ВСТУП

Сьогодні про технологію можна повторити те ж саме, що колись про час сказав Святий Августин у «Сповіді»: «Що ж таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеть­ся про пояснення, я вже не знаю» (1999, с.

Якщо ж намагаються дати наукове визначення, то беруть узви­чаєний стандарт і шаблон з довідково-енциклопедичної літератури і задовольняються його очевидністю і звичністю. Тоді технологія — це деякий структурований обсяг способів і засобів, методів і прин­ципів тої чи іншої галузі діяльності людини, забезпечений певним науковим знанням. Іноді технологію вважають знанням (науковим, технічним, інженерним і т. ін.) про те, як щось зробити чи досяг­ти чогось (know-how — знаю як). А далі згадують, що самі по собі, без втілення і безпосереднього застосування, вони ніщо, і додають: це процеси, дії, операції, процедури, технічні прийоми, навички, досвід і т. ін., у яких реалізуються ці знання, способи і методи. При цьому наголошується, що їх виконання є чітко визначеним, рег­ламентованим, упорядкованим, послідовним, алгоритмізованим, запрограмованим тощо. Також деталізуються цілі застосування: для створення якогось продукту або здійснення певного процесу; досягнення бажаного результату; рішення поставленого завдан­ня (практичного чи теоретичного); змінювання або перероблення об’єктів; задоволення виробничих чи невиробничих потреб людей за допомогою технічних засобів; вдосконалення тої чи іншої сис­теми; поліпшення певного робочого процесу; вироблення певно­го блага; реалізації виробничих процесів за інструкцією, вказівками, вимогами чи правилами; вирішення деякої проблеми за допо­могою встановлених, системно-впорядкованих дій тощо.

Але сьогодні поняття «технологія» широко вживається у ради­кально іншому, загальнішому значенні. За його допомогою визна­чаються стратегії суспільного розвитку, окреслюються перспективи і тенденції сучасних соціальних процесів, прогнозуються глобаль­ні історичні трансформації. Методологічний потенціал наукових понять полягає саме у тому, щоб надавати теоретичну «оптику» для виявлення і дослідження цих процесів, стратегій, перспек­тив і тенденцій. Такими поняттями оперують і для розробки про­думаної, науково обґрунтованої, виваженої і далекоглядної полі­тики. Тому разом із зверненням до поняття «технологія» при осмисленні теперішніх кардинальних змін у суспільстві актуалі­зується розкриття його гранично загального змісту на соціально- філософському рівні. Адже технологія і буття людини стають одно- порядковими поняттями у наш час.

Досліджувати технологію сьогодні — це досліджувати люди­ну і суспільство. Ще у 1939 P- з цього приводу Ф.Г. Юнгер писав: «Нестерпно бачити грубу однобічність таких розрахунків, при яких не враховується, що в центрі всіх механічних дій і протидій, включаючи також і ядерну реакцію, завжди опиниться людина, що все відгукнеться на ній.... Закони важеля нам відомі. Тепер належить розібратися у тому, які наслідки має застосування цих законів для людського суспільства. З’ясування цього питання вже виходить за рамки чисто технічних проблем» (2002, с. 8-9). Про­понувати патентовані рішення — справа техніків, але у людських взаєминах і спільному житті не існує патентованих рішень, під­креслює Юнгер.

До лексикону технологічної політики сучасних держав впев­нено входять такі поняття, як технологічне прогнозування, інно­ваційні пріоритети, транснаціональне технологічне партнерство, рамкові програми ЄС із науково-технологічного розвитку (існують з 1984 р.) та ін. Наведемо деякі факти. Рамкові програми (РП) з нау­кових досліджень і технологічного розвитку країн ЄС визначають сьогодні спільні підходи, плани та систему фінансування країнами науково-технічного прогресу. Вони розроблені такими офіційни­ми інститутами, як уряд ЄС, Європейська комісія тощо. У межах 1РП-7РП (1984-2013 рр.) було скоординовано і профінансовано науково-технологічні дослідження на суму понад іоо млрд евро, а бюджет найбільшої за всю історію програми ЄС з фінансування науки та інновацій РП8 («Горизонт — 2020» на 2014-2020 рр.) становить близько 8о млрд евро («What is Horizon 2020?», 2014).

За даними національної доповіді «Інноваційна Україна 2020» основними учасниками рамкових програм ЄС від України є ВНЗ та наукові установи HAH України, які становлять найбільшу гру­пу бенефіціарів. HAH України входить до першої п’ятірки науко­вих організацій із Східної Європи. Найбільшу активність вітчиз­няні науковці проявили у 7РП, в рамках якої виконувалися чотири підпрограми: «Співпраця» (32,3 млрд евро, з яких 9,1 млрд евро виділено на реалізацію проектів у сфері IKT), «Ідеї» (7,5 млрд евро), «Люди» (4,8 млрд евро), «Потенціал» (4,3 млрд евро). А у межах 7РП та підпрограми «Люди» (міжнародна ротація най­більш обдарованих учених, науковців і дослідників до країн ЄС та з них) у 2007-2014 рр. з бюджету ЄС було виділено 6,1 млн. евро на фінансування 99 інституцій та понад 900 українських вчених (Геєць та ін., 2015, с. 320).

