Єдність і багатоманітність суспільно-історичного ПРОЦЕСУ
Питання про єдність і багатоманітність суспільно- історичного процесу є одним з провідних для соціальної філософії та філософії історії. Вирішення його лежить у площині таких проблем, як діалектика загального та особливого в історичному процесі, співвідношення конкретно-історичного та загальнолюдського.
Одним з перших дослідників, який намагався дати найбільш обґрунтоване і всебічне розуміння проблеми єдності й розмаїття в історичному процесі, був італійський філософ ХѴІІ— XVIII ст. Джамбатіста Віко.Його концепція стала прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. На відміну від класичного підходу епохи Просвітництва, Віко розглядає динаміку суспільно-ідеалістичної сутності натуралізму. Згідно з ідеями натуралізму, географічне середовище поширювало свій безпосередній вплив лише на момент формування особливого духовного складу народу, тоді як реально діючою причиною історичного розвитку в усій його багатоманітності визнавався саме «дух народу», котрий формувався під впливом природного середовища. Виходячи з такої позиції, суспільний прогрес Віко пов’язує з поняттям ступеня розвитку народного начала в культурі, а народні звичаї і моральні настанови вважає реальним проявом «суспільної природи» людини. Разом із тим у концепції Віко відсутній принцип історизму в розумінні еволюції людського суспільства. Тому, за його переконанням, всі соціальні організми й культури у світовій історії, оскільки не мають історичної перспективи і приречені до неминучої смерті, є рівноцінними.
Протягом XVIII і першої половини ХІХ століття філософія в поясненні закономірностей суспільного розвитку в основному орієнтувалася на дві методологічні установки. По-перше, натуралізм у формі географічного детермінізму (Ш. Монтеск’є, К. Ріт- тер, Бокль, Г. Гердер, Л. І. Мєчніков та ін.), або у формі ідеалістичного натуралізму (К.
А. Гельвецій, Ж. Ж. Русо). По-друге, об ’активний ідеалізм (І. Кант, Г. Гегель).Натуралізм — напрямок у соціальній філософії, що ґрунтується на методах і висновках природознавчих наук. Закони, відкриті і сформульовані в межах цих наук, звичайно переносяться на суспільство й розглядаються як універсальні для розуміння і пояснення всіх соціальних процесів.
Методологічною основою географічного детермінізму є матеріалістичний монізм. Географічний детермінізм, особливо на перших етапах його існування, визнає провідним фактором як еволюції будь-якого конкретного суспільства, так і соціально-історичного розвитку суспільства в цілому географічне середовище. При цьому психологічним і культурним моментам відводиться другорядна роль. Однак визнається, що в подальшому, на вищих ступенях розвитку цивілізації, поступово набувають переваги розумові фактори.
Ідеалістичний натуралізм виходить з тези про первинність природи і про «природний стан» людини, коли всі люди були рівні та вільні, перебували у становищі, яке відповідало їх природі. Концентруючи увагу на здатності людини до вдосконалення, він обґрунтовує ідею про надзвичайну роль розумового фактору, який впливає на процес розвитку самої людини, а також усієї системи суспільних відносин (теорія суспільного договору), у тому числі інститутів приватної власності, влади, держави тощо. Результатом стає дуалістичне вчення про одвічне існування тілесного й духовного у природі.
Об’єктивноідеалістичні концепції розуміння історії ґрунтуються на абсолютизації ролі об’єктивно існуючого духовного чинника в розвитку людства й конкретного суспільства. У межах тієї чи іншої концепції таким чинником може бути Логос, Бог, Абсолютна Ідея, Абсолютний Розум, Абсолютна Воля тощо.
Починаючи з другої половини ХІХ століття соціальна філософія в погляді на історію розвитку людства найчастіше використовує формаційний та цивілізаційний підходи.
Формаційний підхід сформований у межах марксистської філософії. Саме її засновники К.
