Тема 7. Доведення і спростування

1.Поняття аргументації та її структура. 2. Сутність доведення та йо­го структура. 3. Поняття про критику. Спростування як окремий випадок критики. 4. Правила й помилки в доведенні та спростуванні.

1.Поняття аргументації та її структура. Аргументацію можна ви­значити як спосіб міркування, який складається з доведення і спростування, в ході яких формується переконання в істинності чи хибності якогось поло­ження як у самого автора, так і в опонентів.

Розкриваючи проблему аргументації, слід зазначити, що знання лю­дини про навколишній світ - це не ізольовані, самостійно існуючі висловлю­вання про ті чи інші предмети, а певні системи доведених і перевірених на практиці положень. Існують два способи аргументації - безпосередній спо­сіб, який здійснюється за допомогою органів чуття в процесі діяльності лю­дини (експеримент, спостереження тощо) та опосередкований спосіб дове­дення, який полягає в обґрунтуванні тих чи інших висловлювань за допомо­гою раніше встановлених правил, законів, загальних положень, істинність яких вважається незаперечною (твердження, гіпотези, концепції).

Доведенням і спростуванням широко користуються в різних науках і різних сферах людської діяльності, при цьому переконуючий вплив комуні­кативних суджень залежить не лише від логічних факторів (правильно побу­дованого доведення), але і від позалогічних факторів - лінгвістичних, рито­ричних, психологічних та інш. Отже, в аргументації поряд з логічними засто­совуються також мовні, емоційно-психологічні та інші методи, які мають вплив на переконання людей.

Теорія аргументації - це комплексне вчення про найбільш ефективні в комунікативному процесі логічні та позалогічні методи, що мають вплив на переконання.

Суб'єктами аргументації є: пропонент (S 1) - це учасник, що відстоює певне положення - особисте чи колективне; опонент ( S 2) - це учасник, що виражає незгоду з пропонентом (він може приймати участь в обговоренні або може не бути присутнім).; аудиторія ( S 3) - це основний об'єкт аргумента- тивного впливу - аудиторія підтримує або не підтримує пропонента або опо­нента.

2. Сутність доведення та його структура. Поняття доведення вживається в широкому та вузькому значеннях. В широкому розумінні дове­дення означає будь-яку форму обґрунтування істинності висловлюванням) джерело інформації про факти (літописи, мемуари, листи); б) логічний спосіб обґрунтування суджень; в) обґрунтування істинності положень за допомогою математичних методів.

Доведення у вузькому розумінні означає особливу логічну форму обґрунтування істинності суджень - дію, в процесі якої істинність певного судження обґрунтовується за допомогою інших суджень, істинність яких до­ведена. Доведення є центральною процедурою логіки. У ході доведення ми не просто встановлюємо істинність якогось положення, але примушуємо сво­го співрозмовника визнати цей факт.

Структура доведення складається з:

• тези;

• основи доведення (аргументів);

• способу доведення (демонстрації).

Теза - це положення, істинність якого треба довести. Логічною фор­мою вираження тези є судження. Однією з основних властивостей тези є те, що вона повинна бути істинною. Хибне положення, яке висувається як теза, не може бути обґрунтоване ніяким доведенням.

У судовому пізнанні доведення, як правило, є складним, отже виді­ляють основну тезу і підлеглі, часткові тези. Часткова теза - це таке поло­ження, котре стає тезою лише тому, що за її допомогою доводиться основна теза. Часткова теза, будучи доведеною, сама стає потім аргументом для об­ґрунтування основної тези.

Аргументи - це положення, істинність яких доведена, які є достат­ньою підставою для підтвердження істинності тези. Аргументами можуть бу­ти: факти, закони, теорії, постулати, аксіоми тощо. Аргументація звернута, перш за все, до розуму людини. Вона має наступні суттєві моменти:

1) виражена завжди мисленнєво, тобто має форму висловлених, або написаних тверджень;

2) аргументація є цілеспрямованою діяльністю, завдання якої поля­гає в посиленні або послабленні деяких переконань;

3) аргументація є соціальною діяльністю, оскільки спрямована на іншу людину або людей; вона передбачає діалог;

4) аргументація передбачає розумність тих, хто її сприймає, їх здіб­ність раціонально оцінювати аргументи.

У сучасній логіці відбувається становлення нової теорії аргументації, що створюється на зрізі багатьох наук: логіки, лінгвістики, психології, філо­софії, герменевтики, риторики, евристики. У сучасних умовах постмодерну характерна поліваріантність аргументацій.

Демонстрація - логічне міркування, в процесі якого з аргументів з логічною необхідністю виводиться істинність чи хибність тези. Демонстрація може приймати форму будь-якого умовиводу: чи то індуктивного, чи то де­дуктивного, чи то за аналогією. Аналогія і індукція дають ймовірні висновки, тому як методи доведення вони мають обмежене застосування.

