Діалектика виникнення і зникнення у філософському осмисленні технології

Щоб вийти на категорійний рівень філософського дослідження технології, розкриємо її як рух — зміну взагалі, в іма­нентному зв’язку з процесом зникнення і виникнення, який уза­гальнюється у соціальних метаморфозах суспільно-історичного саморозвитку людини, усвідомлюється, пізнається і здійснюється у практиці соціальних суб’єктів.

Лише зрідка трапляються автори, які вдаються у досліджен­ня технології у такому ракурсі. Серед цих небагатьох — філософ X. Сколімовські (Skolimowski, 1966,1970,1981,1982), на думку яко­го «філософи нашого часу, включаючи тих, що мають відношен­ня до філософії техніки, ще не усвідомили, що перетворюваль­на сила феномена техніки породжує безпрецедентні онтологічні проблеми. Ми знову змушені відповідати на одвічне питання: що таке реальність? Коли Платон розглядав парадокси елейських філософів, таких як Зенон і Парменід, він виявив, що завдання осягнути реальність настільки велике, що він був змушений створи­ти свою власну онтологію — універсум постійних форм, які є коре­нем усього сущого. Метаморфози реальності за допомогою техніки ставлять нас перед тим самим питанням, яке переслідувало Плато­на (і всіх філософів з тих пір): що є реальність? Адекватна відповідь на це питання не може бути отримана за допомогою перетасов­ки старих онтологічних категорій. Ті, хто скаржиться, що філосо­фія закінчилася, оскільки немає новіших завдань для рефлексії, просто ігнорують нові реалії — людські й онтологічні, — створені завдяки сучасним науці й техніці. Я використовую термін “ство­рені” навмисно, оскільки... ідея про те, що ми просто відкриває­мо реальність, це застаріла концепція, яку ми повинні відправити в архів історії» (Skolimowski, 1982, р. 133). Додамо, що ці створе­ні людські й онтологічні реалії виявилися надзвичайно плинни­ми і мінливими.

«На краще це чи на гірше, але західна цивілізація чи не постій­но, особливо в останнє століття, існує у часі змін. Ми... запевнили себе, що зміни — не прокляття, а благословення, що вони — фак­тор прогресу. Ми впевнені також, що відсутність змін означає від­сутність прогресу і врешті-решт застій, незавершеність. “Зміна” ототожнюється зі зміною зовнішньою, найбільш повним типом зміни і непрямим чином з прогресом. Зміни є прихованою при­чиною у нашій метафізиці прогресу, яка в дійсності представляє собою метафізику руху: ми завжди йдемо вперед, навіть якщо йдемо в нікуди. Постійно і навмисно викликаємо ми зміни, вва­жаючи їх знаряддям прогресу» (Skolimowski, 1986, с. 240). І тим не менш, як констатує Сколімовські, наявне трактування поняття зміни як такої є напрочуд поверхневим і незначним. В рамках епіс­темології емпіризму, що підтримує концепцію прогресу, поняття «зміна» тлумачиться як щось лінійне, однорідне, кількісне, май­же механічне. Насправді ж, якщо розуміти зміну як те, що веде до якісного прогресу, врешті-решт до перетворення, переходу в щось якісно інше, то вона повинна трактуватися як динамічна і нелі­нійна. Емпіристам, констатує він, не вистачає такого розуміння, вони не бачать насамперед того, що поняття зміни є заплутаною філософською проблемою.

Але саме на рівні філософського розгляду можливо простежити зміни в технологічних перетвореннях, оскільки вони викликають­ся людиною і опановуються нею, а реалізувавшись у формі техно­логії стають способом існування суспільних зв’язків і соціальних відносин, їх збереження і реорганізації в історичній наступності. Ще раз підкреслимо, що філософська рефлексія технології у даному дослідженні спрямована не на опис дії якихось технічних апаратів, агрегатів, пристроїв і приладів, чи їх систем. Не є вона також з’ясу­ванням способів функціонування устаткування чи обладнання, яке частенько приймається за технологію. Так само, як питання «що є людина?» не відноситься до окремо взятих індивідів і не стосується їх унікальності чи особливості, так і питання «що є технологія?» не пов’язане з тим чи іншим технічним предметом, пристроєм і його специфікою.

Такою єдиною, центральною, генетичною ланкою узагальнен­ня є процес зміни як рух взагалі, перетворення, перехід, перелив усього в усе. Йому відповідає поняття, у якому мінливість усві­домлюється і виражається у думці за допомогою слова і терміну. Але перш ніж з’явиться цей словесний вираз, утвориться поняття і термін, який його позначає, зміна має увійти в орбіту суспіль­них процесів, соціальних відносин і далі — історичного розвитку.

У своєму первинному значенні поняття зміни було дуже близь­ким до давньогрецького «фюсис». За даними В. Шадевальда дав­ньогрецький іменник «фюсис» (φυσtς) не означає буття чи мате­ріальну річ. Його значення — «перетворення, подія, спрямована діяльність. Wesen (буття або сутність) — якщо ми розуміємо це сло­во у його первинному активному значенні, яке потім зберігається у verwesen (управляти, вести справи)» (Шадевальд, 1989, с. 91-92). «Порівнюючи процеси виробництва в технічному знанні та виник­нення, породження в природі, грецькі мислителі вважали, що, не дивлячись на те, що в технічному знанні процес виробництва є складнішим, ніж процес породження і становлення в природі, за своєю суттю вони аналогічні. Проте, на відміну від природи, тех­ніка здатна моделювати і вдосконалювати те, що нею створюєть­ся, причому вдосконалювати, виходячи з потреб людини. Техні­ка надає можливість змінити напрям розвитку природи. Таким чином, техніка, з одного боку, діє аналогічно природі, а з іншого, — змінює її відповідно до потреб людства» (Онопріенко, 2011, С. 21).

Проте деякі філософи вважають неможливим осмислити зміни у логіці понять, виразити її у думці. Наприклад, німецький філософ XIX ст. і критик гегелівської діалектики А. Тренделенбург вважав, що зміни неможливо ані тлумачити, ані логічно визначати, мож­на лише споглядати. Центральним для його теорії є поняття «кон­структивного руху» як сполучної ланки між мисленням і буттям. В основу онтологічної концепції він поклав телеологію: з погляду органічного світогляду світ бачиться під кутом зору мети і пройня­тих метою сил, подібно до живого тіла (Михайлов, 2010). Г.

