4.3.2. На шляху до поняттєвого консенсусу Долаючи термінологічну спадщину минулого
Сьогодні досить важливо з’ясувати, у якому сенсі слід вживати деякі поняття, дотичні до етнонаціональної проблематики, конкретніше – визначити, як співвідносяться між собою і як мають застосовуватися споріднені поняття “нація”, “національний”, “національність”.
Вельми очевидним є те, що теоретичне “зіткнення” двох моделей нації неодмінно породжує таке саме “зіткнення” двох змістів поняття “національний” – етнічного і політичного. Щодо наповнення поняття “національний” етнічним змістом, то, гадаю, витоки відповідного підходу треба шукати у радянському минулому. Важливо з’ясувати, чому у СРСР de jure не існувало радянської нації, але мали право на життя такі поняття, як “грузинська нація”, “українська нація”, “російська нація”, а також поняття “національність”, “національні меншини”, “національна культура”, навіть “національна гордість” та ін.?
На мою думку, це стало можливим тому, що понад 70 років втілювання в життя на теренах колишнього СРСР так званої ленінської національної політики призвело до того, що фахівці з соціальної філософії, соціології, політології та інших наук повинні були уникати вживання поняття “нація” стосовно всього населення цієї велетенської держави, маючи вживати натомість поняття “радянський народ”. Так, у середині 80-х років ХХ століття один з провідних радянських ідеологів М. О. Морозов піддавав критиці тих суспільствознавців, які пропонували запровадити в науковому обігу поняття “єдина радянська нація”. При цьому він апелював до найавторитетнішого на той час документу – Матеріалів XXVII з`їзду КПРС, у яких чітко зазначалося: “Радянський народ постає як якісно нова соціальна та інтернаціональна (курсив мій. – О. Н.) спільнота, що скріплена єдністю економічних інтересів, ідеології та політичних цілей” [10, 42]
Тобто постулювалася теза про радянський народ як про єдність багатьох державо-націй. А чи насправді у СРСР існували такі нації? Вважаю, що твердження радянських ідеологів, нібито СРСР був багатонаціональною державою, сукупністю багатьох державо-націй, спиралося, зокрема, на ту фікцію, начебто радянські республіки були державними утвореннями.
Так, згаданий М. О. Морозов, писав: “Практика державного будівництва в СРСР дає наочний приклад того, що соціалізм створює всі необхідні умови для всебічного розвитку союзної і національної державності (курсив мій. – О. Н.) на основі принципів демократичного централізму й соціалістичного федералізму” [10, 45].Щодо України, то вона, як складова частина СРСР, не мала ані своєї армії, ані державних кордонів, ані власних грошової одиниці, митної служби, служби безпеки, не мала вона також економічної, політичної, духовно-культурної та інших ознак незалежності. Не існувало, зрозуміло, й українського громадянства. Нічого у цьому сенсі не змінювала та обставина, що УРСР мала такі зовнішні атрибути державності, як прапор, гімн, герб. Отож de facto вона була, в кращому разі, адміністративною територією іншої держави, але ніяк не державою. А відтак в Україні (як і в інших радянських республіках) ніяк не могло бути й держави-нації. Могло йтися про “етнонацію”. Але не йшлося. Не могло йтися про Україну і як про політичну націю. Тим більше – в сучасному розумінні цього терміна.
Кажучи про сучасне розуміння, хочу підкреслити історичність поняття “нація” (як, власне, і самої нації як соціально-культурного феномена), а також і похідного від нього поняття – “національний”. Так, якщо спробувати осмислити характер вживання двох зазначених понять у 20 – 30-х роках ХХ ст.., то слід, мабуть, взяти до уваги і тодішні умови Західної України, яка перебувала, як частина Польської держави, у стані колоніального рабства, і застосування більшовицькою владою до українського етносу в Східній Україні механізму етноциду (репресій, депортацій, голодоморів тощо). Не поліпшилися умови для українців і пізніше. Отож за тих історичних умов було цілком зрозумілим і виправданим те, що в працях таких громадсько-політичних діячів, як, скажімо, Дмитро Донцов, Юрій Липа або Степан Бандера, поняття “нація” та “національний” сповнювалися чітко вираженим етнічним змістом.
На відміну від них теоретики радянського режиму надавали поняттям “нація” і “національний” різкого соціально-класового значення.
Так, десь 30 років тому вже згадуваний радянський соціальний філософ М. О. Морозов писав: “У радянській науковій літературі відзначається багато рис, властивих нації як історичній спільноті людей. До них належать: спільність території, мови, національна своєрідність матеріальної і духовної культури, психології і свідомості, звичаїв і традицій за визначальної ролі соціально-економічних факторів щодо етнічних, соціально-класових – щодо національних (курсив мій. – О. Н.)” [10, 17].Сьогодні, за умов набуття Україною державності, поняття “нація” і “національний” зазнають подальших трансформацій. Вони сповнюються державно-політично-громадянського змісту. При цьому примітним є той факт, що поняття, які зазвичай притаманні суспільній лексиці громадян країн розвиненої західної демократії, почали органічно входити у повсякденний вжиток громадян України значно раніше, ніж у нашій країні почала виникати політична нація. Стосується це, зокрема, й поняття “національний”. Так, якщо сьогодні ми вживаємо, скажімо, такі поняття, як “Національний банк України”, “національна збірна України з футболу”, ”національна українська валюта” тощо, то що ми маємо при цьому на увазі? Гадаю, навряд чи хтось може вважати, що йдеться, відповідно, про банк, який обслуговує виключно етнічних українців; про футбольну команду, яка складається виключно з етнічних українців; про валюту, яка має обіг лише серед етнічних українців. Певна річ, таких, хто так подумав би, не знайдеться, бо маємо справу з сучасним розумінням національного як державного.
