1.2. ТЕОРЕТИЧНИЙ ДИСКУРС ІНТЕГРАЦІЇ

Поява нових незалежних держав на сході Європи, геополітичні зміни у світовому співтоваристві призвели до суттєвих змін тенденцій та перспектив суспільного розвитку. Більшість постсоціалістичних країн прагнуть інтегруватись у загальноєвропейські структури.

Починаючи з 50-х років XX століття активно точаться дискусії щодо напрямів та шляхів інтеграції, що отримує своє вираження в ряді теорій та концепцій, що дозволяють осмислити, описати, систематизувати й прогнозувати конкретні шляхи розвитку інтеграційних утворень, розкриваючи методи узгодження різних областей господарської, соціальної та зовнішньої політики, механізми взаємодії країн і суб'єктів господарювання, а також вреіулювання розбіжностей між ними. Безумовним є той факт, що головна мотивація процесу інтеграції, а саме мир, демократія, безпека країни, гідний спосіб життя, подальше посилення стабільності та ефективності органів, які забезпечують демократію та верховенство права, міститься в усіх існуючих теоріях, концепціях та наукових школах.

У науковій літературі існують деякі розбіжності щодо чіткого визначення теорій та концепцій європейської інтеграції [6; 11; 24; 27; 77]. Можна виділити теорії, які різняться за сферою застосування, політичним спектром, спрямо­ваністю та історичною придатністю: теорія федералізму, теорія функціоналізму та теорія неофункціоналізму, теорія транснаціоналізму; теорії міжнародної інтеграції; теорія інституціоналізму та теорія нового інституціоналізму, неоін- ституціоналістська теорія режиму (неоінституціоналізм), теорія ліберальної міжурядовості (інтергаверменталізм), теорія конструктивізму (спорудження), теорія взаємодії (трансакціоналізму, або комунікацій), теорія взаємозалежності, теорія організації взаємодії, теорія порівняльної публічної політики, теорія внутрішньої політики, теорія координації політики, теорія меж політики; ринкова концепція інте­грації (економічний лібералізм); ринково-інституційна (нео­лібералізм) концепція інтеграції; структурна (структуралі­стська) концепція інтеграції; концепція дирижизму (інтер- гаверменталізму); концепція "Європи змінних геометрій", концепція багаторівневого врядування, альтернативні концеп­ції міжнародної економічної інтеграції (моделі двошвидкісної та багатошвидкісної Європи, концепція часткового членства).

Tеорія федералізму звертає увагу на політичні інститути, які виступають відправним моментом для розвитку інтеграції в економічній і соціальній сферах. Концепцію федералізму можна визначити як "договірну відмову від централізму, структурно оформлену дисперсію повноважень між різними центрами, законні повноваження яких гарантуються конституцією". Міжнародна інтеграція держав з федералістською моделлю розглядається за аналогією з внутрішніми режимами держав, заснованими на принципах федеративного устрою [33]. Основою федералізму є вирішення питання розподілу компетенції та владних повноважень між країнами-членами та Європейським Співтовариством, і одночасний розгляд європейської інтеграції в аспекті політичної інтеграції. Теорія федералізму базується на відстоюванні позиції, що лише федеративна модель є основою ефективної та успішної євроінтеграції [76]. Фактично зміст федералістської теорії полягає в ідеї об'єднання Європи на основі федеративного принципу, який передбачав підпорядкування національних та регіональних органів управління спільним наднаціональним структурам. Розглядаючи єдину Європу як основну й кінцеву мету своєїдіяльності, європейські федералісти використовували такі аргументи, як історична та культурна єдність народів, що проживали на континенті, необхідність забезпечення миру й демократії, а також вирішення економічних, політичних та інших проблем, що виходили за межі компетенції національної держави [26]. Специфіка процесу європейської інтеграції у межах федералізму вказує на реальність створення особливого інституціонального устрою (федерального за формою), який повинен визначати характер та спрямованість взаємовідносин між учасниками інтеграційного процесу, розподіл повнова­жень між ними та єдиним центром (інституціонально-полі- тичним), що виникає в результаті інтеграції як процесу об'єднання.

Відповідно до головної ідеї школи федерація за рівнем інституційно-правового реіулювання та локалізацією міжна­родної правосуб'єктності держав-членів є найбільш ради­кальною формою інтеграційного об'єднання. Як свідчить нау­ковий аналіз [26], процес формування федерації базується на методі інституційної інтеграції, в результаті якої відбувається злиття основних інститутів держав-членів у нові міжнародно- правові структури. Другою формою федералістичного об'єд­нання за характером міжнародно-правових угод, ступенем відчуження державного суверенітету та компетенцією міжна­родних інститутів є конфедерація, яка, на відміну від федерації, відображає значно нижчий рівень локалізації міжнародної правосуб'єктності. Незважаючи на те, що конфедерація також є суб'єктом міжнародних відносин, її повноваження у сфері зовнішньої та внутрішньої політики, на відміну від федерації, значно обмежені. Держави-члени передають конфедеративним інститутам лише невелику частину свого суверенітету з чітко обумовленого кола питань. Основним гарантом цілісності державного суверенітету є право вето, яке дає можливість заблокувати будь-яке рішення центральних органів, що не відповідає національним інтересам суб'єктів конфедерації. Таким чином, інтеграційні процеси в конфедеративному об'єднанні розвиваються лише в тих напрямах, де збігаються інтереси усіх країн-членів, що надає їм більш функціонального характеру.

Характеризуючи зазначені форми і віддаючи безперечну переваїу федерації, А.Спінеллі зазначав [66], що жодна з влад відповідного рівня при цьому не повинна наділятися будь- якими перевагами, а повноваження місцевих регіональних, національних органів та органів європейського масштабу повинні поєднуватись і доповнювати одне одного. Це певною мірою призводить до обмеження можливо широких повноважень міждержавних органів об'єднаної Європи та повинно забезпечити імовірне розширення їх повноважень (як за обсягом владного впливу, так і за його широтою) порівняно з повноваженнями національних органів держав-членів.

У свою черіу Е.Уістріч вважає [82], що сутність федералізму полягає в децентралізації влади всюди, де це є необхідним, що фактично закріплено в принципі субсидіарності. Фактично представники федералізму залишають незмінною перспек­тивну ціль - федеративну Європу (А.Спінеллі, П.Тейлор, К.Фрідріх, Д.де Ружмона). При цьому вони відмовляються від традиційних федералістських методів інституційної інтеграції, що продемонстрували свою низьку ефективність. Намагаючись розробити нові теоретичні підходи до проблеми європейської інтеграції, які б більш адекватно враховували еволюцію інтеграційних процесів, послідовники цього напря­му зосередили свою уваїу не стільки на цілях інтеграції, які так і залишаються незмінними апріорі, скільки на методах та шляхах їхнього досягнення. Утворення європейської федерації розглядається сучасними прихильниками федералізму пе­реважно як процес федералізації європейських структур, початковим елементом якого є не утворення юридично- інституційних федеративних структур, як це передбачає кла­сичний федералізм, а співробітництво та спільні міждержавні угоди та рішення. Саме інтенсифікація та поглиблення міждержавного співробітництва має підготувати європей­ське суспільство до розуміння необхідності поступового

утвердження інтеграційних структур федеративного харак­теру. Нова інтерпретація федералізму робить його стратегію досить гнучкою і дозволяє використовувати й залучати форми та методи, розроблені іншими інтеграційними теоріями. Враховуючи розходження інтересів держав-членів, а також їхні відмінності, федералісти визнають необхідність утвердження принципу союзу в різноманітності. Як зазначає Ж.Делор [26], у підходах федералістів "абсолютно немає прагнення до уніфікації. За кожною країною залишається право наслідувати свою історію, свої традиції, звичаї, специфічні особливості. Наша Європа буде об'єднана лише при збереженні її різнорідності".

