Свобода й національна емансипація
У теорії марксизму розрізняються три аспекти свободи. З одного боку, Маркс диференціював свободу чисто "буржуазну", приватну й індивідуалістичну в значенні "негативної" свободи від насильства.
Цей тип свободи він радикально заперечував і відкидав разом з його соціальним носієм - громадянським суспільством. З іншого боку, розрізнялася свобода політична, втілена представницькими інституціями парламентаризму й самоврядування. Маркс і Енгельс давали їй подвійну (діалектичну) оцінку: вона мала певні позитивні якості в порівнянні з її відсутністю в феодальному суспільстві, але вона ж виглядала псевдосвободою з погляду боротьби за визволення пролетаріату. Не заперечуючи відносної цінності парламентаризму, марксизм визначає його історичне місце лише як підготовку до соціалістичної революції, яка покликана заперечити буржуазну свободу та її політичні інституції. Саме в контексті парламентаризму й домагання політичних свобод марксизм визнавав право націй на незалежність і самовизначення. Однак національне самовизначення є лише перехідним буржуазним етапом на шляху до пролетарського визволення. Такий етап є зовсім не обов'язковий для "другорядних" національностей та етнічних спільнот.Ще з іншого боку, марксизм вирізняє комуністичний тип свободи, що має два аспекти навколо співвідношень: а) "індивід - суспільство" та б) "людина - природа". У межах останнього, на основі рефере- нційної "об'єктивної істини", свобода полягає в зростанні родової здатності суспільства завдяки розвиткові продуктивних сил; така кумулятивна здатність зумовлює свідоме конструювання соціальності в межах попереднього (а) відношення. Значення свободи набуває цілком позитивного змісту - вона перетворюється в раціональну здатність усувати з суспільних стосунків дію стихійних чинників вільного ринку чи культурних спрямувань.
Отже, комуністичний тип свободи набуває детерміністичного характеру і зумовлюється "науковим" світоглядом і "саморозвитком" родової сутності людини. Вирішальним фактором розширення свободи людини стає розвиток продуктивних сил, що неминуче має призвести до безкласової й позанаціональної комуністичної соціальності колективізму. Такий підхід до сенсу свободи визначив віру в лінійність історичного прогресу в його євроцентричному варіанті. Комунізм - це майбутнє, до якого повинні прийти всі народи. Національні форми не можуть мати принципового значення.Жорстка детермінація історії викликала інтелектуальні незручності для марксистів у ХХ ст. Аби послабити прямолінійність каузальної схеми подій, пропонувався пом'якшений термін "обумовленість". З цього приводу відомий соціолог Раймон Арон запропонував таке пояснення: "Між дошкульним формулюванням "детермінація всього суспільного життя системи базисом" і малозмістовністю того ж формулювання, де замість слова "детермінація" стоїть слово "обумовленість", хотілося б віднайти проміжкове. Зазвичай у подібних випадках чудодійним виявляється діалектичне рішення. Назвали обумовленість діалектичною і вважають, що проблема вирішена"[521]. Діалектичний підхід запропонований марксизмом для визначення (детермінації) долей націй і народів.
* * *
Маркс і Енгельс підходили до питання національного самовизначення вибірково. Вони не поділяли ідею рівності націй і не надавали універсального значення прагненням народів до незалежності. Погляди Маркса були під впливом геґелівської філософії історії. Він вважав, що існують нації історичні й неісторичні. Останні одержали назву "національності". Лише перші могли претендувати на незалежність. Прагнення незалежності інших належить до реакційних ідей. Адже за комунізму, коли родова суть людини набуває повноти всесвітньо- історичного ґатунку, національний поділ між народами має зникнути.
