯДОК ФУНКЦІЇ - число всіх змінних, від яких суттєво залежить функція.

ПОСЛІДОВНІСТЬ МИСЛЕННЯ - така властивість правильного логічного мислення, яка свідчить про те, що міркування вільне від внутрішніх суперечностей про один і той самий предмет, взятий в один і той самий час і в одному і тому самому відношенні. Послідовність мислення - одна із рис правильного мислення, суть якої в тому, що думки у міркуванні так пов’язані між собою, що зміст кожної нової думки з необхідністю випливає із попередньої думки.

ПОСЛІДОВНІСТЬ ПОДІЛУ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ - такий хід поділу обсягу поняття, коли члени поділу (видові поняття) є найближчими співпорядкованими видами діленого поняття.

«ПОСПІШНЕ УЗАГАЛЬНЕННЯ» - логічна помилка, пов’язана із порушенням закону достатньої підстави в процесі індуктивного міркування. Суть помилки полягає у тому, що у засновках не враховуються усі обставини, які є причиною досліджуваного явища.

ПОСТУЛАТ (від лат. postulatum - вимога) - вагоме й обґрунтоване вихідне твердження, яке приймається без доведення в межах певної дедуктивно побудованої теорії.

ПОТЕНЦІЙНА НЕСКІНЧЕННІСТЬ - прийняте в математиці та математичній логіці поняття про нескінченну множину здійсненних можливостей, кожна з яких в окремішності, як і будь-яке їх скінченне число, здійсненна, на відміну від актуальної, тобто завершеної, скінченної нескінченності. Потенційна нескінченність - безмежний процес побудови об’єктів, тобто такий процес, який не має останнього кроку.

ПОТУЖНІСТЬ МНОЖИНИ - те спільне, що є в усіх множин, еквівалентних цій множині. Інакше кажучи потужність множини - це кількість елементів, з яких складається відповідна множина. Дві множини рівнопотужні (еквівалентні), якщо між ними є взаємооднозначна відповідність. Дві множини, рівнопотужні деякій третій множині, є самі рівнопотужними. Якщо деякі дві множини рівнопотужні, то і множина всіх підмножин кожної з цих множин також рівнопотужні. Множина усіх підмножин деякої даної множини має потужність більшу за саму цю множину.

«ПОЧЕТВЕРІННЯ ТЕРМІНІВ» - логічна помилка, спричинена недотриманням першого правила силогістичного міркування, яке вимагає, щоб у будь-якому категоричному силогізмі було три і тільки три терміни: більший (Р), менший (S) і середній (М).

Напр.: Усі метали (М) - прості тіла (Р);

Латунь (S) - метал (М)

Латунь (S) - просте тіло (Р).

Висновок цього силогізму є хибний, оскільки латунь - не просте тіло, а сплав міді і цинку, отже, латунь є складним тілом. За цих умов поняття «метал», що є середнім терміном (М) у структурі цього міркування, має два значення: «метал - хімічний елемент» і «метал - сплав металів», а тому воно не може виконати роль середнього терміну, тобто поняття, що чітко виражає особливе, і крайні терміни із-за цього залишаються не пов’язаними між собою. Отже, причиною логічної помилки є з’ява (зумисна чи ненавмисна) четвертого терміна.

ПОЯСНЕННЯ (від лат. explanatio) - логічний прийом, за допомоги якого предмет визначається не цілком, а лише в одному якомусь певному відношенні та відповідною метою, щоб підготувати грунт для певного логічного визначення.

У широкому розумінні, пояснення - це особлива функція розуму. Завдяки поясненню те чи те явище стає зрозумілим. Науковому поясненню передували міфологічне і релігійне пояснення природних і соціальних подій, процесів тощо. При прийняті рішень перевага надається науковому поясненню.

У сучасній науці переважає дедуктивно-номологічне пояснення, яке підводить пояснювальне явище під закон, спираючись при цьому на неодмінний зв'язок між причиною і наслідком. Дедуктивно-номологічне пояснення є логічним виводом, який репрезентує рух від загального до часткового, або підведення часткового твердження під загальне твердження (закон, принцип тощо).

Гуманітарні та суспільні науки послуговуються раціональним і телеологічним поясненням. Раціональне пояснення часто застосовується для реконструкції історичних подій і полягає у з’ясуванні мотивів дій, вчинків історичних осіб: чинив тому так, бо вважав такі дії раціональними. Раціональне пояснення використовується обмежено, бо уявлення про раціональність з плином часу змінюються, і часто-густо наснажене емоційно (люди діють під впливом емоцій). Телеологічне пояснення - це пояснення дій людей згідно з метою, яку вони переслідують у своїх вчинках. Таке пояснення називають інтенціональним, оскільки воно встановлює намір (інтенцію) діючого індивіда. Таке пояснення полягає у з’ясуванні мети дії, вчинку тощо. Логічною формою телеологічного пояснення є «практичний вивід» (від praxis - дія). Один із засновків виражає бажання, другий вказує на дію, яка є способом досягнення бажання; висновок містить повинність (неодмінність) виконання цієї дії. Наприклад: Чиновник хоче поліпшити свій добробут.

Він певен, що досягти цього неможливо, не змінивши місце своєї роботи.

Чиновник повинен змінити місце роботи.

ПРАВДОПОДІБНИЙ УМОВИВІД - міркування, висновок якого містить вірогідне, а не достовірне знання.

ПРАВИЛА ВВЕДЕННЯ - прийняті в символічній логіці правила, які встановлюють умови, за яких можна до доведення приєднати нові висловлення певного виду, що випливають з висловлень, які наявні в доведенні. Ці правила подаються формальними схемами. До цих правил належить:

ПРАВИЛА ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ЧЕРЕЗ РІД ТА ВИДОВУ ВІДМІННІСТЬ:

• Визначення повинно бути сумірним, тобто обсяги визначуваного (Dfd) і визначаючого (Dfn) понять мають бути рівними між собою (взаємозамінні, взаємоперевідні). Якщо обсяг Dfn виявиться більшим за обсяг Dfd, то з’явиться помилка «надто широке визначення». Напр., «Логіка - наука про мислення». Тут має місце зазначена вище помилка: Dfn ширший за обсяг Dfd; Якщо обсяг визначаючого (Dfn) поняття буде вужчим за обсяг визначуваного (Dfd) поняття, то зявиться помилка «надто вузьке визначення». Напр., «Логіка - наука, що вивчає судження».

• Родова ознака повинна вказувати на найближче ширше поняття, а не віддалений рід. Напр., «Іменник - частина мови, яка називає предмет і відповідає на питання хто? або що?». Тут має місце помилка «стрибок у визначенні», оскільки поняття «частина мови» є віддаленим родовим (ширшим) поняттям до поняття «іменник». Найближчим родовим поняттям до поняття «іменник» є поняття «самостійна частина мови».

• Видовою відмінністю має бути ознака або група істотних ознак, властивих даному предметові і відсутніх в інших предметів, які належать до цього роду. Напр., у визначенні «світло - це причина здорових відчуттів» не вказано на істотну ознаку світла, його природу («електромагнітне випромінювання, що виникає за будь-якої зміни електромагнітного поля в часі»).

• Визначення не повинно бути заперечним. Заперечне визначення не розкриває істотних ознак предмета, а вказує на ті ознаки, які йому не належать. Напр., «логіка - це не математика». Це визначення не розкриває суті поняття «логіка», а лише зазначає, що зміст цього поняття не містить ознак математики.

• Визначення має бути чітким і однозначним. Це правило вимагає чіткості визначень, вичерпного переліку істотних ознак предметів. Правило забороняє вживати омонімічні терміни. За цим правилом Dfn не повинен містити двозначності. Нечіткість має місце, напр., у визначенні «Діти - це квіти життя», оскільки не розкривається зміст поняття «діти».

• У визначенні не має бути кола, тобто Dfn не повинен залежати від Dfd. У разі порушення цього правила, виникає помилка, яка має назву «коло у визначенні», різновидом якої є «тавтологія» (idem per idem - «те саме через те саме»). Прикладам цієї помилки є визначення: «Світло є світловий рух променів».

ПРАВИЛА ПОДІЛУ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ:

• Поділ повинен бути сумірним, тобто сума членів поділу має дорівнювати обсягу діленого поняття. Недотримання цього правила призводить до помилок, які носять назву «надто широкого» або «надто вузького поділу». Якщо сума обсягів членів поділу ширша за обсяг діленого поняття, то має місце помилка «надто широкий поділ», оскільки зайвий член поділу неприпустимо

розширює обсяг діленого поняття. Напр., «Самостійні частини мови - це іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник». Тут зайвий член поділу «прийменник». Якщо ж сума членів поділу не вичерпує обсяг діленого поняття, то має місце помилка «надто вузький поділ» або «неповний поділ». Напр., «Трикутники бувають гострокутні й тупокутні». Такий поділ є неповним, оскільки сума обсягів членів поділу менша за обсяг діленого поняття «трикутник», тобто звужується його обсяг.

• Поділ понять повинен здійснюватись за однією основою (ознакою). Якщо порушити це правило, з’явиться помилка, яку можна іменувати «поділ за різними основами». Напр., «На мітингу були присутні жінки, чоловіки, нашоукраїнці та регіонали». В основу поділу покладено тут дві далеко нетотожні ознаки - основи: стать та партійна належність.

• Основою поділу має бути чітко визначена істотна ознака. Якщо за основу поділу взяти випадкову або надуману ознаку, то такий поділ призведе до помилки, яку називають «підміна підстави поділу».

• Члени поділу мають виключати один одного, тобто їхні обсяги не повинні мати спільних елементів. Напр., «Міжнародні договори бувають усні, письмові, довгострокові та міждержавні». Обсяги членів поділу перебувають у відношенні перетину. Такий поділ є логічно некоректним, оскільки унеможливлює виявлення усіх підмножин (видів) певної множини (роду).

• Поділ має бути неперервним, тобто члени поділу мають бути однопорядковими видами. Кожне видове поняття має бути найближчим видом певного роду. Порушення цього правила призводить до логічної помилки «стрибок у поділі». Поділ обсягу поняття «речення» на прості і складносурядні є помилковим, бо пропущено одне із видових понять - «складні речення» і включено речення, яке є видом складного речення. Тобто, нами здійснено «стрибок» через найближчий вид родового поняття.

ПРАВИЛА РІВНОСТІ - правила математичної логіки, які

471

ПРАВИЛЬНІСТЬ ТА ІСТИННІСТЬ - іманентні характеристики висловлень і міркувань. Правильним вважається висловлення, якщо воно побудоване за правилами побудови виразів мовою відповідної логічної системи. Неправильним визнається висловлення, якщо воно побудоване з порушенням правил побудови виразів мовою відповідної логічної системи.

Істинним є таке висловлення, у якому з’єднано те, що з’єднане в дійсності й роз’єднано те, що роз’єднане в дійсності. Хибним є таке висловлення у якому з’єднано те, що роз’єднане в дійсності, і роз’єднано те, що з’єднане в дійсності.

Отже, логічна правильність висловлень стосується форми вираження змісту, а логічна істинність висловлень залежить від об’єктивності оформленого змісту.

Логічно правильне міркування - міркування побудоване згідно з правилами і законами логіки. Логічно неправильне міркування - міркування побудоване з порушенням відповідних правил і законів логіки. Іншими словами, міркування є правильним тоді і тільки тоді, коли його висновок є логічним наслідком із засновків завдяки дотримання законів і правил логіки. Неправильним є міркування тоді і тільки тоді, коли висновок не є логічним наслідком із засновків через порушення правил і законів логіки.

Істинним вважається міркування тоді, коли зміст висловлень, що входять до його складу, відповідає тим зв’язкам і відношенням, які мають місце в об’єктивній реальності і, навпаки, хибними є міркування тоді, коли зміст висловлень, що входять до його складу, не відповідає тим зв’язкам і відношенням, які мають місце в дійсності.

Отже, правильність і неправильність міркування визначається лише за його логічною формою і не залежить від конкретного змісту висловлень, що входять до його складу, а істинність і неістинність (хибність) міркування визначається конкретним змістом висловлень, що мають місце в об’єктивній реальності.

ПРАКТИКА (грец. πραξις - діяльність) - цілеспрямована діяльність людей, змістом якої є освоєння і перетворення природи та вдосконалення суспільних відносин для задоволення їхніх потреб. Це активна взаємодія суб’єктів і об’єктів, в якій суб’єкти, змінюючи об’єкти, змінюються й самі. Практика - основа існування суспільства, джерело й критерій істинності теорії, пізнання. Практика охоплює предметно-практичну, духовно- теоретичну та духовно - практичну діяльність. Практика - єдиний критерій істинності наших знань, отриманих у процесі пізнавальної діяльності. Наші сприйняття й уявлення - образи предметів і явищ об’єктивної реальності, їх істинність чи хибність визначається практикою. Тільки в практиці людина доводить істинність, дійсність і силу свого мислення.

ПРАКТИЧНЕ МІРКУВАННЯ - міркування, в якому обґрунтовується дія (поведінка) людини. Формою вираження практичного міркування є практичний силогізм (умовивід). Як правило, в першому засновку формуються мета дії (діяльності), у другому - формулюється твердження про засоби (способи) її досягнення (реалізації), а висновком є твердження, в якому стверджують обов’язковість виконання (реалізації) вказаної дії.

Тобто практичне міркування скероване на обґрунтування діяльності людини, її дій в різних ситуаціях. Напр., «Як на мене, за умов жорстокої політичної боротьби політичних партій за долю України бажано було б засобам масової інформації (ЗМІ) глибше висвітлювати життєвий шлях кожного партійного лідера, щоб привернути увагу до їх персони. Якщо не буде адекватної політичної реклами їх життєдіяльності, то не буде відповідної уваги. Тому, вважаю своїм обов’язком зробити їм відповідну рекламу».

Варто, пам’ятати, що практичне міркування описує не дійсний стан речей (справ), а зв'язок між бажаннями, переконаннями, повинністю. Тобто засновки практичного міркування, як правило, містять терміни, які є характерними для опису цілей, бажань, намірів людини.

ПРЕДИКАТ - термін простого категоричного силогізму, що відображає ознаку предмета думки; у структурі простого категоричного силогізму виконує роль більшого терміна. Займає місце предиката у висновку і міститься у більшому засновку силогізму. Позначається символом «Р» (перша літера латинського слова preducatum, що означає «сказане»). Іноді його іменують «присудком судження». Інакше кажучи, предикат - це те, що висловлюється (стверджується чи заперечується) в судженні про суб'єкт, тобто про предмет думки. Напр., у судженні «Українські провладні чиновники грабують населення України» предикат виражений словами «грабують населення України». У символічній логіці предикат іменується пропозиційною функцією від n змінних. Предикат у традиційному розумінні постає тут «пропозиційною функцією від однієї змінної, напр., вираз « ріка» є певним

предикатом; якщо заповнити порожнє місце в цьому виразі іменем «Дністер», то отримаємо речення «Дністер - ріка». Предикат у цьому випадку є функцією від однієї змінної, значенням якої є висловлення (речення). Саме тому логіку предикатів інколи іменують функціональною логікою.

