Від техніки до технології: генералізація соціального зв’язку

Завданням цього параграфу є уточнення змісту понят­тя «технологія» у його відмінності від понять «інструмент», «зна­ряддя», «засіб праці», «засоби виробництва», «машина». Розріз­нення і встановлення відношень між цими поняттями дає змогу вийти за межі суто апаратно-технічного, інструментально-опе­раційного, інженерно-виробничого, речового визначення техно­логії та розкрити це поняття в соціально-філософському ключі.

На рівні філософського узагальнення людська праця є людським саморозвитком, соціальним процесом взаємодії людей і суспіль­ним взаємообміном речовин з природою, який опосередковується, контролюється і регулюється діяльністю, тобто рухом, через який змінюється як природа, так і людина. У цьому русі не лише викли­каються, актуалізуються і розвиваються ті природні та суспільні сили, що без нього існували лише приховано, потенційно, у мож­ливості, але відбувається підпорядкування дії цих сил намірам, меті та волі людей. Змінюючи форму даного у природі чи створе­ного попередниками, люди досягають разом із тим власних свідо­мих цілей, якими визначаються певні способи, засоби та характер людських дій і волевияву.

Одною з проміжних ланок цього процесу є засоби праці, тоб­то окремі речі, або речові комплекси, які людина поміщає між собою і предметом праці як провідник своїх впливів на цей пред­мет. Таким опосередкуванням зумовлюється взаємна обробка і вза­ємодія речей у відповідності до їх механічних, фізичних, хімічних і т. п. природних властивостей і зв’язку для досягнення поставленої цілі без безпосереднього людського втручання у цей процес. Зна­ряддями впливу тут є самі якісні відмінності та відношення речей, їх взаємодії. Безпосередньо людина оволодіває засобами праці, додаючи їх до органів власного тіла як органи своєї діяльності.

Історично початковим арсеналом засобів людської праці є зем­ля, яка постачає, наприклад, каміння, яким людина користується, щоб здійснювати певні операції: метати, терти, давити, різати тощо.

Слід підкреслити, що тут навмисно ще не вживається термін «технологія» для вираження досліджуваних процесів. Йдеться саме про операції, виробничі дії, виготовлення, обробку тощо, а це, на мою думку, ще не є технологією. Це навіть ще і не тех­ніка, а просто інструменти, знаряддя, їх виготовлення і застосу­вання, тобто виробництво, праця. На мій погляд, особливістю вже сучасного вживання терміну «технологія» є ретроспективне перенесення його на ці процеси. Оскільки поняття, яке познача­ється даним терміном, зрештою інтегрувало у собі усі ці історич­но самостійні феномени, стало можливим узагальнювати їх за його допомогою. Вони поглинаються цим поняттям, підводяться під нього. Але з моєї точки зору, така екстраполяція відбуваєть­ся через універсалізацію його змісту, яка досягнута завдяки роз­витку технології у сучасній цифровій формі. Цифрові техноло­гії, будучи тепер усюдисущими, вносять цю свою повсюдність у розуміння технології взагалі у масштабах суспільства та істо­рії у цілому.

Отже, за логікою історичного становлення і визначення до засо­бів праці належать не лише знаряддя (дерев’яні, кам’яні, брон­зові, залізні тощо), але також усе, що змінене працею: оброблені дерево, камінь, кістка, мушлі; доместиковані та розведені люди­ною тварини; господарське начиння, як-от кошики, мотузки, посу­дини; канали, дороги, будівлі тощо. Вони є засобами підтримання і розвитку спільного життя людей, тому від них залежить не лише потужність робочої сили людини, але і вибудовування тих відно­син у суспільстві, організація яких робить їх застосування ефек­тивним.

Отриманий продукт є обробленою природною речовиною, при­стосованою до людських потреб через зміну форми. Те, що на сто­роні людини існує у формі предметно-перетворювальної діяльності, на стороні продукту оформлене як буття уречевленої властивості. З погляду результату діяльність є продуктивною, а предмет і засо­би праці є засобами продукування або виробництва. Коли якась річ виходить з процесу діяльності у формі продукту, інші речі входять у нього у ролі засобів, хоч самі вони при цьому є продуктами попе­редніх процесів праці. Тому кожний результат діяльності є також її умовою і засобом. І у цьому розумінні він — сирий матеріал, тобто предмет праці, вже профільтрований попередньою трудовою діяльністю як її продукт. Наприклад, культигени або свійські тва­рини і рослини, насіння у землеробстві, є продуктами практич­них видозмін, що відбувалися протягом багатьох людських поко­лінь під контролем людини і за її посередництвом.

Просте знаряддя у даному контексті — це такий засіб праці, яким безпосередньо здійснюються дії та операції (обробки, пере­робки, модифікації і т. п.), в результаті яких досягається доцільна навмисна зміна форми предмету діяльності, його перетворення, результатом якого є досягнута у продукті ціль. Чи буде при цьо­му рушійна сила походити від людини, чи від машини — у розу­мінні знаряддя це нічого по суті не змінює. Машина історично займає місце простого знаряддя, коли воно перейшло від люди­ни до механізму. Тому для того, щоб уточнити специфіку знаряд­дя відносно засобу продуктивної діяльності та машини, розгляне­мо дещо докладніше історію виникнення машини та становлення відповідного загального поняття.

Поворотним пунктом виникнення машинного виробництва послужив засіб праці. Тому для виведення поняття машини та встановлення її відношення до технології, необхідно розкрити яким чином засіб праці перетворювався зі знаряддя на машину, або іншими словами: чим відрізняється машина від ремісницько­го інструмента чи ручного знаряддя.

З інженерної точки зору — з погляду техніка, механіка, вироб­ничника, конструктора і т. п. — знаряддя представляється про­стою машиною, а машина — складним знаряддям. Тобто вони не вбачають жодної істотної відмінності, між машиною і прості­шими механізмами, як-от гвинт, клин, важіль, похила площина, поліспаст тощо.

Між тим ті дослідники, які за відправний пункт беруть люди­ну, можуть угледіти відмінність між машиною і знаряддям у тому, що рушієм при знарядді є людина, а рушійна сила машини є природною, на відміну від людської, як-от сила вітру, води, тва­рин тощо. Тоді під поняття знаряддя підходять лопата, сокира, пилка, молоток тощо, а під поняття машини — використання енер­гії тяглової свійської худоби для роботи млинів, водокачок, оброб­ки землі орними знаряддями (соха, рало, плуг та ін.) тощо. Але за таким поділом текстильний верстат для виготовлення трикотаж­ного полотна у формі трубки буде знаряддям, якщо рука людини надає йому рух, і машиною, якщо він працює від електрики. Вод­ночас до машин будуть відноситися найдавніші пристрої, що при­водилися у дію за допомогою сили тварин. Але при цьому прядиль­на або швейна машина XVIII ст. з ручним або ножним приводом не буде вважатися машиною. Вийти з цієї плутанини допомагає критична історія техніки, яка розкриває етапи процесу створення виробничих органів суспільної людини. Саме таку історію розро­бляв П. Енгельмейер у XVIII ст., і саме її він назвав технологією, наукою про техніку і викладав як навчальну дисципліну.

