1.1.3. Філософія науки: виникнення та првдмет

Отже, ми намагалися з'ясувати: чому наука є предметом філософії та в яких аспектах філософія вивчає науку, тобто шукали відповідь на за­питання: що є наука з погляду філософії, яким є її філософський образ.

Утім, у системі філософського знання є напрям, що означується тер­міном "філософія науки". У широкому сенсі будь-яке філософське осми­слення науки - це і є філософія науки, у строгому сенсі. Якщо слідувати вимогам певної філософської традиції, філософія науки - це напрям за­хідноєвропейської філософії, що обґрунтований позитивізмом.

У методології науки як найважливіші було окреслено такі проблеми: X побудова й структура наукового знання;

засади наукового знання;

«X методологія отримання строго наукового знання тощо.

Особлива увага у сфері методології науки приділялася в той час поняттю теорії як специфічному елементу наукового знання, що сут­тєво відрізнялося від класичної науки - науки Ф. Бекон та Р. Декарта, в якій більшою мірою досліджувалися такі логічні форми знання, як поняття, судження та умовиводи.

Становлення філософії науки пов'язане з тим, що не лише теорети­чне, а й емпіричне знання стає самостійним предметом дослідження. Якщо у класичній науці (Новий час) пізнання розглядалось у контра- версі "чуттєве - раціональне", то у другій половині XIX ст. у зв'язку з розвитком наукового експерименту емпіричне знання виявилося складним і неоднозначним.

Окреслені проблеми не випадково постають саме в цей період. Це відбувається в певному соціокультурному й гносеологічному контекс­ті. Якому? Річ у тім, що означений історичний час є періодом оформ­лення науки у важливу самостійну сферу соціального життя. Якщо за доби Просвітництва наука здобула "інтелектуальний авторитет", то у другій половині XIX ст. - ще й практичний. Саме тому цей час озна­чений і тим, що бурхливо розвиваються прикладні дослідження.

У цей період з'являються нові структурні та технологічні елементи інституалізації науки. До XVII ст. наука як соціальний інститут була репрезентована університетами та академіями. У другий половині XIX ст. відкривалися наукові лабораторії та дослідницькі інститути, збільшувалася кількість вчених.

Крім того, формування філософії науки пов'язане зі специфічними процесами в розвитку європейської культури. У цей час явно відбувся розподіл культури на, умовно кажучи, "дві культури": науково- технічну та мистецько-гуманітарну. Відповідно, філософське осмис­лення першої здійснюється філософією науки, а другої - "філософією життя" (Ф. Шопенгауер, Ф. Ніцше, О. Шпенглер та ін.).

Суть позиції та складні взаємовідношення цих двох напрямів філо­софії, значно спрощуючи, схематично можна представити таким чи­ном. Філософія науки стверджує, що наука може отримувати знання, яке відповідає об'єкту дослідження, коли їй (тобто науці) не заважа­ють метафізичні (філософські) спекуляції, а саме - використання ка­тегорій субстанції, сутності тощо. Позитивізм (О. Конт, Дж. Мілль, Г. Спенсер) як перший варіант філософії науки пропонує вилучити з наукового пізнання метафізичні проблеми. Тоді можна говорити про філософію науки, тобто таку філософію, що дійсно досліджує науку.

Представники філософії життя робили наголос на тому, що можли­вості науки в пізнанні людини й культури є обмеженими. Як вважав М. Гайдеггер, існує не наукова, а екзистенціальна істина.

Як уже зазначалося, XX ст. можна без перебільшення назвати сто­літтям науки. Не випадково для означення специфіки існування нау­ки цього часу використовують терміни: "велика наука", "глобалізація розвитку науки" тощо. З'явилася масова професія - "науковий пра­цівник". Раніше в науці вчений зосереджувався на унікальному акті наукового відкриття. "Велика наука" потребує багато рутинної праці: розрахунки, вимірювання, обчислювання, експерименти. Теоретичне осмислення, немов би, відійшло на другий план.

Істотно зростає кількість людей, для яких дослідження є, власне, професією. На початок XIX ст. у світі налічувалося близько 1 тис. вче­них, на цей же період XX ст. їхня чисельність зросла до 100 тис., а на кінець XX ст. - до 5 млн. Після Другої світової війни кількість людей, що працюють у галузі наукових досліджень, у Європі подвоїлася за 15 років, в США - за 10, в СРСР- за 7 років (9, с. 151].

Бурхливо відбувався процес спеціалізації наукової діяльності. На кінець XX ст. в науці існувало вже більше 15 тис. дисциплін, і за структурою вона перетворилася на мережу науково-дослідних інсти­тутів і лабораторій.

Глобалізація науки активізувала її філософію, сприяла її організа­ційному оформленню. Ще до Другої світової війни в західних універ­ситетах відкриваються кафедри філософії науки. У США починає ви­ходити спеціальний журнал із філософії науки "Філософія науки" ("The Philosophy of Science".