Маркс та Ф. Енгельс вперше обґрунтували основні принципи формаційного аналізу суспільства та розробили відповідну систему категорій (суспільно-економічна формація, базис, надбудова, спосіб виробництва, продуктивні сили, виробничі відносини тощо). Формаційний підхід належить до так званого класичного, лінійного підходу, загальні принципи якого властиві і філософії історії Г.Гегеля. Як і в останнього, він ґрунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Однак, якщо Гегель трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний процес розвитку Абсолютного Духу, то для формаційного підходу це природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.Термін «формація» був запозичений Марксом із геології. Імовірно з трьох джерел: а) власні заняття Маркса геологією; б) «Філософія природи» Гегеля п. 339; в) книга Дюро де Ля Маля «Політична економія римлян», де вживається поняття, що відповідає термінові «формація». Поняття «формація» в контексті аналізу історії людства охоплює два зрізи людського суспільства — суспільство як процес і як стан, структуру системи відносин між людьми. Термін «суспільно-економічна формація», за змістом відповідає марксистській діалектико-матеріалістичній концепції, згідно з якою матеріальний чинник розглядається як провідний в розвитку всіх сфер суспільного життя. При цьому суспільство розглядається як цілісна система відносин, в котрій визначальну роль відіграють виробничі відносини.
У працях Маркса і Енгельса визначення поняття «суспільно економічна формація» немає. Суспільно-політична формація розглядається ними як робоче поняття, яке дає змогу вирішувати конкретні пізнавальні чи практичні питання при аналізі суспільних процесів. Проте звичайно в марксистській літературі суспільно-економічну формацію розуміють як конкретно-історичний тип суспільства, що засновується на певному способі виробництва й виступає як ступінь прогресивного розвитку світової історії. Уся ж історія розглядається як послідовна зміна суспільно- економічних формацій.
Щоправда, їх класифікація викликає певні проблеми, що зумовлюється об’єктивною неможливістю «втиснути» різноманітні історичні й національні форми організації суспільного життя в уніфіковані схеми. У радянській суспільствознавчій літературі виділялося п’ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Однак самі засновники марксизму не дають чіткої класифікації суспільно-економічних формацій. Найчастіше термін «суспільно-економічна формація» К. Маркс застосовує до буржуазного суспільства. Але жодного разу — щодо первісного суспільства, для якого він використовує термін «суспільна формація». Суспільно-економічною формацією К. Маркс називає рабовласницьке, феодальне й комуністичне суспільство, але щоразу — в порівнянні з буржуазним суспільством, у зіставленні з ним. Крім того, у Маркса натрапляємо ще й на поняття «азіатський спосіб виробництва», що фіксує особливості суспільно-економічних відносин деяких азіатських країн.Нині «п’ятичленний» підхід до класифікації формацій у наукових колах викликає переважно критичне зауваження у зв’язку зі спрощеним підходом до лінійної історії людства, який несе в собі момент уніфікованості соціальних систем, а також елементи однобічного й фаталістичного погляду на історію. Разом із тим формаційний підхід має й певні позитивні моменти, розглядаючи суспільство як складну систему і привертаючи увагу до проблеми взаємодії та співвідношення в межах цієї системи матеріального й духовного чинників. Останнє надає живучості цьому підходові, зберігаючи за ним право на існування однієї з теоретичних моделей лінійного суспільно-історичного розвитку.
Іншим підходом до розуміння розвитку людського суспільства є так званий нелінійний, некласичний підхід — цивілізаційний. Щоб розібратися в цьому підході, необхідно звернутися до поняття цивілізації. За своєю етимологією термін «цивілізація» сягає корінням у латину. Він пов’язаний з такими поняттями, як «civiles» (громадянський), «civis» (громадянин), «civitas» (громадянське суспільство).