Якщо взяти готовий, довершений у своєму розвитку машинний пристрій, то його складниками будуть: машина-двигун; машина передачі — передавальний механізм; робоча машина або маши- на-знаряддя. Діючою силою усього механізму, двигуном, є енер­госилова установка, яка сама генерує свою рушійну силу через перетворення енергії, як паровий двигун, двигун внутрішньо­го згоряння та ін., або одержує її ззовні, від первинних двигунів, перетворювачів чи накопичувачів енергії, наприклад, від пружин­ного механізму, сонячної батареї, сили вітру чи води, що падає.

Цей екскурс знадобився, щоб сфокусуватися на тому, що вихідним пунктом промислової революції XVIII ст. та виник­нення машинного виробництва стала машина-знаряддя. Істо­рія машини — це процес перетворення ремісницького виробни­цтва на мануфактурне і далі у фабрично-заводську промисловість, у якому ключову роль відіграють метаморфози робочої машини. Вивчення машини-знаряддя допомагає розпізнати у ній ті самі (хоч і дуже модифіковані) апарати, знаряддя, якими оперує ремісник або мануфактурний робітник. Вони ті самі, але вже є знаряддями не людини, а механізму, тобто механічними знаряддями. Пока­зово, що слово manufactura походить в латині від manus — рука і factura — обробляння, виготовлення, тобто певним чином вира­жає рукотворну діяльність. Узагальнено уся машина становить лише більш-менш змінену механічну модифікацію ремісницько­го знаряддя, яке функціонує як діючий інструмент, робочий орган усієї конструкції. У ножах різальних механізмів; у ковшах та ножах землерийних машин, якими вони переміщують землю; у човни­ку ткацького верстата; у колесах турбін (гідравлічних, парових, газових) легко упізнаються знайомі здавна знаряддя ручної пра­ці. Початково ці знаряддя виготовлялися вручну ремісницьким або мануфактурним способом, а потім кріпилися на тіло робо­чої машини, виробленої машинами. Призначення інших частин, як-от двигуна, передаточного механізму, пристрою управління, — забезпечити виконання робочим органом тих рухів і прикладан­ня тих зусиль, які покладені на нього для зміни предмету праці.

Отже, механізм, який, отримавши відповідний рух, виконує своїми знаряддями операції, які раніше виконувалися робітни­ком за допомогою аналогічних знарядь, є робочою машиною. Чи то рушійна сила при цьому йде від людини, чи то передаєть­ся від машини — це принципово не має значення. Вирішальним є те, що знаряддя переходить від людини до механізму, а машина займає місце простого ручного знаряддя. Ця принципова різни­ця помітна навіть тоді, коли первинним двигуном ще лишається людське тіло. Кількість знарядь, якими може одночасно оперу­вати людина, обмежена кількістю органів її тіла, здатних функ­ціонувати як природні виробничі інструменти. Причому, якщо діяти всіма органами одразу, здійснюючи виробничі функції, то це призведе до надмірної психофізіологічної напруги, несуміс­ної з нормальною роботою людського організму. На противагу цьому робоча машина може виконувати одночасні дії з багать­ма тисячами інструментів. Тож та кількість знарядь, якими одразу здійснює різні операції одна й та сама робоча машина, від самого початку не має тих органічних обмежень, якими лімітується руч­не знаряддя робітника.

Окрім того, на ручних знаряддях відчутно відбивається та різ­ниця, що існує між людиною як руховою силою і як робочою. Так, при прядінні з використанням веретена одна справа — операції власне прядіння (поздовжнє складання і спіральне скручування окремих волокон пальцями руки для одержання довгої і міцної нитки), а зовсім інша — натискання ногою на педаль, що приво­дить у рух колесо самопрядки. Промисловий переворот насампе­ред захоплює саме робочу частину ремісничого інструменту, але за людиною на перший час зберігається чисто механічна рухова функція поруч з новим видом праці — контролю і нагляду за маши­нами, виправлення вручну їхніх помилок. Навпаки, до таких зна­рядь, на які людина чинила рухову дію, наприклад, при обертанні валу млина, приведенні в дію насосу або ковальського міху, насам­перед було застосовано сили вітру, води, тварин як двигунів. Тако­го типу знаряддя частково вже в мануфактурний період, а в окре­мих випадках і задовго до нього, розвинулися в машини, але це не змінило радикально панівний спосіб виробництва. Той факт, що навіть у своїй ремісницькій формі вони вже були машина­ми, встановлюється, так би мовити заднім числом, лише у період великої промисловості, коли їх механізували за допомогою паро­вого двигуна. Навіть винайдена парова машина не викликала промислового перевороту, навпаки, створення робочих машин призвело до радикальних змін у паровій машині. Отже, саме коли людина діє на робочу машину як рухова сила, а не чинить спеці­алізований вплив на предмет праці за допомогою знаряддя, від­кривається можливість замінити людину, точніше її мускульну силу, на якусь силу природи. Така заміна приводить зазвичай до значних технічних змін у механізмі, який спочатку був розрахова­ний виключно на використання рухової сили людського організ­му і сконструйований відповідно до її особливостей. Але з часом конструкція таких машин стає однаково придатною для викори­стання як людської, так і механічної приводної сили.

Зовсім іншим є технічне підґрунтя промислової революції. Замість робітника, що здійснює виробничі дії одночасно тільки одним знаряддям, приходить машина, механізм якої приводить­ся у дію одною руховою силою, якою б не була її форма, але об’єд­нує у своїй роботі разом і одночасно оперує множиною однакових або однорідних знарядь. За Чарльзом Бебіджем (Babbage), поєд­нання всіх цих простих інструментів, що приводиться в рух одним загальним двигуном, становить машину. Не випадково, що саме цьому англійському математику, інженеру-механіку і економісту XIX ст., винахіднику різницевої і обчислювальної машини з про­грамним управлінням, належить одне з перших найзагальніше визначення машини, дане у його найвпливовішій праці «Про еко­номіку машин і виробництв» /On the Economy OfMachinery and Manufactures (1834) (O’Connor & Robertson, 1998).

