7. Добра самотність
If when my wife is sleeping
and the baby and Kathleen
are sleeping
and the sun is a flame-white disc
in silken mists
above shining trees, —
if I in my north room
dance naked, grotesquely
before my mirror
waving my shirt round my head
and singing softly to myself:
«I am lonely, lonely.
I was born to be lonely,
I am best so!»
If I admire my arms, my face,
my shoulders, flanks, buttocks
against the yellow drawn shades —
Who shall say I am not
the happy genius of my household?[310]
Вільям Карлос Вільямс. «Danse Russe»
Досі ця книжка значною мірою була присвячена поганій самотності — тій, якої ми воліли б уникнути, бо вона завдає болю. Але існує інша самотність, якої ми прагнемо з власної волі, бо вона приносить у наше життя щось цінне. Звичайно, вихваляється добра самотність, а не погана. Погану самотність визначають набагато однозначніше, ніж добру. В центрі поганої самотності — досвідчення браку чогось, тоді як у добрій самотності більше йдеться про невизначену відкритість до багатьох різних досвідів, думок і почуттів. Погана самотність обов’язково містить відчуття болю чи дискомфорту, тоді як добрій самотності не потрібно зосереджуватися на одному визначеному почутті — часто вона переживатиметься позитивно, але також може бути емоційно нейтральною.
Ці дві форми самотності не обов’язково виключають одна одну — наче б той, хто потерпає від поганої самотності, не має потреби в добрій самотності. Можна відчувати велику потребу побути на самоті і все одно страждати від емоційної чи соціальної самотності; можна мати невелику потребу бути наодинці, без помітного страждання від того, що ти один. Однак ті, хто страждає від поганої самотності, не надто прагнуть доброї самотності[311].
Потреба час від часу бути на самоті, здається, притаманна всім людям, принаймні після періоду дитинства.
Як ми бачили в розділі 3, підлітковий вік — фаза життя, для якої характерний високий рівень поширеності поганої самотності. Проте це також час, коли одинокість цінується більш позитивно, ніж у дитинстві, коли починає заявляти про себе потреба в добрій самотності. Мало яка семирічна дитина розуміє, що мається на увазі під «доброю самотністю», тоді як переважній більшості дванадцятирічних про це вже відомо[312]. На початку статевого дозрівання виникає потреба проводити більше часу наодинці, і цього стану прагнуть добровільно; ті, хто в такому віці може за власним бажанням проводити час наодинці, виявляється, соціально краще адаптовані від тих, хто не мав такої можливості[313].Можемо стверджувати, що у філософії дискусія щодо існування доброї самотності точилася ще від часів Античності. Цицерон пише, що людина — істота, яка створена для спільноти з іншими. Самотність суперечить людській природі[314]. За Цицероном, абсолютно аморально присвятити себе самотньому пошукові істини, а не виконанню обов’язків перед суспільством і заради його підтримки[315].
Систематичну відмінність між доброю і поганою самотністю першим визначив, імовірно, Йоган Ґеорґ Ціммерман у своїй праці на 1600 сторінок «Про самотність» (1784—1785). Добра і погана самотність беруть початок, відповідно, з добрих і поганих причин. Серед поганих причин Ціммерман називає неробство, людиноненависництво, нудьгу і особливо «іпохондрію», яка в той час була багато в чому синонімом до «меланхолії». Він також критикує «мрійливість» відлюдників і монахів. Така погана самотність викликає мізантропію і нудьгу. Добра самотність, навпаки, дає свободу і незалежність, спокій у роботі, покращує характер і підносить душу. Ціммерман підкреслює, що ця добра самотність повинна поєднуватись зі спілкуванням з іншими людьми. Насамперед Ціммерман намагається знайти якусь проміжну позицію, звідки можна спостерігати за розумінням самотності як з боку її прихильників, так і з боку її ворогів, «бо справжня мудрість перебуває посередині між світом і самотністю»[316].
Тож слід сказати, що Ціммермановий аналіз значно більше тяжіє до захисту саме самотності, а не спільноти. Саме самотність показує людині «її справжні потреби»[317]. Спільнота розглядається як соціальний простір для розваг і безглуздя[318]. Справжнє визнання і справжнє життя належать самотності, тоді як суспільне життя — це сфера фальшивості.Крістіан Ґарве у своїй двотомній праці «Про спільноту і самотність» (1797—1800) також намагається дати збалансоване визначення, але він суттєво тяжіє до позиції прихильників важливості спільноти[319]. Ґарве також підкреслює, що самотність дає свободу і можливість цілком присвятити себе чомусь[320]. Він пише, що всі великі філософи і поетичні генії любили самотність[321]. Водночас самотність становить пряму небезпеку для слабких і посередніх душ, тому що вона викликає нудьгу, в ній є щось хворобливе. Тому навіть великі філософи і поети повинні прагнути самотності лише час від часу[322]. Для Ґарве спільнота є правилом, а самотність — винятком.
