Юрген Габермас: дуалізм системи і життєвого світу
Незалежно від "японської школи" в 1962 р. у Німеччині виходить з друку праця Юргена Габермаса з назвою "Структурні перетворення в сфері відкритості: дослідження категорії „громадянське суспільство".
З передмови до видання 1990 р. довідуємося, що Габермас намагається простежити зміну статусу приватної сфери, що супроводжується процесом політичної відкритості, якій "внутрішньо притаманний потенціал до суспільної самоорганізації". Він вважає, що наприкінці ХІХ ст. зародився "поворот тенденцій" "розділення держави і суспільства". Це сталося через те, що "взаємозалежність держави й економіки власне вибиває ґрунт з-під соціальної моделі громадянського приватного права та ліберального розуміння основного права"[560].Запропонована теза засвідчує істотну зміну в інтерпретаціях громадянського суспільства. На сторінках розділу я не зможу висвітлити в деталях теорію Габермаса, тим паче, що вона підлягає еволюційній зміні. Важливо зауважити особливості сучасних підходів до громадянського суспільства, симптоми яких відображені і в Габермаса.
Проблематика свободи передусім інтерпретується переважно в аспекті філософії права. Врешті, так називалася праця Геґеля. Габер- мас вважає, що в теорії громадянського суспільства конкурують між собою два протилежні значення активного громадянства. До того ж це поняття тяжіє тепер поза конкретний державний простір і коннотуєть- ся з уявленнями про громадянство світу. Отже, з одного боку, значення громадянства артикулюється в традиції ліберального дискурсу Дж. Лока, де воно усвідомлюється в індивідуалістичній та інструментальній соціальній ролі, якої набувають приватні особи, які власні поза- політичні інтереси протиставляють державному апарату влади. З іншого боку, існує республіканська традиція, що походить від Аристотеля.
У ній роль громадянства має комунітарну й етичну дискурсивну артикуляцію. Людина тут розглядається крізь призму ідентичності з певною самовизначеною етико-культурною спільнотою. Тут істотну роль щодо ідентичності особи-громадянина відіграють спільні традиції та визнані політичні інститути[561]. Ю. Габермас інтерпретує громадянське суспільство на основі власної теорії комунікативної дії. Джерелом своїх переконань він вважає філософську теорію Канта, з якої розпочинаються пошуки універсальної раціональної основи для демократичних форм організації життєвого світу. На думку Габермаса, Канту не вдалося досягти успіху через те, що в розумінні світу він виходив з "філософії суб'єкта"; подібно чинили Геґель, Маркс і більшість сучасних філософів. Натомість Габермас пропонує принцип "міжсуб'єктних" відносин, навколо якого розгортає теорію "комунікативної дії" й "етики дискурсу". Суспільна взаємодія людей залежить від встановлених норм взаєморозуміння, що й собі виникають у процесі раціональної комунікації. Комунікація, що розгортається на рівні міжсуб'єктного ставлення до людини як до партнера, прокладає дорогу до консенсусу, який виникає внаслідок аргументованого мовлення. Останнє є елементом дискурсу, в якому "можна дістати відповідь на запитання про те, що стоїть на заваді взаємодії".Габермас висловлює дуже показову думку щодо сенсу розгортання відкритості через дискурсивну комунікацію. Він пише: "Дискурсивне обґрунтування перетворює тлумачення на інтерпретацію, твердження на пропозицію, пояснення на теоретичне пояснення і виправдання на теоретичне виправдання. З цією метою ми мусимо перейти від мови, яка є комунікативною дією, до мови як дискурсу"[562]. За ідеєю дискурсивної комунікації в суспільстві і державі має встановлюватися належна сфера публічної відкритості, в якій громадяни перестають бути лише партикулярними суб'єктами політики чи економіки, а прагнуть до спільного взаємовизнання.
За Габермасом, "дискурсивне встановлення волі" створює умови для відкритої і вільної від примусу дискусії, коли всі учасники здійснюють принцип рівності.Таким чином, рівність як аспект здійснення свободи встановлюється в дискурсивній системі комунікації, а не в повсякденності життєвого світу на зразок "гемайншафт" чи спільнотного братерства. Не випадково головним засобом об'єднання громадян у плюралістичному суспільстві Габермас вважає "абстрактні принципи штучного республіканського порядку, створеного за посередництвом законів". Звідси Га- бермас інтерпретує демократичну процедуру як "юридичну інституціа- лізацію форм комунікації, необхідних для раціонального формування політичної волі"[563].
Згідно з Габермасом, "життєвий світ" (Lebenswelt) постає як система соціокультурного знання інтерсуб'єктивного характеру. Воно далеко не є очевидним й усвідомлюваним, а існує приховано. Проявлення й прояснення наступає в ситуативних формах комунікації. Життєвий світ осягається в ході його комунікативної інтерпретації; він організовується засобами мови і мовлення, що пов'язані з певною культурною традицією. Сукупність процедур та інституцій комунікації складається в систему репродукції підстав життєвого світу й виступає у вигляді суспільного світу повсякденності. Останній набуває сенсу через такі форми комунікативного вираження, як преса або засоби масової інформації, освіта, література, мистецтво, - вони є умовою опрацювання критично-раціональної дискусії, в ході якої формується публічна відкритість і громадська думка.