Представники федералізму вважають, що основою взаємовідносин між країнами в процесі інтеграції повинна бути модель союзної держави, яка розглядається як кінцевий продукт інтеграції - створення єдиної федеральної Європи, загальними цінностями якої є мир та безпека.

На думку прибічників федералізму (А.Етціоні, Ч.Пент- ланд), головне призначення інтеграції - утворення "Євро­пейської федеративної держави", яка є за своєю суттю над­національною, існує та функціонує відповідно до принципів H 45 h

централізації і передачі політичних повноважень на найвищий рівень. Кінцевою метою є не тільки створення "Європейської супердержави", розподіл влади між демократичними інститутами, а також певний порядок, надання загальних прав і цінностей для автономій. Тобто федерація є формою інтеграції близьких географічно, споріднених історією й культурою та зв'язаних іншими інтересами країн в одне ціле при збереженні самоуправління й державного статусу складових частин [31], а основною метою федералізму є децентралізація політичної системи й деконцентрація влади.

Виділяються два основних методи досягнення федера- лістичних цілей, які покладені в основу двох підходів федералістичної теорії: кооперативний та інтеграційний [26]. Різниця між ними полягає в інституційно-юридичній формі європейського об'єднання, заснованій на принципі розподілу влади. Кооперація являє собою спільні дії держав, спрямовані на узгодження питань, що становлять спільний інтерес. При цьому органи управління, що утворюються внаслідок співробітництва, формуються з представників, які отримують мандат на представництво інтересів національних держав. Рішення та угоди приймаються лише одностайно і мають силу лише для тих держав-членів, що їх схвалили.

Таким чином, можна погодитися з тим, що існують дві головні умови здійснення європейської інтеграції в теорії федералізму [28]: по-перше, на основі свідомого політичного рішення урядів і народів і, по-друге, лише шляхом створення одного або кількох нових, незалежних від безпосереднього впливу окремих держав-членів спільноти, наднаціональних органів, яким передані певні повноваження для прийняття рішень.

Разом з тим, класична теорія федералізму має суттєвий недолік, який полягає в тому, що в її основі є хибна теза про можливість інституційно-конституційного оформлення об'єднання держав в обмежений проміжок часу. При цьому кінцева мета федералістської теорії, що вбачалася в утворенні федерації чи конфедерації європейських держав, одночасно проголошувалася як необхідна умова для початку інтеграційного процесу.

В основі функціоналістської теорії міститься ідея "функціональної альтернативи" в системі міжнародних відносин, метою якої є світова єдність [74]. Відповідно міжнародна інтеграція (на думку функціоналістів, вона є процесом поступового переходу від традиційної міждержавної системи відносин до функціонального співтовариства, в основі чого міститься перерозподіл владних повноважень, їх делеіування окремими державами наддержавній структурі, що створюється та має функціональну ефективність) повинна бути деполітизованою, а її ефективність залежить від зосередження зусиль на спільних для країн питаннях добробуту, як всесвітнього, так і національного. Наслідком деполітизованої інтеграції повинно стати створення функціональних органі­зацій з делегованими державами повноваженнями, а кінцевим продуктом - утворення "функціональної системи, елементи якої можуть почати працювати й без загальної політичної надбудови" [73]. І хоча функціоналізм безпосередньо здійснював вплив на практичний розвиток інтеграційного процесу в Європі, на практиці, як зазначають дослідники, функціональні організації не були позбавлені надмірної політизованості, що заважає їм вирішувати власне функціональні завдання [75]. Хоча від початку функціоналізм з'явився з тезою про те, що сучасне суспільство створило технічні проблеми, для вирішення яких необхідна тісна співпраця експертів (а не політиків) по обидві сторони державних кордонів у тій чи іншій сфері або з функціональних питань [46, с. 2-3].

Представники функціоналізму Р.Вульф, Д.Мітрані, П.Райнш вважали, що соціально-економічний розвиток ство­рює низку економічних, екологічних і соціальних потреб регіонального та глобального масштабів. Цей факт неминуче призводить до визнання необхідності міжнародного співро­бітництва, посередниками якого повинні стати функціональні (спеціалізовані) міжнародні організації, які формуються в умовах динамічної трансформації. Головна увага у теорії функціоналізму приділяється функціям, які має виконувати міжнародна спільнота. При цьому, якщо на раньому етапі представники теорії функціоналізму здійснювали дослідження переважним чином у політиці, то більш пізні їх роботи були присвячені встановленню зв'язку між функціоналізмом і вивченням питань європейської інтеграції. На початковому етапі представники функціоналізму заперечували корисність міжнародних політичних органів, вважаючи, що політична структура суспільства є за своєю природою консер­вативною. Тому організаційно-управлінські функції, які рані­ше здійснювалися окремими державами, беруть на себе наднаціональні функціональні органи, що виникають через об'єктивну необхідність.

У рамках концепції функціоналізму найбільш прогре­сивною інтеграція вважається не за географічною ознакою, а за функціональною, причому головним суб'єктом і керуючим елементом такої інтеграції має стати транснаціональне підприємство. Відправним моментом при вивченні процесів інтеграції з позицій школи функціоналізму є сприяння співробітництву між державами у вирішенні завдань, що становлять спільний інтерес і пов'язані з їх конкретними потребами економічного, соціального та науково-технічного характеру. Тим самим, як зазначає А.Попович [33], функціоналізм пропонує не просто розширити міждержавне співробітництво в окремих сферах, яке стало б суто технічним, а бачить у міждержавному співробітництві шлях до досяг­нення політичної мети - інтеграції держав у більш широку спільність через поступове відмирання їхніх суверенітетів.

Американські представники функціоналізму в якості критеріїв інтеграції пропонують досвід розроблення конституцій США та Швейцарії, в яких на основі суспільної свідомості і частково масового руху створені формально розділені (штати в США і кантони в Швейцарії) єдності та спільності. У той же час активно розвивається думка про те, що інтеграція різного рівня має місце у світових імперіях, блоках і міжнародних організаціях. При цьому вирішальними повинні бути визнані три ознаки: дієвий контроль над легітимним використанням влади, наявність спільного органу прийняття рішень і наявність центру політичної освіти, що належать до спільноти громадян [28]. Фактично, на думку функціоналістів, повна інтеграція передбачає: безперешкодний економічний, політичний, соціальний обмін між країнами; посилення децентралізації зовнішньої політики й оборони, які залишаються в цілому в руках національних держав; консенсус між національними органами влади й наднаціональними організаціями, обумовлений спільними цілями; тісну взаємодію між громадянами, приватним бізнесом, суспільними й політичними організаціями в масштабах усього регіону, що інтегрується.

Зазначені умови повинні утворити світове співтовариство, адже функціоналізм дійсно пов'язаний з ідеалістичними прагненнями досягнення миру й добробуту шляхом інтеграції, при цьому інтеграція розглядається як поступовий, швидше технократичний процес, і нерідко лише віддалено стосується "високої політики". У ході цього процесу будуть створюватися нові владні структури, які крок за кроком обростатимуть дедалі більшими законодавчими повноваженнями [46, с. 2-3].