Кант розрізняє погані та поважні причини для того, щоб бажати бути на самоті:
Ізоляція від суспільства вважається чимось піднесеним, якщо вона залежить від ідей, які нехтують всяким чуттєвим інтересом. Бути на самоті й, відповідно, не потребувати ніякого товариства, хоч і не бути при цьому відлюдником, тобто не уникати інших, — це ніби бути вищим за потребу, а це наближає до піднесеності. І навпаки, уникати людей через мізантропію, відчуваючи до них ненависть, чи через антропофобію (страх людей), чи через те, що боїшся їх як ворогів, — це викликає і огиду, і зневагу. Щоправда, існує й інша мізантропія (називати її так доволі необґрунтовано), яка для багатьох розсудливих людей зазвичай дається взнаки в старості. З огляду на доброзичливість ця мізантропія доволі філантропічна, але через довгий і сумний досвід такі мізантропи не можуть переживати задоволення, перебуваючи поряд із людьми. Свідченням цього є їхня схильність до самотності…[323]
Кант застерігає від того, щоб учений-філософ їв наодинці, оскільки це призведе до втрати жвавості та легкості його свідомості, послабить думки і до того ж унеможливить появу тих думок, котрі могли б прийти до нього у розмові з іншими[324].
Дещо атипово наголошувати на тому, що філософ повинен прагнути до соціалізації. Як побачимо, радше прийнято підкреслювати, що самотність становить передумову для філософського пізнання.
Самотність і пізнання
Філософи часто виділяли самотність як щось позитивне, як привілейований простір для роздумів, в якому людина наближається до істини[325]. Декарт наголошує на тому, що йому довелося усамітнитися в сільській місцевості, далеко від міста і всіх знайомих, для того щоб мати змогу по-справжньому присвятити себе розмірковуванню[326]. У багатьох листах він згадує свою любов до самотності.
Аристотель стверджує, що найкращим життям є життя споглядальне, а його можна досвідчити в самотності. Всі чесноти повинні реалізовуватись у взаємодії з іншими людьми, але той, хто мудрий, є незалежнішим за інших і, отже, може виконувати свою роботу сам. Тоді він додає: «Напевно, краще б йому мати сподвижників, але все-таки він найбільш самодостатній»[327]. Споглядальне життя можна прожити в самотності, хоча це не обов’язкова умова.
За доби Середньовіччя самотність загально тематизували в релігійному контексті як простір, де людина має можливість наблизитися до Бога[328]. Доволі мало було роздумів над самотністю як проблемою. Чи радше так: самотність становила проблему настільки, наскільки людині бракувало зв’язку з Богом[329]. Але в самотності, у почутті покинутості людина стає настільки душевно роз’ятрена, що знову прагне відкритися Богові.
У час Відродження набула поширення думка, що вчені повинні займатися своєю справою, перебуваючи в самотності. Ймовірно, Петрарка був першим, хто написав цілу книжку про самотність «De vita solitaria» (1346—1356)[330]. Праця починається з завваження, що всі духовні люди повинні шукати самотності, прагнучи піти далеко від міст і людей, котрі там мешкають. Самотність звільняє від вимог, поставлених іншими, і дає можливість самому вибирати, як жити. Проте в такому стані для товариства потрібні книжки: «Ізоляція без книжок — це вигнання, в’язниця і тортури»[331].
Самотність сама по собі не може гарантувати душевний спокій, якого прагне людина, оскільки для такого стану потрібен ще ясний розум. Петрарка також підкреслює, що самотність поєднується з дружбою, і він волів би залишитися без самотності, ніж без друга.За словами Монтеня, «ціль самотнього життя завжди одна й та ж, а саме — жити вільніше і більш невимушено»[332]. Він каже, що добра самотність, в принципі, може бути досягнута будь-де — і посеред міста чи двору, але найкраще для цього бути наодинці. Монтень каже, що самотність краще пасує старості, ніж молодості, і що, проживши таку велику частину життя задля інших, людина заслуговує присвятити останню частину свого життя собі[333]. Він також підкреслює, що цей стан ставить вимогу перед особою, тому що «ми повинні присвятити себе пошукові вдоволення у нас самих»[334]. Не слід використовувати цей час на справи, спрямовані на досягнення слави і хвали, бо в такому випадку людина ще занадто прив’язана до того, що перебуває поза її межами. «Не турбуйся про те, що світ говорить про тебе, а постарайся навчитися розмовляти з самим собою. Заглибся у себе, але спершу підготуйся до того, щоб прийняти себе. Це безумство — довіряти собі власне життя, якщо ти не владний над собою. Людина може зазнати невдачі як у самотності, так і в стосунку з іншими людьми»[335]. Потрібно виробляти здатність керувати своїми почуттями і думками[336].