Неоднозначною є досьогодні і ситуація з поняттям “національність”. Так, згідно із радянською ідеологічною догмою, існували така “історична, соціальна та інтернаціональна спільнота людей”, як радянський народ, таке політичне утворення, як радянська держава, але єдиної радянської нації не було. При цьому союзні радянські республіки безпідставно були проголошені державами, а їхні титульні етноси – державними націями. Відповідно належність до цих, так би мовити, “націй” тлумачилася як “національність”.
Тому, наприклад, у монографії М. О. Морозова “Нації у соціалістичному суспільстві” читач постійно наштовхується на такі словосполучення, як “трудящі всіх національностей” [10; 7,122,129,163], “радянські люди будь-якої національності” [10, 8], “люди різних національностей” [10; 163,172,173]. Однак під “національністю” малась на увазі навіть не належність до “етнонації” (у сучасному розумінні цього поняття), а звичайна етнічна належність. Адже відомо, що у паспортах “громадян некорінних національностей республік” [10, 129], скажімо, у росіян, білорусів, узбеків, естонців та ін., які мешкали в УРСР, у графі “національність” не було запису “українець”.Водночас зазначимо, що сьогодні, розробляючи етнонаціональну проблематику, ми відчуваємо над собою не тільки, так би мовити, термінологічне тяжіння радянської доби. Певні впливи здійснюються і з західного “боку”. «Підпорядкованість етнічного громадянському, – пише А. Шевченко, – дістала своє відображення в низці західноєвропейських мов, у яких похідне від терміну “нація” слово “національність” розуміється саме як громадянство (наприклад, в англійській – nationality, у французькій – nationalite`)….Терміни, які зазвичай використовуються для позначення громадян держави безвідносно до їхньої етнічної належності, приміром, “французи”, “іспанці”, а останнім часом дедалі частіше в такому сенсі й “українці”, є в дійсності не етнонімами, а політонімами, тобто означають не етнічну належність, а підданство, громадянство» [5, 69].
Нарешті, в деяких сучасних наукових виданнях практикується “змістонаповнення” поняття “національність” у сенсі “нація”, як-от: “Держава і культура України можуть здійснитися лише як результат творчих зусиль національностей (курсив мій – О.Н.) країни, які поважають і визнають історію, мову, самобутність українського народу” [3, 27].
Зробимо деякі висновки.
По-перше, до феномена нації слід підходити як до історично змінного; тому відповідних метаморфоз має зазнавати і поняття “нація”. Побіжний ретроспективний аналіз показує, що Радянський Союз, попри всілякий ідеологічний камуфляж, фактично був (або прискореними темпами ставав) російською політичною нацією.
«У 1970-х рр. у національному питанні в СРСР запанувала концепція “формування єдиного радянського народу”, що означало на практиці прискорення асиміляційних процесів, одним із традиційних інструментів яких залишалася русифікація» [11, 216]. У ті роки, як відомо, на “зовнішньому рівні” (за кордоном) будь-якого громадянина СРСР, незалежно від його етнічної та расової належності, сприймали як “русского”. Багато інших етносів СРСР існували на рівні етнонацій, але поняття “етнонація” у радянських етнофілософії, етносоціології, етнополітології не застосовувалося.По-друге, за радянських часів, з ідеологічних міркувань, замість поняття “етнічний” широко вживали поняття “національний”. Вважаю, в умовах сьогодення таке ототожнення є неприйнятним, оскільки воно не відповідає новим уявленням про дійсний зміст етнонаціональних процесів. Справа в тім, що ці процеси дедалі політизуються, тому поняття “національний” має тенденцію до ототожнення не так із поняттям «народний», як із поняттям “державний”.
По-третє, у Радянському Союзі поняття “національність” вживалося як тотожне поняттю “етнічна належність”. Причому ця належність трактувалася значно вужче, ніж належність до невиокремлюваної на той час “етнонації”. Яскравим свідченням цього є положення про те, що у межах СРСР “об’єдналися понад 100 націй і народностей” [10, 7]. Тут знову доводиться апелювати до колишнього радянського паспорту, у якому графи “народність” не було, а була єдина для всіх громадян СРСР графа “національність”. Отож, хтось був етнічним українцем, і це була його національність, а хтось був етнічним коряком або евенком, і це теж була його національність. Тому вважаю, що сьогодні анахронізмом виглядає вживання у преамбулі Конституції України поняття “громадян всіх національностей” у значенні “громадяни, належні до всіх етнічних груп”. Нарешті, не досить прийнятною уявляється мені й практика вживання поняття “національності” як синоніму поняття “нації”. Адже така практика не була поширеною навіть за радянських часів.