Функціоналізм та федералізм є двома базовими ідеалістичними теоріями, які являють собою полярно протилежні погляди на європейську інтеграцію. Так, якщо функціоналізм грунтувався на так званій співробітницький моделі, то федералізм пропонував жорстку наднаціональну модель, підкреслюючи необхідність створення наднаціональних інститутів. Дещо інших поглядів дотримувалися засновники школи функціоналізму, зокрема Д.Мітрані, який виходив з того, що національні держави більше не спроможні вирішувати головні проблеми людства - збереження миру та достатку. Він пропонував утворити галузеві наднаціональні організації у сферах спільного інтересу. Функціоналістська теорія передбачала, що в результаті національні держави будуть поступово позбавлені їх суверенних прерогатив на користь міжнародних "функціональних" адміністрацій [6, с. 58; 34, с. 52- 53].

Ідеї функціоналізму, незважаючи на їх потужний вплив, у реальній історичній перспективі не задовольняли ті держави, які бажали більш сильної супернаціональної інтеграції, і тому наприкінці 50-х - початку 60-х років він став основою неофункціоналізму, що визначив один з основних напрямів теорій європейської інтеграції в межах теорій міжнародної інтеграції, зосередивши уваїу на рушійних мотивах і силах функціонального й просторового поширення європейської інтеграції. Виникнення неофункціоналізму як теорії фактично пов'язано зі спробами знайти відповіді на ті питання інтеграційного процесу, на які не могли відповісти прихильники класичного федералізму. На відміну від останніх, послідовники неофункціоналізму в побудові своєї стратегії виходили з урахування реальних тенденцій інтеграційного процесу, що дозволило виробити та втілити в життя ряд важливих її елементів, а саму концепцію вивести в розряд провідних напрямів теоретичних досліджень політичної інтеграції [26]. Основні положення теорії неофункціоналізму були розроблені наприкінці 50-х років американським політологом Е.Хаасом. Подальший розвиток неофункціоналізму, вдосконалення його методів та ревізіонізм деяких положень пов'язані з іменами відомих теоретиків: Л.Ліндберга, П.Тейлора, С.Шайнгольда, Ф.Шміттера. Основні положення теорії сучасного неофункці­оналізму були розроблені на базі теорії традиційного функці­оналізму. На відміну від класичної федералістської теорії, яка будувала свою стратегію на ідеалізованих розрахунках про готовність суспільства сприймати федерацію як необхідність інтеграційного процесу, Д.Мітрані виводив основні положення своєї концепції з реальних тенденцій та потреб міжнародних відносин у міжвоєнний період, особливо в період кризи 30-х років. Основна мета функціоналістської ідеї полягала в "попередженні політичних розбіжностей шляхом поширення мережі міжнародних агентств, націлених на інтеграцію життєвих інтересів усіх націй".

Суть теорії неофункціоналізму полягає в теоретичному обґрунтуванні механізму розвитку поступового інтеграційного процесу як концепції "переливу" [32]. Наростаюча взаємозалежність між політичними процесами в рамках держави та між державами, як справедливо вважає І.Піляєв, спонукають до вторгнення у традиційну сферу суверенних державних повноважень за допомогою пропонованої схеми "переливання", але вже значно модифікованою до реалій євроінтеграційного процесу: вплив зовнішніх факторів призводить до "переливання" процесу інтеграції у політичну площину та формування його членами спільної зовнішньої політики та політики у сфері безпеки. Держави-члени інтеграційного процесу завдяки зростаючій взаємозалежності вже не мають змоги ефективно діяти поодинці і тому поступово обмежують свій суверенітет шляхом перерозподілу компетентності на наднаціональний рівень.

Концептуально ідею "переливу" Д.Мітрані модернізував Е.Хаас, який спробував створити всебічну теорію європейської інтеграції, яка не тільки описувала б процеси, що відбуваються в ЄОВС, але також допомогла б передбачити, який міг би очікуватися прогрес процесу європейської інтеграції [6, с. 60].

Особливу переваїу Е.Хаас в процесах інтеграції віддає фахівцям, інтересам, наднаціональним інституціям і технічній експертизі певною мірою за рахунок національної політики. Вдосконалення концепції "переливів" за його підходом полягає у виділенні трьох елементів, за допомогою яких процес інтеграції може очікувати прогресу [64, с. 10]:

- "технічний/функціональний перелив" пояснював процес, за допомогою якого співробітництво в одній узгодженій сфері буде вимагати подальшого співробітництва в іншій суміжній сфері;

- "політичний перелив" пояснював зміну в очікуваннях

і діях індивідуумів, які могли з'явитися у відповідь на нову політику, що виникає на європейському рівні;

- "географічний перелив" пояснював вплив, який Спільнота мала на держав - не членів, анітрохи не змінюючи наявні торговельні шаблони. Відокремлені держави, що відчули вплив економічного гіганта на "своєму порозі", дедалі більше прагнутимуть приєднатися до спільноти.

Такі підходи, що обгрунтовують стратегічну роль у реалізації процесу інтеграції наднаціональних інституцій, є актуальними до середини 60-х років. Метою інтеграції цього періоду є створення європейської федерації держав, в якій би національні суб'єкти зберігали за собою певну кількість суверенних прав.

Починаючи з 70-х років, прихильники неофункціоналізму однією з центральних складових політичної інтеграції розглядають зовнішній фактор. Одним з перших вплив зовнішнього фактора на процес політичної інтеграції відобразив у неофункціоналістській теорії Джозеф Най, який H 53 h розвинув концепцію "активних" та "пасивних" зовнішніх факторів, що просувають регіональну інтеграцію. Ф.Шміттер увів у неофункціоналістську систему поняття "екстерналізму", що об'єднувало як сприятливі, так і негативні зовнішні фак­тори, які так чи інакше впливають на інтеграційні процеси, а їхнє урахування мало важливе значення для пояснення інтеграційних змін. Особливу уваїу Ф.Шміттер приділяв аналізу негативних зовнішніх факторів. На думку Ф.Шміттера, інтеграція може викликати зворотну негативну реакцію з боку держав, що не входять в інтеграційне об'єднання, що, у свою черіу, змусить регіональне угруповання переходити до нових, більш складних форм співробітництва. В результаті цілком можливе "формування спільної зовнішньої політики, яка до цього не існувала". Ф.Шміттер, таким чином, вперше спробував застосувати вплив зовнішнього фактора на "перелив" до політичної інтеграції, а також формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Після періоду досить довгого застою протягом 60 - 70- х, а також початку 80-х років, неофункціоналістська теорія знову отримала шанс претендувати на одну з найважливіших теорій політичної інтеграції. Аналізуючи історію про­цесу розширення Європейського Співтовариства, можна зробити висновок, що неофункціоналістська теорія, навіть у виправленій формі, має значні обмеження щодо дослідження інтеграційних процесів у Європі, особливо на стадії розширення Співтовариства. Збільшення кількості країн-членів значно ускладнює формування консенсусу між правлячими елітами щодо довготривалих цілей ЄС. Розширення зменшує також однорідність Співтовариства, послаблюючи цілісність та ефективність його політики. Припущення неофункціоналізму H 54 h

про розвиток прогресивних, раціональних і домінуючих наднаціональних еліт став менш ймовірним через е, що "перелив" дедалі частіше поширюється на життєво важливі сфери інтересів. До того ж, зростання фактичної кількості членів ЄС неодмінно веде до збільшення відмінностей у розумінні європейської інтеграції з боку урядових і громадських кіл, особливо в нових країнах-членах, у результаті чого гальмується процес формування наднаціональних еліт. Розширення збільшує прагматичні тенденції у рамках ЄС за рахунок необ­хідності вреіулювання та примирення все більшої кількості інтересів. Зростаюча тенденція до прагматизму призводить до потенційного зменшення можливостей консенсусу стосовно неофункціоналістських цілей [26].