Габермас увиразнює три категорії громадянського суспільства: суспільство, економіка й держава. Життєвий світ і суспільство є нетотожними сутностями. Останнє має принаймні три виміри, пов'язані з функціонуванням системи (тут очевидний вплив соціології Ф. Тенніса), два з яких дорівнюють двом моделям громадянського суспільства. Йдеться про традиційне громадянське суспільство, що організується навколо Sittlichkeit або етосу, і про модерне суспільство, яке відокремлене від держави й пов'язане з процесами ринкової економіки.
Габер- мас фактично пропонує нову, "третю" модель, що виникає на основі потенційної раціоналізації повсякденності життєвого світу. Зраціоналі- зований життєвий світ модернізує суспільне життя в сенсі перетворення нормативного консенсусу на консенсус, що осягається комунікативно, в процедурах дискусій та обґрунтувань[564]. Так має виникати нове, "посттрадиційне" громадянське суспільство. Якщо життєвий світ поєднує в собі компоненти культури, суспільства й особовості, то, з іншого боку, суспільство еволюціонує в напрямку розрізнення життєвого світу й системи. Таке розрізнення стає підставою для виокремлення особи з соціальності і культури й набуття статусу громадянина. Габермас вважає, що "демократичне громадянство не потребує укорінення в національній ідентичності якогось народу; одначе, будучи індиферентним до багатоманітності різних культурних форм життя, воно потребує соціалізації всіх громадян у рамках загальної політичної культури"[565].Активне громадянство складається на рівні системи і позбавлене етнічно-культурних залежностей. Інакше кажучи, громадянство - це явище демократичної дискурсивної комунікації або продукт політичного консенсусу. Аби прийняти пропоновану тезу й доведення, потрібно, проте, визнати, що консенсус є суттю усіх рушійних сил світової історії, яка вочевидь переповнена конфліктами. М. Фуко вважав, що згода є лише тимчасовим станом залагодження конфліктів, які виявляються на рівні відносин влади. Істотним моментом розуміння природи влади є відмова від ототожнення її з “образом влади - закону, влади - суверенітету". Але це вже іншого ґатунку проблема, що її розгортає М. Фуко, вважаючи проект Габермаса “утопією комунікативної раціональності". "З погляду тих, хто вивчає владу, для комунікації типовішою є нераціональна риторика і просування інтересів, аніж свобода від панування і пошук консенсусу"[566].
Отже, “поза дужками" Габермасових арґументів залишаються нез'ясовані проблеми нових, неочевидних форм застосування сили влади, в тому числі в “системі" комунікативної раціональності.
Адже форми приховування знання-інформації чи, навпаки, оперування помилковими знаннями-арґументами, як і невичерпність інформації, що властиво утворюється лише в процесі артикуляції, - все це має вплив на комунікацію в формі явного чи неявного тиску. У комунікації, по суті, постійно можемо зустрічатися з різними дискурсивними інтенціями, обумовлюваними сприйняттям власної, соціальної, культурної і психологічної свободи людини. Консенсус часто є лише тимчасовим перемир'ям або й капітуляцією перед силою риторичних зворотів чи академічної влади оратора, тобто влади “на сьогодні", обізнаної в тому, що взавтра може виявитися “необ'єктивним" і помилковим. З такого погляду комунікація може видатися не цілком раціональною, а заснованою на солідаристських формах культурного визнання. Ричард Рорті вважає, що комунікативна раціональність “має статус релігії як зцілювальної й об'єднувальної сили, яка повинна виконати роботу, що її раніше виконував Бог"[567].Очевидно, в дискусії з приводу "чистоти" раціонального консенсусу в громадянському суспільстві знову спливла на поверхню проблема культурного членства особи, або вкоріненості. Габермас допускає тут певну суперечність, принаймні залишає нез'ясованими деякі принципові питання щодо мовної зумовленості дискурсів, що, іншими словами, є його семіотичною обумовленістю. У бесіді з Г. П. Крюгером він визнає, що його теорія "орієнтована на виявлення соціокультурно- го потенціалу сучасного розвитку суспільства і культури". Габермас підтверджує, що інтерес до культурного розвитку, релігії, правової і моральної свідомості "не є лише негативним інтересом". Орієнтація на культурні сфери в умовах сучасної суспільної інтеграції має бути пріоритетною[568].
Теорія громадянського суспільства Ю. Габермаса має критиків і прихильників. Визнаний авторитет у ділянці дослідження громадянського суспільства Джон Кін вважає, що вона заснована на "сублімованих" грамшіанських постулатах" і може бути названа "неограмшіансь- кою за духом"[569].