У переосмисленому вигляді поняття цивілізація увійшло в науковий обіг у західноєвропейських країнах (Франція, Англія) з середини ХѴІІІ ст. в період бурхливого розвитку капіталізму і здобуття ним своїх орієнтирів у духовній сфері. В якості критерію прогресу затверджується ідея суспільного блага, заснованого на приматі розуму, що дозволяє людям домовитися між собою для забезпечення захисту своїх інтересів (життя, безпеки, свободи, власності). Суспільний договір, на думку Ж. Ж. Русо, давав людству колосальні переваги, оскільки забезпечував усі блага цивілізації і насамперед розвиток індустрії, просвіти, науки тощо. Однак цивілізація закріпила економічну нерівність і політичне насильство, що призвело до «варварства», задоволення потреб тіла, але не духу. Потреби духу, як вважав Руссо, задовольняє лише культура за допомогою мистецтва і наук. Так уперше були чітко розмежовані поняття «культура» і «цивілізація».Остання уявлялась як певний і необхідний етап у розвитку культури, але такий, що несе в собі глибокі протиріччя й обертається своєю протилежністю. Цивілізація втілювала в собі технологічний аспект культури зі ставкою не на якісні, а на кількісні параметри буття, з установкою на безмежний розвиток зі зміною цілей цього розвитку. Головне в цивілізації — безперервна зміна технології для задоволення так само безперервно зростаючих потреб і можливостей людства при законодавчій підтримці цього процесу.
Подібне уявлення про цивілізацію ґрунтується в цілому на успіхах і досягненнях науково-технічного прогресу у країнах Заходу та на ідеології ліберальної демократії. Однак уже на початку ХХ століття багато мислителів відчули трагічний розрив між цивілізацією і культурою. М. Я. Данилевський, О. Шпенглер, П. Сорокін відверто пишуть про кризу культури, котра розуміється як такий стан, коли життя породжує якісь нові форми діяльності, але люди не встигають до них адаптуватися або ж штучно консервуються застарілі схеми.
У цілому ж цивілізації розглядаються як певні історичні форми життєдіяльності соціальних організмів, котрі спочатку розгортаються як культурно-історичні типи, а на етапі зрілості стають цивілізаціями.
Періоди існування цивілізацій не збігаються й відрізняються як за фазами розвитку, так і за часовим виміром. При цьому в той чи інший історичний період паралельно може існувати декілька цивілізацій з різним станом зрілості, ступенем впливовості й роллю в історичному процесі. Однак, як правило, виділяється будь-яка одна цивілізація, яка визначає суть історичної епохи. Щоправда, класифікація таких цивілізацій суттєво відрізняється в різних мислителів. Так, М. Данилевський виділяє 10 культурно-історичних типів або цивілізацій, які він розташовує у хронологічному порядку: 1) єгипетська; 2) китайська; 3) ас- сиро-вавілоно-фінікійська, халдейська, або стародавньосемітська; 4) індійська; 5) іранська; 6) європейська; 7) грецька; 8) римська; 9) новосемітська, або аравійська; 10) германо-романська, або європейську. За О.Шпенглером їх 8: 1) китайська; 2) вавилонська; 3) єгипетська; 4) антична (вона ж — аполлонівська, або греко- римська); 5) арабська (магічна); 6) західна (фаустівська); 7) культура майя; 8) російська. А.Тойнбі налічує в історії понад 30 цивілізацій, з яких донині збереглося лише 6: 1) західна; 2) візантійсько-ортодоксальна; 3) російсько-ортодоксальна; 4) арабська; 5) індійська; 6) далекосхідна (китайська, японо-корейська).Звернення до поняття цивілізації зачіпає проблему методологічного характеру, котра торкається вихідних принципів філософського аналізу суспільства в загальноісторичному процесі. З позицій сучасного трактування цивілізаційного підходу історичний процес постає насамперед не монолінійною послідовністю, а поліцентричним процесом розвитку і зміни цивілізацій як культурно-історичних форм. При цьому кожна з цивілізацій розглядається як нелінійне утворення монадного характеру.