ПРЕДИКАТ ВІД ПРЕДИКАТІВ - логічний вираз, в якому предикати роглядаються як предмети, що служать аргументами предикатів. Напр., вираз вигляду (х) (А → F(_x^) можна розуміти як предикат Р (А, F).

ПРЕДИКАТ СУДЖЕННЯ (логічний присудок) - це поняття, яке відображає властивості, ознаки предмета думки, тобто вказує на те, що саме стверджується чи заперечується про предмет.

ПРЕДИКАТОР - слово або словосполучення, що позначає властивість або відношення, які стверджуються (заперечуються) стосовно об’єкта, відображеного в суб’єкті судження. Напр., в судженні «Київ - столиця України» словосполучення «столиця України» є предикатом або предикатним виразом. У математичній логіці предикаторами називають також функтори, які перетворюють імена в речення напр.:

Отже, предикат - це нелогічний термін, який позначає якусь властивість або відношення. Іншими словами, предикатори - це знаки властивостей або відношень. Предикатори, які виражають властивості, називаються одномісними (напр., «бути мудрим», «бути здібним» - є одномісними предикаторами). Предикатори, які виражають відношення між предметами, називають багатомісними (напр., «бути дочкою», «бути боржником» - є двомісними предикаторами).

ПРЕДИКАЦІЯ - приписування суб’єкту властивостей (ознак), що виражаються предикатом. Якщо в середньовічній логіці детально розроблені такі види предикації, як деномінативна, пряма, сутнісна, формальна, природна та інтелектуальна тощо, то в сучасній логіці функціонують такі види предикації, як включення однієї множини до іншої, належність елемента множині, еквівалентність та багатомісні відношення типу «бути знайомим з...», «знаходиться між...і...» тощо. Іншими словами, в сучасній логіці предикація розглядається як окремий випадок функціональної залежності.

ПРЕДМЕТ - те саме, що й річ, або об’єкт (предмет) пізнання - сторони, властивості і відношення довколишнього світу, виділенні (виокремленні) в процесі практики і перетворенні на обєкти

прикладання пізнавальних зусиль для розкриття їхніх специфічних (особливих) закономірностей і структури. Основою перетворення дійсності на предмет пізнання є її об’єктивна якісна багатоманітність, що породжує різні галузі знання або науки, кожна з яких має свій предмет. Предмет пізнання визначається не якісним розмаїттям світу самого собою, а практичними інтересами людини. Саме тому зміст предмета пізнання будь-якої галузі знання не є незмінним. Постійно постають нові науки зі своїми предметами пізнання. Проте ігнорувати якісну специфіку світу при визначенні предмета пізнання неприпустимо, оскільки можливе змішування предметів пізнання різних галузей. Негативні наслідки змішування предметностей через уявлення про якісну однорідність матеріального світу може призвести до проголошення універсальними науки, які не можуть бути такими в силу своєї предметності (механіка, математика тощо).

ПРЕДМЕТ ДУМКИ - все те, про що можна міркувати.

ПРЕДМЕТНА (ІНДИВІДНА) ЗМІННА - змінна, яка приймає значення із множини, для якої визначений відповідний предикат. Предметні (індивідні) змінні позначаються символами х, у, z. Кожна предметна змінна може приймати різні значення з предметної області контексту, що аналізується, тобто з тієї множини предметів, до яких належить твердження контексту. Предметні змінні служать для позначення загальних простих імен природної мови. Предметна змінна є термом.

ПРЕДМЕТНЕ ЗНАЧЕННЯ ЗНАКА - предмет, що позначається певним знаком. Предметні значення різноманітні. Це можуть бути окремі класи предметів, явища, процеси, властивості предметів, відношення між предметами тощо.

ПРЕДМЕТНА ОБЛАСТЬ, АБО УНІВЕРСУМ МІРКУВАННЯ - множина об’єктів, що розглядається в межах окремого міркування або наукової теорії. Предметна область включає індивіди (елементарні обєкти), що вивчаються теорією, а також властивості, відношення і функції, які розглядаються в теорії. Напр., предметною областю в теорії чисел є натуральний ряд чисел, у логіці предикатів - будь-яка фіксована область, що містить бодай один предмет.

ПРЕДМЕТНА (ІНДИВІДНА) СТАЛА (КОНСТАНТНА) - власне ім’я у формальнх мовах, що має денотат. Інакше кажучи, предметні (індивідні сталі), які позначаються літерами а, b, с, d, a₁, b₁, c₁, d₁..., - це знаки (символи), що служать для позначення одиничних простих імен природної мови. Предметна стала є термом.

ПРЕДМЕТНІСТЬ - поняття, яке означає, що певне явище, дія, стан, процес тощо пов’язані з предметами або самі є чи стають предметами внаслідок залучення до діяльності суб’єкта. Предметність - іманентна і невід’ємна риса реального існування. Предметний (матеріальний) характер має практична діяльність людини, оскільки в цьому процесі люди оперують предметами і створюють їх. Предметна опосередкованість людського відображення дійсності полягає в тому, що об’єктивним змістом знання є відображення матеріального світу, освоєного діяльністю людини. Людина є предметною істотою, яка діє предметним чином, проте ця предметність є особливою; предмет, з яким взаємодіє людина, треба розуміти не як об’єкт або як споглядання того, що дано від природи, а як людську чуттєву діяльність, практику. Практика являє собою єдність опредметнення (перетворення діючої здібності (здатності) людини на форму предмета) і розпредметнення (зворотний перехід предметності в діючу здатність (здібність) суб’єкта. Предмети, створенні людиною, стають дійсним буттям її для іншої людини. Отож, суспільна суть будь-якого предмета опосередкована практичною діяльністю людини.

ПРЕСКРИПТИВНЕ РЕЧЕННЯ - це речення-припис. Напр., «Відчиніть вікно!», «Візьміть книгу!», «Запишіть у зошит!» тощо.

ПРЕСУППОЗИЦІЯ (від лат. prae - попереду, suppono - підставляю) - висловлення або система висловлень, що постають неодмінною умовою осмисленності або істинності деякого іншого висловлення.

ПРИЙОМИ ОЗНАЙОМЛЕННЯ З ПРЕДМЕТОМ - вказівка, пояснення, опис, характеристика, порівняння, розрізнення. Ці прийоми застосовуються у випадках, коли визначення поняття неможливе або не вимагається, тобто коли обсяг поняття надто широкий, або неможливо вказати видову ознаку предмета.

ПРИМІТИВНА ФОРМУЛА - формула вузького числення предикатів, яка не містить кванторів.

ПРИНЦИП (лат. principium - первень, основа) - засадниче, фундаментальне твердження, вихідний пункт, засновок будь-якої теорії, концепції.

ПРИНЦИП АБСТРАКЦІЇ - принцип, який виражає процес абстрагування, побудови класу абстракції. Суть принципу в наступному: якщо окреслений певний клас об’єктів, то визначеним є і «абстрактний об'єкт» цього класу, бо кожен конкретний об'єкт «вихідного класу» є «абстрактним» об’єктом у тому розумінні, що він є носієм властивості, спільної для всіх елементів певного класу абстракції.

ПРИНЦИП БАГАТОЗНАЧНОСТІ - принцип, згідно з яким множина істиннісних значень висловлень містить більше двох значень істинності. Окрім значень «істина» і «хиба», висловленням приписується значення «невизначено», «абсурдно» («безглуздо») тощо.

ПРИНЦИП ВЗАЄМОЗАМІННОСТІ - принцип, згідно з яким уможливлюється така заміна одного мовного виразу іншим мовним виразом у певному контексті, за якої логічний смисл виразу не змінюється. Напр., взаємозамінними є такі мовні вирази, як «автор книги «Кобзар», «Батько української літературної мови», «Геніальний український поет першої половини ХІХ сторіччя» тощо.

ПРИНЦИП ГІПОТЕТИЧНОГО СИЛОГІЗМУ - правило, за яким формула А → С є доведеною, якщо доведеними є формули А → B та B → С. Символічно цей принцип записується у вигляді формули:

ПРИНЦИП ДВОЇСТОСТІ В ЧИСЛЕННІ ВИСЛОВЛЕНЬ _-

ПРИНЦИП ДВОЗНАЧНОСТІ - принцип, згідно з яким будь-яке висловлення є або істинним, або хибним.

ПРИНЦИП ЗАМІЩЕННЯ - принцип, за яким еквівалентні висловлення можуть замінюватись одне одним. При цьому значення істинності складних висловлень не зазнають змін.

ПРИНЦИП ОБСЯЖНОСТІ - один із основних принципів формальної логіки, згідно з яким різні за змістом думки вважається рівнозначними, якщо вони мають один і той самий обсяг. Напр., рівнозначними у цьому відношенні є думки: «Стагірит» і «Батько традиційної логіки». Цей принцип називають також принципом екстенсіональності (від лат. extentio - протяжність). В теорії множин цей принцип експлікують так: дві множини вважаються рівними (співпадаючими), якщо вони складаються з одних і тих самих елементів, тобто мають один і той самий обсяг. У логіці предикатів цей принцип є основою для ототожнення предикатів, якщо має місце рівність їх обсягів.

ПРИНЦИП ОДНОЗНАЧНОСТІ - один із фундаментальних принципів теорії імен, згідно з яким ім’я має бути іменем одного- єдиного об’єкта (предмета). Інакше кажучи, це принцип згідно з яким мовний вираз має позначати один об'єкт (клас об’єктів) або одну властивість.

ПРИНЦИП ПРЕДМЕТНОСТІ - один із головних принципів теорії імен, згідно з яким складне ім’я виражає зв’язки між предметами, а не між іменами, що входять до складу імені. Інакше кажучи, принцип предметності - це принцип, згідно з яким у реченні стверджується чи заперечується щось про об’єкти (про значення слів), а не про слова, які їх позначають. Коли слово говорить щось про себе, то таке його вживання називається автонімним. Так, у реченні «Слово складається з п’яти літер» слово «закон» є іменем самого цього слова.

ПРИРОДНА КЛАСИФІКАЦІЯ - класифікація, яка здійснюєть­ся на підставі істотних ознак об’єктів, що досліджується.

ПРИЧИНА (лат. causa) - те, що передує чомусь і викликає його в якості наслідку. Іншими словами, причина - це дія, яка передує наслідку в часі.

ПРИЧИННІСТЬ - одна із форм всезагального зв’язку явищ об’єктивної реальності. Під причиною розуміють явище, яке так пов’язане з іншим явищем, яке називається наслідком, що його виникнення неодмінно тягне за собою виникнення наслідку і знищення його тягне за собою знищення наслідку. Напр., проходження електричного струму є причиною (підставою) нагрівання провідника.

ПРОБЛЕМА (грец. προβλημα - завдання, задача) - пізнавальне завдання з обгрунтування певної гіпотетичної ідеї шляхом побудови принципово нового знання про предмет дослідження.

Проблема як форма і спосіб розвиткового знання є вихідним пунктом наукової пізнавальної діяльності, що розгортається за схемою: Р → Н → Т → Р' → Н' → Т' (проблема → гіпотеза → теорія → нова проблема → нова гіпотеза → нова теорія) тощо. Незалежно від специфіки наукової дисципліни (характеру онтології, застосовуваної мови, поняттєвого апарату тощо), необхідною умовою виникнення проблем у науці є проблемогенна ситуація як результат встановленої несумісності між проблемогенними факторами і усвідомлення суб’єктом пізнання цієї несумісності у вигляді «гносеологічного конфлікту» в широкому соціокультурному контексті. Такими факторами є, з одного боку, парадигмальне, усталене знання і нові емпіричні або теоретичні факти, - з другого.

Процес постановки проблеми є водночас і початком її розв’язування. Засобом усунення неузгодженості між проблемогенними факторами є гіпотетична ідея у вигляді «згорнутої» гіпотези, яка є проблематичним судженням, структура якого містить (явним або неявним чином) оператор імперативності, який вимагає виконання пізнавального завдання з розробки і перевірки побудованої на підставі цієї ідеї власне гіпотези як системи вірогідного знання про предмет дослідження. На цьому етапі можливе переформулювання проблеми. Подальший розвиток проблеми відбувається шляхом розгортання гіпотетичних ідей у власне гіпотези, з одного боку, й вибору серед конкоруючих гіпотез, - з другого. Цей етап розв’язування проблеми охоплює проблемна або проблеморозв’язкова ситуація. На цьому рівні розв’язування проблеми змінюється характер «гносеологічного конфлікту», оскільки проблемними факторами стають гіпотези, як системи вірогідного знання, а згодом і побудовані на їх основі теорії як системи достовірного знання. Проблемна ситуація зберігає свій гносеологічний статус аж до остаточного розв’язання проблеми, тобто до побудови нової теорії предмета пізнання. Проблеми виникають також на стику концептуальних систем, що відображають різні структурні рівні знання (на стику емпіричного і теоретичного знання, гіпотез, теорій різних наукових дисциплін). Залежно від характеру відношення між проблемогенними факторами і гносеологічного конфлікту змінюється функція проблеми, специфіка процесу й результату її розв’язання. Якщо результатом розв’язання проблеми в межах емпіричного знання постає емпірична залежність або емпіричний закон, то результатом розв’язання проблеми на теоретичному рівні постає метатеоретичний закон. Проблеми, що виникають, формулюються і постають при переході від емпіричного до теоретичного, служать засобом побудови принципово нового наукового знання, а проблеми, що виникають при переході від теоретичного до емпіричного служить не тільки засобом підтвердження нового знання, а й способом вдосконалення його внутрішньої структури.

На підставі гносеологічної функції проблеми в пізнавальному процесі й комплексного критерію науковості концептуальних уявлень, що репрезентують різні етапи й рівні розвитку проблеми від зародження аж до побудови нової системи знання, усі пізнавальні завдання у найзагальнішому вигляді можна поділити на когнітивні (евристичні, творчі) й операціональні (прагматичні). Перші - це власне проблеми науки, а другі - проблеми оперування наявними знаннями у практиці перетворення дійсності. У гносеологічному плані операціональні проблеми є квазіпроблемами. Проблеми науки в свою чергу поділяються на наукові й ненаукові, останні можна кваліфікувати як псевдопроблеми. Застосовуючи критерій зведеності або незведеності розв’язування проблеми до ідей наявного (відомого) знання, наукові проблеми можна поділити на редуковані й нередуковані, тобто розв’язувані засобами парадигмального знання, або такі, що не розв’язуються цими засобами, а потребують для свого розв’язання нових «божевільних» ідей і побудови на їх основі нових гіпотез, теорій, що виводять за межі наявного знання. Цю загальну типологію проблем можна екстраполювати на будь-яку галузь знання.