У такій формі машина є простим елементом машинного виробництва, але подальше збільшення розмірів робочої части­ни машинного механізму і кількості задіяних одночасно знарядь потребує потужнішої за людську силу енергії для отримання без­перервного і одноманітного руху, а також подолання власного опо­ру. Труднощі, які виникали через намагання використати замість сили людського організму енергію різних природних процесів для вдосконалення двигуна, змушували задуматися над конструкцією і принципами дії передавального механізму. Цим задається про­цес вдосконалення не лише машин, але і наукового знання. Так, до більш точного дослідження законів тертя спонукала та обстави­на, що у XVII ст. зазнала невдачі спроба збільшити розміри пере­давального механізму і навантаження на нього. Так само теорія і практичне застосування махового колеса (маховика) для змен­шення нерівномірності обертання ведучого валу машини при уста­леному русі ведуть своє походження від дослідів з руховою силою в роботі гончарного круга і вітряних млинів. Тож, у мануфактур­ний період розвиваються як перші наукові, так і технічні елемен­ти машинної індустрії.

Використання пари як джерела енергії руху та досліджен­ня недоліків вже наявних парових машин привело Джеймса Ватта до створення першої універсальної парової машини подвій­ної дії та до конструювання первинного двигуна, який сам гене­рує рухову силу, споживаючи вугілля і воду, потужність якого цілковито підконтрольна людині. Цей рухомий двигун, універсаль­ний за своїм технічним застосуванням і мало залежний від місця і умов своєї роботи, який сам є засобом руху, дав змогу концентру­вати виробництво у містах, на противагу водяному колесу. Саме універсальна машин Ватта стала винаходом, що поклав початок промисловій революції.

Тільки після цього перетворення знарядь з інструментів, лімі­тованих у своїй дії силою і специфікою людського організму, на знаряддя механічного апарата — робочої машини, — машина- двигун набуває самостійної форми, вільної від тих обмежень, які досі накладалися на неї властивостями людської сили. Відтепер окрема робоча машина стає простим елементом машинного вироб­ництва, бо машина-двигун може приводити в рух велику кіль­кість таких машин одночасно. Збільшення машини-двигуна і разом з тим розростання передавального механізму в складний розга­лужений апарат збільшує також і кількість робочих машин, що одночасно приводяться у дію. Через це уможливлюється коопе­рація машин та утворення їх системи.

Отже, машина вже не сприймається як продовження люд­ської руки або органів тіла загалом, як це було з ремісничим інстру­ментом окремого виробника, що був наче зрощений зі своїми зна­ряддями. У розвитку машин знаряддя перетворюються з «органів людського організму» на знаряддя машинного апарату, робо­чої машини, і тим самим звільняються від обмежень, що накла­далися на них властивостями фізичної сили людини. Наприклад, молот з ручного знаряддя перетворюється на паровий або пові­тряний молот, гідравлічний кувальний прес, молот з електропри­водом, вибуховий, газовий та ін. Тобто він переходить до механіз­му з ударним пристроєм для обробки металу куванням, тиском, і його робота вже не залежить від особливостей організму люди­ни, а визначається іншими факторами. Коли робота машини відо­кремлюється від людини, то виникає кооперація багатьох одно­рідних машин або система машин. Виконання тих операцій, які самостійний ремісник виконував своїм знаряддям, наприклад, ткач за допомогою свого ткацького верстата, або ремісники, що були членами однієї мануфактури, послідовно виконували за допомо­гою різних знарядь, тепер перейшло до машини. Засіб праці є вихідним у розвитку машини, але коли вона виникла, вона змі­нює характер праці, а отже спосіб поєднання людей у ній. Вини­кає кооперація — як машин, так і людей.

Одна робоча машина, яка діє за допомогою комбінації різних знарядь, тепер може виконувати весь той процес, котрий у ману­фактурі був розділений і виконувався у певній послідовності її робітниками. Масив однорідних машин, що працюють разом на фабриці, утворює технічну єдність, оскільки одночасно і рів­номірно вони отримують імпульс від одного первинного двигуна, а рух переноситься до кожної машини передавальним механізмом. Так само, як численні знаряддя є органами одної робочої машини, так і масив машин утворює тепер однорідні органи одного рухо­вого механізму.

Коли предмет праці проходить через послідовний ряд пов’я­заних часткових процесів, які виконуються ланцюгом різнорід­них робочих машин, які доповнюють одна одну, утворюється система. У ній проявляється мануфактурний принцип коопера­ції, але тепер це комбінація часткових машин, а не людей. Кож­на з таких машин — це особливий орган для специфічної функції в системі комбінованого робочого механізму.

Але істотна відмінність між мануфактурною і машинною орга­нізацією виробничого процесу не є технічною. Вона є соціальною. Мануфактурні робітники, окремі чи поєднанні в групи, мають виконувати кожний окремий частковий процес за допомогою сво­їх ручних знарядь. Людина тут пристосована до процесу так само, як і процес заздалегідь пристосований до неї. Цей суб’єктивний принцип поділу праці відпадає при її організації у машинному виробництві. Розкладання процесу на складові фази тут стає об’єк­тивним у тому розумінні, що залежить від його власного змісту, а не від пристосування до особливостей людини. На зміну розділу праці між ремісниками тепер приходить розкладання виробни­чого процесу на його істотні складові елементи і відповідні фази. Проблема виконання кожного часткового процесу і з’єднання їх у ланцюг вирішується тепер як технічне застосування наукового знання, імплементація теорії на основі практичного досвіду. Мате­ріал передається від однієї часткової машини до іншої, наступної, і всі вони діють одночасно, а продукт постійно перебуває на різ­них стадіях свого утворення, переходить від з однієї фази оброб­ки до іншої. Комбінована робоча машина, що становить розгалу­жену систему як різнорідних окремих робочих машин, так і груп їх, є досконалішою, якщо процес, який виконується нею, є макси­мально безперервним. Чим менше перерви, з якими сирий мате­ріал переходить від першої до останньої фази виробничого проце­су, тим більшою мірою це робиться самим механізмом, а не рукою людини. Принцип безперервності окремих процесів, на відміну від їх ізоляції в мануфактурі, є панівним у роботі системи машин, яка є великим автоматом, якщо її приводить у рух один первинний двигун, а робоча машина виконує свої операції з обробки матері­алу без допомоги людини. Незалежність роботи машини від осо­бистої мускульної сили, майстерності, окоміру, віртуозності рук, з якими оперували ремісник і мануфактурний робітник, робить її головним індустріальним засобом виробництва. У формі маши­ни засіб праці функціонує на основі природних сил і законів, та їх наукового віддзеркалення. Зупинимось на цьому дещо детальні­ше, оскільки генералізація технології відбувається у процесі роз­витку машинного виробництва і його концентрації.