Виразити у логіці процес зміни взагалі, або з’ясувати, чим є та чи інша окрема зміна, — значить розкрити загальний зміст дано­го процесу, його субстанційну єдність. Для цього треба встано­вити теоретичний зв’язок понять, кожне з яких віддзеркалює певну особливість даного процесу в дійсності. Передусім не слід лишати поза увагою те, що змінюється щось. Зміна неодмін­но передбачає дещо, що змінюється, тобто зміна завжди існує як метаморфози чогось (деякого суб’єкта, об’єкта, предмета, яви­ща), що є чимось якісно відмінним. Ще Аристотель твердив, що поза речами ніякого руху не буває. Але існує і протилежна позиція (Семюель Александер, Анрі Бергсон та ін.), згідно з якою є зміни, але немає речей, що змінюються.

Так, А. Бергсон пов’язує ідеї інтуїції та тривалості (фр. duree). Тривалість як психологічний, суб’єктивний час не тотожна часу наукового пізнання, за яким адекватне знання про зміни можли­во отримати лише через дослідження якісної відмінності та єдно­сті явищ чи процесів. Тривалість, що утворює тканину психічно­го життя, і задає, згідно з Бергсоном, духовну своєрідність індивідів. Такий час передбачає взаємопроникнення минулого і теперіш­нього, різних станів свідомості, континуум становлення нових форм внутрішнього життя, яке подібне до безперервної мелодії, що триває як неподільна від початку до кінця нашого свідомого існування. Тому наукові методики не спроможні описати людську суб’єктивність. В контексті такої концепції свідомості розкрива­ються постулати бергсонівського вчення про мінливість: є зміни, але немає мінливих речей: мінливість не потребує підпори; мін­ливість тяжіє сама собі: вона і є сама річ; ніде субстанційність мін­ливості так не помітна, так не відчутна, як у внутрішньому житті.

Зміна є безперервно-переривчастим процесом, який у сво­їй багатогранності є нескінченним, але дискретно-континуаль­ним, тому для його загального визначення потрібна низка понять, кожне з яких віддзеркалює певну особливість його здійснення. Тому осмислення змін є неоднозначним, багатогранним і поро­джує розбіжність поглядів на цей процес. Проте при виявленні сут­ності зміни як процесу на рівні всезагальності та при досліджен­ні якихось певних змін потрібно враховувати також ту обставину, що це — рух, і тому саме він повинен бути розкритий і відтворе­ний в тій чи іншій системі логічних понять. При цьому доводить­ся також констатувати те, що зміни найчастіше намагаються вира­зити поняттями, котрі характеризують результати певного руху. Але сам процес не зводиться до свого результату. Саме тому важ­ливим є розрізнення і єдність зміни зі змінюваним предметом.

Поняття зміни є першим емпіричним поняттям в історії філо­софської думки, яким висловлюється низка станів, що слідують один за одним у певному процесі. Чи то порівнюють загальну орга­нізацію суспільства, чи то якусь одну сторону цієї організації у двох або декількох моментах, що слідують один за одним і різнять­ся між собою. При цьому соціальні явища будь-якого порядку, що виявляють ці стани, потребують, щоб їх порівнювали як не тотож­ні одне з одним, але послідовні у своєму настанні. Ці відмінно­сті між моментами або станами є проявами зміни соціальних явищ. У такому розумінні вся характеристика процесу зміни зводиться до вказівки на результати деякого процесу, але не на сам його хід. Набір станів або моментів відмінностей (ланцюг, низка) прийма­ється за зміни. З такої точки зору філософська категорія «зміна» фіксує наявність відмінностей в одному і тому ж об’єкті (або його частині), взятому в двох різних у часі пунктах. Вона вказує лише на результати даного процесу, оскільки під зміною розуміються відмінності, наявні в одному і тому ж об’єкті в різні моменти часу. На проблематичності такого визначення ґрунтується висновок про неможливість виразити змінення у логіці понять, а також відне­сення цього процесу до сфери непізнаваного.

Аналогічним такому визначенню зміни є визначення руху як зайняття різних місць у просторі у різні моменти часу. За такою статичною точкою зору, рух виражається за допомогою понять, що фіксують результати руху, а не сам процес. Таке розуміння не роз­криває можливості руху і зображує його як суму, послідовність станів спокою. З цього випливає висновок, що предмети і явища лише різні в різний час, але не набувають цих відмінностей, не змі­нюються в повному розумінні цього слова. Що підкріплює думку про те, що світ є незмінним у цілому.

Але не варто відмовлятися від поняття «відмінність» при осмис­ленні зміни, або нехтувати тим, що цей процес має певні резуль­тати. Необхідно лише враховувати, що категорія зміни фіксує не лише наявність відмінностей в об’єкті в різні моменти часу, але і процес появи, виникнення відмінностей в об’єкті протягом пев­ного проміжку часу. І результатом цього справді є наявність града­ції відмінностей у змінюваному об’єкті. Для осмислення їх появи необхідно звернутися до джерела руху і зв’язку, вираженого єдні­стю протилежних понять «виникнення» і «зникнення». Якась сто­рона даного об’єкта (властивість, зв’язок, структурна характеристи­ка тощо) замінюється на іншу, зникає і натомість утворюється інша, що заміщує зниклу, у процесі появи відмінностей. Не лишаються при цьому абсолютно тими ж самими і ті сторони, котрі існують, зберігаються у предметі, що зазнає змін. Даний процес зникнен­ня деяких сторін, появи, породження нових сторін, зміни одних сторін на інші тощо, перш за все і характеризує появу відміннос­тей, а отже, процес зміни об’єкта. При цьому можуть і не з’явити­ся абсолютно нові сторони, а також можуть і не зникнути повні­стю раніше йому властиві. Але за цих умов характерні сторони не залишаються абсолютно одними і тими самими, в них з’являють­ся розбіжності (наприклад, колір речовини може не замінитися на інший, а стати більш інтенсивним і т. п.). Цю проблему подільнос­ті континууму якості в градації дискретності, єдності переривчас­тості та неперервності глибоко дослідили середньовічні філософи.