Репрезентована концепція проблеми як пізнавального завдання адекватно розкриває проблемну природу людського пізнання. Концепції проблеми, як «знання про незнання», «питання», «задачі» («інтелектуальної задачі»), «проблемної ситуації», «логічної або діалектичної суперечності» тощо, хоча і висвітлюють деякі аспекти проблемності наукового мислення та можливі форми його вираження, проте вони неповно й дещо поверхнево розкривають природу процесу духовно-теоретичного освоєння об’єктивної реальності.

Специфіка проблеми як пізнавального завдання з обгрунтування певної гіпотетичної ідеї шляхом побудови принципово нового знання проглядаються навіть у первісному значенні слова проблема, його етимології («те, що є за межею припущення»). Навіть Арістотель в «Аналітиках» називає проблемами логічні завдання на знаходження середнього терміна в силогізмі, тобто поняття, (ідеї, думки), що виражає особливе, яке зв’язує крайні терміни у засновках силогізму, уможливлюючи в такий спосіб вивідність нового знання у висновку силогізму. До того ж варто нагадати, що поняття «проблема» в античній математиці означало «задачі на знаходження» невідомого, на відміну від «задач на доведення» (теорем). У будь-якому випадку йдеться про побудову нового знання. Тому спроби ототожнити проблему з питанням чи власне задачею є певною методологічною натяжкою, незважаючи на те, що побудовані на їх засадах концептуальні уявлення мають певну логіко-гносеологічну цінність.

ПРОБЛЕМОГЕННА ІНДУКЦІЯ - ім’я неповної індукції висновок якої містить гіпотетичну ідею, на підставі якої формулюється проблема або пізнавальне завдання з її обґрунтуванням шляхом побудови принципово нового знання про предмет дослідження.

ПРОГРЕСИВНЕ ДОВЕДЕННЯ - доведення, в якому хід міркування спрямований від підстав до наслідків. Виділяють два види прогресивного доведення: 1) коли процес обґрунтування йде від загального твердження до доводжуваної думки як наслідку; 2) коли процес обґрунтування постає як сходження від доводжуваного твердження до фактів як його логічних наслідків і спроможністю останніх стверджує доводжуване.

ПРОГРЕСИВНИЙ ПОЛІСИЛОГІЗМ - таке поєднання простих силогізмів, коли висновок попереднього силогізму стає засновком для наступного силогізму, при цьому міркування розгортається від більш загального до менш загального.

Наприклад:

Усі закони природи мають об’єктивний характер.

Усі закони фізики - закони природи.

Усі закони фізики мають об’єктивний характер.

Усі закони класичної механіки - закони фізики.

Усі закони класичної механіки мають об’єктивний характер

ПРОПОЗИЦІЙНА ЗМІННА (proposition - речення, висловлення, вираз) - змінна для речень, які розглядаються лише з точки зору їх істинності чи хибності. Пропозиційні змінні позначають малими літерами середини латинського алфавіту: p, r, s, q, t,...,p₁, r₁, s₁, t₁,...

ПРОПОЗИЦІЙНА ФУНКЦІЯ, АБО ФУНКЦІЯ-ВИСЛОВЛЕННЯ

- функція, областю значень якої є «істина» або «хиба» - два абстрактні об’єкти (в двозначній логіці), які репрезентують собою відповідність і невідповідність змісту висловлень об’єктивній реальності. Пропозиційна функція ставить у відповідність об’єктам певної предметної області одне із значень істинності. Часто замість терміна «пропозиційна функція» вживають термін «висловлювальна функція». Прикладом пропозиційних функцій можуть бути вирази: «х - парне число», «х < у», «х = у», «х - ріка» тощо, де х і у - предметні змінні. Пропозиційна функція може бути від однієї вільної змінної (напр., «х - просте число»), від двох вільних змінних (напр., «х вищий у»), від трьох вільних змінних (напр., «х більше за у і менше z») тощо. Пропозиційні функції можна записати у вигляді формул: ; хРу, де Р - властивість, а R

- відношення. Формула судження «S суть Р» є також пропозиційною функцією з двома зміними - S і Р. Якщо замість

змінних S і Р підставити такі, напр., сталі (константи), як «5» і «просте число», то отримаємо істинне висловлення: «5 є просте число». Сама собою пропозиційна функція не є ні істинною, ні хибною, але може стати істинною або хибною, якщо замінити змінні сталими. Отже, пропозиційна функція - це функція, визначена на довільній предметній області, значеннями якої є висловлення або їхні істиннісні значення.

судженні стверджується або заперечується ознака за предметом. Напр., «Київ - столиця України», «Людина не є твариною».

ПРОТИЛЕЖНІ (КОНТРАРНІ) ПОНЯТТЯ - несумісні поняття, між якими можливе третє поняття і які не заперечують одне одного (напр.: «високий» і «низький», «теплий» і «холодний», «білий» і «чорний»). Протилежні поняття, як видові поняття, не вичерпують обсягу родового поняття.

Наочно відношення між протилежними поняттями можна подати так:

Операції з протилежними поняттями здійснюється за

правилами, які випливають з вимог закону суперечності:

1) протилежні поняття про один і той же предмет чи клас предметів, в один і той же час, в одному і тому ж відношенні не можуть бути істинними;

2) протилежні поняття про один і той же предмет чи клас предметів, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні можуть бути хибними;

3) з істинності одного із протилежних понять неодмінно випливає хибність протилежного поняття;

4) з хибності одного із протилежних понять логічно не випливає ні істинність, ні хибність протилежного поняття.

Ці правила поширюються на всі протилежні поняття,

незалежно від їх конкретного змісту.

ПРОТИСТАВЛЕННЯ ПРЕДИКАТОВІ - вид безпосереднього умовивиду, в якому спершу здійснюється перетворення, а відтак обернення.Наприклад:

(А) Усі метали проводять електричний струм.

(Е) Жоден метал не є таким, що не проводить електричний струм.

Усе, що не проводить електричний струм не є металом.

Практично протиставлення предикатові здійснюється

скорочено:

(А) Усі метали проводять електричний струм.

(Е) Усе, що не проводить електричний струм, не є металом.

Протиставлення предикатові здійснюється за схемами:

Частковоствердне судження (І) протиставленню предикатові не підлягає, бо після перетворення воно стає частковозаперечним судженням (О), а судження О не обертається.

ПРОТОТИП - предмет, на який переноситься інформація, яка отримана в результаті вивчення моделі. Напр., проект нової ракети є прототип, а об’єкт, зроблений в мініатюрі за кресленням нової ракети, є модель.

ПРОЦЕС ІДЕАЛІЗАЦІЇ - вид абстракції, коли відбувається творення «ідеальних об’єктів», як напр., «абсолютно тверде тіло», «абсолютний нуль», «ідеальний газ» тощо; це специфічний вид мисленнєвого експериментування, результатом якого є ідеалізований об’єкт.

ПРОЦЕС (лат. processus - хід, проходження, просування) - закономірна, послідовна, неперервна зміна моментів розвитку чого- небудь, які слідують один за одним.

ПРЯМИЙ ЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ - такий аналіз, коли зміст якоїсь думки розчленовується безпосередньо, тобто здійснюють перехід від роду до виду, від виду до підвиду тощо. Напр., поняття «наука» спершу членуємо на науки природничі та науки гуманітарні; відтак природничі науки членуємо на фізичні, хімічні, біологічні тощо; а гуманітарні науки філософські, історичні тощо; відтак останні членуємо на підвиди і т. д.

ПРЯМА АРГУМЕНТАЦІЯ - аргументація, яка прямує від аргументів до тези, тобто теза безпосередньо обґрунтовується аргументами.

ПРЯМЕ ДОВЕДЕННЯ - вид доведення, в процесі якого істинність тези виводиться з істинних аргументів за наявності відношення логічного слідування.

ПРЯМИЙ МЕТОД СПРОСТУВАННЯ СУДЖЕННЯ - метод, за яким спростовуваному судженню протиставляється інше судження, яке є істинним і протилежним спростованому. Напр., для спростування судження «Жодна планета немає атмосфери» протиставляємо судження «Деякі планети мають атмосферу» (напр., Земля, Марс). Якщо встановлено, що судження «Деякі планети мають атмосферу» істинне, то судження «Жодна планета немає атмосфери» визнається хибним, а отже, є спростованим.

ПУСТЕ ПОНЯТТЯ - поняття, обсяг якого не містить жодного елемента.

Р

РАЦІОНАЛЬНІСТЬ (лат. ratio - розум) - характеристика пізнання і дії. Термін раціональність вживається у значенні логічність і стосується міркувань, що здійснюється за певними логічними правилами виводу, та в значенні доцільність, тобто те, що уможливлює досягнення мети.

Теорією раціональності є логіка, оскільки, в ній розроблюється стандарти раціональності. Кожна сфера діяльності людини має свої стандарти раціональності. Раціональності протистоїть ірраціо­нальність, тобто те, що порушує закони логіки або доцільність дії, поведінки, а також недоступне для осягнення розумом.

РЕАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ (від лат. definitio realis) - визначення поняття, яке розкриває істотні ознаки предмета чи явища, і має за мету відрізнити визначуваний предмет від інших предметів шляхом вказівки на його відмітні ознаки. Напр.: «Іменник - самостійна частина мови, що називає предмет і відповідає на питання хто? або що?».

РЕГРЕСИВНЕ ДОВЕДЕННЯ (лат. regredior - іду назад) - доведення, в якому хід міркування постає від наслідків до підстав, коли хід доведення здійснюється від доводжуваної тези до її аргументів, або коли доведення відбувається від фактів, як наслідків, до доводжуваного твердження, як основи (підстави).

РЕГРЕСИВНИЙ ПОЛІСИЛОГІЗМ - таке сполучення силогізмів, коли висновок просилогізму стає меншим засновком епісилогізму, думка в цьому міркуванні рухається від менш загального до більш загального.

РЕДУКЦІЯ (лат. reducere - повертатись) - зведення складного до простого, цілого до частини, зменшення, спрощення. У логіці прикладом редукції є метод reductio ad absurdum, який репрезентує процедуру доведення шляхом зведення певного твердження до нісенітниці. У науці редукція здійснюється переважно у випадках, коли виникає необхідність зведення однієї теорії до іншої з метою обґрунтування чи пояснення через інтерпретацію понять і законів у термінах іншої теорії, або розв’язання нових проблем засобами парадигмального знання.

REDUCTIO AD ABSURDUM - один із видів непрямих виводів логіки висловлень. В основі міркування за цим видом непрямих виводів лежить правило введення заперечення (ВЗ). Схема цього

A→B, A→ ~В правила така: - —, тобто з двох імплікацій, що містять

однаковий антецедент і суперечливі консеквенти, випливає запере­чення однакового антецедента цих імплікацій. Правило введення заперечення (ВЗ) записується так: (А → В) → [(A → ~B) → ~A].

РЕЄСТРУЮЧЕ ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, що відображає ознаки предметів, які практично можна перелічити; напр., «планета сонячної системи», «столиця європейської країни», «держава світу» тощо.

РЕЄСТРУЮЧЕ ЗАГАЛЬНЕ СУДЖЕННЯ - загальне судження, в якому що-небудь стверджується або заперечується про визначений клас предметів, напр., «Усі планети сонячної системи обертаються довкола Сонця».

РЕКУРСІЯ - такий спосіб задання функції, за якого значення її для довільних значень аргументів виражаються через значення цієї функції для менших значень аргументів.

РЕКУРСИВНА ФУНКЦІЯ - точно описана множина числових функцій, яка співпадає із множиною усіх обчислювальних функцій, тобто таких числових функцій, значення яких можна обчислити єдиним для даної функції алгоритмом.

РЕЛЯТИВНЕ, АБО РЕЛЯЦІЙНЕ СУДЖЕННЯ - судження, в якому відображається відношення між двома і більше предметами або їх ознаками. Напр., «Чернівці знаходяться між Одесою і Ліверпулем», «Іван вищий за Петра» тощо.

РЕФЕРЕНТ (лат. refero - називати, позначати) - об'єкт, позначений якимось іменем.

РЕФЛЕКСИВНІСТЬ (лат. reflexio - відображення) - одна із властивостей деяких відношень, коли кожен елемент множини перебуває у відношенні до самого себе.

Напр., відношення між числами у виразах а=с і а>с рефлексивні, оскільки завжди а=а і с=с, а>а і с>с. Відношення нерівності а>с антирефлексивне.

Аксіома рефлексивності: аКе → aRa ∧ cRc. Із аксіоми випливає: якщо судження аКс істинне, то істинні й судження aRa та cRc.

РІВНІ ЗНАКОВОГО ПРОЦЕСУ - рівні абстракції розгляду знакового процесу.

РІВНІСТЬ - таке відношення між висловленнями в символічній логіці, а також між величинами в математиці, яке вірне тоді і тільки тоді, коли обидва висловлення (величини) представляють один і той самий об’єкт, тобто коли все, що належить одному з них належить

С

САМОДИСТРИБУТИВНІСТЬ ІМПЛІКАЦІЇ (лат. distributus - розподільний) - розподіленість імплікації стосовно самої себе, яка виражається законом А → (В → С) θ ((А → В) → (А → С)).

S а P - символічне позначення загальноствердного судження. Букви S і P позначають відповідно суб’єкт і предикат судження, а буква а вказує, що ця формула виражає загальноствердне судження (а - перша голосна літера латинського слова affirmo, що означає «стверджую»).

СВІДОМІСТЬ - людська форма відображення і духовного освоєння дійсності; властивість високоорганізованої матерії, людського мозку, яка полягає у створенні суб’єктивних образів об’єктивного світу, в отримуванні, зберіганні та перетворенні інформації, у виробленні програми діяльності, спрямованої на розв’язання певних завдань, в активному управлінні цією діяльністю. Свідомість - це усвідомлене буття; це розуміння людиною власного буття, свого існування, свого ставлення до зовнішнього світу та відношень предметів зовнішнього світу між собою; сукупна психічна діяльність, яка включає інтелект, чуття і волю людини, властивість вищої нервової діяльності, що визначає ставлення людини до оточуючої дійсності та перетворення її в своїх інтересах. Визначальними ознаками свідомості є відображення, відношення (ставлення), цілепокладання, управління. Завдяки свідомості людина здатна мисленно відтворювати дійсність. Визначальну роль у цьому процесі відіграє поняттєва форма мислення, яка закріплює певний спосіб доцільної діяльності в загальнозначущій формі. Свідомість не зводиться повністю до мислення, поняття, знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне ставлення людини до світу. У свідомості акумулюється універсальність людських «мірок» освоєння дійсності, здатність поєднувати в ході цього освоєння критерії істини, краси і добра. Об’єктивування свідомості у певних знакових системах, у мові є неодмінною ознакою її суспільного характеру. Свідомість об’єктивується у формах матеріальної і духовної культури людства. Будучи суспільною за походженням і сутністю, свідомість виникає тільки як індивідуальна свідомість окремих індивідів. Загальнозначущі елементи індивідуальних свідомостей інтегруються в систему надособової суспільної свідомості, яка, в свою чергу, є об’єктивним джерелом формування свідомості кожного індивіда.