Головним надбанням неофункціоналізму є привнесення ним до первинного функціоналізму федералістичної думки про те, що політичні лідери повинні виявити інтерес до висунення своїх зобов'язань, припущень і політичного са­мовираження, які раніше не сягали далі внутрішньодержавних органів влади, на міждержавний рівень і, більше того, готовність до передачі державних економічних і політичних повноважень на наднаціональний рівень, з тим, щоб забезпечити можливість здійснення процесу інтеграції [46, с. 4]. На думку неофункціоналістів, головну роль в інтеграційному процесі повинні відігравати технічно-бюрократичні еліти. Але інтеграція здійснюється з метою збереження миру в регіоні, забезпечення свободи та демократії, встановлення суспільного благополуччя, здійснення загальних інтересів щодо третіх країн. На відміну від більшості теорій, де національні держави розглядаються як головні діючі особи інтеграційного процесу, в концепції неофункціоналізму на перший план виходять органи Спільноти та технічно-бюрократичні еліти [12].

Теорія неофункціоналізму розглядає можливість ство­рення системи центральних інститутів поряд з поступовою передачею власного суверенітету країн-членів Європейському Співтовариству внаслідок відповідної послідовності дій та розвитку структури безпосередньо інтеграційного процесу. Подібний підхід обумовлює обмеження активності країн- членів, їх національних урядів, певною мірою звеличування їх на загальному фоні об'єднання (при цьому існує думка, що сам по собі неофункціоналізм більше наближається до теорії регіональної політичної інтеграції [74]). Водночас головні інституції ЄС наділяються значною організаційною активністю у практичній реалізації інтеграційного процесу [59]. Подібна поляризація вимагає від неофункціоналістів знімати гостроту ситуації на основі надання "серединної" позиції в процесі інтеграції між країнами-членами та інституціями ЄС групам, партіям, політичнимелітам, причому останні мають можливість прискорювати, активізувати інтеграційний процес. У той же час неофункціоналісти вважають, що обов'язковим у процесі інтеграції є створення наднаціонального, наддержавного нового політичного співтовариства [69]. Характерною особливістю концепції неофункціоналізму є приділення значної уваги не кінцевому результату інтеграції, а безпосередньо її процесу та механізмам.

Застосовуючи системний підхід, представники неофунк­ціоналізму зробили спробу проаналізувати інтеграцію як динамічне, комплексне й багатогранне явище. Роблячи акцент на політичній теорії інтеграції, що є неминучим побічним наслідком економічної інтеграції, вони надали характеристику стратегії, яка слуїувала основою творення Європейських співтовариств [14]. У цій стратегії передбачалось створення H 56 h

вищого органу Співтовариств з повноваженням спостереження та організації інтеграційного процесу, прогресуюче зростання взаємодії та взаємозалежності національних економік, особливо щодо ключових секторів економіки (наприклад, вугілля і сталь), поступове спрямовування соціальних інтересів від національних форм влади до європейських наднаціональ­них структур як ефективнішого способу їх задоволення, подальша інституціоналізація на європейському рівні, оскільки ширша за сферою інтеграція вимагає складнішого управління.

Особливу уваїу неофункціоналізм приділяє аналізу окремих стадій інтеграції, що пов'язані головним чином з економічним розвитком (створення митного союзу, економічного та валютного союзу тощо). За такого підходу неофункціоналісти розглядали інтеграцію, на відміну від федеративної моделі або чисто функціональної версії наднаціональної парадигми, як більш складний, багатосторонній та тривалий у часі процес. Неофункціоналісти ідентифікують взаємодії в економічній сфері та потреби добробуту як реальну основу для позитивного співробітництва. Спільні зусилля в цьому напрямі розглядаються як найкраща протиотрута щодо атавістичних проявів націоналізму. Одночасно неофункціоналізм зовсім не виключає врахування у своїх теоретичних формулах творчих можливостей політиків. Навпаки, він визнає, що в недосконалому світі політики, з властивими для них численними мотиваціями, продовжують грати важливу роль, зберігаючи і навіть посилюючи значення людського фактора в політичній інтеграції [26].

Дійсно, як свідчить аналіз [46, с. 3-4], неофункціоналізм сформулював, по-перше, такі необхідні передумови інтеграції, як наявність спільних економічних інтересів, подібність

економічних систем, взаємозалежність, політичний плюра­лізм, подобу елітних кіл. По-друге, було приділено уваїу початковому етапу інтеграції, з визначенням, що процес співпраці повинен стартувати в області, в якій це питання є найбільш актуальним. По-третє, після проходження початкового етапу співпраця має як поглиблюватися, так і розширюватися, охоплюючи інші, суміжні області.

У підсумку неофункціоналізм пояснює ЄС як міжнародне утворення, що домінує в загальноєвропейському процесі інтеграції, приділяючи головну уваїу діяльності політичних еліт, організованих груп, які розглядаються як центри розро­блення та прийняття рішень [26]. Концепція неофункціоналізму намагається пояснити динаміку розвитку співробітництва та координації політичних курсів національних держав, а також логіку міжнародних обмінних процесів, передбачити зміни в сучасних міжнародних відносинах. Інституційна система розглядається неофункціоналістами в аспекті її наднаціональності. Неофункціоналізм вважає неприйнятними будь-які спроби силового нормативно-інституційного переходу до наднаціональних федеративних утворень за рахунок національного державного суверенітету. Незважаючи на те, що в перспективі заміна національної держави на політичній арені наднаціональним співтовариством розглядається не тільки як можлива, але й як бажана, неофункціоналісти, керуючись об'єктивними факторами економічного розвитку, дійшли висновку про неможливість жодного волюнтаристського втручання в інтеграційний процес із метою обмеження національного суверенітету держави на користь федеративного об'єднання.

Такі підходи неофункціоналістів підпадали нищівній критиці, особливо з боку так званих "міжурядовців", зокрема H 58 h

С.Хоффмана і Е.Моравчика. "Міжурядовці" більш-менш відкрито використовували реалістські або неореалістські теорії міжнародних відносин. Вони стверджували, що неофункціоналістська думка про зв'язок, який нібито існує між функціональним вирішенням проблем, їх політичним визначенням та їх вирішенням на наднаціональному рівні, є занадто спрощеною і наївною і, таким чином, нездатною відобразити реалії діяльності держав, яку вони здійснюють виходячи зі своїх інтересів. Більше того, держави втратять інтерес до передачі повноважень з прийняття політичних рішень наднаціональним органам влади, як тільки справа торкнеться питань "високої політики", таких, як національна безпека. Таким чином, "переливання" можуть спрацювати лише в області "політики нижнього рівня". У неореалістів були й більш вагомі аріументи, наприклад, той факт, що в теорії неофункціоналізму відносини в структурі влади в цілому з точки зору міжнародної системи не розглядаються як прихований причинний фактор. Однак, критикуючи інші підходи, "міжурядовці", як крайні, так і "ліберали" не були готові запропонувати власну цілісну теорію інтеграції, оскільки в якості відправного пункту вони обрали обмеження наднаціональної інтеграції [46, с. 4-5].

На підгрунті критики теоретичних положень політичного реалізму виникла концепція транснаціоналізму, у рамках якої сам процес інтеграції розглядається в термінах комунікаційних мереж [33]. Американські вчені Коохейн і Най обгрунтували ідею, що міжнародні відносини виходять далеко за рамки міждержавних взаємодій, а тому держава позбавляється своєї монополії щодо вирішення багатьох питань [13]. Прихильники транснаціоналізму об'єднали положення теорії інтеграції та взаємозалежності. У межах теорії інтеграції взамін концепції балансу сил активно поширювалася формула "від балансу сил до балансу інтересів" (Д.Мітрані), де "баланс інтересів" прого­лошується основоположним принципом взаємодії суб'єктів міжнародного життя. За такого підходу яскраво виявляється прагнення пояснити суперечності та конфлікти сучасного світу його недосконалістю, насамперед недосконалістю структур державного спрямування, які мають егоцентричний характер і не враховують загальнолюдську потребу до єднання.