Емерсон уважає, що саме в самотності людина може пізнати себе, але для цього недостатньо просто відсторонитися від товариства інших людей; потрібно також відмовитися від читання і ведення нотаток і залишитися сам на сам із зірками[337]. Емерсон сприймає самотність чимось таким, чого не уникнути і що потрібно активно шукати. Він завважує, що людина справді потребує інших, але ці зустрічі завжди швидкоплинні. За його визначенням, вони — короткі пунктирні дотики[338]. А тоді людина повертається до самотності, і саме самотність, а не перебування з іншими показує шлях вперед.
Тієї ж думки дотримується Вордсворт, коли пише про благословення самотністю, бо людина надто довго була відділеною від свого «кращого я» у світі шуму і суєти[339].Артур Шопенгауер стверджує, що людина може стати собою і бути вільною лише тоді, коли самотня[340]. Тому основне, чого мали б навчати молодих людей, — як переносити самотність[341]. У принципі, людина може перебувати в гармонії лише із самою собою і ніколи з іншими, навіть з друзями чи коханою людиною, оскільки у відносинах між різними індивідами завжди виникатиме дисонанс[342]. Та однаково ми маємо значну потребу поєднання з іншими людьми. Шопенгауер уважає, що це властиве лише людям з нижчим розвитком інтелекту і що існує обернено пропорційний зв’язок між інтелектуальною цінністю людини і її потребою проводити час з іншими[343]. Щобільше, таке прагнення спілкування з іншими людьми не може вважатися первинною потребою, це лише результат нездатності переносити самотність[344]. Страх самотності фундаментальніший за любов до інших, і цей страх потрібно долати, якщо людина прагне досягнути щасливого життя.
У Фрідріха Ніцше бачимо подібну перспективу. В його працях самотність часто описується як «дім». Також використовується метафора пустелі, і ця пустеля уможливлює ту самість, яка втрачається, коли людина живе як частина спільноти. «Коли я серед інших, то живу, як інші, і не міркую так, як насправді міг би міркувати; за якийсь час почуваюся так, ніби інші хочуть, щоб я позбувся самого себе і щоби був з окраденою душею»[345]. Лише покинувши спільноту і дотримуючись самотності, людина здатна віднайти «своє найвище я»[346]. За Ніцше, взаємодія з іншими може бути корисною час від часу, після чого людина з полегшенням повертається в обійми самотності[347]. Відлюдники Ніцше розглядають іншу людину і навіть друга, як когось, хто заважає розмові з самим собою: «Друг завжди є третьою стороною, а третя сторона — наче пробка, яка вадить розмові двох зануритися глибше»[348]. Самотність — це «чеснота», яка показує «піднесене прагнення» радше залишатися «чистим», аніж стати зневаженим товариством людей[349]. Існує добра й погана самотність, і треба вибрати «добру самотність — вільну, сміливу, самотність полегшення»[350]. Потрібно навчатися здатності переносити самотність[351]. Проте не всі можуть віднайти добру самотність. «У самотності виростає все, що носить у собі людина, також і звір усередині неї. Тому багатьом не варто радити бути самотніми»[352]. Але в будь-якому разі не потрібно віддаватися самотності надто рано, це варто робити тоді, коли людина вже спромоглася сформувати характер[353]. З іншого боку, Ніцше наче вважає, що лише в самотності людина має змогу сформувати справжній характер.
Дивно, але самотність — не достатньо розвинена тема у філософії Мартіна Гайдеґґера. Наскільки можу стверджувати, у праці «Буття і час» про самотність не йдеться, але вона коротко згадується в лекціях 1929—1930 років, з’являється в окремих пізніших працях, хоч якогось загального обговорення самотності у Гайдеґґера не знайти. Основна проблема у філософії Гайдеґґера полягає в тому, що «я» має тенденцію приховувати себе від самого себе, зводячи свого роду стіну «самоочевидності»[354]. Мета у цьому — зробити «я» прозорим, щоб схопити дійсність, автентичне життя, якщо бажаєте[355]. Наше буття завжди є співбуттям, буття з іншими настільки ж притаманне людині, як і буття у світі[356]. Саме тому самотність узагалі може існувати. Якби інші не були завжди частиною мого існування, самотність не становила б жодної проблеми, тому що її не існувало б. Співбуття цілком сумісне з тим, щоб не бути разом з іншими, цілком сумісне з відлюдництвом, але навіть відлюдникові не уникнути думки, що його «я» існує у світі з іншими «я»[357]. Хоча в Гайдеґґера помітна тенденція підкреслювати, що найбільш притаманний людині стан — перебування цілком і повністю наодинці із собою. Кожному з нас судилося померти[358]. Наше буття — це буття-до-смерті. Смерть — заперечення того, ким ти є, але вона також те, до чого весь час прямуєш. Смерть індивідуалізує. Саме я повинен померти. Жодна інша людина не може померти замість мене, подібно до того як могла би зробити замість мене якусь іншу роботу — прибрати квартиру чи приготувати їжу. Смерть є моєю смертю. Такий moribundus sum сприймається нами як тривога[359]. Оскільки смерть — це твоя власна смерть, тривога індивідуалізує