Українсько-російські культурні стосунки у XVII — першій половині XIX ст.

Оцінка М. Бердяєвим культури помонгольської Московської держави як «безсмисленої й безсловесної», що наводилася раніше, є досить красномовною.

—   так зване «нестяжательство» — зазнавало жорстоких пересліду­вань. Його послідовники — Вассіан Патрикеєв (1470—1532), Зіновій Отенський (пом. 1568), Матвій Башкін, Максим Грек та багато інших

—   загинули в ув’язненні. І лише ті, кому, як уже зазначалося, потала­нило втекти до «Литви» (Білорусі та України), змогли продовжити свою творчість (Артемій Троїцький, Феодосій Косой, Андрій Курб- ський та ін.).

Говорячи про рівень культури в Московській державі XVI— XVII ст., більшість російських авторів вимушені були оцінювати його досить песимістично. «Церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння й затятість»^[365], — читаємо харак­теристику цього періоду в «Історії російської літератури» академіка О. Пипіна. І річ не в тому, що в Московії не було освічених людей, такі люди були (хоч і небагато), але не було культурного середовища (ми вже наводили слова Бердяєва про те, що такого середовища там не було і в XIX ст.). Тим-то, зауважує Пипін, після приєднання Укра­їни до Росії «в Москві нарешті зрозуміли, що для книжної справи по­трібні справді вчені люди; в себе дома таких людей не було, їх стали запрошувати з Києва»^[366].

У XVII ст., після створення киянином Є.

Новітню літературу в Москві (у стилі класицизму) започаткува­ли українець Ф. Прокопович і молдованин А. Кантемір. Театральну справу завели також українці (Стефан Чижинський, вчитель латини, в XVII ст. поставив у Москві «Комедію про Давида та Голіафа», вчив «комедійній справі» 80 чоловік «різного чину»). Так само і з пое­тичною творчістю. Вже наприкінці XVII ст. в Московщині починає розвиватися силабічна поезія. На думку О. С. Архангельського, «де було одним із найближчих впливів південно-західної освіченості на далеку Московську Русь»^[370]. Величезний вплив уже згадуваної нами «Славенской граматіки» М. Смотрицького на формування російської мови підкреслюється тим же Архангельським: «Вплив граматики Смотрицького й справді досить відчутно позначається з половини XVII ст. на орфографії не тільки всієї друкованої, а й рукописної літе­ратури московської. Смотрицькому, між іншим, значною мірою нале­жить наша граматична термінологія, що втрималися значною мірою, навіть незважаючи на спроби Ломоносова змінити її»^[371].

Знайомство з українською культурою зумовило прогрес у бага­тьох сферах життя Московської держави: у друкарській справі (мос­ковські друкарі вперше почали «розривати» суцільний текст на окре­мі слова, нумерувати кожну сторінку, вживати знак переносу слів — дефіс), у будівництві, в галузі дипломатії, освіти тощо.

«Упередженість» Москви проти киян — цей чинник, попри всі приголомшливі успіхи української культури в Московії, виявився не останнім у швидкому зростанні українофобських настроїв (насампе­ред у правлячих колах Московської держави), особливо після про­голошення Росії імперією. «Київська наука, — писав Пипін, — була в Москві справою нечуваною й тому справляла різне враження: одні ставилися до неї з повним співчуттям і бажали їхати до самого Києва для більш широкої освіти; інші, вірні старим звичаям, запідозрювали в ній щось зловісне й небезпечне»^[374].

Українські «новації», особливо в богословсько-філософських текстах, починають витлумачуватися як «єресь». Дійшло до того, що патріарх Іоаким почав забороняти книжки українських авторів, оскільки вони «несходны с книгами московскими» (було забороне­но твори С. Полоцького, П. Могили, І. Галятовського, Л. Барановича тощо, а книгу К. Ставровецького «Учительне Євангеліє» було забо­ронено як «єретичну» ще раніше — в 1627 p.).

Російські царі добре розуміли значення України для самого іс­нування Російської імперії.

Беззастережно приймаючи культурний унесок України до імпер­ського загалу, царат робив усе, щоб «денаціоналізувати» цей внесок, надати йому характеру «загальноросійського» й, отже, «денаціоналі­зувати» саму Україну, й народ. Така позиція є типово імперською. Так само чинила свого часу й Римська імперія, привласнюючи здобутки еллінської культури (Вергілієва «Енеїда», до речі, виводячи родовід римлян від троянця Енея, тим самим провадила ідею більшої давності римської культури відносно еллінської, відтак по-своєму випереджа­ючи російсько-імперську «теорію» «старшого брата»). Цю ситуацію талановито відображено у п’єсі Лесі Українки «Оргія».

Починається процес жорстко-методичної русифікації України 1720 р. Петро І забороняє друкування книжок українською мовою в Києві (Києво-Печерській лаврі) та Чернігові. Дозволяється дру­кування лише церковних книжок, але з обов’язковим попереднім узгодженням їх з російськими текстами. Оскільки ця заборона сис­тематично порушувалася, Києво-Печерську лавру неодноразово було оштрафовано, а чернігівську друкарню, яка вперто не посилала своїх книжок до Москви на цензуру, взагалі було з усім обладнан- ням вивезено до Москви. Особливо брутальним процес русифікації стає після знищення Катериною II в 1775 р. Запорізької Січі. Цари­ця відверто проголошує свою мету: вирвати з українців «развратное мнение, по коему они поставляют себя народом, от здешнего совсем отличным»^[376].

З XIX ст. починається наступ на ці останні осередки національ­ної культури. 1805 р. з ініціативи відомого просвітника В. Каразі- на (1773—1842) в Харкові відкривається університет. 1817 р. при­пиняє своє існування Києво-Могилянська академія, в приміщенні якої відкривається Київська духовна академія. 1805 р. в Кременці створюється Волинський ліцей (до якого після закриття Києво- Могилянської академії переходить частина її викладачів). 1817 р. в Одесі відкривається Рішельєвський ліцей (перетворений у 1865 р. в Новоросійський університет). 1820 р. в Ніжині відкривається Ні­жинський ліцей. 1834 р. на базі переведеного до Києва з Кременця Волинського ліцею створюється Київський університет святого Во­лодимира.

На перший погляд, маємо нібито прогрес. У XIX ст. в Україні ви­никають аж три університети й один (Ніжинський) ліцей. Одначе створення цих вищих навчальних закладів супроводжувалося фак­тичним закриттям старих, а тому мало метою обірвати давню тради­цію національної освіти в Україні, замінивши її імперською ідеоло­гією «православ’я», «самодержавства» та «народності», політикою тотальної русифікації України. Своєрідним підсумком цієї політики став горезвісний наказ міністра внутрішніх справ Валуєва, схвалений «высочайше», в якому говорилося таке: «Большинство малороссов сами весьма основательно доказывают, что никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляе­мое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссиян и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссиянами и в особенности поляками так называемый украинский язык; лиц того кружка, который си­лится доказывать противное, большинство малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных к России и гибельных для Малороссии»^[377].

Таким чином, українська національна культура за 350 років ко­лоніального існування в рамках Російської (у т.ч.