Простежимо генезис технології на історичних фактах інду­стріалізації, у якій технологічні зв’язки вперше конституюються і усвідомлюються, а в подальшому поширюються в усіх сферах людської діяльності. Варто при цьому зауважити, що катего­рія «суспільне виробництво» виражає не лише економічну сфе­ру життя суспільства, але життя загалом, всю соціальну систему в її цілісності, тому вона є соціально-філософською за рівнем узагальнення. Індивіди виробляють у суспільстві не лише блага, але і себе — саму соціальну реальність, суспільність, своє буття, історичну дійсність. Суспільним виробництво є у тому розумін­ні, що воно постає як спільно-роздільне для багатьох індивідів, як система їх соціальних взаємовідносин, форма співпраці (якщо поки абстрагуватись від того, за яких конкретних історичних умов, у який спосіб і з якою метою). Тож з’ясуємо будову, поря­док цих відносин, характер суспільного зв’язку індивідів як тех­нологією взаємодії.

Якщо дослідити ремесло, мануфактуру та машинне виробни­цтво як фази поставання взаємодії людей у певний спосіб, то засіб організації їх взаємин у процесі створення соціальних умов жит­тя можна розглядати як технологію. Ці способи спільної діяльності людей історично розгортаються і послідовно знімаються: кожний попередній у своєму наступнику. Цей процес генералізації техно­логії генерує розвиток соціальних форм, просуває прогрес пізнан­ня і знання до наукового рівня, до формування наукових теорій і методів, до виявлення єдності законів руху природи і суспіль­ства. Технологія постає у цьому сходженні як зв’язок людей і спо­соби взаємодії індивідів, як відповідність форм їх відносин засо­бам їх діяльності, включаючи технічні системи, наукові знання, відкриття та винаходи. Такий підхід дає змогу розуміти техноло­гію як універсальний, соціальний, а не лише виробничий прин­цип суспільної практики. У цьому сенсі вона становить концен­трований результат, висновок і резюме розвитку та досягнень всієї матеріальної та духовної культури історії людства. І оскіль­ки технологія є таким інтегрованим історичним результатом, вона чинить потужний вплив у всіх сферах життєдіяльності сучасного суспільства. Простежимо дещо детальніше історичні фази її гене­ралізації.

Розподіл праці в загальному сенсі — це розкладання суспільно­го процесу виробництва на його особливі етапи та розбиття люд­ської діяльності на різні часткові операції, кожна з яких є склад­нішою чи простішою, але необхідною для повного виробничого циклу. Відповідно до цього розподіляються і займають певне міс­це у процесі діяльності окремі індивіди та їх спеціалізовані гру­пи. Отже кожен етап розвитку суспільного виробництва (ремесло, мануфактура, крупна промисловість або машинне виробництво) пов’язаний з певним поділом праці, тобто оформлений певними відносинами.

В історичних умовах, коли базисом виробництва є ремесло, виконання окремих операцій залежить безпосередньо від осо­бливостей кожного окремого робітника — його індивідуальної сили, спритності, швидкості та впевненості, його досвідченості та вміння орудувати своїм інструментом. Знаряддя праці ремісника є ручними і сприймаються як продовження тіла самого майстра з усіма його особливостями; як слуги чи органи, що виконують лише його волю і накази. (До речі, з цього виходять теорії орга- нопроекції у філософії техніки). Тому зв’язок приладдя з реміс­ником, його індивідуальністю, характером, специфічною вправ­ністю, спеціалізованою силою вважається за тих часів загадковим, бо інструмент і людина перебувають у таємному зв’язку, щільній відповідності та взаємозалежності. Збереглися легендарні опові­ді про містичний зв’язок майстрів з їх інструментами, наприклад, про якесь знаряддя, яке могло творити дива, виготовляти якийсь виріб виключно в руках одного-єдиного майстра, якому воно нале­жало і було тільки для нього призначене вищими силами.

«...Реміснича техніка... ще безпосередньо повторює і продов­жує людську руку, вона, так би мовити, ще зігріта її теплом, чи, як модно нині говорити, містить її “енергетику”, що “закликає” і спонукає до праці, праці простої і необхідної для життя, як і будь- які ремісничі знаряддя, виготовлені руками. Ця техніка й пов’язана з нею майстерність передаються з рук у руки, як і будь-яка традиція, що містить усталені, історично перевірені смисли та спонукання до життя. Ця техніка, як і всі інші пристрої, як і всі інші речі, впи­сана в природне довкілля...» (Єрмоленко, 2010, с. 113).

Якщо скористатися прикладом Гайдеґера з його твору «Питан­ня про техніку», дерев’яний міст віками з’єднував один берег Рейну з іншим, але далі становище змінилось, і тепер не міст вбудовано в Рейн, а Рейн «поставлено» на службу електростанції. «В техніці природа не просто перетворюється на об’єкт, у ній відкриваєть­ся дещо утаємничене, пов’язане не з людиною, а з самими зако­нами природи, як “постав” (Gestell), як “нігілізм, що практикує”» Єрмоленко, 2010, с. 114).

Технічний базис такого виробництва є неусвідомленим, вузь­ким у тому сенсі, що передбачає таємниці (mysteres) ремесла, секрети майстерності. Отриманий індивідуальний практичний досвід, магічні чи обрядові дії, рецепти тощо відіграють важли­ву роль у ремеслі. Відокремлені самостійні види такого виробни­цтва залишаються загадкою навіть для тих, хто є втаємниченим у них, тобто професійно посвячений в кожну галузь і володіє емпі­ричними прийомами своєї справи. Науково-теоретичні знання тут не мають ніякого значення і не визначають способи виготовлен­ня ремісничого продукту, бо ґрунтуються на використанні ручних інструментів, специфічному пристосуванні майстра до виконан­ня операцій за допомогою свого індивідуалізованого інструмен­тарію. Тобто цикл виробництва продукції повністю виконується одноосібно кожним з окремих і самостійних виробників. Цехові організації ремісників, що об’єднували членів, належних до одно­го або кількох близьких ремісничих фахів, були закритими кор­поративними спілками. Як форми самоврядування вони усіля- ко боронили привілеї своїх членів і діяли в межах компетенцій професійно-суспільних органів. Така організація соціальних зв’яз­ків була створена саме економічно самостійними виробниками.

Зовсім інша справа — методи виробництва на базі круп­ної машинної індустрії, викликаної промисловим переворо­том, і відповідні форми соціальності. Машина з’являється не просто як технічний пристрій, але як певний спосіб організува­ти роботу працівника спільно з іншими, певним чином згуртувати, об’єднати індивідів у єдину суспільну продуктивну силу. Перехід від ремесла до індустріального виробництва на основі машин від­бувається через мануфактуру, яка відрізняється від ремесла саме специфічним з’єднанням працівників один з одним залежно від послідовності виробничих операцій і порядку застосування в них засобів виробництва, що принципово змінює технічну систему і значно підвищує продуктивність праці.