Проте більш плідним вважається підхід, який розглядає силу та інтерес не як протилежні поняття, а як такі, що доповнюють одне одного, що є основою концепції "взаємозалежності". її прихильники визначають процес посилення взаємозв'язку в сучасному світі як результат "одностайності людської природи - особливо її ірраціональної, емоційної, підсвідомої верстви". При цьому головний акцент робиться на можливі небезпечні наслідки ядерної війни, що веде до необхідності формування єдиного світу, бо інакше не буде ніякого. Так, А.Тойнбі наголошував, що для відвернення небезпеки війни потрібно об'єднати людство. Для цього необхідно організувати його у вигляді "всесвітньої федерації", ліквідувавши державний суверенітет як "головну перешкоду на шляху злиття людства в одне ціле" [9].

Однією з головних рушійних сил процесу взаємозалеж­ності визнається сучасна техніка. Посилення взаємозалежності сприяє формуванню нової моделі міжнародних відносин, коли відбувається втрата державного суверенітету і поступовий глобальний політичний процес. Єдиним інтересом усіх міжна­родних суб'єктів стає виживання і розвиток людства в обстанов­ці викликів з боку глобальних проблем і кризи цивілізації.

Українські політологи В.Шахов і В.Мадіссон справедливо вважають, що концепція взаємозалежності в контексті транснаціоналізму є своєрідною інновацією так званої теорії конвергенції, яка особливо була поширена на Заході в період "холодної війни". Зміст теорії полягав у прагненні довести, що в період HTP між різними за своїм суспільно-політичним ладом країнами існує значно більше схожих рис, ніж розбіжностей. Причому HTP, що охоплює всі індустріально розвинені країни, сприяє дальшому поширенню цих схожих рис і веде до постійного зближення передових країн на шляху до створення єдиного постіндустріального суспільства.

Водночас, незважаючи на те, що транснаціоналізм веде до постійного зближення передових країн на шляху до створення єдиного постіндустріального суспільства, він має схильність до переоцінки справжнього значення тенденцій, які свідчать про зміну характеру міжнародних відносин.

Один з прихильників такої теоретичної моделі - К.Дойч аналізує два типи політичних об'єднань, кожному з яких відповідає свій особливий процес інтеграції - амальгамний і плюралістичний. Під першим розуміється злиття у відповідній формі двох або кількох самостійних раніше одиниць в більш широке об'єднання, наділене певним типом загального управління. У другому інтегруються одиниці, що зберігають свою політичну самостійність. При цьому здійснення амальгамної інтеграції потребує комплексу різноманітних умов соціокультурною та політичного характеру, серед яких прихильність населення спільнот, що інтегруються, до одних і тих самих цінностей; обгрунтування очікування вигід від інтеграції; достатнє знання один одного і, відповідно, перед­бачуваність поведінки. Процес інтеграції має супроводжуватися лояльністю населення до виникаючих нових політичних інститутів та глибоким усвідомленням своєї єдності. Реалізація плюралістичної моделі не вимагає настільки широкого набору умов для успішної інтеграції. Основні соціокультурні цінності одиниць, що інтегруються, просто не повинні суперечити одна одній; передбачуваність поведінки стосується лише обмеженої сфери спільних інтересів [33].

Особливу уваїу в межах основних теорій інтеграції привертає теорія ліберального інтергаверменталізму (А.Моравчик), яка передбачає першочерговий вплив внутріпо­літичних процесів прийняття рішень на формування загальних інтересів держав - членів інтеграційного об'єднання, а не вплив наднаціональних інститутів [12]. Також наближеною до ліберальних течій є неоінституціоналістська теорія режиму, або неоінституціоналізм, пов'язаний з іменами Р.Коена та Ф.Ріттбергера. В межах зазначеної теорії стверджується думка про те [46, с. 14], що для співпраці необхідні інститути, саме існування яких змінить розрахунки державних витрат і результатів. Згідно з цією теорією, інститути перетворюються на школи співпраці. Оскільки інститути уособлюють довгострокову співпрацю, а не кооперацію, яка відбувається час від часу, вони створюють "прообраз майбутнього" та допомагають державам розробляти стратегії на основі співробітництва, а не тільки власної вигоди. Однак для того, щоб це здійснилося, держави повинні виявити політичну готовність відмовитися від короткострокових розрахунків відносних переваг ("хто більше виграє") і зосередитися на абсолютних перевагах (коли обидві сторони отримують абсолютні вигоди) і двосторонніх взаєминах. Такий підхід передбачає, що у процесі тривалого інституціоналізованої співпраці держави навчаться довіряти одна одній, що буде сприяти розвитку в них здатності до компромісів.

Серед інших теорій та концепцій інтеграції найбільшого поширення отримали ринкова (економічний лібералізм); ринково-інстиіуційна (неолібералізм); структурна (структу­ралістська); дирижизм (інтергаверменталізм); концепція "Європи змінних геометрій" тощо. Незважаючи на те, що зазначені теорії та концепції носять переважно економічний характер, вони досить часто розглядаються як політичні.

У більшості випадків економічні теорії тією чи іншою мірою грунтуються на класичній ліберальній теорії, яка особливу уваїу приділяє загальним перевагам вільного ринку в результаті інтеграції. Передбачається, що інтеграція забезпечить оптимальний міжнародний поділ праці і тим самим сприятиме оптимальному економічному зростанню й добробуту. П.Стрітен, один з економістів, що розглядають європейську інтеграцію з цієї точки зору, в 1961 р. визначив чотири цілі інтеграції: економічне зростання; принцип рівноправ'я (в економічній діяльності), більш рівномірний розподіл доходів; більша свобода вибору [46, с. 7].

За такого підходу заслуговує на уваїу, перш за все, ринкова школа як найбільш рання школа теорії інтеграції XX століття, започаткована в 50-х роках. Теоретичні основи аналізу міжнародних інтеграційних процесів були закладені в роботах де Бірса (1941 р.), Вінера та Байє (1950 р.), які сформу­лювали теорію митних союзів, тісно пов'язану з міжнародною економічною інтеграцією (раніше до проблематики митних союзів зверталися також основоположники сучасної економічної науки А.Сміт, Д.Рікардо, М.Куллох [9, с. 25-26.]. Інші представники ринкової школи (Р.Арон, Ж.Роефф, В.Репке)

ідеалами інтеграції вважали вільну конкуренцію та вільні дії ринку, що несумісно з державним реіулюванням економіки. За їх думкою, втручання держави в економічне життя країни має призвести до порушення нормального функціонування господарського механізму, до дезинтеграції країни. Повна інтеграція - це єдиний ринковий простір у масштабах кількох країн, де забезпечена повна свобода ринкових сил і конкуренції, створені однакові умови руху товарів та факторів виробництва. На думку Р.Арона, дві національні економіки вважаються найбільш інтегрованими, якщо угода між резидентами двох країн ідентична угоді між резидентами однієї країни [35, с. 32- 33.]. Однією з головних ознак інтеграції за цією концепцією є наявність золотого стандарту та повна конвертованість валют, що забезпечує єдність ринку, ціни та розрахунків. На ранніх етапах дослідження міжнародна економічна інтеграція навіть ототожнювалася з торговельною та платіжною лібералізацією [39]. Отже, суть концепції ринкової інтеграції полягає в тому, що в інтегрованому господарському просторі повинні виконуватись такі самі умови для руху факторів виробництва, що і в національній ринковій системі. Міжнародна економічна інтеграція вважається тим глибшою, чим вільнішою є дія ринкових сил та чим меншим є реіулюючий вплив держави.