Вибір інноваційно-технологічних пріоритетів і розробка страте­гій використання наукового потенціалу є сьогодні державною спра­вою і однією з найбільш актуальних проблем у розвинутих країнах і країнах, що розвиваються. Новою практикою сценарного про­гнозування соціально-економічного розвитку шляхом виявлення зон стратегічних досліджень та векторів науково-технологічного та інноваційного зростання стає, наприклад, форсайт-методологія (Foresight).

Останнім часом форсайт набирає популярності як обґрунтований підхід до вибору державних науково-технологічних пріоритетів і роз­поділу фінансування. Ця методологія не обмежується технологічним форсайтом на рівні визначення перспектив науково-технічної сфери, але поширюється на оцінювання соціокультурних наслідків і соці­ально-економічного ефекту від впровадження тої чи іншої техноло­гії. Серед найпродуктивніших методів прогнозування — виділення ключових технологій (Key Technologies); технологічна дорожня карта (Technology Roadmapping); сценарне і стратегічне планування тощо. «В Європейському Союзі методологія і технологія форсайту зараз використовуються також у бізнесі — на результатах форсайт-про- ектів формуються так звані дорожні карти. Дорожні карти і процес їхньої розробки є інструментом довгострокового планування, який дає змогу узгодити мету і результат шляхом врахування різних чин­ників та запропонувати працездатні сценарії організації діяльності в умовах невизначеності» (Онопріенко, 2011, с.

Але ще донедавна поняття «технологічна карта» вживалось аж ніяк не в соціальному контексті. Зазвичай під технологією розу­міють припис: нормативне закріплення, збереження, стандарти­зацію дій з метою їх повторення, дотримання. Тому інженерна діяльність регулюється технологічною документацією (текстовою чи графічною), що визначає технологічний процес виготовлен­ня або ремонтування виробу, зафіксований у стандартах (ДСТУ) і контрольований певними органами. Технологічні процеси, спе­ціалізовані по окремих видах робіт, документуються як інструкція, схема, маршрутний або маршрутно-операційний опис — техноло­гічна карта — в заданій послідовності по усіх операціях кожного виду робіт, з вказанням переходів, технологічних режимів і даних про засоби оснащення, матеріальні та трудові нормативи тощо.

Цим забезпечується повторення, дотримання інструкцій і контроль. При цьому оперують поняттям «технологічний процес», що вира­жає впорядковану послідовність взаємопов’язаних дій та операцій, приписаних технологічною картою. Така карта не враховує іннова­ції, бо її призначення — лише закріплення, повторення, збережен­ня, яке не припускає істотних відхилень і порушень. Тепер поняття «технологічна дорожня карта» увійшло в соціально-економічний, політичний, суспільно-історичний лексикон. Воно використову­ється для визначення цивілізаційних стратегій, довгострокового планування, прогнозування глобальних суспільних процесів тощо.

Як бачимо, поняття «технологія» постійно фігурує в нетехніч- них контекстах соціального розвитку та історичних трансформацій, але його відповідний зміст при цьому залишається нез’ясованим, хоча наведені факти і свідчать про поступове усвідомлення того, що потужний науково-технологічний прогрес та соціальний роз­виток взаємопов’язані та потребують збалансування. Високі/нау- комісткі технології віднесені нині до джерел соціально-економіч­ного зростання разом з інноваціями, послугами та інформацією. Одностайно визнається, що для України, як і для сучасної циві­лізації загалом, надзвичайно актуальним є курс на інноваційну і високотехнологічну економіку.

Велика популярність самого терміну і активність його вжи­вання в соціальному контексті для осмислення сучасних реалій суспільного буття викликана передусім розвитком та стрімким універсальним поширенням інформаційно-комунікаційних, обчис­лювальних, цифрових технологій, які стають усюдисущими і вва­жаються визначниками цивілізаційних змін і перетворень. Але від застосування терміну «технологія» в усіх усюдах його гранич­но загальний зміст сам собою не розкривається. Трактування тех­нології залишається далеким від соціально-філософського, сус­пільно-історичного.