тебе і повертає до самого себе. Проте, за Гайдеґґером, це також стан, коли розриваються наші зв’язки з усіма іншими людьми, а такий розрив є необхідною умовою для вільного, правдивого і справжнього життя[360]. Гайдеґґер стверджує, що в цьому стані наше конкретне співбуття стає несуттєвим[361]. Він використовує термін «екзистенційний соліпсизм», який означає, що в екзистенційному розумінні «я» — єдине, що існує[362]. У цьому стані ти цілком полишений на самого себе, а всі зв’язки з іншими обірвані. Коли ти досягаєш істини і свободи, ці істина і свобода позбавлені зв’язку з іншими. Таким є тло для Гайдеґґерового твердження, що філософське пізнання передбачає самотність. У принципі, самотність у Гайдеґґера можна розглядати як певне явище виродження, коли перебування на самоті описується як меншовартісний спосіб буття з іншими, але водночас самотність для Гайдеґґера є необхідною умовою для автентичного життя. Тому самотність також стає необхідною умовою для автентичної спільноти. До прикладу, Гайдеґґер пише, що існують речі, які мають вирішальне значення для спільноти, але вони не можуть виникнути у ній, а виникають тільки в самотності окремої людини[363]. Для Гайдеґґера шлях до знання про самого себе йде через самотність. Він пише, що саме в самотності людина наближається до суті всіх речей, наближається до світу і до самої себе[364]. Тільки через самотність ти можеш стати тим, ким ти є. І вся справжня філософія відбувається у «таємничій самотності»[365].
Подібну думку про те, що самотність є передумовою пізнання і автентичного життя, знаходимо також у відомому романі Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» (1719). Цей роман — повчальна розповідь про силу очищення, властиву самотності. Спершу Робінзон постає торговцем, зіпсованим і через своє оточення, і через власну марнотратну природу. Покинутий напризволяще на острові, він починає жалкувати про своє грішне життя, і його ставлення до Бога змінюється. Наприкінці Робінзон показує себе справді добрим християнином, коли навертає до християнства язичника П’ятницю. Лише після перетворення на нову і кращу людину Робінзон може повернутися до суспільства. Така моральна фабула мала означати, що, очевидно, самотність має подвійну природу — вона може як зламати людину, так і уможливити нове і краще її ставлення до самої себе та інших людей.
Руссо і розчарування самотністю
Добра самотність не обов’язково буде доступна тому, хто її шукає. Прикладом цього є Жан-Жак Руссо. Його книжка «Мріяння самотнього мандрівника» (1776—1778) на перший погляд дає позитивний образ самотності, але якщо поглянути прискіпливіше, виявляється, що вона значно амбівалентніша. Текст Руссо своєрідний, оскільки в ньому трапляються численні запевнення, наскільки прекрасно йому в самотності, і водночас, якщо читати між рядків (а іноді про це написано прямо), стає зрозуміло, що все якраз навпаки[366]. Руссо вважає себе вигнанцем, самотнім генієм. Перша мандрівка задає тон: «Отож я самотній у світі, без брата, без сусіда, без друга — без жодного товариства, сам-один. Тих, хто найбільш товариський і відданий, всіх як одного засуджено на вигнання від ближніх. У своїй витонченій ненависті вони шукали найгірших тортур для моєї вразливої душі і насильно порвали всі узи, що поєднували мене з ними»[367]. Текст переважно показує параноїдальні фантазії про зловмисні змови ворогів супроти нього. В «самотніх» мандрівках Руссо інші люди настільки хронічно присутні в його свідомості, що мандрівка майже втрачає свій характер самотності. У житті Руссо самотність була постійно присутньою. Як бачимо, крайньої форми вираження у Руссо набувають багато тих рис, котрі особливо притаманні самотнім — наприклад, підозрілість, егоїзм, негативне ставлення до інших людей, сприйняття себе особливішим за інших, тощо. Він мав друзів, але незмінно руйнував ці дружні стосунки. Складно не назвати Руссо паскудою, але сам він пише: «сумніваюся, чи є на світі людина, яка завдала іншим стільки болю, як я»[368].
У філософії Руссо самотність є і вихідним пунктом, і кінцевим призначенням людини. Саме самотність переважає в природному стані, коли люди є вільними, рівними, самодостатніми і без упереджень. «Природна людина існує сама по собі; вона — числова одиниця, абсолютне ціле і належить лише до самої себе або до рівного їй»[369]. Природна людина самотня, дика, щаслива і добра[370]. Як згодом завважуватиме Кант, природний стан настільки райдужно описаний у працях Руссо, аж незрозуміло, чому він відмовився від нього[371]. Руссо не має іншої відповіді, крім посилання на «випадковий збіг»[372], а також якесь загальне виправдовування «природними умовами»[373]. В природному стані людини переважає самотність, і це — добра самотність. Цивілізована людина — нещасна й аморальна, зіпсована цивілізацією, вона втратила добру самотність. Мета людського життя полягає в тому, щоб відновити таку самотність, бо лише у ній людина може бути по-справжньому щасливою.