В основу інтеграційної концепції ринково-інституці- ональної школи (К.Армстронг, Б.Балаши, М.Бійє, С.Булмер, Ж.Вейлер, Г.Кремер, М.Портер) покладено ідею про своєрідний компроміс між ринковими та державними реіулятивними механізмами міжнародної економічної інтеграції, тобто з ринковим механізмом велике значення для процесу регіональної інтеграції має процес координації економічної політики держав, реіулювання економіки, втручання держави H 64 h

в дію ринкового механізму. Концепція має певні спільні риси як з класичним підходом щодо самореіуляції ринку, так і з кейнсіанськими поглядами про абсолютну необхідність його реіулювання з боку держави. Таким чином, для підтримки економічної рівноваги ринковий і реіулюючий механізми повинні логічно взаємодоповнювати один одного, що сприятиме встановленню міжнаціональних правил економіч­ної діяльності, розвитку економічних зв'язків між країнами.

Усі форми інтеграції за ринково-інституціональною концепцією пропонується поділити на дві групи: інституціональні та неінституціональні. Інституціональна інтеграція - це інтеграція за допомогою створення спільних органів; усі інші, як за участю самих держав, так і без їхньої участі, відносяться до неінституціональної інтеграції. Саме ринково-інстиіуціональна школа вперше започаткувала своєрідний підхід до визначення регіональної економічної інтеграції: з одного боку - як процесу, а з іншого - як певного стану економіки й господарської політики. Процес економічної інтеграції передбачає проведення системи заходів, завдяки яким зникає дискримінація між господарськими одиницями, а відношення знаходить свій прояв у вигляді відсутності тієї чи іншої форми дискримінації іноземних партнерів. Тобто процес інтеграції суттєво відрізняється від звичайного співробітництва: співробітництво включає дії, що мають за мету зменшення дискримінації, процес економічної інтеграції полягає в засобах, які тягнуть за собою пригнічення тих чи інших форм дискримінації. Наприклад, міжнародні угоди про торгову політику стосуються галузі співробітництва, тоді як усунення існуючих бар'єрів - інтеграції. Отже, ринково-інстиіуційна школа робить акцент на заходах, спрямованих на усунення дискримінації у взаємному співробітництві та відновлення в переважних правах ринкового механізму реіулювання економічних процесів, і передбачає мінімальне державне втручання у сферу міжнародної господарської інтеграції.

У середині 60-х років завдяки критиці з боку деяких французьких, англійських та італійських економістів неолі­беральних підходів до економічної інтеграції поширення набула структурна концепція інтеграції, представники якої вважали, що вільний рух товарів та факторів виробництва призводить до нерівномірності економічного розвитку окремих регіонів країн. На відміну від ринкових позицій, у цій концепції головну уваїу звернено на узгодження окремих галузей економічної та соціальної політики між урядами країн - учасниць об'єднання. Виходячи з природної внутрішньої суперечливості між окремими ланками суспільства, нерівномірності соціально-економічного розвитку територій, інтеграційний процес повинен забезпечити соціальну рівність, рівномірний розвиток країн і регіонів. На думку представників структурної школи (А.Маршал, М.Мюрдаль, А.Нарбаль, П.Стритен, Ф.Перру), інтеграція - це глибинний процес структурних перетворень в економіці країн, що інтегруються, завдяки чому повинно виникнути максимально збалансоване в територіальному, економічному й соціальному плані господарство. Це значно більше, ніж просто об'єднання кількох національних господарств, оскільки передбачає створення єдиного досконалого господарського організму. Представники структурної концепції розглядають економічну інтеграцію як процес, який сприяє встановленню оптимального спів­відношення національних програм господарської політики із забезпеченням вигод завдяки міжнародному співробітництву.

А це можливо лише на стадії економічного союзу, коли відбувається взаємопроникнення національних господарств, зміна їх структури. В результаті глибоких структурних перетворень в економіці країн має з'явитися якісний синергізм, тобто вища ефективність створеної в результаті інтеграції країни порівняно з її окремими частинами до об'єднання, що є метою будь-якої інтеграції.

Повна економічна інтеграція за структурною концепцією, як інтеграція національних економік, сприяє формуванню системи економічних зв'язків між економіками, які раніше були відокремленими. Для повної інтеграції важливо не стільки свобода дії ринкового механізму, скільки координація економічної політики держав, що впливає на пом'якшення нерівномірності економічного розвитку окремих країн інтеграційного комплексу і окремих регіонів усередині цих країн, забезпечення усталеності національних платіжних балансів.

Погляди окремих представників структурної школи суттєво відрізняються, однак їх об'єднує надто критична позиція щодо традиційної теорії міжнародної торгівлі, прагнення виявити структурний аспект інтеграційного процесу як раціональну, оптимально збалансовану в територіально- економічному та соціальному сенсі господарську структуру всього регіону, що інтегрується й базується на оптимальній економічній політиці.

Представники дирижистської концепції, яку можна розглядати як неокейнсіанській підхід до міжнародної економічної інтеграції (М.Алле, Л.Арман, Д.Кіндер, Є.Кіш, О.Ковальова, Ф.Перу, Ж.Рюеф, А.Філіп, С.Хоффман) не довіряють ринковому механізму в процесі розвитку інтеграцій­них процесів і вважають, що тільки керована економіка має право на існування. Велике значення в теоретичному плані приділяється розробленню принципів індикативного державного планування, принципу вибіркової державної економічної політики, концепції підтримки привілейованих галузей, корпорацій. Представниками концепції робиться наголос не на приватному монополістичному бізнесі, а на інституціонально-політичному механізмі як рушійній силі інтеграції, при цьому суб'єктами інтеграції вважаються самі держави, а інтеграція розглядається як процес ліквідації дискримінації між економічними агентами країн і координації спільної економічної політики досить широких масштабів, що здійснюється з метою визначення основних економічних напрямів розвитку країни, передбачає обов'язковий "баланс сили між державами-членами".

Відповідно до дирижистської концепції, відомою також як міжурядовий підхід, для повної інтеграції необхідний не тільки вільний рух товарів та факторів виробництва, а й координація макроекономічної політики держав, яка повинна пом'якшити нерівномірність економічного розвитку країн. Кожна країна- член інтеграційного об'єднання повинна відмовитись від самостійного проведення зовнішньоекономічної політики і передати ці функції наднаціональним інститутам. Найвищі міжурядові інститути та інструменти (Рада ЄС, конференції урядів) повинні визначати процеси загального прийняття рішень та здійснення контролю щодо компетенції держав- членів інститутів у Спільноті. Найважливіші для інтеграційних процесів рішення готуються вузькими дво- і багатосторонніми узгодженнями між національними посадовими особами в комітетах та на конференціях, тобто весь процес інтеграції зводиться, по суті, до складного переговорного механізму в галузях економічної й соціальної політики між урядами країн, що беруть у ньому участь і яких більше цікавить не економіка, а національна й наднаціональна політика ведення господарства. Тому, виходячи з постулатів цієї школи, важко визначити, як виглядає кінцева регіональна інтеграція, що саме узгоджує економічні інтереси всіх її учасників.