Як випливає зі сказаного, в русі предмет, котрий зазнає дея­кої зміни, не залишається абсолютно тим самим. Зміну не можна помислити без того, що змінюється, бо вона полягає у тому, що в жодну, яку завгодно малу, кінцеву частку того часу, протягом яко­го відбувається зміна, щось дане не залишається повністю тим же самим, а стає іншим. Проте те, що змінюється і стає іншим, не перестаючи бути собою, зберігається, лишається собою до пев­ної межі. Даний процес градації якості розгортається через поля­ризацію і взаємоперехід протилежностей мінливості та стійкості, зміни і збереження, утворення і відтворення. На місці зниклого з’являється виникле. Щоб простежити це розрізнення, важливо дотримуватися певної лінії міри, адже протилежності є віднос­ними: процес може відбуватися як заміна проявів, рис, власти­востей тощо у межах однієї якості (при збереженні даного щось, яке стає іншим, але лишається собою), так і при заміні однієї яко­сті на іншу, при зникненні чогось і виникненні натомість іншого. Наприклад, коли змінюються якісь хімічні властивості речови­ни, але сама вона зберігається, лишається тою ж речовиною. Або коли вже зникає дана речовина зі своїми хімічними властивостя­ми і замість неї виникає якісно інша, тобто щось дане замінюєть­ся на щось інше того ж роду.

Але це не два різні, окремі процеси, а стадії розгортання варіа­цій того ж самого сущого. Той факт, що змінюваний предмет в про­цесі зміни не залишається абсолютно тим же самим і що у нього з’являються певні відмінності від самого себе, означає разом із тим, що сам цей предмет, що розглядається у єдності всіх характерних для нього сторін, зникає і з’являється предмет, якому притаман­ні якісно інші сторони, — отже, тим самим, перший предмет замі­нюється на другий предмет. Зміна завершується заміною одного іншим, причому через збереження, відтворення. Але збережен­ня чогось також здійснюється не так, що воно лишається весь час абсолютно незмінним, а таким чином, що відбувається віднов­лення, тобто на його місце постійно стає йому подібне, прихо­дить його відтворення. Так, у живому організмі на місце клітини, що відмирає, стає та клітина, що заміщує відмерлу, продовжую­чи клітинний поділ, а тим самим, триває існування організму на клітинному рівні.

Понятійні форми «виникнення і зникнення відмінностей», «збе­реження і зміна», «ціле і розщеплення розбіжностей», «утворення і відтворення різниці» надають можливості логічно виразити про­цес зміни у зв’язку зі змінюваним. Адекватна логічна форма теоре­тичного виразу зміни забезпечується також зверненням до виразу її протилежності — відносної стійкості, тривкості, збереження того, що змінюється. Тобто процес зникнення забезпечує зміну лише у зв’язку, у єдності зі збереженням, відносною сталістю. Разом з тим це означає, що те, що тільки зникає (виникає, замінюється), не змінюється, як не змінюється і те, що є тільки стійким, що тіль­ки зберігається, перебуває. Змінюється лише те, що одночасно зникає (виникає, заміняється) і зберігається.

Таким чином, розуміння зміни передбачає врахування єдно­сті змінення та його протилежності (відносної) — стійкості (збе­реження, перебування) мінливого предмета. Дані протилежності, як і всякі інші, є відносними, мають сенс лише в певних межах і по відношенню одна до одної. їх суперечливість була виявлена І. Кан­том. «На цьому понятті постійності, — писав він у «Критиці чисто­го розуму», — ґрунтується також і правильне тлумачення поняття зміни. Виникнення і зникнення — це не суть зміни того, що вини­кає або зникає. Зміна є один спосіб існування, що іде за будь-яким іншим способом існування того ж самого предмета. Тому те, що змінюється, є тим, що зберігається, і переміняються тільки його стани. Так як ця зміна стосується лише визначень, котрі можуть зникати або виникати, то ми можемо висловити наступне поло­ження, що здається дещо парадоксальним: тільки постійне (суб­станція) змінюється; мінливе піддається не змінюванню, а тільки зміні, яка полягає у тому, що деякі визначення зникають, а інші виникають» (Кант, 1964, с. 257).

Кант пояснює, що змінювання можливе лише відносно субстан­ції, і безумовне виникнення і зникнення, що не становлять визна­чення постійного, неможливо сприйняти, бо саме це постійне, стій­ке уможливлює уявлення про перехід з одного стану в інший і від небуття до буття. Тобто пізнати виникнення і зникнення, котрі замінюють один одного, а отже і зміну, можливо лише як визна­чення того, що зберігається, котрі замінюють один одного. Момент виникання приєднується до того, що вже існувало перед тим й існує до виникнення чогось, яке є лише визначенням попереднього існування як постійного. Те саме стосується зникнення. Цю постій­ність Кант називає субстанціальністю явищ. «Усі явища, що сліду­ють одне за одним у часі, суть лише зміни, тобто послідовне буття і небуття визначень субстанції, котра постійна;... іншими словами, неможливе виникнення чи зникнення самої субстанції». Він також доводить, що «всі зміни відбуваються за законом зв’язку причи­ни і дії» (Кант, 1964, с. 258). Отже, за Кантом, усяка послідовність явищ є лише змінювання. Поняття зміни передбачає один і той самий суб’єкт як такий, що існує з двома протилежними визна­ченнями, тобто як постійний. Слідування явищ одне за одним є існуванням стану речі, протилежним попередньому її стану. Це є їх зв’язком у часі, часовим відношенням і послідовністю.