Варто зауважити, що тогочасні інтелектуали в своїй більшості зверхньо ставилися до національних амбіцій, ігнорували вимоги націоналістичних провідників з приводу домагань незалежності. Однак Маркс з Енгельсом виходили з власної теорії класової боротьби; вона була для них ключем до пояснення національних відмінностей і боротьби народів за незалежність. Головною соціальною силою, згідно з класовою боротьбою, мав бути робітничий клас, що діє як позанаціональна, раціонально організована спільнота в ім'я соціального міжнародного колективу. Знаковими є погляди Енгельса, який з усією відвертістю виступив з ними в статтях: "Боротьба в Угорщині" та "Демократичний панславізм" (1849). До геґелівської ідеї про неісторичні народи Енгельс додав радикалізму - він тепер диференціював нації як "революційні" та "контрреволюційні". В Австро-Угорській імперії до революційних націй були піднесені німці, мадяри й поляки; до контрреволюційних - решта малих слов'янсь-ких "народів та народностей".Думки Енгельса з приводу контрреволюційних народів іноді просто шокують, особливо українське сприйняття. Детальний аналіз ґрунтовно подає, зокрема, А. Валіцький. Варто уважніше поставитися до переконань Енгельса й Маркса, які свого часу лягли в інтелектуальну й політичну основи комуністичного експерименту під проводом російських революціонерів.
"Контрреволюційні" народи, за Енгельсом, заслужили на повне знищення і втрату своїх національних особливостей. До них, наприклад, належали "русинські селяни", які Енгельс вважав "слухняним знаряддям реакційної антипольської політики" і помилково приписував їм участь у придушенні виступів поляків за незалежність. Досліджуючи сентенції Енгельса щодо соціально-політичних рухів серед слов'янських народів, Валіцький висловлюється так: "Що речення - то помилка. І не випадкова помилка, а помилка, яка випливає з апріорно прийнятих настанов і їхнього механічного застосування".
Те, що слов'яни, які перебували під угорським пануванням, піднімалися на боротьбу за національні права, "викликає в Енгельса безмежне обурення"[522]. Зазначаючи, що панславізм як вкрай реакційний напрямок „продав себе і Польщу російському царю"[523], свою статтю Енгельс закінчує твердою впевненістю в тому, що " при першому ж переможному повстанні французького пролетаріату... австрійські німці й ма- дяри визволяться і кривавою помстою відплатять варварам. Загальна війна, яка тоді спалахне, розсіє цей слов'янський Зондербунд і зітре з лиця землі навіть ім'я цих упертих маленьких націй.У найближчій світовій війні з лиця землі зникнуть не тільки реакційні класи і династії, але й цілі реакційні народи. І це теж буде прогресом"[524]. Валіцький з цього приводу міркує, що "важко заперечити, що це не було заохочення до геноциду"[525].
Претензії на національну свободу не можуть мати виправдання через "закономірне", детерміноване й необхідне пришестя "комуністичного звільнення" народів. Шлях до остаточного звільнення не може бути легким; на ньому будуть нещастя і жертви. Тут "не обходиться без того, щоб не розтоптати кілька ніжних національних квіток. Але без насильства й невблаганної нещадності ніщо в історії не робить- ся..."[526], - це вже слова Енгельса з "Демократичного панславізму". Врешті, коли спала хвиля революційного піднесення в Європі, з 1850 р. Енгельс і Маркс охололи в підтримці поляків і зайняли - так вважає багато дослідників - тверду пронімецьку лінію. Більше того, деякі вчені "піддаються спокусі ставити під сумнів марксистський характер" поглядів Енгельса на національне питання. До них, наприклад, належить Роман Роздольський[527].
Відкидання гостроти національної боротьби за незалежність поєднувалося в марксизмі з глибокою недовірою, коли не зневагою, до селянства. Воно не заслуговувало на повагу через його історичну ретроградність, дрібнобуржуазну стихію, "ідіотизм сільського життя”, і воно загрожувало пролетарському рухові тим, що стихійно було носієм "національної свідомості” - цієї буржуазної, антикомуністичної ідеології. З цього приводу Р. Шпорлюк зазначає, що марксисти демонстрували часом несподівану неуважність до новітніх політичних процесів. Це стосувалося, скажімо, становлення національної самосвідомості євреїв. "Ототожнюючи юдаїзм лише з певною економічною практикою й відмовляючи єврейській культурі... в праві на самостійну роль в новітній історії, Маркс і Енгельс не розуміли, як завдяки етнічному самоусвідомленню людина може стати сіоністом, залишаючись при цьому відданою соціалізмові - саме це сталося з колишнім другом і наставником Маркса Мозесом Гесом”[528].
8.6.