Однією з компромісних інтеграційних стратегій є концепція "Європи змінних геометрій", автори якої концентруються на виробленні практичних шляхів та методів реалізації регіональних інтеграційних процесів. Зазначена концепція має таку структуру (проекти) [18]:

- "Карткова Європа" (автор Дж.Мейджор) - це модель інтеграції, за якою держави самі вирішують, брати чи ні участь у певній конкретній інтеграційній ініціативі, тобто країни-члени мають змоіу вибирати стратегії розвитку і долучатися до їх реалізації. Для успішного впровадження цієї моделі країни-члени ЄС повинні мати хоча б мінімальну кількість спільних цілей, щоб запобігти загрозі розпаду інтеграційного об'єднання;

- "Європа концентричних кіл" (автори Е.Балладюр і Ж.Делор) - концепція, яка передбачає дедалі вищий рівень інтеграції у напрямі "центру" Євроспільноти. Мова йде про країни Європейської асоціації вільної торгівлі, наближені до ЄС у економічному і правовому плані. Тобто те, що країни ЄС являють собою після створення політичного союзу, спільного ринку та економічного й валютного союзів;

- "Європа різних швидкостей" (автори К.Ламмерс і В.Шобле) - ситуація, коли не всі держави-члени можуть або хочуть в однаковому темпі просуватися до інтеграціїу певних сферах. Це вимагає спеціальних заходів для погодження інтересів різних груп держав.

Найбільш сучасною серед концепцій економічного спрямування є концепція багаторівневого врядування (автори Г.Маркс, К.Бланк, Б.Колер-Кох, ЛГуг, Ф.Шарпф), яка трактує європейську інтеграцію як процес, гцо повинен відбуватись одночасно на наднаціональному, національному та регіональному рівнях. За думкою представників цієї концепції, два типи багаторівневого управління в рамках ЄС повинні співіснувати та взаємодіяти.

Яскравого міжнародного політико-економічного забарв­лення набуває інтеграційна концепція співтовариства безпеки. В основі концепції співтовариства безпеки (за К.Дойчем, таке співтовариство являє собою групу держав, що досягли значного рівня інтеграції одна з одною, й таких, що усвідомили необхідність певної єдності [62]) міститься дослідження послідовності історичних подій у контексті питань забезпечення миру та мирних відносин між державами. На думку представників цієї концепції, міжнародна інтеграція є за суттю багатоаспектним і багатовекторним процесом, що передбачає розвинену і міждисциплінарну методологію, на основі чого можливим і необхідним є використання системи критеріїв глибини, швидкості реалізації інтеграції, системи критеріїв наявних і можливих перешкод тощо [62].

На відміну від попередніх концепцій, концепція співтовариства безпеки вважає, що політична інтеграція розкривається не в інстиіуційних утвореннях держав, або H 70 h

наддержавних (міждержавних) інституціях [63]. Безпосередньо інтеграція становить у рамках цієї концепції процес постійного та безперервного руху в напрямі певної єдності і реіулюється взаємовідносинами і взаємодією між особистостями, елітами, соціокультурними групами та спільнотами тощо, метою чого є створення співтовариства безпеки.

У рамках існуючих наукових шкіл виникли й альтер­нативні концепції міжнародної економічної інтеграції. Вони диференціюються залежно від цілей та часу протікання інтеграційного процесу. На цій основі розглядаються моделі двошвидкісної та багатошвидкісної Європи. Прикладом двошвидкісної моделі є формування союзу Росія - Білорусь. Із багатошвидкісною інтеграцією тісно пов'язана теорія концентричних кіл, сутність якої полягає в тому, що формується високоінтегроване ядро країн, які становлять перше коло, а друге коло створюють менш інтегровані країни (ця концепція часто пов'язується з наступним великим розширенням ЄС). Береться до уваги той факт, що учасники інтеграції, проголосивши спільні цілі, можуть унаслідок різних стартових умов витратити неоднакову кількість часу для їх досягнення. Прикладами багатошвидкісної інтеграції є Маастрихтські угоди (1992 р.) про критерії конвергенції щодо створення єдиного внутрішнього ринку ЄС та Європейського валютного союзу [18].

До альтернативних відносять також концепцію част­кового членства, яка передбачає можливість тісного співро­бітництва країн в окремих сферах, наприклад, спільна зовнішня чи оборонна політика. Зазначена концепція має багато спільного з популярною в першій половині 50-х років XX ст. теорією секторальної інтеграції М.Шумана, за ініціативи

якого було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) та Евратом, які пізніше приєдналися до Європейської економічної спільноти.

Всі вищезгадані концепції об'єднує загальна думка, що інтеграційні процеси відбуваються з метою збереження миру, забезпечення свободи та демократії, зростання обсяіу суспільних благ шляхом об'єднання кількох країн. Намагання у першій половині XX ст. реалізувати запропоновані концепції засвідчили потребу в інституціональній формі устрою єдиної Європи, який базувався б на принципах верховенства права, демократії, дотримання свобод людини з урахуванням ступеня економічного розвитку держав-учасниць цього інтеграційного об'єднання.

Аналіз зазначених теорій та концепцій інтеграції вимагає окреслення основних підходів до дослідження цього складного процесу, які висвітлюють різні аспекти інтеграції на основі загального припущення про шляхи подальшого розвитку процесу європейської інтеграції та спроб передбачити в результаті аналізу її кінцевий результат, що реалізується в різноманітних формах (створення наднаціонального утворення, проблеми збереження сталої міждержавної структури, перерозподіл повноважень між національними та загальноєвропейськими інституційними рівнями реалізації влади).

Основою соціологічного підходу став процес струк- турування політичної системи ЄЄ, елементи якої звертали уваїу на взаємовідносини і діяльність окремих особистостей, еліт (у тому числі й політичних) тощо. В основі соціологічного підходу міститься впевненість, що основною рушійною силою інтеграції є широкі народні маси, які в подальшому були обмежені через вплив окремих особистостей, соціально-політичних H 72 h

еліт, політично-економічних угруповань на процес інтеграції, внаслідок зайняття останніми провідного місця та ролі в ньому. Відповідно динаміка інтеграції залежить від їх принципової позиції, взаємовідносин, рішень, що приймаються.

Зазначене розуміння сутності процесу інтеграції дало змоіу виробити та розвинути в рамках соціологічного підходу кілька важливих ідей, серед яких особливо виділяються ідея політичного об'єднання (А.Етзоні), комунікативна теорія та ідея загальної політичної культури [79]. Перша акцентує уваїу на питаннях, що пов'язані з рівнем залучення в процес об'єднання, вироблення механізмів тощо головних рушійних сил інтеграції. Комунікативна теорія зосереджує уваїу на різних формах соціального спілкування і необхідності розвитку комунікативних навичок та здібностей суб'єктів соціального спілкування.

В основі економіко-теоретичного підходу - економічні пріоритети, результати та успіхи європейської інтеграції. Створення єдиного ринку, економічного та валютного союзу ЄС стало значним поштовхом для розвитку економіко- теоретичної концепції дослідження європейської інтеграції, в якій виділяється кілька типів: вільна торгова зона, митний союз, економічний союз і повна економічна інтеграція. Відповідно до економіко-теоретичної концепції, основою інтеграції, створення Європейського Співтовариства є економічні причини, серед яких дослідники виділяють бажання створення митного союзу, встановлення єдиного митного тарифу, необхідність ефективної конкуренції з провідними країнами світу, що вимагало звернення до регіонального принципу і типу організації системи економічних відносин, який значно виходить за межі національної економіки.

Економіко-теоретичний підхід звертає уваїу на вирі­шення питань впливу економічних угод на тенденції, перспективи і умови традиційної та сталої міждержавної співпраці, удосконалення механізмів інтеграції, розподілу вигод та витрат, що виникали внаслідок інтеграції, між учасниками інтеграційного процесу. Однак загалом у зазначеному підході відсутня єдність поглядів як на сутність, природу, так і на цілі міждержавної інтеграції, оскільки основу позиції представників економіко-теоретичної концепції становило суперечливе розуміння поняття інтеграції. Так, здійснювалась спроба ототожнення регіональної інтеграції з поверненням до принципів вільної торгівлі (інтеграція у цьому випадку розглядалась з точки зору відміни різноманітних обмежень вільного переміщення товарів та послуг) поряд з твердженням про необхідність інтенсифікації інтеграції на основі створення європейського ринку як єдиної можливості досягти добробут в Європі.