Тобто мануфактура у своїй найбільш розвиненій формі — це виробнича система, органами якої є люди, пов’язані та організова­ні у певний спосіб. В умовах мануфактурного виробництва маши­на існує поруч або поряд з поділом праці, тобто не визначає його порядок. Мануфактура лише спорадично, час від часу свідомо звертається до вживання машин, у той час як ручні знаряддя пра­ці та ремісничий принцип продукування залишаються її бази­сом. В силу того, що організація мануфактури ще не ґрунтується на машинному принципі, вона не досягає справжньої технічної єдності на власній основі, але є передумовою розвитку машин.

Кожен окремий спеціальний процес, через який проходить обробка продукту в мануфактурі, повинен бути виконаний як часткова реміснича робота. Тобто майстерність ремісника поки що залишається основою процесу мануфактурного виробництва і кожен робітник пристосовується виключно до виконання тої чи іншої, але однієї часткової функції. Прийоми технічної майстер­ності досягаються виключно на шляху досвіду і ґрунтуються на вправності та віртуозності часткових робітників. Методи і алгорит­ми виробництва ще не базуються на знанні об’єктивних законів і не розробляються наукою. Лише з перетворенням мануфактури на машинне виробництво досягається та дійсна технічна єдність, яка передбачає технологічний принцип поділу праці та організа­ції людей у ній.

Отже, дійсна технічна єдність як технологічний принцип є результатом перетворення мануфактури на машинне виробни­цтво. Коли машина стає основою виробничого процесу, то він може здійснюватися тільки силами спільної праці. Технічна єдність, якої потребує застосування машин сукупним робітником, поля­гає у розділенні виробництва на необхідні, послідовно пов’язані одна з одною, складові фази, через які проходить перетворення сировини, матеріалів і предмету праці за об’єктивними закона­ми руху. Отже, кооперативний характер самої праці стає тут тех­нічною необхідністю, яку диктує об’єктивна послідовність етапів і порядок виробничого застосування машин.

Машина як основа процесу виробництва — це така матеріальна форма існування засобу праці, яка обумовлює заміну людських сил на сили природи, заміну емпіричних рутинних прийомів на свідо­ме застосування у виробництві наукових результатів і досягнень. Основний принцип машинного виробництва — розкладати про­цес на його складові фази і таким чином послідовно вирішувати виділені та пов’язані завдання за допомогою застосування при­родничих наук. Цей принцип неминуче стає визначальним там, де машина перетворюється на технічну основу виробничого про­цесу, комбінованих процесів праці та обумовлює її продуктивність.

Ось чому використання машин у виробництві йде пліч-о-пліч з розвитком спеціальних наук і відкриттям об’єктивних зако­нів перетворення руху, а також з формулюванням наукових ідей і теорій, на основі яких свідомо будується робота машинних сис­тем. Ці зміни в методах виробництва викликають як зміни зв’яз­ку людей, їх взаємодії в процесі спільної діяльності, так і зв’язку, за яким будується технічна система машин.

«Отже, в техніці відкривається щось всезагальне, що виходить за межі конкретної мети, за межі тієї конкретної дії, в якій техніка постає тільки засобом її виконання. Учень Гайдеґера, Г. Йонас, про­довжує цю думку. Так само і наука втрачає свої субстанційні вимі­ри, і людські, і позалюдські, вона дедалі більше оперує абстрак­тними поняттями, що визначаються не якимось матеріальним змістом, а формальністю і квантифікованістю функціональних взаємозв’язків.

У цьому й полягає хитромудрість розуму (Геґель), який одні закони спрямовує на інші, досягаючи тієї мети, щоб створи­ти саме ті речі, яких у природі ще не було. Однак це вже інший етап розвитку техніки, це вже не реміснича техніка, яка повто­рює й продовжує людську руку та яка вплетена в безпосередні людські стосунки і безпосередній природний ландшафт, утворю­ючи частину життєвого світу людини. Це вже техніка, яка пов’я­зана з пізнанням законів природи безвідносно до людського існу­вання. Це техніка, спрямована на те, щоб перехитрувати природу, а отже це “техніка експлуатації”, як потім її оцінять представники неомарксизму Е. Блох, Г. Маркузе та ін. Вершиною такого погля­ду є філософія Геґеля, для якої розвиток природи — тільки схо­динка до поступу абсолютного духу. Такий розвиток, пов’язаний із невпинним відокремленням сциєнтично-технічної та мораль­но-практичної раціональностей, поступово перетворюється на про­блему, яку Фрідріх фон Шлеґель визначив як “проблему історії”. Вона полягає у “відмінності прогресу в різних складниках усьо­го людського формування (Bildung), і особливо велика відмін­ність між інтелектуальним і моральним формуванням (Bildung)". Така асинхронність прогресу означає, що поступово стають цінніс­но-нейтральними наука, техніка, економіка, право та інші соціаль­ні системи, втрачаючи свій морально-етичний вимір і легітимацію.

Зрештою, так само ціннісно-нейтральною стає й природа, як дещо “зовнішнє саме до себе” (Гегель), за межі якої подумки виво­диться людина як духовна істота і протиставляється їй. Спер­шу така позиція проявилася в картезіанському поділу світу на res Cogitans і res extensa, згідно з якою тварини є тільки машинами. Вона вже містить у зародку ту нормативну орієнтацію, що береть­ся за основу й набуває подальшого розвитку в німецькій філосо­фії трансцендентального ідеалізму І. Канта, И.Г. Фіхте, і особли­во Ґ.В.Ф. Геґеля» (Єрмоленко, 2010, с. 114-115).

Об’єктивна послідовність згідно з природною закономір­ністю пов’язаних етапів виробництва і науково обґрунтований порядок використання машин у промисловості потребує відпо­відної кооперованої праці сукупного робітника і повністю визна­чає її у всіх проявах. Тому кооперація у машинному виробництві стає технічною необхідністю. З огляду на це, коли машина ста­новить основу виробництва, тоді його процес може відбуватися лише під контролем безпосередньо об’єднаної або спільної праці.