СИЛОГІЗМ ПІДПОРЯДКУВАННЯ - силогізм, в якому із засновку, який є підпорядковуючим судженням, виводять висновок, який є підпорядкованим судженням; це один із видів безпосередніх умовиводів за «логічним квадратом».

Напр. :Усі громадяни України мають право на освіту. Громадянин України Петренко має право на освіту.

СИМВОЛ (греч. συμβολον - знак, прикмета, ознака; умовний знак) - умовний чуттєво-сприйманий об'єкт, речовий, писемний або звуковий знак, яким людина позначає будь-яке поняття (ідею, думку), предмет, дію, явище, подію тощо. Форма символу, як правило, не має подібності з тим предметом, який символ представляє, на який символ вказує. Символи бувають речові, образні, графічні.

СИМВОЛІКА - система знаків (символів), яка служить для позначення, вираження відповідних об’єктів, а також думок, ідей, чуттів. Логічна символіка дозволяє виокремлювати й ущільнювати взаємозв’язки, взаємовідношення, закономірності суджень, умовиводів, понять у структурі міркування.

СИМВОЛИ ФУНКЦІОНАЛЬНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ - латинські f F) та грецькі φ букви (напр., y=f(x), y=F(x) тощо, де х - аргумент, а у - функція.

СИМЕТРІЯ - сумірність, подібність, схожість, відповідність, рівномірність у розташуванні частин цілого. Розрізняють симетрію центральну (симетрію стосовно точки), симетрію осьову (симетрія відносно прямої), симетрію площинну (симетрію стосовно площини).

СИМЕТРИЧНЕ ВІДНОШЕННЯ - таке відношення між об’єктами, коли наявність цього відношення між об’єктами (напр. а та b) веде за собою наявність цього відношення і в тому разі, коли об’єкти поміняти місцями (b та а); іншими словами, за симетричного відношення переставлення не призводить до зміни виду відношення. Напр., відношення рівності «а=Ь» симетричне, оскільки воно рівнозначне (рівносильне) відношенню «Ь=а»; відношення нерівності «а ≠ b» також є симетричним, оскільки воно еквівалентне відношенню «b ≠ а». Якщо відношення позначити латинською літерою R, то симетричне відношення можна визначити так: R симетричне тоді і тільки тоді, коли aRb → bRa для будь-яких а та b. Формула відношення симетричності певного відношення записується так: aRb → bRa. З цієї аксіоми випливає : якщо судження aRb істинне, то істинним є судження bRa.

СИНОНІМИ (від грец. συνoνυμος - однойменний) - близькі за значеннями, але різні за звуковим оформленням слова (напр., «говорити» і «мовити»; «шлях», «дорога»; «настанова», «директива»; «міркувати», «мислити» тощо).

СИНТАКСИЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ - визначення, в якому предмет визначається через способи оперування з ним. Напр., «О» це таке число, яке будучи помножене на будь-яке інше число п, дає О.

СИНТЕЗ (від грец. συνθεση - з'єднання, складання, сполучення) - мисленнєве сполучення частин цілого, які виокремленні і дослідженні в процесі аналізу; інакше кажучи, синтез - це мислиннєве поєднання в єдине ціле ознак та властивостей, які були виділенні в процесі аналізу.

СИСТЕМА (від грец. συστημα - ціле, утворене з частин) - об'єднання взаємопов’язаних і розміщеннях за визначеним порядком елементів (частин) якогось цілісного утворення; сукупність принципів, покладених в основу певного вчення; форма, спосіб побудови, організація чогось.

СИСТЕМАТИЗУВАТИ - розподіляти у певному порядку і певній послідовності.

СИСТЕМА НАТУРАЛЬНОГО ВИВОДУ (СНВ) - система класичної логіки, яка не містить аксіом і засновується тільки на

СИТУАЦІЯ (франц. situation - стан, сукупність обставин) - непорожня впорядкована множина сумісних станів предметів. Сумісні ситуації містять сумісні стани. Якщо впорядкованість станів відмінна, то й стани відмінні. Іншими словами, якщо і тільки якщо не співпадають множини станів, то й ситуації відмінні; ситуації несумісні, якщо і тільки якщо одна із них містить хоча б один стан несумісний зі станом іншої. Ситуація існує тоді, коли існує кожен її стан. Крім цього, якщо X¹,..., Xⁿ (n≥1) є описи станів певної ситуації, то X^і, •..., • Xⁿ є описом ситуації.

СКАЛЯРНА ВЕЛИЧИНА (від лат. scalaris - драбинковий, сходинковий) - величина, яка характеризується тільки числовим значенням без вказівки будь-якого напрямку (напр, довжина, об’єм).

СКЛАДНА КОНСТРУКТИВНА ДИЛЕМА - вид дилеми, в якій перший засновок містить у вигляді альтернативи дві підстави, з яких випливають два різні наслідки; другий засновок передбачає можливість тільки двох підстав. Висновок є розділовим судженням, яке містить два наслідки.

СКЛАДНЕ ВИСЛОВЛЕННЯ - висловлення, яке містить у собі інші висловлення як самостійні свої частини. Складні висловлення утворюються в результаті з'єднання простих висловлень логічними зв’язками

Напр., «Прут - швидкоплинна ріка» (А) і «Прут впадає у Дунай» (В). Символічно записують так: АЛВ. Чит.: «Прут - швидкоплинна ріка і впадає у Дунай». Утворене за допомоги кон’юнктивної зв'язки складне судження іменують кон’юнктивним.

СКЛАДНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, визначення якого включає декілька видових ознак (напр., поняття «золото» має до десяти ознак: блиск, вагу, провідність, плавкість тощо).

СКЛАДНЕ СУДЖЕННЯ - судження, яке утворюється із простих суджень за допомоги логічних сполучників; воно містить кілька суб’єктів чи предикатів. Символічно записують так: Sj, S₂,...S„ суть (не суть) Р або S суть (не суть) P_j, P₂,..., Р_и. Напр., «Богиня (S_j) і Орлов (S₂) - бізнесмени (Р)»; «Орлов (S) - волелюбний (P_j), хоробрий (P₂), справедливий (P₃) тощо».

СКЛАДНИЙ ОБ'ЄКТ - явище, предмет, процес, ситуація, які можна розкласти, розчленувати на елементи (складники). Властивості складного об'єкта зумовлені рівнем розвитку субстанції (матерії), з якої складається об'єкт, характером взаємозв’язку та відношень між структурними елементами цього об'єкта, тобто його структурою. Складний об'єкт, що складається із однорідних частин, з'єднаних одна з одною механічно (зовнішньо), називається агрегатом; складний об'єкт, у якому елементи внутрішньо, органічно взаємопов’язані, називається системою.

СКЛАДНИЙ СИЛОГІЗМ - послідовний ланцюг силогізмів, який постає як зв’язане міркування, де висновок попереднього силогізму стає засновком наступного силогізму. Схема силогізму така:

До складних силогізмів належать прогресивний і регресивний полісилогізми та сорит.

СКЛАДНИЙ УМОВИВІД - міркування, до складу якого входять декілька простих умовиводів.

СКОРОЧЕНИЙ СИЛОГІЗМ - силогізм, в якому опущено один із його складників, один із засновків або висновок. До скорочених силогізмів належить ентимема.

СЛАБКА ДИЗ’ЮНКЦІЯ - складне висловлення, в якому прості висловлення, що входять до його складу, зв’язані логічним сполучником «або» в єднально-розділовому значенні. Символічно позначається знаком «V». Напр., «Україна стане демократичною республікою (А) або Україна буде уярмлена Росією» (В): його формула А V В. Це висловлення буде істинним тоді, коли одне із них буде істинним: «Україна стане демократичною республікою» або «Україна буде уярмлена Росією». За умови, якщо обидва ці висловлення будуть хибними, то й їх диз’юнкція буде хибною. Істиннісне значення слабої диз’юнкції визначається таблицею (матрицею) істинності:

СЛІДУВАННЯ ЛОГІЧНЕ (ВИПЛИВАННЯ) - це таке відношення між висловленнями (судженнями), при якому з А випливає В (А P В), якщо і тільки якщо В істинне кожен раз, коли істинне А, (де А - підстава, а В - наслідок); знак «Р» чит.: «слідує», «випливає». Напр., у судженні «Якщо через мідний провідник пропустити електричний струм, то цей провідник нагріється» наслідком буде друга частина - «мідний провідник нагріється», яка випливає (слідує) з підстави за умови «Якщо через мідний провідник пропустити електричний струм». Висловлення В є логічним наслідком із А у тому і тільки у тому разі, коли А → В є тотожно-істинним виразом, тобто законом логіки.

СЛОВО - основна одиниця мови, що являє собою єдність звукового або графічного комплексу і значення. Слово є найменуванням, знаком речі. Слово постає безпосереднім представником предмета, несучи в собі певне значення. Зв'язок слова і предмета опосередковує поняття. Уявлення будучи втілені у слова, забезпечують можливість співвідношення слів з предметами. Проте ця функція уявлень обмежена, оскільки вони не розкривають суті предмета, бо самі недосить стійкі й чіткі. Безвідносність звукової частини слова до природи предметів, які позначаються ним, лежить в основі узагальнення властивостей предметів, виділення і абстрагування їх. Слово є формою виразу абстрактних властивостей предмета. Воно є формою узагальнення цих властивостей. Слово має зміст і значення. Значенням мовного виразу є той предмет, який словесно зафіксований у свідомості людини. Значення слів безпосередньо пов’язані з правилами їх застосування і оперування у певній науковій системі і мові. Слово як певний знак може безпосередньо позначати як матеріальні предмети чи явища дійсності, так і «абстрактні предмети», або «предмети», яким у дійсності нічого не відповідає. Слово виражає зміст поняття. Коли ми розуміємо слово, це означає, що ми усвідомлюємо той зміст, який в ньому матеріалізовано. Зміст слова визначається тими предметами, які відображаються у мисленні. Слово є універсальним кодом, за допомоги якого можна передати будь-яку інформацією. Цю роль воно виконує завдяки певній єдності його змістового значення і фонетичної характеристики. Проте не кожний зміст слова вичерпується тільки одним поняттям. Не можна думати, що в мові стільки слів, скільки понять. Щоб уникнути розбіжності у тлумаченні значень вживання слів, у кожній конкретній науці виробляють наукову термінологію. Слова, узагальнюючи знання, здобуті людиною в результаті абстрагування певних ознак предмета, є формою ущільнення їх, що має значення у процесі здобування інформації про світ.

СМИСЛ - зміст знакового виразу; думка, що міститься у словах (знаках, виразах); призначення, ціль (мета) якої-небудь дії (вчинку). Кожне власне ім'я має значення і смисл. Значення імені - це предмет (номінат), який носить це ім'я, а смисл імені - це інформація, яка міститься в імені. Ім'я - це і слово, і знак, і з'єднання знаків, і вираз.

СМИСЛОВЕ ЗНАЧЕННЯ ЗНАКА - зміст знака, пов'язаний з його розумінням. Смисл знака - це сукупність, набір істотних рис, властивостей, характеристик предмета, що позначений цим знаком.

S НЕ Є (НЕ СУТЬ) Р - усталена формула заперечного судження. Напр., «Цей студент не є авантюристом», «Деякі депутати парламенту не зустрічаються зі своїми виборцями»; «Жодна планета сонячної системи не світить власним світлом». Буквою S умовно позначають суб’єкт судження, а буквою Р - предикат судження. Для вираження відсутності зв’язку між суб’єктом і предикатом, тобто поняттям, в якому мислиться предмет думки, і поняттям, в якому мислиться певна властивість цього предмета думки, вживається слово-зв’язка «не є» або «не суть».

СОРИТ (від грец. σωρoς - нагромаджений) - складно- скорочений силогізм, в якому подається тільки останній висновок, що проводиться через ряд засновків; проміжні висновки не висловлюються, а тільки маються на увазі.

Сорит, в якому пропущено менші засновки силогізмів, крім першого, називається аристотелівським соритом, а сорит, в якому опущені більші засновки силогізмів (крім першого), називається гокленіївським соритом.

СОФІЗМ (грец. σoφισμα - судження, придумане розумно, хитро) - міркування, яке містить приховану логічну помилку. Інакше кажучи, софізм - це міркування, у якому неправда навмисно видається за істину.

СУМІРНІСТЬ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ - умова правильного визначення поняття, яка полягає у тому, щоб обсяг визначаючого поняття (dfn) був рівним обсягові визначуваного поняття (dfd). Порушення цього правила веде до помилок у визначенні: «надто вузьке визначення» і «надто широке визначення».

СУМІРНІСТЬ ПОДІЛУ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ - одна із важливих умов правильності поділу обсягу поняття: здійснюючи поділ обсягу поняття потрібно вказати всі види, що входять у обсяг діленого поняття. Іншими словами, сума обсягів видів має бути рівною обсягу діленого поняття. Напр., «Трикутники бувають прямокутні, гострокутні й тупокутні».

СПІВПОРЯДКОВАНІ ПОНЯТТЯ - поняття, однаковою мірою підпорядковані одному загальному поняттю; у відношенні співпорядкування перебувають поняття, обсяги яких однаковою мірою підпорядковуються обсягу родового поняття, але зміст кожного з них виключає один одного, тобто обсяги видових понять не перетинаються (напр., поняття «іменник», «прикметник», «дієслово», «числівник», «займенник», «прислівник» є співпорядкованими одному родовому поняттю «самостійна частина мови»).

СПОГЛЯДАННЯ - безпосереднє сприйняття предметів і явищ матеріального світу в тому вигляді, в якому вони існують у природі та суспільстві. Споглядання відрізняється від спостереження ступенем пасивності.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ - метод дослідження предметів і явищ матеріального світу в тому вигляді, в якому вони існують у природі та суспільстві і є доступними безпосередньому сприйманню людиною. Спостереження має активний і цілеспрямований характер.

СПРИЙНЯТТЯ - чуттєва форма пізнання, яка створює цілісний чуттєвий образ предмета чи явища в момент безпосереднього впливу цих предметів і явищ матеріального світу на органи чуттів. Сприйняття виникає на основі відчуттів. Якщо відчуття дають знання про окремі сторони, властивості предметів чи явищ, то сприйняття - це знання про предмет чи явище в цілому. Ці знання «запам’ятовуються», тобто залишають певний слід у нашій свідомості. У разі потреби людини може відтворити їх у пам’яті, тобто уявити.