Норму для життя людини Руссо визначив у ранніх працях, написаних іще перед досвідом самотності у «Мріяннях самотнього мандрівника»; можна було б повірити, що ці описи є втіленням земного щастя, але це не так. У п’ятій, а також другій і сьомій його «мандрівках» образ самотності позитивний, але в усьому тексті відчутні якась туга, сум і відчай. Самотність характеризується безпечною, зокрема, в першій і восьмій «мандрівках» Руссо стверджує, що в самотності ніхто не може завдати йому кривди. Добра самотність описується як стан цілковитої присутності людини в теперішньому моменті, коли вона відчуває майже містичну єдність і гармонію зі світом. Це стан, коли людина самодостатня, ніби Бог. Руссо так і не зміг залишитися в самотності, щоразу він повертався до спільноти людей, хоча ніколи не відчував себе її частиною, і це викликало нові конфлікти, які значною мірою були для нього духовним рушієм. Аналогічно до питання, чому людина покинула природний стан, якщо він такий прекрасний, треба запитати, чому Руссо завжди відмовлявся від самотності, якщо вона була такою неймовірною? Руссо змальовує образ абсолютно ідеальної самотності, але реальна самотність завжди стає розчаруванням.
Доступність самотності
Зовсім мало людей прожили життя в повній ізоляції від інших. Більшість відлюдників жили разом з іншими відлюдниками. Вони відокремилися від великих спільнот і створили менші марґінесні громади, часто в дуже віддалених місцях. Один із найвідоміших відлюдників модерної літератури, Генрі Девід Торо, все ж не жив без соціального спілкування впродовж двох років, з 1845-го по 1847-й, проведених коло Уолденського ставу. Торо перебував усього лише за півгодини ходьби від міста Конкорда, туди він часто прогулювався до пабу і щоб відвідати сім’ю та друзів. Він не замовчує того, що його одинокість не була постійна, і розповідає, як приємно було прогулятися до Конкорда, принаймні кожного другого дня, щоб дізнатися останні плітки. Багато людей приходили відвідати Торо, серед них і його мати, яка часто приносила приготовану вдома їжу. Тому зізнання в тому, як він любить бути на самоті і що годі уявити собі краще товариство, ніж самотність, справляють не надто сильне враження[374]. Від самотності Торо можна звільнитися за власним бажанням у будь-який час. Інший досвід самотності був у Едварда Еббі; він пише про те, як молодиком працював у національному парку, де зрідка з’являлися люди, і його реакція на одинокість була такою сильною, що він зрозумів: краще від самотності лише одне — бути разом з іншими[375].
Ціль Торо — свобода, віднайдена в самотності. Для нього свобода полягає в тому, щоб мати змогу робити те, що забажаєш, а самотність сприяє цій свободі, усуваючи перешкоди і можливість інших висувати свої вимоги. Цього можна досягнути й у великому місті, й серед природи. Торо визнає це і пише, що людина мисляча завжди одинока і що самотність не вимірюють фізичною відстанню між однією людиною та іншими людьми[376]. Подібно до поганої самотності, добра самотність може тривати навіть поруч з іншими, хоч і за умови, що індивід ментально відокремлює себе від тих, хто навколо.
Людина може бути серед інших фізично, але однаково перебувати в стані самотності, коли вона не вступає у взаємодію з ними через те, що замріяна, заглиблена в свої думки або дуже зосереджена на якомусь завданні. У вступі до цієї книжки я наводив думки різних авторів про самотність у великому місті, де людина може почуватися невимовно самотньою в оточенні безлічі людей; у цьому випадку мова йшла про погану самотність. Але велике місто також дає можливість пошуку доброї самотності. У великому місті можна користати з того типу самотності, який вимагає анонімності, а вона менш доступна в невеликих містах, де більша ймовірність зустріти когось зі знайомих, хто порушить твою самотність. Також важливо, наприклад, не ходити щодня до одної і тої ж кав’ярні, бо її працівники швидко почнуть впізнавати тебе і можуть вгадати твоє замовлення — більшість із нас все-таки істоти звички — і тоді бажана анонімність утрачається, тому що працівники кав’ярні або її завсідники кивають тобі і складається враження, що вони тебе знають, хоча насправді їм не відомо про тебе нічого суттєвого.