Таким чином, протилежність між перебуванням одним і тим самим та змінюванням, між постійністю та зміною, безперервні­стю руху та його дискретністю здійснюється у поляризації якості, розгортанні суперечності, іманентної технології, яка викликає, генерує і перенаправляє її становлення до заданого результату, у річище досягнення суспільних цілей і задоволення людських потреб, здійснює тим самим висхідний рух, перетворення, пере­хід, перелив природного у соціальне, у суспільну форму та істо­ричний зв’язок. Діалектична єдність цих протилежностей пізна­ється через уникнення метафізичних крайнощів: з одного боку, спроб знайти абсолютно незмінну, постійну, стійку субстанцію; а з іншого, абсолютизувати релятивність, нестабільність, мінли­вість, плинність. Прикладом цього може бути закон збережен­ня енергії, який водночас є законом її перетворення. Принцип абсолютного збереження, незмінності, як і принцип абсолют­ної мінливості окремо є неприйнятними з наукової точки зору. Постійність і збереження забезпечується саме перетворенням і зміненням, різноманіттям розрізнень, модифікацій, варіатив­ністю, реверсуванням, конверсією, дивергенцією тощо. Те, що зникає, не знищується безслідно, ніщо не виникає з нічого, без чогось, що йому передує. Усе, що існує, бере свій початок з чогось і дає початок іншому.

Отже, буття соціального зв’язку, як і природного, здійснюєть­ся через взаємодію і перетворення, перехід усього в усе, як все- загальний зв’язок, тож через самозаперечення. І саме у формі суспільних відносин він здобуває універсальність через перетво­рення матеріального на ідеальне, концентрується в духовній істо­рії людства. При цьому збереження відбувається як наслідування через заперечення, зняття одного іншим, наступність. Наприклад, історичний процес утворення умовного рефлексу в результаті зміни інстинкту, за дослідженням Л.С. Виготського, відбувається таким чином, що будь-який умовний рефлекс будується не інакше, як на інстинктивній основі. Інстинкт не знищується в умовному рефлексі, а лише модифікується і входить в ролі підпорядкованої інстанції, в знятій формі, в умовний рефлекс (Выготский, 1983, с. 126). «Куль­тура нічого не створює, вона тільки використовує дане природою, видозмінює його і ставить на службу людині», — пише Л. Вигот- ський (1983). — «У цьому сенсі Геффдінг говорив, що мимовільна діяльність утворює основу і зміст довільної. Воля ніде не створює, а завжди тільки змінює і вибирає» (с. 127).

Оскільки в процесі зміни предмета від останнього щось зали­шається, зберігається, причому ці вивільнені з попереднього еле­менти, тим чи іншим способом входять в процес утворення нового предмету, оскільки процес зміни є не абсолютне зникнення пред­мета, що зазнає даного змінення, а перехід, перетворення цього предмета в інший, похідний предмет (дериват), що якісно відріз­няється від нього. На цьому ґрунтується технологічні метаморфози. Наприклад, на перетвореннях води побудований принцип роботи і різні способи обігріву житла — водяного і парового опалення. Так, переносником теплової енергії по контурах може служити пара. Технологічний принцип роботи парового опалення простий: тепло переноситься парою від котла в радіатори, а потім вода, що скон­денсувалася в них, повертається через колектор назад за допо­могою насоса (або самопливом). Але розрахунок і монтаж такої схеми обігріву вперше був проведений лише у XVIII ст., що ста­ло можливим з початком застосування в промисловості парових установок. А перші вітчизняні системи парового опалення поча-

ли працювати на початку XIX ст. Наголосимо, що водночас цей процес є соціальним, передбачає зв’язок і певну організацію люд­ських взаємодій, функціонування відповідних інституцій та інших суспільних форм.

Слід зауважити, що саме універсальний зв’язок, а отже — вза­ємодія, усього з усім, свідомість і мислення включно, спричи­няє те, що збереження, відтворення, репродукування генерують відмінності, бо отриманий результат не є повним збігом, копією, повторенням один в один, двійником, дублікатом попередни­ка. Відхилення (дивергенція) від вже здійсненої форми буття у її наступництві породжує розходження рис, діапазон ознак і власти­востей, виникнення розбіжностей і розмежування між видами одного й того самого у збереженні та продовженні його буття, пере­буванні. Дивергентність процесу відтворення і збереження вини­кає з фактів різноспрямованої мінливості в низці (в ході історії) поколінь, яка приводить до диференціації та поляризації крайніх варіантів тої чи іншої форми буття. Баланс варіативності та інва­ріантності досягається у русі та наступництві, у повторенні та мно­женні, поширенні. Саме це дає можливість технологічного пово­роту в русі, зрушення, прямування, рішення, зрештою соціалізації перетворювальних процесів і змін, переведення їх у суспільну, соціокультурну форму. З цього приводу В.М. Розін пише: «На мій погляд, не можна відкидати й ідею техніки, розуміючи її не інстру­ментально (техніка як прості знаряддя), а як спосіб, за допомогою якого переривається біологічний розвиток і відкривається мож­ливість для формування поведінки небіологічного, соціального» (2016, с. 31). У такому ракурсі історична генералізація технології є становленням універсальності власне спільних людських, соці­альних сил у саморозвитку суспільства.