СПРОСТУВАННЯ - логічна дія, спрямована на встановлення хибності певного твердження або неспроможності доведення у цілому.

S Є (СУТЬ) Р - формула ствердного судження (напр., «Більшість студентів нашого вузу є віруючими». Буквою S позначається суб'єкт судження, а буквою Р - предикат судження).

СТАЛА (КОНСТАНТА) - знак (або слово), який у формулі (чи висловленні) зберігає одне й те ж саме значення у різних контекстах. Логічними сталими є логічні зв'язки (сполучники), виражені словами «є», «суть» тощо; у символічній логіці - «і», «або», «якщо..., то...», «не», «кожний», «деякі», «для всіх», «існує» тощо. Сталість величини а виражається так: a=const. У формулах стала величина позначається буквами с і к.

СТАНДАРТНА ФОРМУЛА - формула, в якій не міститься жодного терміна, крім змінних.

СТВЕРДНЕ (СТВЕРДЖУВАЛЬНЕ) СУДЖЕННЯ - судження, в якому стверджується зв'язок предмета і ознаки (напр., «Усі метали електропровідні»).

СТЕПІНЬ ФОРМУЛИ - число логічних знаків, що входять у формулу; напр., формула А, яка називається елементарною формулою, має степінь О; формула АлВ (чит.: «А та В») має степінь 1; формула А Л (В л С) → (А л В) л С має степінь 5. Степінь формули залежить від кількості логічних сполучників (зв’язок).

СТРИБОК У ПОДІЛІ - логічна помилка в поділі обсягу поняття, пов’язана із порушенням правила поділу: «поділ має бути послідовним». Напр., «Речення поділяються на прості, складні та складносурядні».У цьому поділі поняття «сладносурядне» (речення) не є видом поняття речення, а підвидом поняття «складне» (речення).

СТРОГА, СИЛЬНА ДИЗ’ЮНКЦІЯ - виключаючо-розділове судження (висловлення), в якому прості висловлення, що входять до його складу, з’єднані сполучником «або», вжитим у власне- розділовому (виключаючому) значенні (V) - «або..., або...»). Напр., «Або ви підтримуєте в усьому регіоналів, або вас чекає доля Луценка».Сполучник «або..., або...» подається знаками: V, V, тощо.

Сильна диз’юнкція істинна за умови, якщо одне із висловлень істинне, а інше хибне; вона хибна, якщо обидва висловлення, що входять до її складу, або істинні, або хибні.

Істиннісне значення строгої (сильної) диз’юнкції є функцією від логічних значень простих висловлень, що входять до її складу і визначаються таблицею істинності:

СТРОГА ІМПЛІКАЦІЯ - імплікація, в якій зв’язка «якщо.., то...» зв’язує антецедент і консеквент за смислом (змістом), на відміну від матеріальної імплікації в класичній логіці, яка ігнорує смисловий зв'язок між антецедентом (логічною підставою) і консеквентом (логічним наслідком). Якщо матеріальна імплікація містить знаки

вигляді формули: А В В ≠ ηθ (А ∧ ηВ), де А та В - висловлення, В - знак строгої імплікації, η - знак заперечення, ? - модальний оператор, який замінює слово «можливо», знак А - сполучник «і».

СТРУКТУРА (лат. Structura - будова, звязок) - міцний, відносно стійкий зв'язок і взаємодія елементів, сторін, частин предмета, явища, процесу як цілого.

СТРУКТУРА (в математичній логіці) - це частково впорядкована множина, що не має зв’язаних змінних, з двома операціями А і V і в якій справедливі три постулати напівструктури,

2) у структурі з рівністю, визначеною через третю теорему напівструктури, для всіх а, b, с справедливі відношення:

де знак = виражає сполучник «тоді і тільки тоді, коли».

Структури, для яких справедливі ці обернення, називаються дистрибутивними структурами.

СТРУКТУРА АРГУМЕНТАЦІЇ - теза, аргумент, форма (демонстрація). Теза - твердження, яке потребує обґрунтування. Аргументи - твердження, за допомоги яких обґрунтовується теза. Форма - це спосіб, в який обґрунтовується теза.

СХЕМА ПРАВИЛА ВИВОДУ - одне із правил отримання нових формул у символічній логіці, згідно з яким: з двох формул А та

СУБ'ЄКТ (лат. subjectum - той, що лежить в основі) - людина, що пізнає закономірності об’єктивного світу і на цій підставі описує, пояснює і перетворює його. Об'єкт - це те, що існує поза людиною і не залежить від її свідомості, зовнішній світ, дійсність, реальність; те, на що спрямоване пізнання і активна діяльність суб’єкта.

СУБ'ЄКТИВНИЙ - властивий тільки одній особі, що стосується одного суб’єкта, пов'язаний із суб’єктом.

СУБЄКТ СУДЖЕННЯ, або ЛОГІЧНИЙ ПІДМЕТ СУДЖЕННЯ - частина судження, яка відображає предмет думки:

а) термін простого категоричного судження, що відображає предмет думки;

б) крайній термін простого категоричного силогізму, який називається меншим терміном.

СУБКОНТРАРНА (ЩДПРОТИЛЕЖНА) ПРОТИЛЕЖНІСТЬ - вид протилежності, коли співставляються частковоствердне і частковозаперечне судження, висловлені щодо предметів одного і того ж класу. Напр., «Деякі громадяни України мають гелікоптери» і «Деякі

громадяни України не мають гелікоптерів». Обидва ці судження не можуть бути в один і той же час хибними, але можуть бути в один і той самий час істинними.

СУБОРДИНАЦІЯ (лат. Subordinatio - приведення до порядку) - підпорядкування понять одне одному, напр., видового поняття родовому поняттю, тобто вужчого за обсягом ширшому за обсягом поняттю.

СУБРЕПЦІЯ - аргументація, яка засновується на хибних засновках.

СУБСТАНЦІАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ (лат. definitio Substantialis) - визначення поняття, що відображає ознаки, якими характеризується буття предмета (напр., надбудова - це політичні, правові, релігійні, художні й філософські погляди суспільства і відповідні їм політичні, правові та інші заклади).

СУБСТИТУЦІЯ - заміна понять рівнозначними їм поняттями.

СУБСУМЦІЯ - підпорядкування, включення. Символічно відношення субсумції виражається знаком <.

СУДЖЕННЯ - логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується зв'язок між предметом та його ознакою або відношення між предметами думки чи факт існування предмета. Напр., «Усі люди смертні», «Жоден президент України не дбав про свій народ», «Золото-метал», «Людина - найвища цінність» тощо.

СУДЖЕННЯ ДІЙСНОСІ, або АСЕРТОРИЧНЕ (від лат. assero - стверджую) - судження, в якому відображаються наявність чи відсутність ознаки в предмета у даний час або в минулому. Формула судження дійсності S є Р або S не є Р. Будь-яке категоричне судження (А, Е, І, О) може слугувати за приклад судження дійсності (напр., «Усі люди смертні», «Золото - метал», «Деякі депутати ВР України не дбали про свій народ» тощо).

СУДЖЕННЯ ІСНУВАННЯ, або ЕКЗИСТЕНЦІЙНЕ СУДЖЕННЯ (від лат. existentia - існування) - судження, яке стверджує (або заперечує) існування певної речі, яка має певну властивість, або перебуває у певному відношенні до інших речей. Напр., «Життя на Землі існує», «Сонце існує». Формула судження така: “S, що є (не є) Р, існує», «Х, який перебуває у відношенні R до Y, існує».

СУДЖЕННЯ МОЖЛИВОСТІ (ПРОБЛЕМАТИЧНЕ) - це судження, в якому стверджується можливість наявності чи відсутності ознаки в предмета чи явища (напр., «Можливо літо цього року буде холодним», «Мабуть, українці ніколи не позбудуться комплексу неповноцінності» тощо. Формула цих суджень виглядатиме так: «Можливо, S є Р», «Можливо, всі S суть Р; Можливо, деякі S суть Р»; ОР (чит., «Можливо, що Р» (де ? - оператор можливості).

СУДЖЕННЯ НЕОБХІДНОСТІ, АБО АПОДИКТИЧНЕ - це судження, яке відображає таку ознаку предмета, яка належить йому за будь-яких умов. Напр., «Пряма лінія - найкоротша відстань між двома точками», «Крива - це найкоротша пряма» тощо. Формула цього судження така: S необхідно є Р; S необхідно не є Р; ?Р (чит., «Необхідно, що Р» (де ? - оператор необхідності).

СУДЖЕННЯ ПРОСТЕ - судження, яке виражає зв'язок двох і тільки двох понять. Іншими словами, просте судження - це таке судження, яке містить один суб’єкт, один предикат і зв’язку. Жодна частина цього судження не є судженням. Напр., «Матеріальні предмети мають певні властивості», «Т. Шевченко - видатний український поет», «Деякі країни економічно відсталі» тощо. Формула цих суджень: S є (не є) Р.

СУДЖЕННЯ ТОТОЖНОСТІ - судження, в яких поняття суб’єкта і предиката мають один і той самий обсяг (напр., «Будь- який рівносторонній трикутник є рівнокутній трикутник»).

СУМІСНІ ПОНЯТТЯ - поняття, обсяги яких повністю або частково збігаються, а їх зміст має спільні ознаки. Розрізняють три типи сумісності: рівнозначність (тотожність), перетин, або частковий збіг, та підпорядкування.

СУМІСНА ТЕОРІЯ - те саме, що й несуперечлива теорія, тобто теорія, в якій на підставі її аксіом неможливо вивести одночасно А і ~А (не-А).

СУПЕРЕЧЛИВІСТЬ - одна із ознак нелогічності мислення людини, яка проявляється в тому, що в одному й тому ж міркуванні про один і той самий предмет, в один і той же час, в одному і тому ж відношенні постають протилежні або суперечливі твердження, які виключають одне одного.

СУПЕРЕЧНОСТІ ЗАКОН - закон, згідно з яким, два несумісні твердження про один і той самий предмет, в одному і тому самому відношенні не можуть бути одночасно істинними. Формула закону: ~(А Л ~А).

СУПЕРЕЧНІ (КОНТРАДИКТОРНІ) ПОНЯТТЯ - такі несумісні поняття, обсяги яких виключають один одного. Обсяги суперечних понять вичерпують обсяг родового поняття. Напр., «білий» і «небілий», «мудрий» і «немудрий».

СУППОЗИЦІЯ (лат. suppositio - припущення, передумова).

СУТНІСТЬ - сукупність усіх необхідних сторін і зв’язків (законів), властивих речі, в їх природній взаємозалежності, в їх житті, на відміну від явища, яке є виявленням сутності через властивості і відношення, доступні чуттям. Сутність, як філософська категорія, виражає головне, основне, визначальне в предметі й пізнається на рівні теоретичного мислення.

СУТНІСНЕ ВИЗНАЧЕННЯ (лат. definition essentialis) - таке визначення поняття, яке розкриває головні, іститні ознаки предмета чи явища (напр., «фонема - це неподільна звукова одиниця людської мови, за допомогою якої розрізняються значення слів та морфем»).

СУТО РОЗДІЛОВИЙ УМОВИВІД - міркування, до складу якого входять тільки розділові судження.

СУТО УМОВНИЙ УМОВИВІД - міркування, до складу якого входять тільки умовні висловлення.

СУФІКС (лат. suffixus - прибитий) - у символічній логіці такий функтор, який ставиться після символа висловлення (напр.,доповнення до множини М позначається символом M': чит.: «М штрих»).

СУЧАСНА ЛОГІКА - історичний етап розвитку логічного знання, який розпочався із середини ХХ ст. і триває зараз. Засновником сучасної логіки вважається нім. філософ Г. Ляйбніц.

Т

ТАВТОЛОГІЯ (грец. tauto - те саме, logos - слово) - вираз, що повторює в іншій словесній формі раніше висловлене: 1) у традиційній логіці - помилка у визначенні поняття, коли визначуване і визначаюче поняття є одним і тим самим словом («злочинець - людина, що вчинила злочин»); 2) у символічній логіці - така структура думки, яка є завжди істинною формулою, незалежно від значень істинності її сладників. Формула-тавтологія - це логічний закон, напр.

ТАВТОЛОГІЯ У ВИЗНАЧЕННІ ПОНЯТТЯ - логічна помилка, яка має місце в неправильному визначенні (дефініції) поняття. Суть помилки в тому, що визначуваний предмет визначається сам через себе (напр., «Еквілібрист - людина, що еквілібрує»; «філософ - людина, що філософує»).

ТЕЗА (ТЕЗИС) (грец. θεσις - твердження) - судження, істинність, якого необхідно довести або спростувати. Теза - структурний елемент доведення (спростування). Правила тези:

1) теза має бути судженням чітким і визначеним;

2) теза має залишатись рівною (тотожною) сама собі упродовж усього процесу доведення;

3) теза не повинна містити в собі логічну суперечність;

4) теза не повинна перебувати в логічній суперечності із судженнями, висловленими нами раніше про предмет міркування;

5) теза має бути обґрунтованою фактами;

6) теза має бути судженням, яке потребує доведення, оскільки те, що достовірне саме собою, не потребує доведення;

7) теза має визначити собою увесь хід доведення, щоб те, що в результаті буде доведеним, було саме тим, що треба було довести.

ТЕОРЕМА (грец. θεωρημα - розглядаю, обмірковую) - твердження, що постає завдяки доведенню, яке засновується або на аксіомах, або на доведених уже твердженнях; у символічній логіці - речення аксіоматичної теорії, виведене на підставі правил цієї теорії; теорема - це формула, для якої існує доведення.

ТЕОРЕМА ДЕДУКЦІЇ - теорема, згідно з якою: якщо із засновків Г, А виводиться формула В, то тільки із засновків Г буде вивідною формула А → В. Символічно її можна подати так:

де буква «Г» (гамма) позначає довільну скінченну послідовність формул, А та В - певні висловлення, F - знак виввідності, знак → - сполучник «якщо,...то», кома у формулі - змістове «і».

ТЕОРЕТИКО-МНОЖИННИЙ ДОБУТОК - теоретико- множинним добутком або перетином E₁-E₂ двох множин E₁ та E₂ називається множина усіх елементів, що належить одночасно і множині E₁ і множині E₂.

ТЕОРЕТИКО-МНОЖИННА СУМА - теоретико-множинною сумою E₁+E₂ двох множин E₁ та E₂ називається множина, яка складається зі всіх елементів, які належать у крайньому разі кожній із множин E₁ та Е₂.