Приватне життя — це певним чином інституціоналізована версія доброї самотності, простір, де ти маєш можливість повернутися до самого себе. Практична недосяжність доброї самотності в тоталітарному суспільстві має пояснення: приватне життя у ньому зруйноване. Тоталітарне суспільство влаштоване так, що не залишається простору для приватного. Таке суспільство, натомість, створює щонайвищий рівень поганої самотності. Добра самотність є простором свободи, а становлення приватної сфери — вирішальна складова закріплення такої свободи. Фрідріх Гайек пише: «Отже, свобода передбачає, що індивід має гарантовану приватну сферу і що в оточенні є низка обставин, до яких інші не можуть утручатися»[377]. Визначення «приватного» змінюється залежно від часу і місця, а приватне життя має свою історію[378]. Проте здається, що кожна культура має певне уявлення про приватне життя[379]. Свобода повинна бути свободою вибирати на власний розсуд, як прожити життя, і це передбачає наявність приватного життя, бо воно є тією сферою, де ця свобода може бути сформована. По суті, приватне життя формує незалежний простір, де можна присвятити собі час, порозмірковувати про себе, де можна забути себе або дати волю тим своїм сторонам, які за інших обставин не могли б бути виражені, а в деяких випадках, можливо, взагалі не були б виражені за межами цього простору. Деякі аспекти нашого життя можуть існувати лише за умови, що ми залишаємося цілком наодинці з собою. «Я» у вірші Danse Russe Вільяма Карлоса Вільямса, цитованого на початку цього розділу, не робить нічого поганого, але він не хотів би, щоб його бачили інші. Цю сторону себе він може виразити лише тоді, коли перебуває на самоті. Притулок Супермена називається Фортеця Самотності (The Fortress of Solitude), це єдине місце, де він справді може бути самим собою і не мусить видавати себе за іншу персону для світу назовні. Нам, не супергероям, також потрібен такий простір. Як пише Джон Стюарт Мілль:
Недобре змушувати людину в будь-який час до присутності з подібними їй. Світ, в якому викорінена самотність, є поганим ідеалом. Самотність, у звичному значенні як перебування наодинці, має ключове значення для глибини розмірковування чи для характеру, самотність у присутності природної краси і величі є колискою думок і прагнень, вони добрі не лише для індивіда, а навіть суспільство навряд чи може обійтися без них[380].
Найчастіше ми перебуваємо на самоті у власному домі[381]. Дім також є центральним місцем як для доброї, так і для поганої самотності. Коли я пишу, що добру самотність легше реалізувати в рамках приватного життя, це не означає, що ми обов’язково досягнемо успіху, втілюючи її саме там. Можна мати таке приватне життя, коли людина просто не переживає доброї самотності, а, навпаки, занурена в погану самотність. Можна також мати приватне життя з такою хронічною взаємодією з іншими, не в останню чергу через користування соціальними медіа, що самотність просто недоступна, ні в доброму, ні в поганому варіанті. Тож приватне життя не є гарантією доброї самотності — вона потребує певних зусиль. З іншого боку, можна уявити, що приватна сфера людини настільки перевантажена іншими людьми, особливо сім’єю, яка вимагає для себе уваги, що добра самотність може бути досягнена лише тоді, коли насправді залишаєш приватну сферу і перебуваєш у громадському просторі.
Свобода від погляду інших
Добра самотність не мусить відбуватися в рамках приватного життя, але, напевно, там її реалізувати найпростіше. Це пояснюється тим, що місце об’єкта для поглядів інших впливає на наше ставлення до самих себе.
Людина у Жана-Поля Сартра — самотня, вона повинна відчувати біль, що його приносить самотність, для того, аби зрозуміти своє місце у всесвіті; але людське життя відбувається також і в спільності з іншими. Не слід розуміти це так, що людина існує насамперед для себе самої, а потім об’єднується з іншими. Людське існування завжди й обов’язково є співбуттям. Це співбуття насправді стає необхідною умовою для пізнання себе. Ми пізнаємо себе через погляд інших. Я сиджу в парку, дивлюся на все навколо. Я є центром усього, все існує лише для мене. Я — «суб’єкт» і перетворюю все навколо на об’єкти, але ось у моєму полі зору з’являється інша людина. Спершу ця людина сприймається мною як будь-який інший об’єкт, але за якийсь час я виявляю, що вона відрізняється від інших об’єктів, тому що ставиться до речей навколо в такий самий спосіб, як і я. Інший також є суб’єктом, і звідси випливає, що він не тільки може бачити все те, що бачу я, він також може бачити мене. Інший перетворює мене на об’єкт. Тільки після цього інший може стати для мене такою ж людською істотою, і я повинен визнати його як суб’єкта. І тільки після цього у мене з’являється справжній зв’язок із самим собою. Сам досвід того, щоб бути побаченим, дозволяє мені побачити себе. Візьмемо для прикладу випадок, коли ти стоїш біля дверей і підслуховуєш. Ти цілком і повністю зосереджений на тому, що відбувається за дверима. Раптом хтось плескає тебе по плечу, і ти червонієш, тому що тебе викрили. Тільки тепер ти дійсно зрозумів себе таким, яким був, а саме — тим, хто підслуховує біля дверей[382]. Отож ти усвідомлюєш себе через судження іншої людини. Інший — це той, хто оцінює тебе поглядом, і цей погляд проникає тобі прямісінько в душу[383]. Саме в цьому і полягає зв’язок з іншими: вони оцінюють тебе. Утім, ти потребуєш інших, бо тільки вони можуть дати потрібне тобі визнання, і для того щоб це визнання мало якусь цінність, ти також повинен визнавати інших. Цінність визнання, отриманого від інших, залежить від мого визнання інших[384].