Такий підхід формується на основі урахування того, що будь- яка жива істота не є чимось одиничним, а постає як певна множинність самостійних істот, котрі однакові за сутністю, але відрізняються в явищі. Звідси й цивілізація розглядається як своєрідна монада історії. На підставі монадності цивілізацій уможливлюється плюралістичність цивілізаційного підходу. Це дає змогу уникнути однобічності, «центризму» — як європо-, так і сходоцентризму, як південного центризму, так і північного. Для сучасного цивілізаційного підходу основний інтерес становить розгляд цивілізацій як рівноцінних, хоч і самобутніх, виявів історичного існування людей. Акцент на унікальності, неповторності індивіда історичного масштабу дає можливість розглядати всю загальну історію людства в контексті багатства, різноманітності і неповторності форм організації спільнот.
Таким чином, теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (XVIII—XIX століття) і відображає об’єктивні тенденції саме цього періоду.
Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі лежить факт перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створення планетарної цивілізації — складний і досить суперечливий процес. Не випадково, що все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності. В соціології і філософії став вже загальноприй-
нятим поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) цивілізації і нової, яка лише формується, але деякі ознаки якої дають підставу називати її постіндустріальною (інформаційною). Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тисяч років тому, здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов’язана з появою машинного виробництва (XVI—XVII століття); інформаційна революція, в яку вступають найбільш розвинені країни сучасності, є початком нової цивілізації.
Термін «цивілізація» досить багатогранний і не має однозначного і чіткого визначення. Іноді цивілізацію ототожнюють з поняттям «культура» (коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям «цивілізація» розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідному стану (варварству) і який пов’язаний з високим рівнем техніки і технології. Але у всякому випадку поняття «цивілізація» вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об’єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?
На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття «цивілізація» фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства — матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі — сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей. Типи цивілізацій більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації.
Традиційна цивілізація охоплює періоди стародавності і середньовіччя — це Стародавня Індія і Китай, Стародавній Єгипет, держави мусульманського Сходу, середньовіччя тощо. Цей тип соціальної організації зберігся і до наших часів, багатьом країнам третього світу притаманні такі риси традиційного суспільства. Для традиційної цивілізації притаманні такі риси і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття, зокрема від географічного становища; консерватизм в соціальних стосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження прийнятого порядку і наявних структур соціального життя; негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій); пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи.
Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтенсивний. Найвищими принципами життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступальним. Розвиток економіки на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі техногенної цивілізації. Цінністю стає сама новизна, оригінальність, взагалі все нове. Принципово змінюється становище індивіда в техногенній цивілізації: утверджується цінність свободи, принцип вихідної рівності людей, незалежно від соціального походження, автономія індивіда. Саме тут набувають особливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і свобод. Основною настановою діяльності індивіда стає досягнення успіху завдяки власним зусиллям через реалізацію своїх особистих цілей.
Техногенна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє, підкоряє традиційні суспільства та їх культуру. І це не випадково, тому що серед провідних цінностей цієї цивілізації не останнє місце належить цінностям влади, сили, боротьби, панування над природними і соціальними обставинами. Саме на цьому ґрунтується культ корисності і спрямованість на володіння товарами (речами, людськими здібностями, інформацією як товарними цінностями).
Еволюція західних суспільств ХІХ—ХХ століть виявила фундаментальну суперечність техногенної цивілізації. З одного боку, її вища мета (збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем) перетворює людину на просту функцію, засіб економічної сфери. Збільшилась частина не стихійних, а організованих зв’язків в суспільстві, зокрема духовне виробництво перетворилось на складну індустрію свідомості. Індивід стає об’єктом маніпулювання з боку масової культури, засобів масової інформації. Але з другого боку — та ж техногенна цивілізація орієнтується на свободу індивіда, мобілізує людську активність, стимулює розвиток і потреб, і здібностей людини, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства, заснованого на капіталістичній економіці. Таким чином техногенна цивілізація породжує і економічний базис, і новий тип людини, яка здатна модифікувати, гуманізувати цей базис (проявом чого є розвиток економічного і політичного лібералізму — визнання принципу соціальної справедливості, створення механізму соціального захисту, обмеження влади буржуазії, демократичні свободи тощо). Надбудова (всупереч формаційній теорії) виявила здатність набувати все більшої незалежності від економічного базису.