ТЕОРЕТИЧНА ЛОГІКА - одна із назв математичної логіки (введенна Д. Гільбертом та В. Аккерманом).

ТЕОРІЯ (від грец. θεωρiα - розгляд, дослідження) - 1) у широкому розумінні - система понять і уявлень про дійсність, що створюються у процесі пізнавальної діяльності людини; 2) у вузькому розумінні - це система вірогідних наукових знань про певну сукупність об’єктів, яка описує, пояснює і передбачає явища певної предметної галузі.

ТЕОРІЯ КЛАСІВ - частина математичної (символічної) логіки, в якій досліджується поняття класу та його загальні властивості. Клас складається з елементів. Належність елемента х класу К виражається формулою: х ∈ К. Розрізняють універсальний клас (U) і нульовий (порожній) клас 0. Між класами наявні певні відношення. Головними з них є: відношення включення класу в клас, відношення часткового співпадіння або перетину класів, відношення взаємного виключення або роздільності класів. Ці відношення визначаються такимизаконами:

Перше відношення називається відношенням рефлексивності; друге - симетричності; третє - транзитивності. Над класами можна здійснювати ряд дій, в результаті яких породжується нові класи, а саме: додавання (об’єднання) класів, множення (перетин) класів; доповнення класу (утворення класу із тих елементів універсального класу, що не входять у клас, стосовно якого не здійснюється доповнення).

ТЕРМ - вираз, що позначає індивідууми і класи, які записуються у вигляді окремих або кількох букв, з’єднаних за допомоги логічних зв’язок і взятих у дужки. Поняття «терм» визначається індуктивно. Для певної (визначеної) формальної системи це можна зробити, напр., так:

0 є терм;

Кожна змінна є терм;

Якщо 5 і t - терми, то 5 + t, s∙t і (s)' - терми.

Жодних інших термів, крім цих, нема.

ТЕРМІН (лат. terminus - межа, кінець) - слово або словосполучення, яке є назвою чітко визначеного поняття науки, техніки тощо і вживається у межах певної науки з одним чітко визначеним значенням. Треба розрізняти наукове і буденне (стихійно-емпіричне) значення терміна. Стійка однозначність - головна риса наукового терміна.

ТЕРМІНИ СИЛОГІЗМУ - три компоненти (поняття) силогізму, з яких складається кожний правильний категоричний силогізм: більший, менший і середній терміни. Більшим терміном силогізму називається предикат більшого засновку; позначається літерою Р (перша літера латинського слова Predicatum). Меншим терміном силогізму називається субєкт меншого засновку; позначається літерою S (перша літера латинського слова Subjectum). Середнім терміном силогізму називається той термін, який є спільним для обох засновків (більшого і меншого), і який не входить у висновок силогізму; позначається літерою М (перша літера латинського слова Medius, що означає «середній»).

ТЕРМІНИ СУДЖЕННЯ - це суб’єкт і предикат судження; це два поняття, з яких складається кожне атрибутивне (категоричне) судження: «S» - суб'єкт судження, «Р» - предикат судження.

«ТОДІ І ТІЛЬКИ ТОДІ, КОЛИ» (якщо і тільки якщо., то.) - логічний сполучник, який зв’язує два висловлення у нове висловлення, яке істинне тоді і тільки тоді, коли обидва висловлення є істинні або обидва хибні. Символічно сполучник «тоді і тільки тоді., коли.» позначається знаком «~» або.

ТОТОЖНІ ПОНЯТТЯ - поняття, які мають один і той же обсяг, тобто відображають один і той самий предмет.

ТОТОЖНІСТЬ - рівність предмета, явища тощо із самим собою; зберігання одним і тим же предметом чи явищем стійких рис упродовж існування.

У символічній логіці принцип тотожності записується формулою А → А, чит.: «якщо А то А».

ТОТОЖНО-ХИБНА ФОРМУЛА - формула, яка за всіх наборів значень змінних, що входять до її складу, набуває значення хиба. Напр., тотожно-хибними будуть формули А А ~А, ~(А V ~А) тощо.

ТРАДИЦІЙНА ЛОГІКА - історичний етап розвитку логічного знання, який тривав від IV ст.. до н.е. аж до середини ХІХ ст. Засновником традиційної логіки вважають давньогрецького мислителя Арістотеля (384-322 р.р. до н. е.).

ТРАДУКЩЯ (лат. traductio - переміщення, перенесення) - міркування, в якому засновки і висновок є судженнями однакової загальності, тобто коли вивід йде від знання певного ступеня загальності до нового знання, але того ж ступеня загальності: напр., «Іван брат Петра; Петро брат Степана; Отже, Іван брат Степана». У цьому міркуванні вивід здійснено від одиничного до одиничного. Проте вивід у традуктивному міркуванні може йти від часткового до часткового і від загального до загального. Підставою для традуктивних умовиводів є відношення тотожності між предметами. Предикат з одного предмета переноситься на інший на підставі принципу: що вірно про одну річ, вірно й про іншу тотожну з нею річ. У випадку, якщо ми встановили, що ці два предмети є одним і тим самим предметом, хоча вони позначені різними іменами, то ми маємо можливість перенести на інший предмет все те, що ми дізнались про один із них. У цьому випадку будь-яку ознаку, приписану предмету основного судження, можемо перенести на предмет вивідного судження. Словом, в усіх можливих випадках ми маємо умовиводи за аналогією властивостей та аналогією відношень.

ТРАНСФІНІТНИЙ - нескінченний, безмежний, такий, що не має кінця краю.

ТРЕНАРНА ФУНКЦІЯ - функція, від до трьох аргументів, узятих у визначеному порядку. Символічно записується так: f (x, y, z).

«ТРЕТЬОГО НЕ ДАНО» (лат. tertium non datur) - вираз, який характеризує ситуацію, коли потрібно вибрати одне із двох суперечливих суджень (речень, розв'язків): або одне, або друге, оскільки третьої можливості немає, вона виключена. Як принцип, ця умова лежить в основі закону виключеного третього традиційної логіки.

ТРЕТЯ ФІГУРА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧНОГО СИЛОГІЗМУ - така фігура силогізму, в якій середній термін М займає місце суб’єкта в обох засновках - більшому і меншому.

Міркування за третьою фігурою застосовують тоді, коли треба отримати висновок про окремі факти в процесі пізнання, а також у ході доведення хибності загальних суджень (висловлень).

Напр., Усі метали (М) прості речовини (Р);

Усі метали (М) - електропровідні (S);

Деякі електропровідні (речовини) (S) - прості речовини (Р).

Модель (схема) міркування за цією фігурою така:

Ця фігура міркування має шість правильних модусів: Darapti, Disamis, Datisi, Felapton, Bocardo, Ferison. Щоб отримати правильний (законний) висновок за третьою фігурою силогістичного міркування, треба дотримуватись правил третьої фігури: 1) менший засновок має бути стверджувальним судженням; 2) висновок має бути частковим судженням.

ТРИХОТОМІЯ (грец. τρiχα - на три частини, tome- січу, розділяю) - поділ обсягу поняття на три частини. Напр., в геометрії: «Трикутники бувають або гострокутні, або прямокутні, або тупокутні»; в граматиці: «Слово може бути або чоловічого, або жіночого, або середнього роду».

ТРОП (грец. τpoπoς - поворот, зміна) - мовний зворот, речення у переносному значенні, образний (фігуральний) вислів; вислів, у якому на першому плані форма, а не зміст.

У

УЗАГАЛЬНЕННЯ - мисленнєве виокремлення певних властивостей, які належать певному класу предметів; перехід від одиничного до загального, від менш загального до більш загального; це поширення в думці спільних загальних істотних ознак класу предметів, виділених у процесі абстракції, на кожний предмет цього класу.

УЗАГАЛЬНЕННЯ ПОНЯТТЯ - це логічна операція, в процесі якої здійснюється перехід від поняття з меншим обсягом до поняття з більшим обсягом, через віднімання від змісту вихідного поняття ознак, що стосувались частини предметів. Напр., узагальнити поняття «швидкоплинна ріка» означає включити обсяг цього поняття в обсяг поняття «ріка», віднявши ознаку «швидкоплинна».

УМОВА (ПІДСТАВА) - та частина умовного судження, в якій виражається знання про те, що уможливлює щось інше, або знання про те, від чого залежить щось інше, що визначає собою що-небудь інше. Напр., в умовному судженні «Якщо через провідник проходить електричний струм, то навколо нього з'явиться магнітне поле» умовою є та частина судження, яка виражена словами «Якщо через провідник проходить електричний струм». Проходження електричного струму є умовою існування (з’яви) магнітного поля довкола провідника. Друга частина умовного судження, у нашому випадку вона зафіксована словами «то навколо провідника з'явиться магнітне поле», називається наслідком. Ця частина містить знання про зумовлене, яке залежить від умови. Залежність між умовою і зумовленим записують у вигляді формули: «Якщо А суть В, то С суть Д» (в традиційній логіці) та «Якщо А, то В» - у символічній логіці.

УМОВИВІД - форма і спосіб міркування, в якому з одного або декількох суджень-засновків на підставі певних правил виводу, що забезпечують наявність відношення логічного слідування, виводиться судження-висновок, що логічно випливає із змісту вихідних суджень. Розрізняють необхідні та правдоподібні умовиводи. Іноді їх поділяють на демонстраційні та ймовірнісні, або дедуктивні, індуктивні, традуктивні.

УМОВИВІД БЕЗПОСЕРЕДНІЙ - вид міркування, у якому висновок виводиться з одного засновку. До безпосередніх умовиводів належать: перетворення, обернення, протиставлення предикатові, протиставлення суб’єктові та виводи за логічним квадратом. До останніх входять виводи, побудовані за типом логічних відношень між категоричними судженнями, а саме: підпорядкування (субординації), протилежності (контрарності), суперечності (контрадикторності) та підпротилежності (субконтрарності).

УМОВИВІД ДОСТОВІРНОСТІ - міркування, висновок якого містить істинне, адекватне дійсності знання.

Напр.: Усі гази зріджуються.

Водень газ.

Водень зріджується.

УМОВИВІД ІЗ СУДЖЕНЬ ПРО ВІДНОШЕННЯ - міркування, у якому засновки і висновок є судженнями про відношення. В основі вивідності висновку із засновків лежать логічні властивості відношення: транзитивність, симетричність, рефлексивність, функціональність.

Напр.: Ріка Дніпро довша за річку Дністер.

Ріка Днстер довша за річку Прут. Ріка Дніпро довша за річку Прут.

Розрізняють два види умовиводів про відношення: 1) умовиводи рівності та 2) умовиводи ступеня.

УМОВИВІД ІМОВІРНОСТІ (ПРАВДОПОДІБНОСТІ) - мірку­вання, в якому з істинних засновків (із-за ослабленого відношення логічного слідування між засновками і висновком) отримують правдоподібний висновок. До правдоподібних (імовірнісних) належать неповна індукція і нестрога (слабка) аналогія.

УМОВИВІД МОДАЛЬНОСТІ - міркування, засноване на зміні модальності суджень. В таких умовиводах думка рухається від необхідного до дійсного; від необхідного і дійсного до можливого; від неможливого і недійсного до необхідного (безумовного). Проте неможливо робити висновок від можливого до дійсного; від дійсного до необхідного (безумовного), від необхідності до недійсності, від недійсності до неможливості.

УМОВИВІД НЕОБХІДНОСТІ (БЕЗУМОВНОСТІ) - міркування, в якому з істинних засновків, за наявності відношення логічного слідування між засновками і висновком, отримують (виводять) завжди істинний висновок. До необхідних міркувань належать дедуктивні умовиводи, повна індукція та строга (сильна) аналогія.

УМОВИВІД РІВНОСТІ - один із видів міркування про відношення, в якому всі засновки і висновок є судженнями про відношення рівності. В основі цього умовиводу лежить така аксіома: «Якщо дві величини однакові з третьою величиною, то вони однакові між собою».

УМОВИВІД СТУПЕНЯ - один із видів міркування про відношення, в якому всі засновки і висновок є судженнями про відношення ступеня (більше, менше, правіше, лівіше, раніше, пізніше тощо).

Схема міркування така:

Напр.:

Чернівці південніше Києва;

Одеса південніше Чернівців;

Одеса південніше Києва.

УМОВНА АНАЛОГІЯ - вид недедуктивного міркування, в якому зв'язок між загальними ознаками, що притаманні співставлюваним предметам, і тією ознакою, яка присвоюється досліджуваному предметові за аналогією з уже відомим предметом, чітко не встановлена.

Схема міркування за цим виводом аналогії така:

А має ознаки а+b+c B має ознаки а+Ь+х Можливо, х=с, де а та Ь - спільні ознаки, с - ознака, що присвоюється досліджуваному предмету за аналогією.

УМОВНЕ (ІМПЛІКАТИВНЕ) ВИСЛОВЛЕННЯ - прийняте в символічній логіці найменування складного висловлення, в якому два висловлення з’єднані знаком імплікації, якому відповідає логічний сполучник «якщо.... то...». Його формула: A→B (чит.: «Якщо А, то В»).

Напр., «Якщо сьогодні понеділок, то завтра вівторок». За структурою воно включає дві частини - логічну підставу (антецедент) логічний наслідок (консеквент) та логічну зв’язку «якщо., то.». Його логічне або істиннісне значення визначається відповідною таблицею або матрицею істинності.

УМОВНЕ ДОВЕДЕННЯ - доведення, в якому відома думка прямо зводиться до своєї підстави, а сама підстава приймається за істинну лише за певної умови. Напр., бажаючи довести, що в даному трикутнику три кути рівні між собою, ми зводимо цю думку до її підстави - до взаємної рівності усіх трьох сторін трикутника, - а відтак стверджуємо, що доводжувана думка вірна стосовно даного трикутника, за умови, якщо тільки в ньому всі сторони взаємно рівні.

УМОВНИЙ СИЛОГІЗМ - силогізм, в якому хоч би один із засновків є умовним судженням. Наприклад:

Якщо вода нагрівається, то вона випаровується.

Вода нагрівається.

Вода випаровується.

У символічній логіці цей модус (різновид) умовного силогізму

Схема міркування можна подати й так, якщо взяти до уваги внутрішні структурні елементів суджень:

Якщо А суть В, то С суть Д

А суть В

С суть Д

УМОВНЕ СУДЖЕННЯ - судження, в якому відображається залежність того чи того явища від деяких умов і в якому логічна підстава і логічний наслідок з’єднується логічним сполучником «якщо.... то...» (Напр., «Якщо тіло піддати тертю, то тіло почне нагріватись»). Загальна формула умовного судження така:

Якщо S суть Р, то Si суть P₁.

Іноді формулу умовного судження записують так:

Якщо А суть В, то С суть Д.