Аналіз формування "сфери відкритості" в її властиво дискурсивному розрізі залишається впливовим у філософських дискусіях про становлення громадянського суспільства і демократії. Значною мірою саме дискурсивний підхід до природи громадянського суспільства сприяв оновленню дискусій про нього в країнах Центрально- Східної Європи. Фактично донині в центрі дискусій стоїть питання про те, чи справді авторитет культурної норми є найбільшим гальмом на шляху розвитку громадянства. Чи справді "повна деструкція будь- якого авторитету може стати засобом порятунку людства?" Чому, власне, "позбавлена будь-якої традиції, будь-якої стабільної міри людина має стати на бік людства, бути людяною?"[570]Інтерпретація розвитку громадянського суспільства, яку здійснив Ю. Габермас, стала, по суті, спробою надати позитивного значення раціональним формам комунікації в повоєнному європейському життєвому світі. Він намагався намітити цей світ "раціональною формою дискурсу", поліпшуючи сам розум сенсом комунікативної, консенсусної раціональності. Однак виявилося, що розширення публічної сфери, або сфери відкритості, засобами раціонального впливу ще не означає автоматичного збільшення правди. Трапляється, що відкритість у формі засобів масової комунікації може набирати маніпулятив- ного характеру й перетворюватися на арену прихованого продуманого впливу. Ю. Габермас був свідомий цієї нової проблеми сучасного життєвого світу Європи. За нових умов характер свободи в світі громадянського суспільства істотно змінюється. Гарантія свободи зборів, асоціацій, створення громадських організацій, навіть з ініціативи "знизу", далеко не означає, що соціальні групи мають повну ґарантію від впливу груп з прихованими інтересами, в тому числі від державницьких, владних структур. У гру вступають нові чинники: між ними "спрацьовує підтасована відкритість та кулуарна чи кабінетна думка"[571]. Габермас, правда, вважав, що їй завжди бракує раціональності. Проте, коли звернутися до досвіду пострадянської України, складається враження, що побажання з приводу збільшення раціональності тут цілком враховані. Засоби масової інформації повсякчас опираються на раціоналізовані форми аргументації, обґрунтовані в державницьких і приватних центрах, редакціях, фондах і навіть інститутах. Лише з часом виявляється, що створювали їх на гроші конкретних, переважно одіозних осіб, і вони, як правило, виконували пропагандистську роботу підривного щодо демократії характеру. Хоча на поверхні сучасного громадянського процесу такі організації видаються і добровільними, і незалежними від державної влади, на практиці вони повсякчас зберігають принципову незалежність від української культурної традиції, вбачаючи свою мету ставити її під сумнів загалом.
Приймаючи оцінку теорії "відкритості" Габермаса з рук Джін Коген як таку, що складає "нормативне ядро концепції громадянського суспільства в сучасному його розумінні"[572], все ж варто враховувати поважні застереження. Е. Ґеллнер висловлювався таким чином: "жодного раціонального критерію не можливо запропонувати для почуттів при виборі подружжя чи будь-якого постійного близького партнера",... і "якщо цей арґумент правдивий, тоді дні для оракулів, які беруть участь у рішеннях глобального порядку, непідвладних для звичної раціональності, ніколи не будуть перейдені"[573]. Очевидно, роль "оракула" відведена соціокультурному тексту з його інтелектуальною детермінантою, оскільки "мислення складається не з того, що "відбувається в голові",... а з руху знакових символів - здебільшого слів, але також жестів, малюнків, музичних образів, механічних придумок... або природних предметів..., з усього, що фактично вивільняється для застосування значення в досвіді. З погляду окремого індивіда такі символи є широко даними. Він знаходить їх уже наявними в спільноті, де він народжений..."[574]
Висловлена вище ідея не чужа була ще М. Веберові, який вважав, що людина живе в соціальному світі, зітканому з мережі смислів. К. Ґірц надав йому лише радикальнішого культурного сенсу. У будь- якому разі продуцентом смислів є також окремі соціальні й політичні групи інтелектуалів; створюваний ними дискурс за умов підтримки його владою далеко не завжди є іманентним до процесу, який названо громадянським поступом конкретної культурної спільноти[575]. Таким чином, теорія громадянського суспільства в ХХ ст. завдяки філософії Ю. Габермаса набуває виразної дискурсивної інтерпретації. Очевидним стає те, що збільшення свободи людини й становлення демократії здобувається не лише на рівні встановлення належної інституційної сфери - вкрай вагомим чинником є функціонування дискурсивних практик і пов'язаної з ними семіотичної інтенції мислення та суспільних стосунків і взаємин.
Однією з найістотніших ознак видозміни тлумачення природи громадянського суспільства є остаточне зміщення його теоретичного обґрунтування від детерміністичного до інтерпретативного сенсу.
9.2.