Чи індивід вражений самотністю?
Сучасна література, особливо популярна, часто залишає враження, що сучасний ліберальний індивід — стражденна душа, вражена самотністю, відчуженням, тривогою і депресією. В опублікованій у The Atlantic статті написано: «Ми потерпаємо від нечуваного відчуження.
Ще ніколи ми не були такими відділеними один від одного чи настільки самотніми»[280]. Безліч книжок стверджують, що ми стаємо все більш ізольованими і самотніми, ці книжки досить популярні. Макс Вебер стверджує, що індивід страждає від величезної внутрішньої самотності, і пов’язано це з виникненням протестантизму[281]. Зіммель підкреслює самотність індивіда, особливо в житті великого міста. У післявоєнних дослідженнях суспільства самотність перебуває найближче до «стандартного діагнозу» сучасного життя, як правило, разом з індивідуалізмом як основним поясненням усього зла. Особливий вплив має праця «Самотній натовп» (1950) Девіда Різмана, Натана Ґлейзера і Реуела Денні. Услід за нею з’явилися подібні книжки, як-от «Нація незнайомців» (1972) Венса Паккарда і «Культура нарцисизму» (1979) Крістофера Леша. У 1995 році Роберт Патнем опублікував свій есей «Боулінг наодинці», а кількома роками пізніше з’явилася книжка з такою ж назвою. В 2009 році Жаклін Олдс та Річард С. Шварц видали «Самотнього американця», а 2011 року побачили світ «Одинокі разом» Шеррі Тюркл. Вплив цих книжок вийшов далеко за межі академічних кіл до широкого загалу, і навіть якщо вони здебільшого ґрунтуються на даних зі США, їхні висновки мали серйозне значення для усього західного світу.В суспільствознавчій літературі прийнято стверджувати, що самотність значною мірою викликана сучасним індивідуалізмом. Ця думка, принаймні, тягнеться аж до Токвіля і його досліджень демократії в Америці у 30-х роках ХІХ століття[282]. Протест Френсіса Фукуями проти плачевного становища сучасного суспільства плавно пристосовується до цієї перспективи.
Друга проблема культури індивідуалізму полягає в тому що вона закінчує відсутністю суспільства. Суспільство не формується щоразу при випадковій взаємодії групи; справжнє суспільство тримається разом на основі спільних цінностей, норм і досвіду його членів. Що глибші і сильніші ці цінності, то сильніше відчуття спільності. Але не всі вважають очевидним або необхідним взаємозв’язок між особистою свободою і спільнотою. Звільнившись від традиційних зв’язків подружжя, сім’ї, оточення, робочого місця і церкви, люди воліли б зберегти соціальні зв’язки, але цього разу могли б самостійно їх вибирати. Та поступово вони зрозуміли, що така виборча спорідненість, якою вони можуть за власним бажанням користатись або ні, лише зробила їх самотніми і дезорієнтованими, внаслідок чого вони стали прагнути глибших і триваліших відносин з іншими людьми[283].
Роберт Патнем — соціолог, до якого через такий діагноз останнім часом була прикута найбільша увага, стверджує, що зниження участі в боулінг-лігах є симптомом загального згасання соціальних мереж, що своєю чергою призвело до ослаблення соціального капіталу. Патнем визнає, що американці продовжували приєднуватися до організацій і що вони спілкувалися більше, ніж будь-коли, але стверджує, що існував суттєвий брак «реальних зв’язків між реальними людьми»[284]. Есе і книжка Патнема стали значно відомішими за багато інших досліджень, результати яких розходилися з його твердженнями[285]. Щоправда, відбулося помітне скорочення кількості членів тих організацій, що їх досліджував Патнем, але в інших організаціях відбулося збільшення. Насправді, у членстві в організаціях спостерігалася значна стабільність. Той факт, що в окремих організаціях, які досліджував Патнем, спостерігалося зниження членства, не є надто суттєвим, оскільки могло випадково статися так, що ці організації історично застаріли і були замінені іншими. Недавні дослідження соціального капіталу в США здебільшого взагалі не знаходять якихось істотних змін, деякі показують змішані результати, а інші — навіть збільшення[286].