Розрізняють три види умовних суджень:

1) судження, які відображають (виражають) причинні зв'язки (напр., «Якщо місяць у новомісяччі перебуває у вузлі своєї орбіти, то настає сонячне затемнення»);

2) судження, в яких знання про один факт (подію, стан тощо) є логічною підставою для ствердження знання про інший факт (подію, стан тощо). (Напр., «Якщо ртуть у термометрі піднялась, то в кімнаті стало тепліше»).

3) судження, в яких один факт висувається як умова існування іншого факту (дії, стану) (напр., «Якщо завтра буде гарна погода, то ми прогуляємось у лісі»).

Не всі судження, зв’язані сполучником «якщо., то.» виражають умовні судження. Не завжди перша частина умовного судження є умовою для другої частини. Напр., «Якщо вірити «брехунцеві», то можна лягати в могилу»; «Якщо під час спортивних змагань наша група зайняла третє місце в університетському зведенні, то під час перевірки рівня залишкових знань наша група вийшла на перше місце».

УМОВНИЙ ГІПОТИТЕЧНИЙ УМОВИВІД - такий вид міркування, в якому хоча б один із засновків є умовним судженням. Ці виводи можуть бути кількох різновидів або модусів: суто умовними, умовно-категоричними та умовно-розділовими.

УМОВНО-КАТЕГОРИЧНИЙ СИЛОГІЗМ - міркування, в якому перший засновок є умовним судженням, а другий засновок - судженням категоричним.

Умовно-категоричний силогізм має два модуси - ствердний і заперечний. Ствердний модус, або modus ponens - це вид умовно- категоричного умовиводу, в якому перший засновок - судження умовне, де сформульовано підставу і наслідок; другий засновок - судження категоричне, яке стверджує наявність підстави, вказаної в умовному судженні; висновок - ствердне судження, де стверджується наслідок, який випливає із вказаної підстави. Хід думки в цьому умовиводі йде від визнання істинності підстави до визнання істинності наслідку.

УМОВНО-РОЗДІЛОВИЙ (ЛЕМАТИЧНИЙ) УМОВИВІД - умовивід, в якому перший засновок складається з двох або більше умовних суджень, а другим засновком є розділове судження. Типовою і поширеною формою лематичних умовиводів є дилеми, трилеми або полілеми. Серед дилем розрізняють: просту і складну конструктивну дилеми та просту й складну деструктивну дилеми (див. Дилема).

УНАРНА ОПЕРАЦІЯ - операція символічної логіки, в якій бере участь одна пропозиційна зв’язка і одне висловлення. Такими операціями є:

УНАРНА ФУНКЦІЯ - функція з одним аргументом, напр. f(x).

УНІВЕРСАЛІЇ (лат. universalis - всезагальний) - термін, який використовувався в середньовічній логіці для позначення загальних імен, загальних ідей.

УНІВЕРСАЛЬНА МНОЖИНА - множина, яка охоплює усі елементи сфери міркування або складається з усіх об’єктів галузі, що досліджується. Символічно позначається знаком «U». Напр., для елементарної математики універсальною множиною служать цілі числа.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ КЛАС - клас, який містить усі об’єкти досліджуваної галузі. Універсальний клас позначають цифрою 1.

Правила для універсального класу:

отримане емпіричними методами. Іншими словами, це - фрагмент знання, що витлумачений в тій чи тій теоретичній системі.

FELAPTON (лат.) - умовна назва четвертого модусу (ЕАО) третьої фігури простого категоричного силогізму. У цьому модусі із загальнозаперечного більшого засновку, що позначений літерою Е, і загальноствердного меншого засновку, що позначений літерою А, виводиться частковозаперечний висновок, що позначається літерою О.

Напр.:

(Е) Жодна логічна теорія (М) не є універсальною (Р);

(А) Будь-яка логічна теорія (М) є системою знання (S);

(О) Деякі системи знання (S) не є універсальними (Р).

FERIO (лат.) - умовна назва четвертого модусу першої фігури простого категоричного силогізму (ЕІО). У цьому модусі із загальнозаперечного (більшого) засновку, що позначений літерою Е, і частковоствердного (меншого) засновку, що позначений літерою І, виводиться частковозаперечний висновок, що позначається літерою О.

Напр.:

(Е) Жодна гіпотеза (М) не є достовірним знанням (Р);

(І) Деякі припущення (S) є гіпотезами (М);

(О) Деякі припущення (S) не є достовірним знанням (Р).

FERISON (лат.) - умовна назва шостого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ЕІО). У цьому модусі із загальнозаперечного (більшого) засновку, що позначається літерою Е, і часковоствердного (меншого) засновку, що позначається літе­рою І, виводиться частковозаперечний висновок, що позначається літерою О.

Напр.:

(Е) Жодна подія (М) не є випадковою (Р);

(І) Деякі події (М) вигадані (S);

(О) Щось вигадане (S) не є випадковим (Р).

FESAPO (лат.) - умовна назва четвертого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (ЕАО). У цьому модусі із загальнозаперечного (більшого) засновку, що позначається літерою Е, і загальноствердного (меншого) засновку, що позначається літерою А, виводиться частковозаперечний висновок, що позначається літерою О.

Напр.:

Жодна імперія (Р) не є одвічною (М);

Усе одвічне (М) ідеальне (S);

Дещо ідеальне (S) не є імперією (Р).

FESTINO (лат.) - умовна назва третього модусу другої фігури простого категоричного силогізму (ЕІО). У цьому модусі із загальнозаперечного (більшого) засновку, що позначається літерою Е, і частковоствердного (меншою) засновку, що позначається літерою І, виводиться частковозаперечний висновок, що позначається літерою О. Наприклад:

Жоден банкір (Р) не є гуманістом (М);

Деякі українці (S) гуманісти (М);

Деякі українці (S) не є банкірами (Р).

FRESISON (лат.) - умовна назва п’ятого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (ЕІО). У цьому модусі із загальнозаперечного (більшого) засновку, що позначається літерою Е, і частковоствердного (меншого) засновку, що позначається літерою І, виводиться частковозаперечний висновок, який позначається літерою О. Наприклад:

Жоден український президент (Р) не є далекоглядним політиком (М); Деякі далекоглядні політики (М) - мрійники (S);

Деякі мрійники (S) не є українськими президентами (Р).

ФАЛЬСИФІКАЦІЯ (від лат. falsus - хибний, facio - роблю) - логічна процедура, яка на противагу верифікації (підтвердження), встановлює хибність наслідків, що випливають з гіпотез чи теорій, шляхом зіставлення їх з фактами. Логічною формою фальсифікації є заперечний модус умовно-категоричного умовиводу (modus tollens).

ФІГУРИ СИЛОГІЗМУ - форми простого категоричного силогізму, які визначаються місцем середнього терміна (М) у його засновках. У першій фігурі середній термін (М) є суб’єктом більшого засновку і предикатом меншого засновку; у другій фігурі - предикатом обох засновків; у третій - суб’єктом обох засновків; у четвертій - предикатом більшого засновку і суб’єктом меншого засновку. Більший термін позначається літерою Р, менший термін - літерою S. Відповідно розрізняють більший (Р) і менший (S) засновки; середній термін позначають літерою М.

Навскісні (похилі) та вертикальні лінії позначають зв'язок між засновками завдяки середньому термінові, а горизонтальні лінії - зв'язок термінів у засновках.

ФОРМА - структура, будова, спосіб зв’язку частин змісту предметів, подій, явищ, процесів. Форма залежна від змісту і має відносну самостійність. Зміни предметів є умовою постійної взаємодії між змістом і формою. На певному етапі розвитку предмет змінює стару форму на ту, що сприяє його розвиткові. Логіка вивчає форми мислення, тобто стійкі структури окремих думок, понять та особливі сполуки думок у судженні та умовиводі.

ФОРМА МИСЛЕННЯ (ДУМКИ) - це її структура, звязок елементів. Такими формами дискурсивоного мислення є поняття, судження та умовиводи. Форми мислення (розсудкування, думкування) відображають типові відношення між предметами, яаищами, подіями, станами, процесами обєктивної реальності. Критерієм їх істинності чи хибності є практика.

ФОРМАЛІЗАЦІЯ (від лат. forma - вид, образ) - процес виявлення структури (форми) міркування і фіксація цієї структури за допомогою формули. Іншими словами, це - символічний запис вербального висловлення за допомогою алфавіту однієї із штучних мов логіки. Першим кроком у формалізації процесу і результату мислення стало його вираження природною мовою. Відтак алфавіт природної мови доповнюється виокремленням і додаванням спеціальних знаків (символів). Завдяки цьому увиразнюється точність передачі змісту думок. Нині для формалізації створюють штучні мови, за допомогою яких вибудовуються моделі, в яких змістовим міркуванням відповідають їх формальні аналоги. Метод формалізації є основним методом сучасної логіки.

Метод формалізації застосовується у сучасній логіці для виявлення точнішого виразу логічної структури виводів та побудови і перевірки доведень. Доведенням тут постає послідовність формул, кожна з яких є аксіомою, раніше доведеною формулою (теоремою) або випливає з них за одним із правил виводу. Такі доведення набувають алгоритмічного характеру, а тому їх перевірку можна здійснювати на обчислювальних машинах. Ефективність формалізації в тому, що досліджувані об’єкти ставляться у відповідність до відомих конструкцій, котрі уможливлюють однозначність у відображенні певних сторін об’єкта. Формалізація можлива тільки для відносно точних міркувань. Повна формалізація багатих на зміст теорій практично неможлива. Фундаментальний результат у цьому відношенні отримав К. Гьодель. Він довів нездійсненність програми повної формалізації математики на прикладі математичної теорії, яка містить арифметику натуральних чисел.

ФОРМАЛІЗОВАНА МОВА - штучна мова формальних логічних числень. Формалізована мова - це система знаків (символів), операції з якими здійснюють за правилами, які визначаються тільки формою виразів, побудованих із знаків (символів). Будь-яка формалізована мова містить притаманну їй логічну теорію. Формалізована мова застосовується в обчислювальній техніці. Мова, якою описують формалізовані мови, називаються метамовою. Як правило, роль метамови виконує національна мова.

ФОРМАЛЬНА ЛОГІКА - наука про міркування, його структурні елементи, закони і правила вивідного знання. Формальна логіка відволікається від змісту міркувань, її увага зосереджена на формі міркувань, закономірних зв’язках і відношеннях між їх структурними елементами. Формальна логіка включає традиційну й сучасну класичну (символічну) логіки.

ФОРМАЛЬНА НЕСУПЕРЕЧЛИВІСТЬ - металогічна характеристика формальної системи, яка означає, що у певній формальній системі неможлива вивідність суперечливих тверджень, тобто А і ~А(не-А).

ФОРМАЛЬНА СИСТЕМА - скінчення множина аксіом, правил і теорем, поданих у вигляді формул, які репрезентують речення природної мови. Особливість формальних систем полягає у тому, що за допомоги правил і аксіом виводяться нові формули, які називають вивідними аксіомами, або теоремами. Наприклад, система числення висловлень Д. Гільберта містить такі аксіоми:

Ця система містить такі символи, як :-------- «не», А - «і», V -

«або», → - «якшо..., то.»

ФОРМАЛЬНА ТЕОРІЯ - теорія, основою побудови якої є певна формалізована (штучна) мова. Відмітною ознакою формальної теорії є те, що міркування природної мови замінені в ній послідовністю формул. Формальна теорія містить відповідну їй логічну систему. Тому формальну теорію визнають як впорядковану трійку (L, А, С), де L - представляє формалізовану мову, А - множину аксіом, С - множину правил виводу.

Побудова логічних формальних теорій стандартна: спершу задається алфавіт мови - набір вихідних символів, який включає символи для індивідних сталих і змінних, символи логічних зв'язок і кванторів, предикатів і функцій. Відтак визначається поняття

правильно побудованої формули (ППФ) або правильно побудованих виразів (ППВ). Визначення 1ІПФ (1111В) є ефективною процедурою, яка дає змогу відмежувати ППФ від довільної послідовності символів. Із множини формул виділяють певну підмножину формул, які оголошуються аксіомами логічної теорії (залежно від завдань, які розв’язуватимуться засобами цієї теорії). Завершується побудова логічної теорії формулюванням правил виводу, за допомоги яких із аксіом виводяться інші формули-теореми. Прикладами формальних логічних теорій є логіка висловлень, логіка предикатів, теорія множин, теорія груп тощо. Формальні теорії певної наукової галузі, крім логічних аксіом, містять власні аксіоми - природничо-наукові або математичні принципи.

ФОРМАЛЬНИЙ - той, що стосується форми, а не змісту.

ФОРМАЛЬНИЙ ВИВІД - послідовність висловлень або формул, яка складається з аксіом, засновків і раніше доведених формул (теорем). Остання формула цієї послідовності, виведена як безпосередній наслідок з попередніх формул за одним із правил виводу, прийнятих в цій аксіоматичній теорії, є вивідною формулою. Оскільки кожна формальна система має свої власні аксіоми і правила виводу, тому поняття виводу має свої особливості в різних формальних системах.

ФОРМАЛЬНИЙ ВИРАЗ - скінченна послідовність входжень формальних символів, напр.. «(А А В) V С». Формальним вважається вираз, який складається з єдиного входження формального символу, напр., «А».

ФОРМАЛЬНЕ ДОВЕДЕННЯ - прийнята в символічній логіці назва доведення, що розглядається як скінченна послідовність формул, де кожна формула цієї послідовності є або аксіомою, або безпосереднім наслідком з попередніх формул цієї послідовності; остання формула цієї послідовності є доводжуваним реченням. У формальному доведенні на відміну від формального виводу зазвичай не використовуються в якості формул ланцюжка додаткові припущення.

ФОРМАЛЬНО ДОВІДНА ФОРМУЛА - формула, що визначається індуктивно, а саме:

1) якщо D -аксіома, то D довідна;

2) якщо Е -довідна, а D - безпосередній наслідок з Е, то D довідна;

3) якщо Е і F довідні, а D - безпосередній наслідок з Е та F, то D - довідна.

ФОРМАЛЬНА ПОБУДОВА - те саме, що й логічне числення.

ФОРМАЛЬНО СПРОСТОВУВАНА ФОРМУЛА - така формула, напр. А, якщо довідною є формула ~А (тобто не-А)

У мові символічної логіки функторами є пропозиційні зв'язки: —(заперечення), Л - (кон’юнкція), V - (диз’юнкція), → (імплікація), θ (еквіваленція). Якщо, наприклад, дві змінні А та В, що позначають речення (висловлення), з’єднати за допомоги функтора →, то утворюється новий вираз (висловлення) А → В, який читається «якщо А, то В»

Функтори поділяються на одномісні й багатомісні залежно від кількості виразів, до яких застосовуються функтори. До одномісних функторів належать символи — (заперечення), ? (необхідності), ? (можливості). Двомісними фундаторами є логічні зв'язки: Л, V, →, θ. В арифметиці двомісними функторами є символи, що позначають операції додавання, віднімання, добутку, ділення тощо.