Найчастіше обґрунтування істинності судження відбувається в формі дедуктивного умовиводу. Але абсолютно “чистих” дедуктивних, індуктивних і традуктивних міркувань не існує. Як правило, застосовується “змішаний” спосіб доведення.

Аргументація в правовому пізнанні відіграє першочергову роль. Будь-який юридичний факт чи обвинувачення повинні бути не суперечливи­ми, а аргументованими. Це дає гарантію його неспростовності. Доказ і пере­конливість - важливі вимоги, яким повинні задовольняти рішення суду.

Проблема співвідношення логічного доведення і судового доказу. Необхідно звернути увагу на те, що в юридичній науці і практиці відбуваєть­ся термінологічне розмежування понять “доведення” і “судовий доказ”. Су­довий доказ - це специфічна форма пізнання, яка здійснюється під час розс­лідування і розгляду кримінальних справ. Судовий доказ і логічне доведення - не тотожні поняття. Судовий доказ ширший за обсягом, ніж поняття логіч­ного доведення.

Логічне доведення - це розумова діяльність, розумовий процес об­ґрунтування одного положення за допомогою інших положень, що доведені раніше.

Судовий доказ - це не лише логічний процес, а складна діяльність, яка складається з ряду моментів: збирання, закріплення, перевірки, оцінки доказів, а також практичної діяльності. Логічне доведення відбувається за за­конами і правилами лише логіки. Судовий доказ підлягає також і юридичним законам, він має юридичний характер.

Види доведення: пряме та непряме. Види доказів поділяються в за­лежності від: мети доказу, способу доказу і ролі фактичних даних як основи доказу. За способом докази розрізняють на прямі і непрямі.

Прямим називається доведення, в якому істинність тези безпосеред­ньо випливає з аргументів. Наприклад, у результаті аналізу обставин однієї справи слідчий прийшов до висновку, що постріл у потерпілого Н. було зроблено з близької відстані. Аргументація слідчого мала такий вигляд:

Аргументи:

1.Якщо навколо вогнепальної рани знаходять сліди пороху, що не зго­рів, то постріл був зроблений з близької відстані.

2.Навколо вогнепальної рани на тілі Н. знайдено сліди пороху, що не згорів.

Теза:

Постріл у потерпілого Н. Було зроблено з близької відстані.

Схема такої аргументації:

А 1 і А 2 - аргументи, Т -теза.

Непряме доведення - це доведення, в якому істинність тези визнача­ється через доведення хибності суперечного їй судження (антитези).

Непряме доведення буває двох видів: апагогічне і розділове. Апаго- гічне доведення - непряме доведення, в якому з антитези виводять наслідки, що явно суперечать дійсності або відомим істинним і достовірним положен­ням.

Міркування в даному випадку відбувається за наступною схемою:

Висувається теза - Т, а також антитеза 1 Т. Антитезу визнають іс­тинною, з неї виводять наслідки (С) 1 Т -> С.

Наслідки С співвідносять з фактами дійсності (встановлюється, що наслідки суперечать фактам дійсності):

Із хибності наслідків С витікає хибність тези (міркування у формі за- перечувального модусу):

Існує ще один вид непрямого доведення - розділове доведення, яке полягає в тому, що з розділового судження, до складу якого входить теза, по­слідовно виключають всі альтернативи крім однієї - тези.

Міркування відбувається в формі заперечувально-стверджувального модусу розділово-категоричного умовиводу:

Наприклад, в ході слідства висувається версія, що злочин скоїв Н. Формулюється розділове судження, в якому перераховуються всі підозрюва­ні: “Злочин могли скоїти або М., або Т., або Н.” На основі матеріалів слідства стає відомим, що ні М., ні Т. Не були причетні до злочину. Отже, злочин ско­їв Н.

Термін “непряме доведення” ми зустрічаємо в кримінальному проце­сі. Але тут у цей термін вкладається інший зміст. У логіці непряме доведення - це спосіб встановлення істинності тези, а в кримінальному процесі під не­прямим доведенням розуміють характер зв'язку певного факту з певною по­дією. Наприклад, у справі про крадіжку свідчення про те, що звинувачений виходив із квартири, де сталася крадіжка, з краденими речами є прямим до­казом, а такі факти, як те, що у звинуваченого знайшли крадені речі або, що звинувачений висловлював наміри здійснити крадіжку, це буде непрямий до­каз.

З.Поняття про критику. Спростування як окремий випадок кри­тики. Критика - це обгрунтування безпідставності процесу аргументації, який відбувся раніше. Структура будь-якої критики складається з тези, аргу­ментів і демонстрації. Окремим випадком критики є спростування.