Якщо в формі мануфактури поділ суспільного процесу праці є комбінацією часткових робітників, то в процесі розвитку машин­ного виробництва усталений лад, що виник зі старого поділу пра­ці, розкладається і відкриває дорогу безперервним техніко-техно- логічним змінам, які ведуть за собою метаморфози сукупної праці, робочої сили, трудових ресурсів. Слід підкреслити, що при пере­ході від мануфактури до машинного виробництва, радикально­го перевороту зазнає не тільки технічна база, але і спосіб поділу праці. Якісні зміни відбуваються в структурі сукупного працівни­ка або комбінованого робочого персоналу. З розвитком промис­лової технічної бази (наприклад, на заводі чи фабриці) м’язова сила людини замінюється на машини. Внаслідок цього у машин­ному виробництві поділ праці ґрунтується на застосуванні ком­бінованої різноякісної робочої сили, наприклад, некваліфікова- них працівників різного віку та статі. Індивідуальні виробники, які самостійно від початку до кінця виготовляли якийсь продукт і часто самі же доводили його до споживача, тепер стають члена­ми комбінованого виробничого персоналу, сукупним робітником.

При цьому спільний процес праці поділяється на відособле­ні операції — функції окремого робітника, пов’язані між собою. Часткові операції доповнюють одна одну в процесі виробництва одного і того ж продукту і виконуються окремими робітниками у необхідній послідовності. А кооперація праці передбачає її інте­грацію і комбінацію окремих самостійних специфічних функцій в єдиний процес.

У формі системи машин виробнича система має цілком об’єк­тивну технічну базу. Сукупний промисловий робітник застає її вже як готову матеріальну передумову своєї праці. Кооперація перед­бачає інтеграцію і комбінацію праці, внаслідок чого трансформу­ється суб’єкт процесу виробництва. Тому машина — це не спосіб спростити або полегшити працю робітника, не спосіб витіснити його з процесу виробництва. Це спосіб організувати його трудо­ву діяльність особливим чином, кооперувати її у певний спосіб в єдину суспільну продуктивну силу, щоб досягти підвищення продуктивності праці за рахунок суспільної комбінації індивіду­альних робочих сил.

Отже, одна технічна система історично складається на бази­сі ремесла і мануфактури, і зовсім інша — на базисі крупної про­мисловості. Розвиток машинного виробництва піднімає ту заві­су таємниці та загадковості, яка раніше приховувала від людей їх власний суспільний процес виробництва, і натомість формуєть­ся свідомий галузевий принцип його організації, що ґрунтується на системі наукового знання. Промислове виробництво перетво­рює різні галузі, що історично склалися і стихійно відокреми­лися у суспільному виробничому процесі, з таємниці та загадки (якими вони були досі одна по відношенню до іншої) на такі види єдиного суспільного процесу виробництва, які свідомо розкладе­ні / розділені на планомірні, систематично організовані залежно від бажаного корисного ефекту, послідовно пов’язані сфери засто­сування наукового знання і законів, відкритих в кожній спеціаль­ній галузі науки.

Ще К. Ясперс при розгляді сенсу техніки звернув увагу на тех­нологічний зв’язок, який вона утворює: «Створення знарядь праці підпорядковане ідеї якоїсь єдності, а саме єдності в рамках пере­творення людиною навколишнього середовища, що постійно роз­ширюється при своїй замкнутості» (Ясперс, 1986). Ф. Дессауер показав, що через цей зв’язок технікою створюються не тільки засоби для досягнення раніше поставленої мети, але і сама вона своєю дією призводить до таких відкриттів, результати яких спо­чатку ніким не передбачуються і не усвідомлюються. Прикладом цього можуть бути музичні інструменти і книгодрукування. У цьо­му випадку технічні пристрої стають свого роду ключами, що від­кривають такі сфери діяльності людини, які розширюють зв’язки, людські можливості й ведуть до нових відкриттів.

Наукова технологія є знанням про цей універсальний зв’язок, а також його практичним відтворенням і необмеженим розвитком. Спочатку вона формується як знання про те, як і у якій послідов­ності різні види суспільного процесу виробництва свідомо розкла­даються на планомірні, систематично пов’язані, послідовно здійс­нювані, відокремлені в залежності від бажаного корисного ефекту сфери застосування знання спеціальних наук (перш за все, при­родознавства) у виробництві. Ця наука технології вперше відкри­ває ті основні форми і єдність зв’язку матеріального руху, у яких діють об’єктивні закони, і у яких водночас відбувається продук­тивна діяльність людини, що застосовує різноманітні інструменти, знаряддя, засоби і т. ін. Тому технічний базис крупної промисло­вості постійно революціонізується на основі інтенсифікації і при­скорення науково-технічного прогресу. Це змінює структуру зайня­тості, кількість та якість трудових ресурсів, соціальну систему тощо.

Для розкриття соціального змісту технології важливо просте­жити концентрацію та універсалізацію виробництва, а отже інду­стріалізацію та електрифікацію. Поняття «техніка» відповідає доіндустріальним епохам. «Техніка як вміння застосовувати зна­ряддя праці існує відтоді, як існують люди. Техніка на основі знан­ня простих фізичних законів здавна діяла в ремеслі, застосуванні зброї, при використанні колеса, лопати, плуга, човна, сили тварин, вітрила і вогню; ми виявляємо цю техніку в усі часи, доступні для нашої історичної пам’яті. У великих культурах давнини, особли­во в західному світі, високорозвинена механіка дала змогу пере­возити величезні вантажі, споруджувати будівлі, будувати дороги і кораблі, конструювати облогові й оборонні машини. Але ця техні­ка залишалась у рамках того, що було порівняно співмірне людині, доступне для її огляду. Те, що робилося, вироблялося мускульною силою людини із залученням сили тварин, сили натягу, вогню, віт­ру і води і не виходило за межі природного середовища людини» (1986). Але це ще не технологія, а лише техніка. Перетворення тех­ніки на технологію розпочалося з кінця XVIII ст. Саме тоді відбув­ся переворот в усій технічній основі суспільства. «У виникненні сучасного технічного світу нерозривно пов’язані між собою роз­виток природничої науки, дух винахідництва та організація пра­ці» (Ясперс, 1986).

Поява парового двигуна і його використання для приведен­ня в рух промислових машин, кораблів і поїздів дало фабрикам і заводам, транспортним компаніям, роздрібним торговцям та іншим підприємствам змогу значно збільшити масштаби своєї діяльності та ринків порівняно з тим часом, коли виробництво і розподіл обмежувались застосуванням фізичної сили людини. Розширення промисловості та ринку до світових масштабів під­готувало технологію нового рівня генералізації. «Власникам біз­несу, які раніше були в змозі спостерігати за всіма операціями і управляти ними безпосередньо, тепер доводилося покладатися на інформацію з різних джерел для управління компаніями. Про­те вони усвідомили потребу в засобах швидкого збору і аналізу інформації для прийняття своєчасних рішень. Процеси вимірю­вання і комунікацій почали руйнуватися, що послаблювало мож­ливості управління і протидіяло подальшому зростанню бізнесу» (Карр, 2014, с. 169-170).