Якщо ми введемо дві категорії фраз (виразів) - імена і речення, то функтор відіграватиме роль засобу, що породжуватиме з цих виразів (фраз) нові вирази (фрази). У логіці розглядаються кілька груп функторів, а саме: функтори, які утворюють речення з одного імені, функтори, за допомогою яких утворюють речення з двох імен; функтори, що творять речення з речень та функтори, які породжують імена з імен. Функтори, які утворюють речення з речень, поділяють на екстенсіональні й інтенсіональні. До екстенсіональних функторів належать, напр., зв'язки логіки висловлень. Для нових речень, утворених за допомогою цих функторів, істотним є логічна валентність (істиннісне значення) тих речень, до яких ці функтори застосовуються. Утворення за допомоги інтенсіональних функторів нових речень передбачає врахування також і смислу вихідних речень. Інтенсіональними є модальні оператори можливості, необхідності, релевантна імплікація тощо.

ФУНКЦІЯ (від лат. functio - здійснення, виконання, відповідність, відображення) - це така відповідність між змінними х та у, за якої кожному значенню х співставляється одне-єдине значення у. У даному разі йдеться про однозначну функцію, або функцію від одного аргумента; іншими словами відповідність - це коли кожному елементу х множини Х, відповідає єдиний елемент у деякої множини У.

У цьому розумінні, функція постає як деяке правило (закон), яке дає можливість кожному елементові множини М, під яким мається на увазі область значень незалежної змінної х, ставити у відповідність певний елемент множини M₁, під яким мається на увазі область значень залежної змінної у. Така відповідність зазвичай виражається у вигляді формули y=f(x), де f) і є самим законом, який дає можливість встановлювати названу відповідність між елементами M₁ і М, а у і х приймають значення відповідно на M₁ і M₂.

Логічна функція може розглядатися як логічна операція, згідно з якою один логічний об’єкт, застосований до іншого або кількох логічних об’єктів, зумовлює виникнення нового логічного об'єкта. Наприклад, логічні зв’язки Λ (сполучник «і»), V («або»), → («якщо... то»), ~ («не»), які розглядаються як пропозиційні функції, кожній буд-якій парі висловлень (А, В) ставлять у відповідність нове судження (А Λ В), (А V В), (А → В), ~А.

ФУНКЦІЯ ВИСЛОВЛЕННЯ, або ПРОПОЗИЦІИНА ФУНКЦІЯ - функція, областю значень якої є висловлення. Якщо взяти, наприклад висловлення, «Стус - український поет», то вираз «х - український поет» постає функцією - висловленням, або пропозиційною функцією. Функцією -висловленням є вираз «х є ціле число». Кожному значенню змінної х вона ставить у відповідність якесь висловлення, істинне або хибне. Якщо замінити х, напр.. цифрою 3, то ми отримаємо вираз «3 є ціле число», що є істиною; якщо ж змінну х замінить цифрою 4, то ми отримаємо хибне висловлення.

Функція-висловлення з однією змінною подається виразом P_l∙_x) і відповідає властивості. Функція-висловлення з двома змінними подається виразом R(_x,_y) і відповідає двомісному (бінарному) відношенню, функція-висловлення з трьома змінними подаються виразом Q(^_bz) і відповідає тримісному (тренарному) відношенню. Функція-висловлення з n числом змінних записується у вигляді виразу R(_xy..._n) і відповідає n-місному відношенню. Функцію- висловлення можна перетворювати в істинну чи хибну за допомоги різних операторів (напр., кванторів). Так, квантор існування позначає твердження «існують такі х». Якщо поставити цей квантор перед функцією-висловленням (напр., х є ціле число), то отримаємо висловлення: З_ж(х є ціле число), яке чит.: «Існує таке число х, яке є цілим числом». Це речення виражає істинне судження, оскільки серед чисел існує ціле число. Якщо ж поставити перед функцією- висловленням квантор загальності ∀_x, який позначає твердження «Для всякого х », то отримаємо вираз: ∀_x(х є ціле число), який чит.: «Всякий х є цілим числом». Це речення виражає хибне судження, оскільки в дійсності не всі числа є цілими числами.

Зв’язуючи кванторами усі вільні змінні функції-висловлення, ми отримуємо висловлення. Проте не завжди областю значень функції є висловлення. Так, у виразі «Для всіх х, якщо х є рідина, то х - пружна» змінна х є зв’язною, отже, маємо висловлення.

А вираз «Для будь-якого числа х, якщо х>0 і у>0, існує число z таке, що xy=z і z>0» є функцією-висловленням, бо змінна у вільна, тобто не зв’язана квантором.

ФУНКЦІЯ-ВКАЗІВКА - такий вираз, який містить змінні і перетворюється у позначення предмета, якщо змінні замінити сталими. Напр., вираз «2х+1» є функцією-вказівкою, тому що цей вираз позначає певне число (напр., 5) при заміні в цьому виразі змінної х певною сталою (напр., числом 2).

ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ІМ'Я - ім’я, яким Г. Фреге позначав функції, на відміну від імен предметів. Усі імена він ділив на імена предметів та імен функцій.

ФУНКЦІЇ ІСТИННОСТІ - такі функції, які значенням істини і хиби як своїм аргументам співвідносять знову істину і хибу.

ФУНКЦІОНАЛЬНА ЗАЛЕЖНІСТЬ - така залежність, яка зв’язує незалежну змінну велечину (аргумент) з функцією. Функціональна залежність символічно подається латинськими і грецькими буквами f, F, φ (напр., у=Дх), y= F(x) тощо, де х - аргумент, у - функція).

ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ - поняття, у змісті якого відображається залежність змісту вихідного поняття від тих чи тих ознак (напр., «міста, що мають більше одного мільйона жителів», «аксіома», «атом» тощо).

ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ЧИСЛЕННЯ - те саме, що й числення предикатів.

ФУНКЦІОНАЛЬНІСТЬ - таке відношення, коли кожному значенню у, який входить у формулу R, відповідає одне єдине значення х. Напр., «х джерело у». Якщо замість х підставити слово «праця», а замість у слово «вартість», то й справді єдиним джерелом усіх вартостей є праця.

Аксіому функціональності записують так: (аКЬ А cRb) → a=c, де знак А означає сполучник «і», знак → означає слово «імплікація», знак = - тотожність. Із цієї аксіоми випливає: якщо судження аКЬ і cRb - істинні, то й істинне судження а=с.

Х

ХАРАКТЕРИСТИКИ (від грец. χαρακτηρ - риса, особливість) - один із логічних прийомів знайомства з предметом у тих випадках, коли визначення поняття неможливе або не має у ньому потреби. У характеристиці вказується на відмітні (особливі) ознаки предмета у певному якомусь відношенні, щоб підкреслити, що даний предмет думки має певні ознаки, яких не знаходимо в інших подібних предметах. Вказані ознаки в своїй сукупності дають можливість визначити (виокремити) індивідуальні предмети. Характеристика як логічна операція, яка подібна до визначення, але не є ним, вживається для виявлення внутрішніх ознак і властивостей предмета думки.

ХИБА - неправда, спотворення дійсного стану справ, з метою введення когось в оману.

ХИБНЕ ВИСЛОВЛЕННЯ - судження, в якому з’єднується те, що роз’єднано в дійсності, і роз’єднується те, що з’єднано в дійсності. Іншими словами, хибним є висловлення, в якому стверджується за предметом ознака, яка не належить йому, і заперечується ознака, яка насправді належить йому. Хибне висловлення позначається символом «0» («нуль») або «х» («хиба»).

ХИБНА ПІДСТАВА - логічна помилка, яка полягає у тому, що доведення будується на підставі хибного судження.

ХИБНА ФОРМУЛА - формула, заперечення якої істинне. Позначається лат. буквою F (перша літера латинського слова Falcitas - хибність).

«ХТО ЗАНАДТО ДОВОДИТЬ, ТОЙ НІЧОГО НЕ ДОВОДИТЬ» - логічна помилка в доведенні, коли з даних підстав (аргументів) випливає не тільки теза, а й будь-яке прямо протилежне або хибне твердження.

Ц

ЦІЛКОМ ВПОРЯДКОВАНА МНОЖИНА - множина, в якій кожна непорожня її частина містить елемент, який передує усім іншим елементам цієї частини, тобто така множина, яка сама і будь-яка її правильна підмножина має перший елемент. За приклад впорядкованої множини може слугувати множина всіх натуральних чисел, розміщених у зростаючому порядку.

Ч

ЧАСТИНА І ЦІЛЕ - категорії, що виражають одну з форм об’єктивного взаємозв’язку предметів і явищ об’єктивного світу, тобто взаємозв’язок предмета та його елементів (сторін), агрегату і предметів, що його складають. Розуміння взаємозв’язку частини і цілого має суттєве значення для успішного пізнання дійсності. Категорії частини і цілого характеризують загальний рух пізнання, яке починається з нероздільного уявлення про ціле, відтак переходить до аналізу, розчленування цілого на частини і завершується відтворенням об’єкта в мисленні у формі конкретного цілого. При утворенні цілого виникає нова якість, яка не зводиться до суми властивостей; проте вона визначається саме частинами - кількістю їх і певним типом їхньої взаємодії. Пізнання цілого може бути успішним лише за умови знання властивостей його частин і, навпаки, дослідження частин повинно спиратися на попереднє знання цілого. За такого підходу аналіз і синтез мають застосовуватись у їхній діалектичній єдності. Крім цього, треба зважати на особливості цілого, зокрема органічного, як таку форму зв’язку об’єктів, коли утворювана ними цілісність реалізує свою здатність до саморозвитку. Взаємозалежність частин тут постає не як лінійний, причинний ряд, а як своєрідне замкнене коло, де кожний елемент зв’язку є умовою іншого і зумовлюється ним.

ЧАСТИНА МНОЖИНИ - така множина (або підмножина), кожний елемент якої одночасно є елементом іншої множини. Напр., множина всіх простих чисел є частиною множини (підмножини) всіх дійсних чисел.

ЧАСТКОВЕ СУДЖЕННЯ - судження, в якому щось стверджується або заперечується про частину предметів деякого класу предметів (напр., «Більшість українців вірить брехунам»). У напівформальному вираженні вони виглядають так: «Деякі S суть (не суть) Р».

Часткові судження бувають двох видів:

а) Визначене часткове судження - часткове судження, в якому що-небудь стверджується або заперечується тільки про визначену частину предметів певного класу (напр., «Тільки деякі планети обертаються довкола Сонця»; «Тільки деякі зірки в мільйон раз більші за наше Сонце»). Напівформально їх подають відповідно так: «Тільки деякі S суть Р» і «Тільки деякі S не суть Р».

б) Невизначене часткове судження - часткове судження, в якому що-небудь стверджується або заперечується про невизначену частину предметів певного класу (напр., «Деякі українці знають свої конституційні права», «Деякі українці не знають основного закону держави»). Напівформально їх записують так: «Деякі S суть Р», «Деякі S не суть Р».

У символічній логіці часткове судження називають судженням існування і записують такими формулами: 3_x(S_l⅛) ∧ P_l∙_x)) та ∃x(S(χ) Л ~P_fІМПЛІКАЦІЇ - одне із висловлень, що входить у складне висловлення, члени якого з’єднані сполучником «якщо..., то...» або його синонімом «тоді..., коли...» та відповідним йому знаком →. Наприклад, висловлення: «Якщо на наступних виборах до парламенту переможуть регіонали, то Україна втратить незалежність». Перший член цього висловлення «На наступних виборах до парламенту переможуть регіонали» називається антецедентом (логічною підставою), а другий член - «Україна втратить незалежність» називається консеквентом (логічним наслідком).

Символічно складне імплікативне висловлення записується так: А → В, де А та В - члени імплікації, а знак → замінює сполучник «якщо..., то...» (тоді..., коли...). У численні висловлень сполучник «якщо..., то...» не виражає смислового зв’язку між членами імплікації, а виражає лише відношення їх за істиннісним значенням («істинно», «хибно»). Імплікація хибна лише за умови, якщо антецедент буде істинним, а консеквент-хибним, в решті ситуаціях відношень між ними, імплікація буде істинною.

ЧЛЕНИ ПОДІЛУ (лат. membra divisionis) - видові поняття, які отримані в результаті поділу (розподілу) обсягу родового поняття за певною ознакою-основою.

Наприклад, поділяючи обсяг родового поняття «дерево» ми отримуємо видові поняття або члени поділу цього родового поняття, а саме: «хвойні дерева» і «листяні дерева». За правильного поділу члени поділу мають вичерпувати обсяг родового поняття, не перебувати у відношенні часткового збігу.

ЧОТИРИЗНАЧНА ЛОГІКА - одна із багатозначних некласичних символічних логік, яка крім значень істинності «істинно» і «хибно» долучає ще два значення істинності - «невизначено» і «абсурдно» («безглуздо»).

ШТУЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ - це групування об’єктів у певні класи на підставі неістотних ознак. Іншими словами, це таке групування понять і предметів за довільно взятою ознакою, яке переслідує практичну мету для здійснення дослідження тієї чи тієї діяльності.

Я

ЯВНЕ (ЕКСПЛІЦИТНЕ) ВИЗНАЧЕННЯ - визначення, в якому визначуване поняття (Dfd) відоме, а рід та видові ознаки (Dfn) треба встановити. До явних визначень належать визначення через рід і видові ознаки та генетичне визначення.

ЯКІСТЬ - сукупність властивостей, які вказують на те, що являє собою певний предмет; об’єктивна визначеність предмета, завдяки якій предмет є цим, а не іншим предметом. Якість відмежовує цей предмет від усіх інших предметів, із втратою якості предмет перестає існувати як цей предмет.

«ЯКЩО..., ТО...» - логічний сполучник, що пов’язує прості висловлення у складне. У символічний спосіб позначається або знаком →, або знаком ⊃. Логічне значення складного висловлення визначається відповідною таблицею істинності. Утворене за допомогою цього сполучника складне висловлення буде хибним тільки в тому випадку, коли перше висловлення (антецедент) буде істинним, а друге (консеквент) хибним. У решті випадках воно буде істинним.

«ЯКЩО І ТІЛЬКИ ЯКЩО...,ТО...» - логічний сполучник, що пов’язує прості висловлення у складне. Цей сполучник позначається або знаком θ, або знаком ?, або знаком ~. Логічне значення складного висловлення визначається відповідною таблицею істинності. Утворене за допомогою цього сполучника складне висловлення буде істинним тоді, коли прості висловлення будуть одночасно істинні або хибні, тобто матимуть однакові істиннісні значення. У решті випадків воно буде хибним.