Спростування - це логічна дія, в процесі якої встановлюється хиб­ність тези, або неспроможність доведення в цілому. Спростування може бути виконано трьома способами:

• спростування тези;

• спростування аргументів;

• спростування демонстрації.

Спростування тези. Спростування тези - це такий вид спростування, за допомогою якого встановлюється хибність тези. Спростування тези здійс­нюється 2 способами:

1) доведення істинності антитези,

2) зведення до абсурду.

Спростування шляхом доведення істинності антитези полягає у вста­новленні істинності нової тези, яка суперечить спростовуваній. Цей вид спростування будується так:

1) висувають антитезу,

2) шляхом доведення встановлюють її істинність,

3) застосовуючи закон виключеного третього, відкидають тезу як хибну.

Наприклад, потрібно спростувати тезу: “Суддя може брати участь у будь-якому судовому процесі”.

1) Висуваємо антитезу: “Невірно, що суддя може брати участь у будь-якому судовому процесі”.

2) Будуємо доведення антитези. Відомо, що суддя Н. є потерпілим. Існує загальне положення: “Суддя не може брати участь у тому судовому процесі, де він виступає як потерпілий”.

3) Отже, тезу треба визнати хибною.

Спростування в формі “зведення до абсурду” полягає в тому, що з тези, яку треба спростувати, виводяться наслідки, які суперечать фактам дій­сності або доведеним раніше істинним положенням.

Побудова даного виду спростування відбувається так:

1) припускають істинність спростовуваної тези,

2) із даної тези виводять наслідки, які також повинні бути істинни­ми, згідно з пунктом 1,

3) якщо наслідок виявиться хибним, то за правилом умовно- категоричного умовиводу визнають хибність основи, якою є спростовувана теза.

Переконавшись у хибності наслідків, робимо висновок про хибність тези. Наприклад:

Якщо пароплав зазнав аварії, потрапивши на коралові рифи, то в цьому районі дно моря повинно бути вкрите кораловими рифами.

В цьому районі дно моря не вкрите кораловими рифами.

Пароплав зазнав аварії не внаслідок того, що потрапив на коралові рифи.

Спростування аргументів. Спростування аргументів - це такий вид спростування, за допомогою якого встановлюють необґрунтованість тези шляхом доведення хибності аргументів. Коли встановлено, що аргументи, за допомогою яких обґрунтовується теза, хибні, то теза буде необґрунтованою.

Для того, щоб спростувати аргументи, треба з'ясувати їх суть. Після цього встановлюється, що аргументи є хибними і непереконливими поло­женнями. Спростування аргументів не означає спростування самої тези. Та­кож критика аргументів може бути виражена в тому, що опонент вказує на неточність фактів, підтасовування процедури узагальнення статистичних да­них, на некомпетентність експерта.

Наприклад, теза: “Злочин скоїв Н., який мав уже засудженість” дово­диться таким чином:

1. Усі, раніше засуджені, скоюють нові злочини.

2. Н. Був раніше засудженим.

Отже, Н. скоїв злочин

Це доведення спростовується тим, що істинність більшого засновку є сумнівною.

Спростування демонстрації. Спростування демонстрації досяга­ється шляхом встановлення того факту, що між аргументами і тезою немає логічного слідування. Спростування, як і доведення здійснюється у формі умовиводу.

Слід мати на увазі, що для створення видимості логічного зв'язку між аргументами і тезою полемісти можуть використовувати “мовні трюки”:“З усією визначеністю можна сказати, що з наведених фактів випливає...”, “Всім зрозуміло, що в цій ситуації можна зробити лише один висновок...”, “Факти впевнено підтверджують ідею про те, що.”

4. Правила й помилки в доведенні та спростуванні.

Правила щодо тези.

1. Теза повинна бути судженням чітким і визначеним.

2. Теза повинна зберігати свою визначеність і чіткість протягом всього процесу міркування.

У разі порушення першого і другого правил виникає помилка, що має назву “підміна тези”. Ця помилка має свої різновиди:

а) Логічна помилка “Аргумент до людини”.

б) Логічна помилка “Аргумент до публіки”.

в) Логічна помилка “Хто дуже багато доводить, той нічого не дово­дить”.

3. Теза не повинна містити суперечливих суджень.

Правила щодо аргументів.

1. Аргументи доведення (спростування) повинні бути судженнями іс­тинними, які мають бути безсумнівними і доведеними.

Порушення цього правила веде до наступних помилок у доведенні:

а) Основна помилка.

б) Помилка випередження основи.

2. Аргументи повинні бути судженнями, істинність яких визначена незалежно від тези.