Просте накопичення, кількісне репродукування, відтворення веде до зростання, концентрації, поширення і різноманіття. Сучас­ні дослідження інновацій (технологічних змін, розвитку, прогресу) доводить, що дифузія технології у промисловості та суспільстві веде до відбору її покращених, вдосконалених згідно з заданими умо­вами модифікацій. На противагу теоріям технологічного детермі­нізму, які стверджують, що розвиток технології йде власним шля­хом, поза людським вибором, і впливає на суспільство, їх позиція щодо інноваційного процесу полягає у тому, що зв’язок між тех­нологією і суспільством є «взаємним формуванням». Нововве­дення відбуваються на всіх етапах, тобто і у відтворенні також: не стільки безпосередньо у дослідженнях і розробках, скільки під час розповсюдження і використання. З цієї точки зору перегляну­та лінійна модель інновацій, що була розроблена для розуміння взаємозв’язку науки і техніки, згідно з якою за початок беруться фундаментальні дослідження, що потім вливаються в прикладні дослідження, далі йдуть розробки і зрештою відбувається поши­рення. Така усталена модель віддає пріоритет науковим дослі­дженням як основі інновацій і применшує роль інших, позанау- кових складових інноваційного процесу. Сучасні моделі інновацій засновані на таких підходах, як теорія постійно змінюваної мере­жі відносин у природі та суспільстві, постійної взаємодії, співпра­ці учасників мережі (теорія мереж акторів — actor-network theory, ANT) (Ilkka, 2006, р. 249); теорія соціального формування тех­нологій — social shaping of technology (SST) або теорія соціально­го конструювання/формування технологій (Social construction of technology — SCOT, представниками якої є голландський вчений Вібе Байкер і британський соціолог Тревор Пінч (Pinch & Bijker, 1984); теорія соціального навчання — Social learning theory (Bandura, 1977)^[3]∙ За даними, отриманими за методологією даних теорій, тех­нологія не виникає в результаті розгортання ланцюжка заздале­гідь визначеної або власної іманентної логіки, через дію якогось єдиного визначального фактора. Згідно з позицією цих альтерна­тивних теорій, інновації — це «сад розгалужених шляхів», мож­ливі та доступні різні маршрути, що можуть привести до відмін­них технологічних результатів. Таким чином, об’єкти, ідеї, процеси, зв’язки, взаємодії, обставини і будь-які інші визначальні фак­тори вважаються такими ж важливими і необхідними для утво­рення технологічних і соціальних нововведень, як і люди. До цих факторів відносять також непередбачені наслідки і впливи поши­рення вже імплементованої технології. Сучасні ідеї з відкритих інновацій і користувальницьких інновацій випливають з цих тео­рій. Дані теоретичні підходи відрізняються тим, що приділяють велику увагу впливу соціального і технологічного контексту роз­витку, який формує інноваційний вибір. І важливо відзначити, що зроблений вибір може мати різні наслідки для суспільства і окре­мих соціальних груп.

Так, за Робіном Вільямсом і Девідом Еджем (Robin & Edge, 1996), центральне місце у концепції соціального формування техноло­гії (SST) належить положенню, що у розробці окремих артефактів і систем, у визначенні напряму або траєкторії інноваційних про­грам завжди є вибір, хоча і не обов’язково свідомий. Модель стра­тегічного вибору репрезентує технологію не як зовнішній об’єкт, а як навмисний продукт людських дій, проектування і освоєн­ня. Можна виділити наступні дослідницькі стратегії, пов’язані з модифікаціями цієї моделі. Соціально-технічна стратегія робить акцент на фізичній побудові технології на основі вибору і рішень, прийнятих людьми. Технологія у цьому разі є змінною, яка зале­жить передусім від організації та особливо від впливових учас­ників її. Соціально-технічна школа стверджує, що можна досягти спільної оптимізацїї і відповідності між соціальними і технічни­ми факторами. В результаті цього досягається і зростання продук­тивності. Соціально-конструктивістська стратегія приділяє основ­ну увагу тому, як виникають загальні інтерпретації соціального значення певної технології, як вони впливають на розвиток і вза­ємодію з цією технологією. Такий підхід доречний при вивчен­ні того, як значення технології визнається і підтримується, але він лишає поза увагою матеріальні і структурні аспекти техно­логії. Соціально-економічна стратегія основну увагу зосереджує на способі використання технології для просування політичних і економічних інтересів впливових груп соціальних суб’єктів. Про­блема, з цього погляду, полягає в соціальному формуванні тех­нології на етапі її ініціації, а не використання. Ще одна страте­гія розглядає технологію як пусковий елемент структурних змін, як посередника у відносинах між людським фактором і організа­ційною структурою. Технологія, з цього погляду, може виклика­ти структурні зміни, змінюючи інституалізовані ролі та способи взаємодії. Проте хоч вона і впливає на організаційну структуру, але точний результат залежить від конкретних історичних проце­сів, в які вона вбудована. У цьому разі технологія розглядається як соціальний об’єкт, роль якого визначається контекстом її вико­ристання, тому може змінитися, хоча його фізична форма зали­шається незмінною. Таким чином стверджується, що технологія є відносно самостійною об’єктивною силою, але її вплив на орга­нізаційні форми пом’якшується діями людини і непередбачени­ми обставинами організаційного контексту.

Автори колективної монографії «Соціальне формування тех­нології» за редакцією Дональда Маккензі та Джуді Ваджман (MacKenzie & Wajcman (Eds.), 1999) ставлять під сумнів тезу про те, що технологічні зміни слідують за своєю власною логі­кою, яку ми можемо або вітати, або ні, але не можемо кардиналь­но змінити. Вони стверджують, що у соціальній філософії і нау­ці присвячено недостатню увагу процесам впливу технології на суспільство і, як правило, ігнорується фундаментальне питання про те, що формує технологію насамперед. Але у їх власному під­ході переважає соціологічна методологія.

Передумовами виникнення, імплементації і поширення тех­нології є навички та ресурси, які життєво важливі для соціально­го використання технології в повному обсязі. Мобільний телефон є прикладом соціального формування технології. Його розвиток протягом багатьох років відповідав потребам суспільного життя, надаючи людям кишенькові комп’ютери, з яких можна телефону­вати, на які можна отримувати повідомлення електронної пошти, шукати інформацію на пошукових серверах та виконувати інші численні завдання, забезпечуючи комунікацію. Тим не менш, він створює обмеження для тих людей, які не володіють потрібни­ми технологічними навичками, не розуміють, як використовува­ти ці пристрої. Вони змушені стикатися з цими перешкодами при сплаті щомісячних рахунків та доступу до електроенергії, доку­ментальному підтвердженні якихось фінансових операцій тощо. Не тільки технологія впливає на комунікацію у суспільстві, але, згідно з названими теоріями, суспільство впливає на технологію через соціальну сферу, економіку, політику і культуру (Baym, 2015, р. 51-52). Наприклад, стільникові телефони поширилися в бідних країнах через те, що були більш доступними, ніж комп’ютерні та інтернет-послуги з економічної точки зору. З політичної точки зору цьому сприяли урядові правила, які зробили це досить про­стим для постачальників стільникових телефонів і для побудо­ви мереж, а також культурні фактори: невеликі розміри стільнико­вих телефонів, які легко вписуються у потребу мобільного зв’язку для багатьох культур.