По-друге, така цивілізація буде ґрунтуватися на іншій, ніж техногенна, системі культурних цінностей: на етиці ненасильства, на відмові від культу сили і панування, на толерантному ставленні до різних культурних традицій, на принципово інших засадах відношення до природи. Зростаюча цілісність і єдність людства буде супроводжуватися зростанням багатоваріантності і різноманітності культурного розвитку.
По-третє, нове суспільство буде засноване на розвитку нового типу соціальних зв’язків людей. Суспільство розрізнених, атомізованих індивідів зміниться на суспільство вільних соціальних спільнот, де людина стане будувати свої зв’язки, виходячи з міркувань вільного вибору, орієнтуючись на власні смаки і потреби.
По-четверте, технологічною основою майбутньої цивілізації будуть принципово нові процеси і об’єкти, які набули назви «синергетичних», тобто таких, що здатні до саморозвитку (комп’ютерні системи, біотехнологічні комплекси тощо).
З позицій цивілізаційного підходу як підходу послідовно нелінійного, історичний прогрес виявляється не в неухильному русі, поступальний характер якого визначається через позиції «нижче — вище», «гірше — краще», а в тому, щоб кожна цивілізація у процесі самовизначення й самоствердження, відтворила, відкрила для себе заново та збагатила своїм екзистенціальним досвідом неминущі інваріантні структури й цінності загальнолюдського рівня.
Питання для самостійного опрацювання
1. Культура і цивілізація.
2. Прогресистське, регресистське і циклічне тлумачення історії.
3. Роль перехідних моментів в історії розвитку суспільства.
4. Особливості розвитку українського суспільства на сучасному етапі.
Контрольні запитання
1. Яку роль відіграють потреби та інтереси як збуджувальна сила розвитку суспільства?
2. Дайте визначення поняття «суспільство»?
3. Назвіть основні суперечності суспільства, що сприяють його саморозвитку?
4. Розкрийте розуміння історичного процесу як множини цивілізацій?
5. Охарактеризуйте особливості монадологічного розуміння цивілі-
• кл Q *
зацій?
6. В чому полягає сутність лінійного і нелінійного підходів до розуміння історії?
7. В чому полягає сутність та суперечності демографічної ситуації в контексті саморозвитку суспільства?
8. Що спільного і яка різниця між поняттями «суспільство» і «соціум»?
9. Визначте сутність формаційного підходу?
10. Що таке суспільно-економічна формація?
11. Яке значення мають цивілізаційний і формаційний підходи в контексті аналізу сучасного стану України?
12. В чому різниця між історичним, загальносоціологічним і філософським розумінням суспільства?
13. Чи існують закони історії?
14. Чим відрізняються закони історії від законів природи?
Рекомендована література
1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія: В 2 т. — К., 1993. — Т. 1. — С. 3—30; Т. 2. — С. 256—308.
2. Бляхер Л. Нестабильные социальные состояния. — М.: РОС- СПЭН, 2005. — 208 с.
3. Бойченко І. В. Нелінійна соціальна філософія: цивілізація як монада історії // Філософські студії Київського університету. Вип. 1. — К., 1995. — С. 61—90.
4. Винославська О. В. Людські стосунки. Навч. пос. — К.: Еспада, 2006. — 144 с.
5. Волович В. І. Проблеми соціального розвитку українського суспільства // Вісник Київського університету. Серія: Філософія, політологія, психологія. — К. 1993. — С. 3—16.
6. Грішнова О. А. Людський розвиток. Навч. пос. — К.: Консум, 2006. — 308 с.
7. Зарудний Є. О. Філософія. Навч. пос. — К.: Кондор, 2007. — 200 с.
8. Канак Ф., Лобас В. Конфлікти та перехідний стан національного буття // Філософська думка. — 1999. — № 4. — С. 71—86.
9. Канигін О. В. Початок і кінець часів. Новій погляд на історію. — К.: АСК, 2005. — 448 с.