При цьому слід зазначити, що економіко-теоретичний підхід є важливим аспектом дослідження процесів міжнародної економічної інтеграції, яку можна розглядати як етап у процесі розвитку міжнародного поділу праці, для якого характерним є утворення однорідного, внутрішньо єдиного господарського організму, що охоплює кілька країн, виникнення цілісності відокремленого комплексу держав. В основі цього процесу лежать об'єктивні потреби розвитку продуктивних сил.

Розгортання та розвиток зазначених інтеграційних процесів можуть бути характеризовані з точки зору впливу сукупності економічних і політичних чинників. Економічні чинники міжнародної економічної інтеграції відіграють роль першосіупеневої важливості, оскільки процеси інтеграції H 74 h

високо розвинених країн обумовлюють об'єктивну потребу в узгодженні на державному рівні основних цілей і методів реіулювання не тільки зовнішньоекономічних зв'язків, але й аспектів національної внутрішньогосподарської політики, що пов'язані з економічними інтересами інших держав. Подібне узгодження передбачає координацію зусиль щодо знищення перешкод на шляху міжнародного руху товарів, капіталів та послуг поряд з узгодженням цілей, інструментів і створення інститутів для здійснення групою країн спільної економічної політики.

Розширене розуміння інтеграції як сукупності економіч­них і політичних процесів потребує приділення окремої уваги процесам інтеграції у сфері права, яка є досить впливовим реіулятором міждержавних взаємовідносин. Як зазначають дослідники, право визначає статус і сферу діяльності головних суб'єктів інтеграційного процесу, виконуючи контролюючу, нормативно-реіулятивну та обмежувальну функцію [55]. Право також є основою формування та розвитку організаційно- інституціональних структур інтеграційного процесу.

Відповідне розуміння значення права в процесі інтеграції обумовило розвиток правового підходу, що розглядає процес розвитку Європейського Співтовариства в аспекті його створення і забезпечення функціонування на засадах норм міжнародного права з урахуванням специфіки норм європейського права та його відмінностей від сталого специфічного правового устрою держав-членів, особливостей їх національного правопорядку. Вирішення зазначених проблем лежить у площині розгляду питань ролі і значимості головних інститутів ЄС та їх взаємодії в процесі інтеграції, питання юридичних аспектів європейського права в загальній системі

міжнародного права, нормативно-правового забезпечення та регулювання інтеграційних процесів за допомогою правових інституцій ЄС тощо. Правовий підхід передбачає створення умов для стабілізації, посилення національної економіки, здорового конкурентного середовища, руху товарів, капіталу, послуг, переміщення громадян, що автоматично приведе до поглиблення інтеграції [46, с. 17]. Особливу уваїу правовий підхід приділяє питанням верховенства, примата права ЄС над національними системами правопорядку країн-членів.

Загалом правовий та економіко-теоретичний підходи повинні доповнювати одне одного, оскільки юридичне закріплення факту створення міждержавних економічних угруповань спричиняє виникнення нових джерел економічного зростання, що, як зазначається у літературі, може бути пов'язане з вирішенням питань доступу до розширеного ринку, який охоплює кілька країн; об'єднанням виробничих ресурсів з метою полегшення концентрації їх в обраних галузях; ефективною спеціалізацією у сфері науково-технічних досліджень та подоланням обмеженості в інженерно- інформаційній діяльності тощо [22].

Глобально-системний підхід є наслідком розвитку світової економіки, зняття в процесі економічної інтеграції певних національних обмежень, що призвело до визначеної втрати незалежності та посилення взаємозалежності держав. На теоретичному рівні цей підхід розглядає роль власне Європейського Співтовариства в системі міжнародних відносин з точки зору глобальних проблем.

Євроінтеграційна стратегія як підхід обумовлена інституційним, правовим, політичним розвитком ЄС, процесом його розширення і відповідною необхідністю як H 76 h

стратегічної оцінки, так і виявлення стратегічних пріоритетів та перспектив подальшого розвитку системи міждержавних відносин у рамках ЄС.

Узагальнюючи розгляд зазначених концепцій світової інтеграції та підходів до неї, слід відзначити, що проблеми, пов'язані з формуванням чи, власне, визначенням теоретичних підвалин сучасного інтеграційного процесу, мають об'єктивний характер. Це обумовлено як поглибленням, так і розширенням Європейської Спільноти в контексті зміни комплексних теоретичних підходів політичного реалізму (неореалізму) і політичного ідеалізму. Доцільність подальшого здійснення теоретико-методологічних досліджень з інтеграційних питань насамперед пов'язана з процесом аналізу сучасного розширення Європейського Союзу, оскільки цей фактор потужно впливає на систему міжнародних відносин. Більше того, теоретичне обґрунтування феномена європейської інтеграції має бути розглянуте крізь систему формування Європейського Союзу як реально діючого суб'єкта міжнародних відносин, що неминуче призведе до глобального зміцнення геополітичних позицій об'єднаної Європи.

Структура інтеграційного процесу містить політичні (узгодження стратегічних інтересів і законотворча діяльність), соціальні (проблеми трудової міграції тощо), виробничі (проблеми розвитку промисловості, транспортних зв'язків, енергетичної галузі), економічні (формування зони вільної торгівлі, функціонування митного союзу, встановлення єдиних тарифів тощо), фінансові (питання функціонування ринку капіталу, розвитку інвестиційної діяльності тощо), безпекові (співробітництво у військовій сфері, сфері боротьби з кримінальними злочинами тощо), культурні, наукові, освітні елементи. Відповідно функціонування зазначених елементів відбувається на різних рівнях інтеграції, які можна класифікувати на верхній, середній та нижчий.

Розгляд різноманітних аспектів інтеграції на всіх її рівнях в умовах швидкозмінних процесів розвитку міжнародних відносин з урахуванням динаміки внутрішнього розвитку держав обумовлює необхідність формування певного проблемного поля інтеграційних процесів, що повинно сприяти розробленню загальних концептуальних засад аналізу європейської інтеграції країн-членів ЄС, країн-кандидатів та потенціальних членів. Поряд з цим важливим також залишається аналіз державної політики у сфері європейської інтеграції, механізмів її реалізації, аналіз стратегічних цілей розвитку держави загалом.

Іншою проблемою є значна неоднорідність розвитку держав, що стали на шлях європейської інтеграції, як за темпом внутрішнього розвитку, так і за його рівнем. Важливою залишається необхідність розроблення концептуальних моделей ефективної інтеграції, методології аналізу та оцінки інтеграційних процесів за всіма сферами їх реалізації. Так, політична нестабільність і непредставленість у програмах політичних партій, у діяльності політичних еліт національних інтересів країни національної ідеї та ідеології, їх слабке розуміння не сприяють інтеграції. Недостатнє адміністративне та інституційне забезпечення процесів європейської інтеграції, що певною мірою є наслідком невідповідності існуючих інституціонально-організаційних форм реалізації державної влади ступеневі розвитку інтеграційних процесів, фрагментарність суспільно-політичних поглядів, відсутність єдності у проведенні та реалізації політики європейської інтеграції за її напрямами та рівнями відображають стан і рівень розвитку громадянського суспільства, загальної громадської підтримки євроінтеграційних прагнень країни, що декларуються політичними елітами, вищими посадовцями тощо.