Циклічність руху є суспільним законом технологічного перетво­рення і збереження. Заперечення попередньої якості становить її перенесення, зняття у новій якості, наслідування. Буття є нескін­ченний процес перетворення усього на усе, рух — змінення взагалі. Вся безліч дискретних змін у нескінченному взаємоперетворенні окремих форм буття так чи інакше інтегрується, концентрується, узагальнюється, утворюючи типові єдності — форми руху. Пере­творення руху при переході з однієї форми в іншу, ставши пред­метом пізнання, отримало зрештою науково-теоретичний вираз у законі збереження енергії: рух не виникає з нічого і не зникає в нікуди, а може лише перетворюватись у якісно відмінних формах.

Матеріальний висхідний зв’язок перетворень явищ і процесів став вектором суспільно-історичного сходження техніки і науки до технології та її генералізації, концентрації, універсалізації. Істо­ричний рух суспільства, соціальні метаморфози відтворюють у тех­нологічних процесах і фазах розгортання техногенезу всі ці типові єдності руху в їх взаємоперетворенні, у міру чого зростає продук­тивність, вдосконалюється суспільне виробництво і змінюються соціальні відносини. Разом із тим у тій послідовності, яку має цей процес відтворення, тобто залежно від того, який тип змін і пере­творень зумовлює технологічні процеси і переходить у соціаль­ну структуру, в основу виробничої практики і водночас стає суспіль­ним предметом пізнання, тобто потрапляє в орбіту відносин між людьми і усвідомлюється, — у тій самій послідовності виникають і оформлюються їх теоретичні аналоги — спеціальні науки зі сво­їм понятійним апаратом і особливою методологією. Слід уточни­ти, що визначальним для окремих наук, для їх виникнення і ста­новлення, є не просто типи або форми матеріального руху як такі, що мають місце в природі та стають об’єктом розгляду, спостере­ження, становлять інтерес для даної, відповідної галузі знання, а їх зміна, перетворення, виникнення і зникнення в суспільній прак­тиці, які закарбовані, кристалізовані у формі техніки і способах її застосування, в економічних і соціальних процесах.

Причому для виділення і визначення змін і перетворень пев­ного типу як предмету пізнання важливі не стільки ті з них, на які спрямована перетворювальна активність людини, тобто які стали об’єктом зміни у практичній діяльності та зазнали впливу, піддалися обробці чи переробці (які виробляються, відтворюють­ся, є початковим предметом або кінцевим продуктом діяльності), скільки ті, через дію яких чиниться вплив, здійснюється обробка, які переробляють, перетворюють, трансформують, перенаправля­ютъ, тобто стали силами, які генерують потрібні для людини змі­ни, відхилення, метаморфози і їх результати. Отже, коли зміни і перетворення певного типу або форми стають рушіями самого соціально-економічного процесу, продукуванням і відтворенням соціального зв’язку і соціокультурною взаємодією, вони стають тех­нологією, але вже не як «природна технологія», а як соціальна, здійснювана по-людськи, соціальними суб’єктами, доцільно і за їх волею. У першому наближенні, такий універсальний тип руху мож­на розглядати як технологію у найзагальнішому значенні. Змі­ни і перетворення, які становлять суспільний рух, спосіб соціаль­ної організації людей у процесі виробництва їх спільного життя є його технологією. Наприклад, біотехнологія — перехід, точніше переведення людиною, органічних змін і перетворень у суспіль­ну форму: соціально-економічні процеси, виробництво і органі­зацію праці, принцип дії продуктивних сил і культуротворення. Причому небачені успіхи і неймовірні результати від її освоєння отримуються не тільки в окремих видах і галузях діяльності, але у суспільстві загалом — змінюється енергетична, науково-технічна, організаційна основа економіки, соціальних і культурних практик.

Аналогічні висновки зробив австрійський філософ X. Бек зі свого дослідження техніки. Розглядаючи сутність техніки у про­тилежність до багатоманітності форм її прояву, він визначив предметні галузі техніки, або сфери дійсності, в яких може йти­ся про техніку сьогодні. На його думку, перша «сфера дійсності, яка може розглядатися як сфера існування техніки, — це неорганіч­на матерія. Так, ми говоримо про будівельну техніку, таку, напри­клад, як створення залізобетонних споруд чи машинобудування, про деревопереробну техніку, електротехніку, теплотехніку, тех­ніку створення синтетичних матеріалів або про техніку виробни­цтва матеріалів всякого роду, від сталі до синтетичного каучуку, коротше, про фізико-хімічну техніку. Багато хто поділяє її ще на енергетичну техніку (техніку перетворення сил і енергії) і техні­ку матеріалів (техніка перетворення речовини). У всіх цих випад­ках мова йде про форми техніки і фізико-хімічні сфери неорганіч­ного руху. І все ж це — не єдина сфера прояву технічного. У більш широкому значенні терміну “техніка” говорять також і про техні­ку овочівництва, тваринництва, про техніку перетворення орга­нічного життя на нові форми існування і способи функціонування. Сучасне поняття “біотехнологія” дає змогу включити в предметне поле техніки всю біологію.

Відомо також, — якщо продовжити цю думку, — і про “техніку” мислення і дискутування, навчання і запам’ятовування (мнемо­техніка), а також про “техніку кохання”. Кажуть також про техніку керівництва людьми і державою, про техніку живопису, малюнка, гри на фортепіано і т. д. Ці значення, а також такі узагальнюю­чі терміни, як “психотехніка" і “соціотехніка”, свідчать про те, що “техніка проникає навіть у сфері психічного, духовного і соціаль­ного з метою внести в них зміни”» (Бек, 1989, с. 174-175).

З даних міркувань X. Бек робить висновок, що «техніка» у сучас­ному її розумінні не є чимось обмеженим лише сферою матерії, а, навпаки, охоплює весь відомий універсум, починаючи з неорга­нічного, через органічне і до психічно-духовних сфер буття і від­носин між людьми (1989, с. 175). У висновках X. Бека імпліцит- но міститься важлива для дослідження технології думка: технологія як така усвідомлюється і осмислюється, а також висловлюється у відповідному понятті тоді, коли вся природа як єдність різно­манітних змін і перетворень, системна цілісність універсального зв’язку і висхідного природного руху в напрямку соціальної фор­ми, стає суспільним розвитком і технологічним процесом. Це уза­гальнення віддзеркалюють також поняття ноосфери, екосфери, єдності біосфери і техносфери.