Після Другої світової війни наука ще більшою мірою стає світовим явищем. Це сприяє інтенсифікації досліджень у галузі її філософії. У цей період існувало багато шкіл і надавалися численні методологічні пропозиції щодо розв'язанні складних проблем розвитку науки. Акту­альні питання філософії науки обговорювалися представниками нау­кової спільноти, що проводила дослідження в цій галузі, на всесвітніх конгресах з логіки, методології та філософії науки.

У західній філософії серед шкіл і дослідників, творчість яких впли­нула на розвиток філософії науки у XX ст., слід назвати позитивізм, неокантіанство (Марбурзька школа - Г. Коген, П. Наторп, Е. Кассі- рер), логічний атомізм (Б. Рассел, А. Вітгенштейн), історичну школу (Т. Кун, І. Лакатос), методологічний анархізм (П. Фейєрабенд) та ін.

Представниками східноєвропейської традиції (СРСР, Україна, Ро­сія) можна вважати В. Вернадського, М. Омельяновського, Б. Кедрова, М.Дубиніна, В. Енгельгардта, Ю. Овчиннікова; М. Попо­вича, С. Кримського, П. Дишлевого, Н. Костюка та ін.

Розвиток філософії науки з другої половини XIX ст.

На засадах цієї картини світу ґрунтувались пояснення не лише фі­зичних явищ, а й біологічних (наприклад, Декарт розглядав організм як машину) і соціальних. Але з першої половини XIX ст., коли розви­вається теорія електрики, виникає поняття "поле", утверджується те­орія магнетизму, постає питання про засади механіки. У кінці XIX - на початку XX ст., з набуттям наукового авторитету теорій відноснос­ті Ейнштейна, постають питання про співвідношення фізики та хімії, а також фізики й хімії, з одного боку, та біології - з іншого.

Отже, в розвитку науки означились складні методологічні та філо­софські питання, без вирішення яких вона не могла самовизначити­ся. Серед них такі: якими є засади наукової картини світу; якими є методи науки, що призводять до істинного знання тощо. Методологі­чний "попит" породив відповідні методологічні пропозиції: позитивіс­ти запропонували методологію "позитивної науки", окреслився мето­дологічний релятивізм.

У 60-70 ті рр. XX ст. філософія науки активно зверталася до про­блематики її історії. Спрямування проблематики історичної школи досить стисло можна сформулювати таким чином: структура, функ­ціонування, обґрунтування знання осмислювались як опосередковані історією науки (Т. Кун, І. Аакатос).

У сучасній філософії науки її предмет визначається як загальні за­кономірності й тенденції наукового пізнання як здобуття наукових знань, які розглядаються в історичному розвитку та соціокультурному контексті [10, с. 9].

Порівнюючи західні дослідження в галузі філософії науки та ті, що проводилися на радянському й пострадянському просторі спільнотою філософів науки, С. Стьопін відзначає вагомі досягнення філософії науки саме радянського та пострадянського періодів у вивченні вза­ємозв'язку філософії та науки (на відміну від західного захоплення позитивізмом), глибокий аналіз структури наукового знання, зокрема особливу увагу до вивчення наукової картини світу як форми теоре- тико-методологічного знання, її світоглядної, евристичної функцій, до­слідження проблеми генези теоретичного знання, глибокий аналіз си­туації наукових революцій, виявлення типології наукових революцій, вивчення типів наукової раціональності та їх історичного розвитку.

І цим доробком не вичерпується внесок вітчизняних дослідників у розвиток філософії науки. Останні десятиліття пов'язані з розвитком міждисциплінарних і трансдисциплінарних досліджень, з вивченням об'єктів, що є складними системами, що самоорганізуються. Оскільки такі системи мають синергетичні характеристики, в їх філософсько- методологічному освоєнні важливу роль відіграють методологічні мо­жливості синергетики, проблеми якої становлять важливий аспект методології постнекласичної науки.

У сучасній Україні дослідження в галузі філософії науки проводять два потужні центри - Інститут філософії імені Г. Сковороди в м. Києві та кафедра філософії та методології науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серед основних напрямів дослі­джень під керівництвом професорів кафедри І. Добронравової, А. Сидоренко В. Чуйка слід відзначити такі: особливості методології су­часної науки; постнекласичний етап розвитку науки; можливості сине­ргетичної парадигми; методологічні проблеми розвитку нелінійної нау­ки; філософія біології, біофілософія; етика науки та біоетика; філософія екології. В Україні можливості синергетики в широкому соціокультур- ному контексті вивчаються Синергетичним товариством України.

Становлення постнекласичного типу наукової раціональності істот­но розширює проблематику філософії науки. Поряд з традиційними питаннями гносеологічного та методологічного сенсу вагоме місце по­сідають аксіологічні. Постають та обговорюються проблеми стосовно статусу науки в сучасній культурі, цінностей техногенної цивілізації та їхньої зміни відповідно до перспектив розвитку людства тощо.