Однак я також потребую такого ставлення, яке не визначається поглядом іншого, в якому немає зовнішнього стосунку до мене, що виникає через моє спостереження за собою, щоб упевнитись: я виглядаю таким, яким бажаю виглядати. В самотності я набуваю більш прямого зв’язку з самим собою, тому що він не визначається поглядом іншого. Ми повинні випробувати себе як об’єкт для іншого. Ми можемо уникнути досвіду бути об’єктом для інших. Це свобода від інших. Коли ти сам, у тебе також є можливість не пов’язувати себе в такий рефлексивний спосіб. Здається, що, перебуваючи наодинці, люди менше усвідомлюють себе[385]. Люди прагнуть самотності не лише заради свободи від інших, а й для себе — щоб мати свободу вирішувати, що робити і куди спрямувати думку[386]. Це не означає, що в такому стані людина обов’язково безкомпромісно зайнята собою. Багато з того, що ми робимо в самотності, має мету, яка виходить за межі самотності.
У першій зі своїх «Лекцій про призначення вченого» Й.Ґ. Фіхте стверджує, що вчений — це передусім людина, а будучи людиною, він також є істотою соціальною. Тому вчений житиме в опозиції до власної природи, якщо ізолює себе і вибере самотність[387]. Говорячи про етику, Фіхте наголошує: навіть якщо самотнє споглядання може бути корисним для мислителя, мета цього споглядання передбачає спілкування з іншими людьми[388].
Більшість людей, які пишуть книжки, можуть робити це, лише перебуваючи на самоті, в добрій самотності. На цьому наголошує Марґеріт Дюра: «Написане ніколи не може постати без самотності того, хто пише. Без самотності воно розсипається, стає анемічним у своєму прагненні того, про що потрібно писати... Для того, хто пише, завжди має дотримуватися відстань від інших. Самотність. Це самотність автора, самотність писання»[389]. Однак ціль самотнього писання полягає в тому, що написане знайде читача. Навіть з огляду на вагому причину мого писання — що написане мною має бути прочитане іншими — я не в змозі писати, якщо хтось у цей час заглядає мені через плече. Тоді я стаю надто сором’язливим і не можу зосередитися на тому, що пишу. Велика частина проведеного в самотності часу має стосунок до наших відносин з іншими, до того, як нам разом існувати у світі. Навіть обираючи самотність, ми залишаємося соціальними істотами.
Здатність до самотності
У розділі 3 обговорювалися деякі з тестувань поганої самотності. Існує тестування і для позитивної самотності — Preference for Solitude Scale (1995). Через значне збільшення кількості людей, які обирають жити і проводити відпочинок наодинці, можна припускати, що рівень самотності збільшується, однак я не знайшов жодного дослідження, яке б пропонувало показники у часовому огляді. Можна, до речі, зауважити, що частота перебування наодинці та радість від цього більше співвідносяться з тим, що індивід просто насолоджується цим станом самим по собі, не прагнучи уникнути соціальних контактів[390]. Навіть якщо люди воліють жити і проводити відпочинок наодинці, вони, здається, менше, ніж будь-коли, по-справжньому залишаються на самоті, тому що хронічно перебувають у взаємодії з іншими, не в останню чергу за допомогою постійно доступних електронних засобів зв’язку.
Ми живемо в час, коли більшість із нас взагалі не має змоги залишитися сам на сам із собою, коли телефонні розмови, текстові повідомлення, Twitter, Facebook, Skype тощо гарантують нам хронічну взаємодію з іншими. Добра самотність доступна нам менше, ніж раніше, і не в останню чергу через те, що ми вирішили заповнити соціальністю простір, в якому така самотність могла б виникнути. Найбільша проблема самотності нашого часу полягає, мабуть, не так в тому, що в нас надто багато поганої самотності, а в тому, що надто мало самотності доброї. Добра самотність під загрозою, коли ми — від нудьги, занепокоєння, невпевненості або лінощів — надто швидко хапаємося за інших під час зустрічі чи по телефону або комп’ютеру, замість того, щоб залишатися в усамітненому стані. Ми даємо схопити себе — або надто легко поступаємося — відволіканню. Цікаве слово: «від-волікання», тягти геть від чогось. Нас тягнуть геть від самих себе.