Соціолог Е. Дюркгейм у 1893 р. зазначав, що охопити ринок пов­ністю виробник вже не може навіть подумки. Він уже не в змозі побачити межі, бо можна сказати, що він вже не має меж. Через це виробництво стає безконтрольним, неприборканим і нерегу- льованим. Державні чиновники, як і виробники, також опини­лися у подібному скрутному становищі, бо не мали способів для збору і аналізу інформації, необхідної для регулювання промис­ловості та торгівлі, які прогресували так швидко, що у буквально­му сенсі виходили з-під контролю.

«У другій половині XIX століття технологічні досягнен­ня в обробці інформації допомогли адміністраторам і в бізнесі, і в уряді знову знайти контроль над торгівлею і суспільством, наве­сти порядок і забезпечити умови для виникнення ще більших організацій. Створення телеграфної системи, розпочате Семю- елем Морзе у 1845 році, дало змогу миттєво передавати інфор­мацію на великі відстані. Завдяки формуванню часових поясів 1883 р. були створені більш точні розклади руху поїздів, збільше­на швидкість перевезень і знижена кількість нещасних випадків. Однак найбільш важливою з нових технологій управління ста­ла бюрократія — організація людей в ієрархічні системи обробки інформації» (Карр, 2014, с. 170).

Подібно до того, як наприкінці промислової революції поділ праці в промисловості забезпечив більш ефективну обробку сиро­вини і матеріалів, поділ праці в урядових і корпоративних офісах допоміг ефективніше обробляти статистичні дані. Проте економі­ка і ринок ставали світовими. І надалі потоки даних, які потріб­но було обробляти, виходили далеко за межі можливостей навіть великої групи людей. Співробітникам, зайнятим переробкою ста­тистичних даних, так само, як їх колегам у промисловому секторі, потрібні були нові засоби праці та інструменти для виконання сво­єї роботи. Знадобилося значно розширити сферу збору і обробки даних, особливо в транспортній галузі та сфері бізнесу.

За промисловою революцією слідувала «революція контролю», як назвав її Джеймс Бенігер у праці «Революція контролю: техно­логічні та економічні основи інформаційного суспільства» (1986). Він писав: «Люди будуть систематично використовувати наукові процедури для контролю людських відносин і управління соціаль­ними ефектами нашого величезного технологічного механізму... Історія досягнень науки з фізичного контролю свідчить про мож­ливість контролю у соціальних справах» (Beniger, 1986, р. 426).

За Бенігером, уся історія автоматизованої обробки даних від перфокарткової системи Голлерита і ЕОМ до сучасної комп’ю­терної мережі є ніщо інше, як один з етапів встановлення і під­тримання повсюдного контролю. Він доводив, що мікропроце­сорні та комп’ютерні технології є лише найостаннішими етапами цієї революції контролю. Необхідність посилення контролю за процесами з боку комерційних і урядових бюрократичних уста­нов, часто пов’язаних з військовими цілями і національною обо-

роною, була рушієм цього процесу, підкреслює Бенігер. Революція конторолю — це «комплекс швидких змін в технологічних і еко­номічних механізмах, за допомогою яких інформація збирається, зберігається, обробляється і передається, і за допомогою яких фор­мальні або запрограмовані рішення можуть впливати на суспіль­ний контроль. З моменту свого зародження в останні десятиліття XIX століття революція контролю не слабшає і до цього дня, вона фактично прискорилася з розвитком технологій мікропроцессін- га» (Beniger, 1986, р. 427). Бенігер вказує на роль всебічного соці­ального зв’язку та інтенсивності взаємодій у здійсненні цих змін: «як тільки енергоспоживання, швидкість обробки і транспорту­вання, а також вимоги до інформації для управління стають взає­мопов’язаними, промислова революція набуває нового значення. Безумовно, найбільший вплив з цієї точки зору мало прискорення всієї системи обробки матеріалів в суспільстві, що сприяло виник­ненню кризи контролю, періоду, в якому інновації в технологіях обробки інформації і зв’язку відставали від інновацій в енергети­ці та її застосуванні у виробництві та транспортуванні» (Beniger, 1986, р. 427). «Оскільки криза контролю поширилася через мате­ріальну економіку, вона надихнула безперервний потік іннова­цій в технології управління» (Beniger, 1986, р. 428). «Контроль, зі свого боку, залежить від інформації і дій, пов’язаних з інфор­мацією: обробка інформації, програмування, прийняття рішень і комунікація» (Beniger, 1986, р. 434)∙ При цьому технологія вияв­ляє свою соціальність: «Кожне нове технологічне нововведен­ня розширює процеси, що підтримують соціальне життя людини, тим самим збільшуючи потребу в постійному контролі й поліп­шенні технології управління....Оскільки технологічні інновації все більшою мірою є колективним сукупним зусиллям, результа­ти якого потребують навчання і поширення, воно також створює підвищену потребу в технологіях зберігання та пошуку інформа­ції» (Beniger, 1986, р. 434)∙

Сама бюрократична структура функціонально втілюється у комп’ютері, який «збирає інформацію за допомогою пристро­їв введення, записує інформацію у вигляді файлів у своїй пам’яті, накладає формальні правила і процедури на своїх користувачів через свої програми і видає інформацію за допомогою пристро­їв виведення. Це інструмент для передавання інструкцій, збору зворотного зв’язку про те, як ці інструкції виконуються, а також для вимірювання прогресу в досягненні деякої заданої мети. При використанні комп’ютера людина стає частиною механізму конт­ролю. Вона перетворюється на компонент того, що піонер інтер- нету Дж. Ліклайдер у своїй фундаментальній праці i960 «Симбіоз комп’ютера і людини» (Man-Computer Symbiosis) описує як систе­му, що об’єднує людину і машину в єдиний програмований блок» (Карр, 2014, с. 172).

Комп’ютерні системи відіграли важливу соціально-політич­ну роль, давши компаніям і урядам змогу відновити централізо­ваний контроль над робітниками і громадянами після промис­лової революції. Машини для обробки інформації можуть або послабляти контроль, або зміцнювати його шляхом передачі влади від організацій окремим людям або навпаки. Але періоди послаб­лення є дуже короткими. Як пояснює Дж. Бенігер, процеси збору і обробки інформації, регулювання її потоків потребують управлін­ня, тому на все вищих рівнях контролю виникають і далі застосову­ються інформаційні технології. Але початок новій, нехай і набага­то менш масштабній, кризі контролю поклала поява персональних комп’ютерів (ПК) у 1980-х рр., яка створила раптову і несподівану загрозу для системи централізованої влади. Від самого початку ПК сприймалися як втілення лібертаріанських поглядів, зброя про­ти централізованого контролю, інструмент для знищення гегемо­нії корпоративних мейнфреймів та компанії IBM — їх головного виробника. Але втрата контролю була недовгою. Нова клієнт-сер- верна система стала засобом, що дав чиновникам змогу відновити контроль над інформацією і її обробкою. Вона об’єднала у мере­жу перед тим автономні комп’ютери, зв’язавши їх з центральним сховищем корпоративної інформації та програмного забезпечен­ня. Об’єднання ПК в мережеву корпоративну систему дали адміні­страції можливість ще жорсткіше, ніж будь коли досі, структурува- ти, контролювати і направляти роботу співробітників. Збільшення потужності IT-підрозділів дало компаніям змогу обмежити доступ до програмного забезпечення і масивів даних. Локальні мережі ліквідували персональність комп’ютерів.