Можлива помилка має назву “від сказаного у відносному розумінні до сказаного безвідносно”.

3. Аргументи не повинні бути суперечливими судженнями.

4. Аргументи мають бути достатніми, необхідно створити систему ар­гументів.

Правила щодо демонстрації.

Основною вимогою щодо демонстрації є необхідність логічного слі­дування між аргументами і тезою. Оскільки формою доведення та спросту­вання є умовивід, то в залежності від форми доведення в них застосовуються відповідні правила конкретного умовиводу. В разі порушення цього правила виникають типові помилки:

а) “занадто поспішне узагальнення” (в індуктивній формі доведення);

б) “почетверіння термінів” (у дедукції).

Коли із аргументів не випливає істинність тези, тобто між собою вони не “зклеюються”, виникає помилка “уявного наслідку”. Вона може бути ко­ли:

а) стався логічний перехід від вузької галузі до більш широкої галузі;

б) стався перехід від умовно сказаного до безумовно сказаного;

в) логічний перехід від сказаного у певному відношенні до сказаного безвідносно до чого б то було.

Неспіввідношення між аргументами і тезою може статися за умов, коли логічно слабкими аргументами обґрунтовують логічно більш сильну те­зу. Помилка “уявного наслідку” також може виникати, коли існують:

а) “аргумент до сили”;

б) “аргумент до невігластва”;

в) “аргумент до користі”;

г) “аргумент до здорового глузду”;

д) “аргумент до співчуття”;

е) “агрумент до вірності”;

ж) “аргумент до авторитету” тощо.

5. Софізми і парадокси. Парадоксом називають вмотивоване ви­словлювання, що суперечить “здоровому глузду”. Вважають, що парадокси виникають як результат однобічного характеру логічних форм, які по суті не можуть вичерпно відобразити предмет мислення.

Відомий парадокс давньогрецького філософа Евбуліда “Брехун”:

“Крітянин Епіменід сказав: “Усі крітяни - брехуни”. Епіменід - сам крі- тянин. Отже, він брехун. Але якщо Епіменід - брехун, тоді висловлення “Всі крітяни - брехуни” хибне. Звідси випливає, що крітяни не брехуни, отже, й Епіменід не брехун, і тому його висловлення “Усі крітяни - брехуни” істинне. Яке ж насправді висловлення Епіменіда: істинне чи хибне?” - це парадокс.

Софізми - це помилки, що виникають в мисленні внаслідок навмисного порушення вимог законів і правил мислення. Можна назвати основні риси софістичного методу мислення і методу ведення суперечки:

1. Суто “особистісна” (тобто, спрямована на людей, їх психологію), а не “речова” (тобто, байдужа до предмета дослідження) практика переконання опонента в тому, що стверджується, безвідносно до істинності цього твер­дження.

2. Принципова несерйозність софістичного твердження. Переконавши людину в чомусь, він знову береться переконувати її в протилежному.

3. Корислива зацікавленість: переконання словом спрямоване на досяг­нення особистої користі, політичних цілей, слави, багатства.

4. Встановлення однобічного зв'язку при спілкуванні, підпорядкування волі слухача ораторові.

5. “Агональний” (напружений), войовничий характер софістичних ме­тодів ведення бесіди. Софіст - це борець у словесних змаганнях.

Цілком природно те, що теоретичні складнощі, які пов'язані з взаємо- перетіканням об'єктивних категорій, перетворюються в софізмах у предмет гри словами і закладеними в цих словах двозначностями, тобто, суперечками суто семантичного плану. Саме цим софістика і здобула погану славу.

Класичним виразом скептично-агностичного відношення до світу є трі­ада Горгія: 1) ніщо не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати;

3) якщо його можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому словами.

Контрольні питання:

1. Доведення в широкому розумінні слова.

2. Доведення в вузькому розумінні слова.

3. Структура доведення.

4. Як визначити тезу?

5. Як визначається демонстрація?

6. Що таке аргументи?

7. Чим пряме доведення відрізняється від непрямого?

8. Що таке розділове доведення?

9. Чим відрізняється логічне доведення від судового доказу?

10. Назвіть правила доведення стосовно тези.

11. Що таке помилка “аргумент до людини”?

12. Сутність помилки “аргумент до публіки”?

13. Які помилки виникають внаслідок порушення правил стосовно аргументів?

14. В чому сутність “основної помилки”?

15. Наведіть приклади порушення правил доказу стосовно демон­страції, а саме: “аргумент до сили”, “аргумент до невігластва”, “аргумент до користі”, “аргумент до здорового глузду”, “аргумент до співчуття”, “аргу­мент до вірності”, “аргумент до авторитету”.

16. Що таке парадокс?