Справді вирішальним етапом в інтенсифікації розвитку техно­логії стане перехід до її безпосередньо суспільної основи. Попе­редні цьому ступені є кількісними формами екстенсивності. Соці­альна форма організації природного і суспільного, об’єктивного і суб’єктивного руху сама технологізується і може розвиватися на власній основі. Продуктивною силою при цьому стають самі соці­альні зміни і перетворення, а людина — головним багатством сус­пільного розвитку. Цей перехід означає не просто посилення, при­скорення, зростання і тому подібну кількісну зміну в межах основи уже досягнутого розвитку. Він буде входженням у новий за харак­тером тип руху (зміни, розвитку, становлення), який триватиме на універсальній основі, іншою мірою і з новими рушійними сила­ми і джерелом руху. Він якраз і є тим процесом, який освоюється і виражається категорією «перетворення», якою так важко оволо­діти на рівні окремих спеціальних галузей діяльності та науково­го знання, навіть природознавства у цілому.

У цьому процесі головною основою діяльності та багатством суспільства стає розвиток індивідів. Разом із тим долається істо­рична колізія між універсальністю і унікальністю людини. Інди­відуальне універсалізується, а універсальне індивідуалізується у такому розвитку. Мірою суспільного багатства при цьому має ста­ти вільний розвиток індивідуальностей. А це означає, що не безпо­середня праця, яка виконується самою людиною, і не час, протя­гом якого вона відбувається, буде основою суспільного багатства, а присвоєння індивідами власної людської універсальної продук­тивної творчої сили, розуміння природи і управління нею в бутті людини як цілісної, гармонійної індивідуальності. Завдяки ство­реним для цього засобам і часу, вивільненому для всіх і кожно­го, уможливлюється розвиток особистості, який і становитиме джерело зростання продуктивності. Тобто не час, витрачений на виробництво продукту, а вільний час за його межами в результа­ті такого переходу стає джерелом багатства. Це має замінити попе­редній розподіл праці та звільнити людину як головну продуктивну силу суспільства від становища часткового робітника, прив’язано­го до окремої спеціалізованої діяльності, від ролі агента вироб­ництва взагалі. Цей процес стихійно вже відбувається, що вид­но з глобальних трансформацій у сфері зайнятості під впливом сучасних інтелектуальних технологій, автоматизації та роботиза­ції. Але поки що він прокладає собі шлях у випадковій, сліпій, руй­нівній формі, оскільки досі не став свідомо організованим і сус­пільно керованим.

Породжена розвитком універсальної індивідуальності продук­тивність стане внаслідок окресленого історичного перетворення і соціальних змін характеристикою вже не праці, а творчості люди­ни як її самодіяльності. На цьому етапі політехнізм у практичній діяльності та у навчанні, у відкритому доступі до світової культури, відповідає потребі включення зміни роду діяльності в спосіб жит­тєдіяльності кожного індивіда, перетворення науки на безпосе­редньо продуктивну, творчу силу людини.

Перетворення соціального рівня здійснюються через діяльність людей. «Оскільки в діяльності можуть перевтілюватися будь-які об’єкти — фрагменти природи, соціальні підсистеми і суспіль- CTBO в цілому, стани людської свідомості тощо, то всі вони можуть стати предметами наукового дослідження. Наука вивчає їх як об’єкти, що функціонують і розвиваються за своїми природни­ми законами» (В. Онопріенко і М. Онопріенко, 2014 с. 7). Причо­му існування і розвиток науки доводить, що людська діяльність є самозмінюваним процесом — саморухом, адже наука також є діяльністю, але вже такою, яка «виникає з потреб практики та особливим способом регулює її» (В. Онопріенко і М. Онопріенко, 2014 с. 7). І це є саморегулюванням діяльності, опосередковане сві­домістю і думкою. Адже наука як своєрідна діяльність виробляє не лише такі специфічні продукти, як знання і теорії, пізнаваль­ні методи, відкриття і винаходи, вона культивує і вносить у соці­альні процеси особливе ставлення до світу — універсальне, свідоме, суб’єктне, дієве, практично-перетворювальне, активне. Це зумов­лене тим, що вона «має на меті виявити сутнісні зв’язки (закони), відповідно до яких об’єкти можуть перевтілюватися в людській діяльності» (В. Онопріенко і М. Онопріенко, 2014 с. 7). Крім того наука як діяльність пізнавальна і водночас перетворювальна вза­ємодіє з усіма іншими формами і видами пізнання: повсякден­ним, філософським, художнім, релігійним тощо. Функціонування наукової пізнавальної діяльності забезпечується її конституюван­ням та існуванням у ролі соціального інституту. Завдяки усьому цьому вона культивує і змінює саму людину, і не лише як науков­ця — суб’єкта наукової діяльності, але і соціального суб’єкта.

«Зміни епох, суспільних устроїв і соціально-економічних від­носин, технологічних укладів відбувались під впливом симбіозу науково-технічного прогресу (нового знання, техніки, технологій) і соціальних форм і методів його сприйняття» (Мех, 2014, С. 22). Значну роль у цьому процесі відіграє усвідомлення наукою самої себе (Столетов (Ред.), 1966, с. 265), її саморефлексія — наукознав­ство, «наука про науку» (Т. Котарбінський, М. Оссовскі, С. Оссовскі) (М. and S. Ossowski, 1964; Робертсон, 2008). Як складники теорії науки, констатує О. Mex (2014), у XX ст. розробляли логіку науки (П. Копнін); історію науки (Б. Кедров); корпус наукознавчих дис­циплін (С. Микулінський); соціологію науки (І. Мейзель); загальне наукознавство і основи державної наукової політики (Г. Добров); перетин дисциплін, що мають науку за свій предмет (М. Ярошев- ський); організацію та взаємозв’язок науки і суспільства (Н. Каплан, А. Щербаков); специфіку науки як соціального інституту, систе­ми організаційних відношень, які складаються у процесі науко­вої діяльності від зародження ідеї до її реалізації (В. Келлє) (Мех, 2014, с. 23).