Однак Патнем бачить лише зниження і на основі своїх висновків малює похмуру картину «деградації суспільного життя», «ослаблення соціального капіталу» і громадян, які піклуються лише про «одиночну гонитву за приватними благами»[287].Насправді, маємо незначні підстави прислухатися до висновку Патнема. Як детально продемонстрував Клод С. Фішер, у США від 1970 року суттєво не змінилася ні кількість, ні якість особистих відносин[288]. Звичайно, багато що зазнало змін — більше людей живуть одні, пізніше беруть шлюб, мають менше родичів тощо, але, по суті, вони такі ж соціально активні, як і раніше. Частка тих, хто стверджує, що вони соціально ізольовані, практично не змінюється. Фішер зауважує одну істотну зміну: навіть якщо американці, як звично, є членами багатьох організацій, вони стають менш активними в цих організаціях[289]. Здається, вони сприймають членство не настільки зобов’язуючим, як раніше.
У часто цитованій статті стверджується, що кількість американців, які не мають нікого, з ким можна було б обговорити важливі питання, потроїлася в період з 1985 по 2004 рік, а це становить майже чверть населення[290]. Дослідження відразу ж набуло широкого висвітлення в засобах масової інформації, а його дані наводилися в багатьох інших дослідженнях. Однак рідко згадують певні застереження авторів досліджень, коли вони самі заявляють про велику невизначеність результатів і пишуть, що показники ступеня соціальної ізоляції, ймовірно, зависокі. Клод Фішер зауважував, що результати дослідження надто суперечать практично всім іншим дослідженням в цій царині, до того ж вони мають настільки суттєві методологічні недоліки, що на їхній основі не слід робити якихось висновків щодо змін у соціальних мережах[291].
Щобільше, нема жодних підстав уважати, що саме по собі збільшення індивідуалізму сприятиме підвищенню рівня самотності. Існують дослідження, які припускають, що індивідуалістичні суспільства мають вищий рівень самотності, ніж суспільства колективістські[292].
Однак більшість досліджень показує абсолютно протилежне: поширення самотності, як правило, вище в колективістському, а не в індивідуалістському суспільстві[293]. Країни Південної Європи, ті як Італія, Греція та Португалія, мають високі показники. Країни Східної Європи мають вищий рівень поширення самотності, ніж країни Західної Європи[294]. В Японії — дуже колективістській країні — рівень поширення самотності один із найвищих у світі. Тому й існує тенденція, згідно з якою незадовільні стосунки з сім’єю мають важливіше значення для самотності в колективістській країні, ніж в індивідуалістській, тоді як стосунки з друзями є важливішими в індивідуалістському суспільстві, ніж у колективістському[295]. Крім того, дослідження, в якому взяло участь 13 тисяч студентів із 31 країни, не показало більшої задоволеності сімейними відносинами в колективістському суспільстві, ніж в індивідуалістському[296]. Зараз часто твердять, що сучасний індивідуалізм спричиняє більшу самотність, але це надто малою мірою підтверджується емпіричними дослідженнями.Ліберальний індивід, здається, чудово дає собі раду. Переважно йому не бракує соціальної взаємодії, але він очікує чогось у певному розумінні неможливого від поєднання повної свободи і пов’язаності з іншим. Кортить припустити, що ліберальному індивіду властиве неглибоке ставлення до інших, невелике почуття обов’язку, і можна подумати, що це означатиме більшу вразливість радше для емоційної, ніж для соціальної самотності, але є мало прикладів того, що відбулося збільшення емоційної самотності. Що ж до соціальної самотності, то ліберальний індивід, поза сумнівом, соціальна істота, але він сам буде вирішувати, з ким йому спілкуватися. Ліберальний індивід, очевидно, має нарцисичні риси, але все-таки піклується про інших[297]. Загалом ліберальний індивід — образ, який містить багато внутрішніх суперечностей, але в основному він досить добре дає раду з цими суперечностями.