У 1937 році Бертран Рассел стверджував, що ми втратили добру самотність[391]. Те саме стверджує Одо Марквард: ми багато в чому втратили «здатність до самотності»[392]. Та що насправді означає «здатність до самотності», крім очевидного пояснення, що йдеться про здатність бути самотнім? Марквард пише: «Здатність до самотності — це передусім зрілість»[393]. Дещо дивне твердження, але річ у тім, що для зрілості особа має бути здатна одна, не опираючись на інших, виступити за свої переконання. За словами Канта, Просвітництво — це перемога людини над такою незрілістю[394]. Тож потрібно додати, що зрілість, про яку пише Кант, є інтелектуальною, тоді як у неспроможності до доброї самотності йдеться більше про емоційну незрілість. Труднощі самотності в тому, що насправді потрібно перебувати в стосунку з самим собою і вміти віднайти в ньому спокій. Якщо цього спокою не вистачає, ми прагнемо відволікання, яке відтягне нас від самих себе. Паскаль пише так:
Ми шукаємо не цього м’якого і спокійного вжитку, який дозволяє думати про наше нещасне становище, і не небезпек війни чи мозолів посади, а метушні, яка відвертає наші думки від нашого становища і розважає нас.
Ось чому люди так люблять гомін і бучу. Ось чому ув’язнення така страшна кара; ось чому втіха самотності — річ неосягнeнна[395].
Хронічна потреба у відволіканні — ознака емоційної незрілості. Але така незрілість звичне явище. У дослідженнях, коли людей всього на 6—15 хвилин залишали сам на сам з їхніми думками, більшість учасників повідомляла, що для них це було завдання середньої або вище середньої складності[396]. Коли під час експерименту учасникам давали можливість «підмахлювати» — пограти на телефоні чи щось подібне, — більшість саме так і робила. В одному дослідженні учасникам давали можливість порушити монотонність, завдавши собі болючого удару електрошокером; цим скористалися чверть жінок і дві третини чоловіків. Один учасник завдав собі 190 ударів за 15 хвилин. Такі експерименти також досліджують здатність переносити нудьгу, як і дослідження здатності до самотності, та, попри це, вони показують, що людині бракує спроможності заповнити себе собою ж, коли її позбавляють зовнішніх відволікаючих чинників.
Ніцше пише: «Поступово до мене прийшло розуміння найбільшого недоліку нашої форми виховання і освіти. Ніхто не вчиться, ніхто не намагається, ніхто не навчає інших — як зносити самотність»[397]. Потрібно навчатися вмінню зносити самотність. Томас Махо пише про те, що він називає «техніками самотності», тобто про техніки, за допомогою яких можна перебувати сам на сам із собою[398]. У поганій самотності людина сама із собою, а в добрій — разом із собою. Спільна риса цих технік у тому, що вони містять самоподвоєння, коли індивід створює не точну копію себе, а радше іншого себе, з яким можна вести діалог. Інакше кажучи, можна заповнити себе власною ж присутністю, а не відсутністю інших. Семюель Батлер описує меланхоліка, як того, хто втрапив у найгірше в світі товариство — своє власне[399]. Товариство, про яке пише Батлер, настільки погане через те, що сповнене відчуття відсутності, втрати, нестачі.
Без багатого внутрішнього світу, напевно, непросто довірити себе добрій самотності. З іншого боку, така самотність, здається, є умовою багатого внутрішнього світу. Михай Чиксентмихаї виявив, що людям, яким складно проводити час наодинці з собою і непросто віднайти добру самотність, також складно розвивати себе творчо. Лише ті, хто вдосконалили своє вміння бути на самоті, як правило, досягають успіху в мистецтві або науці[400]. Звісна річ, ці люди також перебувають у постійній взаємодії з іншими. Творчих людей характеризує не те, що вони самотніші за інших, а те, що вони вміють користати з цієї самотності та створювати щось, а не просто розпачати над власним становищем[401].
Ханна Арендт наголошує, що самотність є фундаментальним досвідом у житті кожної людини і водночас вона суперечить нашим основним потребам[402]. Для Арендт філософія — діяльність усамітнена: «Філософ — той, хто залишає печеру людей і входить у самотність — і самотність означає бути разом із самим собою»[403]. Це явище не зарезервоване лише для тих, кого називають філософами. Усяка добра самотність, на думку Арендт, характеризується тим, що я сам із собою: Я є «два-в-одному»[404]. Добра самотність може перетворитися на погану, і, на думку Арендт, це відбувається, коли людина залишена на саму себе. Це відбувається, коли вона не в змозі розділити себе на «два-в-одному» і стає одинокою, не відчуваючи свого ж товариства[405].
Відмінність між доброю і поганою самотністю не в останню чергу полягає у стосунку особи до самої себе в цьому стані — чи вдається їй бути відносно самодостатньою. Очевидно, ніхто з нас не є повністю самодостатнім, та й ніхто не вважатиме цей стан ідеалом, але без певного вміння бути самодостатнім, могти існувати самому по собі, без необхідності опиратися на інших, життя виглядатиме досить жалюгідним, тому не завжди можна розраховувати на допомогу інших. Але самодостатність ніколи не буває тотальною, і для того щоб добра самотність справді була доброю, шлях до інших повинен залишатися відкритим. Як писав Улав Г. Гауґе:
Солодка вона, самотність,
поки шлях назад
до інших
відкритий.
Бо ж не світиш ти
лише для самого себе.[406]