На рівні уявлення концепт «технологія» кожному здається ясною інтуїцією, бо кожному видається очевидним про що йдеться. Але при ближчому розгляді виявляється, що піти далі від традицій­ного інструментального або апаратного визначення досить непро­сто. Як правило, розгляд технології розпадається на окремі спе­ціальні галузі. Зазвичай дослідження стосуються якогось аспекту або виду технології, переважно у сфері виробництва (металургійна, гірнича, машинобудівна, хімічна, будівельна, біо- і нанотехноло­гія, ядерна, телекомунікаційна, інформаційна тощо). Здебільшо­го в дослідницькій літературі розглядаються виробничі, інженер­но-конструкторські, проектні, наукові (емпіричні та теоретичні), морально-етичні, екологічні аспекти технології.

Так, українські науковці активно вивчають історію виникнення і розповсюдження мегатехнологій, основу яких становлять НБІК (нано-, біо-, інфо-, когніто- технології), працюють у галузі між­дисциплінарного аналізу науки і технологій. Досить поширені в Україні дослідження техніки та технології в історико-науково- му і наукознавчому планах. Висвітлюються філософські, когні- тивні, епістемологічні, світоглядні, аксіологічні, історико-куль- турні, соціологічні виміри сучасних технологій. Загалом автори підкреслюють глобальний характер і онтологічний рівень про- блематизації технології у наш час. Звертаються дослідники також до техніко-технологічних аспектів становлення постіндустріаль- ного суспільства (інформаційного, мережевого, програмованого, техногенного, нового постіндустріалізму, суспільства знань та ін.). Технологія також розглядається в глобальному контексті кризи (наукового розуму, технократичної раціональності, соціальної дії, влади, гуманітарної чи екологічної кризи тощо).

Але примітною спільною рисою всіх цих різноманітних дослід­ницьких підходів є те, що технологію в них розуміють ціл­ком традиційно і про якесь переосмислення її у соціально-філо­софському плані взагалі не йдеться. Наприклад, у дуже цікавих і плідних розробках В.І. Онопрієнка і М.В. Онопрієнка технологія все ж таки трактується цілком традиційно: як «комплекс організа­ційних заходів, операцій і прийомів, спрямованих на виготовлення, обслуговування, ремонт і/або експлуатацію виробу з номінальною якістю і оптимальними витратами, і обумовлених поточним рів­нем розвитку науки, техніки і суспільства в цілому. При цьому: під терміном виріб слід розуміти будь-який кінцевий продукт пра­ці (матеріальний, інтелектуальний, моральний, політичний і т. п.)» (В. Онопріенко, М. Онопріенко, 2014, с. 333^-334)∙ Лише в деяких антропологічних та культурологічних розвідках порушуються питання переосмислення змісту технології на рівні людського буття.

Світоглядні, соціально-філософські дослідження, безпосередньо присвячені технології як суспільному феномену, вияву і каталіза­тору історичного саморозвитку людини, відносяться до 1980-х — 1990-х рр. (Тарасенко, 1985; Каширин, 1988; Князев, 1990). Доробок цих авторів увійшов до методологічної основи даного досліджен­ня технології.

Останніми роками з’явилися окремі зарубіжні праці, присвячені з’ясуванню меж філософії та інженерії, розширенню зв’язків між ними (Michelfelder, Newberry & Zhu, 2017). Трансформації суспіль­ного та індивідуального буття людини під впливом сучасних тех­нологічних інновацій, а саме: зміни характеру і розподілу праці, якості та кількості трудових ресурсів, їх мобільності та зайнятості, соціальні ризики тощо все ще лишаються предметом уваги тільки окремих авторів (Ford, 2015; Virgillito, 2016). Філософський ана­ліз співвідношення техніки, технології та соціальності здійснено В.М. Розіним (2005, 2012, 2016).

Якщо співвіднести поняття «філософія» і «технологія», то дово­диться констатувати, що вони лише зрідка ставляться у зв’язок одне з одним, а їх поєднання досі здається протиприродним, оскільки вважається, що перше з них виражає теоретичне освоєння дійс­ності, а друге — практичне. Щоправда, певною мірою техноло­гія розглядається в філософії техніки, але все ще як сучасні нау­кові методи виготовлення та використання артефактів. Філософія науки і техніки сьогодні — багатогранна філософська галузь, що швидко зростає, з інтегративною науковою платформою, у яку входять феноменологія, антропологія, соціальна політика з техно­логій і техніки, онтологічні та епістемологічні дослідження, інже­нерна етика та етика окремих технологій, починаючи від ядерних і закінчуючи НБІК-технологіями.

Розуміння того, що технологічний генезис і саморозвиток людини є когерентними процесами, залишається проблематичним. Дослі­дження технології соціально-філософського спрямування досі є малочисленними, незважаючи на їх затребуваність. Отже, лиша­ється актуальним завдання подолання апаратно-інструментального, інженерного тлумачення технології як суто матеріально-виробни­чого функціонування техніки, зречевлених схем пізнавально-ре­цептурної діяльності або імплементації наукових знань і відкриттів.