Наступна криза управління виникла через популяризацію інтер- нету. Вона виникла через те, що при розробці глобальної мережі ставилося завдання створити якомога більш надійну систему, здат­ну витримати вихід з ладу будь-якої частини у її структурі, тому інтернет зробили децентралізованою мережею. Ворогами жор­сткої ієрархії та централізації стали внутрішні протоколи Мере­жі. Робота кожного комп’ютера або вузла мала бути автономною. А зв’язок між ними не повинен був контролюватися жодним цен­тром. Професор Нью-Йоркського університету Олександр Гел- лоуей дав таке порівняння: «Якщо корпоративну комп’ютер­ну мережу можна уподібнити залізниці з її чітким розкладом і контролем руху, то інтернет більше схожий на систему швид­кісних автомагістралей з їх вільним і неконтрольованим рухом» (Карр, 2014, с. 174). У 1996 році навіть з’явився маніфест під наз­вою «Декларація незалежності кіберпростору» за авторством Джо­на Перрі Барлоу. Але урядам і корпораціям індустріального сві­ту знадобилося небагато часу, щоб знову відновити свій контроль і навіть зміцнити його. Припущення про те, що децентралізова­на архітектура мережі буде непідвладною соціально-політичному контролю, не виправдалося. Новий управлінський апарат спер­ся на контроль, який був основоположним принципом роботи самої мережі. У міру об’єднання програмованих баз даних Всес­вітнього комп’ютера з’являлася нова, набагато потужніша систе­ма управління.

З цього приводу H. Kapp підсумовує: «Програмування, врешті- решт, є не що інше, як метод контролю. Незважаючи на те, що інтернет з технічної точки зору, як і раніше, не має центру, кон­троль тепер може здійснюватися у будь-якому місці за допомогою програмного коду. Відмінність від фізичного світу полягає у тому, що все важче стає виявити акт контролю і тих, хто його здійснює.... Хоча Мережа дає людям нові засоби для пошуку інформації та висловлювання своїх думок, вона також забезпечує бюрократів новим потужним інструментом для цензури, виявлення дисиден­тів і поширення пропаганди» (Карр, 2014, с. 174-175).

Таким чином, управління і контроль дедалі все більше перено­ситься з промислових і ринкових процесів на людей. Так, компа­нія IBM — розробник складних програмних продуктів для моде­лювання промислового ланцюжка поставок — останнім часом працює над створенням подібної моделі для управління людьми. Експерти зі статистики та аналізу даних переорієнтовують про­граму моделювання ланцюжків поставок на 50 ооо консультан­тів, які працюють у відділах обслуговування клієнтів компанії IBM. З численних корпоративних баз даних IBM, а також з пові­домлень робочої електронної пошти, онлайн-календарів і дзвін­ків збирається інформації про співробітників. Компанія має намір автоматично призначати консультантів проектів і спрямовувати їх роботу для оптимізації ефективності. Влітку 200б р. компанія Google також розпочала експеримент з математичного моделю­вання для управління власним персоналом та створення алгорит­мів, які можуть прогнозувати їх продуктивність. У 2007 році Google почала застосовувати ці алгоритми для оцінки претендентів. За їх допомогою тепер можливо спостерігати за роботою співробітників, відстежувати їх переміщення, наглядати за продуктивністю тощо.

Отже, основний принцип крупної промисловості — розкладати всякий процес виробництва, взятий сам по собі, на його складові елементи безвідносно до руки людини і незалежно від її індиві­дуальних суб’єктивних сил, можливостей і здібностей. Виробни­че застосування машин забезпечує практичне застосування науки у промисловості. Це надає виробництву ту технічну єдність і такий взаємозв’язок галузей, які дуже важливі для формування техно­логії як науки (технознання, технонауки).

На рівні усього суспільного виробництва технологія — це справ­ді науково обґрунтований на основі теоретичного розуміння уні­версального зв’язку розподіл процесу виробництва на послідовно пов’язані фази, який ґрунтується на використанні машин, поді­лі та кооперації праці. У найзагальнішому значенні технологія — це універсальний науковий принцип зв’язку і логічно послідов­ної побудови спільної людської діяльності у будь-яких її формах; свідомий спосіб її спільної організації, а також організації відпо­відного соціального зв’язку, взаємодії згідно з цілепокладанням задля досягнення мети на основі відповідних цілям засобів. Істо­ричний розвиток цифрових і мережевих технологій змушує звер­нути пильну увагу саме на соціальні зв’язки і взаємодії у цих про­цесах, вивести їх на перший план. Інтенсифікація і прискорення соціальної динаміки під дією hi-tech потребують продуманого і нау­ково обґрунтованого узгодження, навіть збігу, соціального і техно­логічного розвитку, а отже, і відповідної розробки поняття «тех­нологія» методами соціальної філософії. Бо вона вже постає як спосіб соціального буття (творення і відтворення) універсального зв’язку, як організована і керована людьми універсальна взаємо­дія. Це яскраво віддзеркалюється у сучасній філософській еколо­гії. Технологія розкривається у наш час як соціальна — доцільна і комунікативна дія.

З цих позицій елементами технології є не тільки інструменти, технічні пристрої, апарати і засоби виробництва, а також знан­ня про те, як їх застосовувати, увесь корпус наук і методів впрова­дження їх результатів, побудова практики на основі наукової теорії, але перш за все — люди, які певним чином взаємодіють і органі­зовуються, кооперуються, вступають у певні відносини для спіль­ної діяльності, співпраці.

З цим пов’язана між- і навіть трансдисциплінарність дослі­джень технології, необхідність об’єднаних дослідницьких зусиль усіх сфер науки і техніки, історії та соціології, філософії, антропо­логії, культурології, етики та естетики тощо для осмислення соці­альних чинників і аспектів технологічного прогресу. Такі науко­ві пошуки допоможуть подолати технократичні загрози і вести соціальний діалог для гуманізації та збалансування суспільно­го розвитку.