При цьому слід зазначити дві обставини. «По-перше, коли йдеться про перетворення науки в безпосередньо продуктивну силу, мається на увазі перетворення не окремих наук і не їх суми, а саме однієї-єдиної науки як даної певної, особливої форми сус­пільної свідомості», яка інтегрує у собі знання про природу і сус­пільство у їх історичному розвитку. «По-друге, мова повинна йти не про так званий зворотний вплив науки на виробництво, обслу­говування першим другого, про теоретичне забезпечення І Т. H., зовнішній вплив форми духу на матеріальну сферу або про взає­модію так званих духовного і матеріального виробництва, а про... науку, зняту в продуктивних силах, яка зникне в них, перетворить­ся, перестане відокремлювати себе від матеріального і протистоя­ти йому, претендувати на самостійну сутність і власний розвиток, ставати над виробництвом і т. д.» (Босенко, 2004, с. 135).

Пізнання і теоретичне дослідження процесів зміни взагалі є філософською передумовою їх науково обґрунтованого регулюван­ня і управління ними у суспільній практиці. Процеси перетворення вивчаються у різних галузях науки і здійснюються у різних галу­зях виробництва, соціально-економічної діяльності, соціокультур- них практиках. Усвідомлення і розуміння соціальних змін і пере­творень дає можливість доцільно керувати ними, спрямовувати їх до заданої мети та її здійснення. Це не заперечує проявів спон­танності у цих процесах, адже випадковість спрацьовує там, де є рух, а отже зміна.

Буття людини забезпечується за рахунок практичного викори­стання і відтворення, репродукування у доцільній формі тих змін, які йдуть цілком природно, але пізнані людиною і освоєні нею. Наприклад, рослинництво як наука і галузь сільського господар­ства ґрунтується на об’єктивних природних перетвореннях: біо­хімічні та енергетичні переходи, процеси змін лежать в основі селекції, фотосинтезу органічних речовин; сукупність послідовних елементарних хімічних метаморфоз вихідної речовини та інтерме- діаторів призводять до утворення продукту деякої реакції; енергія сонячного випромінювання в хлоропластах листя рослин перетво­рюється на внутрішню (хімічну) енергію органічних речовин тощо. Біологи в ході дослідження живого навчилися відрізняти змі­ни живих організмів від їх морфологічних і фізіологічних власти­востей та інших структурних особливостей. На основі отриманих знань про органічні зміни у селекційному процесі створюють­ся сільськогосподарські сорти, гібриди рослин та породи тварин, штами мікроорганізмів з потрібними людині якостями. Сьогодні вже активно розвиваються молекулярна біологія, клітинна і генна інженерія, мікробіологія, біохімія та ін. Масштабнішим біологіч­ним науково-дослідним проектом став проект «Геном людини». Правда, у їх великих успіхах криються великі ризики і загрози.

У вчених, які займаються дослідженням соціальних змін, не такі очевидні та приголомшливі результати, оскільки досі дискусій­ним лишається питання про те, у чому полягає і що означає таке дослідження, у який спосіб його проводити і над якими явища­ми. Разом із тим під питанням лишається і те, чи є цей процес сві­домою людською діяльністю, загальним соціальним рухом, чи це стихійне, спонтанне трансформування, подібне до мутацій? На жаль, всезагальна філософська теорія розвитку, яка є логіч­ним оформленням результатів пізнання і освоєння людиною уні­версального руху як процесу зміни взагалі у єдності виникнення і зникнення — перетворення всього на все, як правило ігноруєть­ся у дослідженнях соціальних і технологічних змін як методоло­гічна основа. Соціально-філософське розуміння технології э орієн­тиром для таких досліджень, адже саме у процесі соціальних змін, у появі соціальних відмінностей у суспільно-історичному відтво­ренні, наступництві, — загалом у соціальному бутті знаходиться осереддя технології.

Підтвердження цьому можна знайти сьогодні навіть на емпі­ричному рівні. У серії експертних звітів від Сітібанку (Citi GPS — Global Perspectives & Solutions/Глобальні перспективи і рішення), названих красномовно — Проривні технології (англ. Disruptive Innovation Series), щорічно дається огляд десяти новинок, які готові підірвати теперішній стан суспільства, а також розглядаються теми, пов’язані з цим підривом: від створення інноваційних міст і того, як усталені компанії можуть стати інноваційними, до того, чи відбу­ваються інноваційні зміни швидше або повільніше, ніж прогнозу­валось (адреса сайту Citi GPS: https://www.citivelocity.com/citigps/).

Роб Гарлік, керівник досліджень банку Citi в EMEA (від англ. Europe, the Middle East and Africa — Європа, Близький Схід та Афри­ка), у передмові до економічного звіту 2019 р. зазначив: «Зміни необхідні для прогресу, але з ним приходить ризик. Уїнстон Чер­чилль якось прокоментував: “Якщо ви не візьмете зміни за руку, вони візьмуть вас за горло’’. У нашу епоху швидких змін множать­ся можливості та ризики, керовані гіперпов’язаним і оцифрова­нии світом, який занадто швидкий для багатьох» (Frey, Garlick et al., 2019, р. з). Він додає, що у цих швидкоплинних умовах майбут­нє надто невизначене, але його потрібно прогнозувати, визнача­ти тенденції, щоб впливати на нього, а для цього треба досліджува­ти теперішні суспільні процеси з позицій прийдешнього. На жаль, у дослідницькому пошуку переважають емпіричні методи: моні­торинг, неформальний обмін думками в міждисциплінарних екс­пертних групах, отримання інформації, аналіз даних, розробка ідей і формулювання прогнозів, рекомендацій тощо. Але щоб розуміти зміни так, щоб узяти їх під контроль, управляти ними, скеровува­ти їхній бурхливий потік у річище розвитку, потрібне не абияке, а гранично загальне теоретичне — філософського рівня осягнен­ня їхнього виникнення, розгортання, вичерпання і згасання. До цього треба додати найкращий спосіб пізнавати зміни і отриму­вати інформацію про те, яким справді буде майбутнє, — це стати одним із тих, хто його винаходить і творить.