10. Кармин А. С., Бернацкий Г. Г. Философия. — СПб.; Издательство ДНК, 2001. — С. 194—219.
11. Катаев С. Л. Сучасне українське суспільство: Навч. пос. — К.: Атіка, 2006. — 200 с.
12. Кривега Л. Д. Мировоззренческие ориентации личности в условиях трансформации общества. — Запорожье, 1998. — С. 86—107.
13. Ларцев В. Основні компоненти структури суспільства: структуро- фіксуюча складова // Людина і політика. — № 2. — 2001. — С. 51—61.
14. Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 13. — С. 5—9.
15. Маркс К. Начерки відповіді на лист В. І. Засулич // Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 19. — С. 386—405.
16. Навроцький В. В. Логіка соціальної взаємодії. Монографія. — К.: Кондор, 2005. — 204 с.
17. Рерих Н. К. Культура и цивилизация. — М.: Международный Центр Рерихов, 1994. — 147 с.
18. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1991. — С.195-404.
19. Таран В.О. Ідеологія перехідного суспільства. — Запоріжжя, 2000. — С.12- 34.
20. Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. — К., 1995. — Т. 1. — С. 14— 54, 70—78, 147—151, 192—227, 245—254, 354—363.
21. Хамитов Н. Философия: Бытие. Человек. Мир. — К.: Кондор, 2005. — 448 с.
22. Шинкарук В. І. Філоосфія і сучасні історичні реалії // Філос. і со- ціол. думка. — 1992. — № 4. — С. 3—11.
23. Шинкарук В. І. Філософія незалежності і незалежна філософія // Віче. — 1992. — № 6.
24. Шпенглер О. Закат Европы. — М., 1993. — Т. 1. — С. 131—165, 262—266.
25. Щокін Г. В. Закони соціального розвитку і управління. — К.:
МАУП, 2006. — 192 с.
26. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991. — С. 29—58.
Тести для самоперевірки знань
І. Предметом соціальної філософії є:
1. Цілісна система у взаємодії всіх сторін суспільства
2. Лише функціонування соціальних інститутів
3. Закони виникнення основних сфер суспільного життя
4. Суспільно-виробничі відносини
II. Хто з філософів називав людину «політичною твариною»?
1. Платон
2. Сократ
3. Аристотель
4. Фейєрбах
5. К. Маркс
III. Яке з визначень найбільш влучно пояснює термін «суспільс
тво»?
1. Об’єднання общин
2. Сукупність особистостей
3. Система, що само розвивається
4. Класова ієрархія
ІѴ. Соціальна структура суспільства — це:
1. Сукупність соціальних спільнот
2. Сукупність класів
3. Диференціація соціуму за владною ознакою
4. Сукупність сфер діяльності
Ѵ. Суспільство — це:
1. Різноманітність форм буття людини
2. Сукупність кланів та класів
3. Форма життєдіяльності людей
4. Взаємодія людей заради загальної вигоди.
ѴІ. Вчення про суспільно-економічну формацію створив:
1. О. Конт
2. Л. Гумільов
3. К. Маркс
4. О. Шопенгауер
5. М. Грушевський
ѴІІ. Суспільні закони, на відміну від законів природи:
1. Виникають пізніше
2. Реалізуються тільки в процесі свідомої діяльності людей
3. Більш складні за механізмом прояву
4. Мають вірогідний характер
5. Завжди діють стихійно
Вкажіть помилкове твердження
ѴІІІ. Термін «філософія історії» у науковий обіг ввів:
1. Вольтер
2. Ж.Ж. Русо
3. Геродот
4. Ф. Енгельс
5. І. Кант
IX. Формаційний підхід у поглядах на соціальну історію людства створив:
1. Г. Гегель
2. І. Кант
3. К. Маркс
4. О. Конт
5. М. Вебер
X. Складне суспільство — це таке:
1. Що утворене з декількох держав або країн
2. В якому існують багаті та бідні
3. Де є декілька рівнів управління
4. Де є декілька соціальних верств населення, що розташовуються зверху вниз із зменшенням доходів.