Еволюціонізм

Особливістю теоретичного відтворення живого є необхідність відо­браження в теорії водночас і його цілісності, і його розвитку. Інакше не можна сподіватися на пізнання сутності живого.

Еволюційні ідеї посідають особливе місце в біології XVIII ст. Саме тоді формуються передумови еволюційної теорії, яка стала фундаме­нтальним теоретико-біологічним обґрунтуванням закономірного роз­витку живого та основою методології еволюціонізму.

Серед видатних вчених, чия теоретична діяльність сприяла утвер­дженню методології еволюціонізму в біології слід назвати К. Ліннея та Ж. Бюффона (див. 3.4.2).

Важливим для утвердження методології еволюціонізму було праг­нення до створення природної класифікації живих форм, хоч ідея ор­ганічного зв'язку пізнання сутності живого з його розвитком ще не була домінуючою.

Характерне методологічне осмислення розвитку живого як його суттєвої особливості відбулося в ембріології у XVIII ст., де існували дві протилежні методологічні концепції - преформізму й епігенезу. їхні засади були принципово відмінними. Так, преформісти (Ш. Бонне, А. Галлер та ін.) спиралися на абстрактно-споглядальну позицію і вважали, що проблема ембріонального розвитку має бути розв'язана з позицій загальних принципів буття. І тому надавали пе­ревагу абстрактно-раціональному підходу, вважаючи емпіричні до­слідження несуттєвими.

Прибічники епігенезу, навпаки, надавали переважного значення емпіричним дослідженням, оскільки вважали, що організм "структу- рується" з безформної маси. Наприклад, К. Вольф розглядав епігенез як результат дії двох суттєвих начал - сили, що регулює "поживні со­ки", і "здатності їх до затвердіння". Епігенетики відмовились від ідеї господнього творіння і висунули проблему походження життя і його розвитку.

Починаючи із середини XVIII ст. концепції трансформізму широко розповсюдились в біології. Припущення мінливості видів в певних межах під впливом зовнішніх умов, на підставі гібридизації стало майже загальним моментом в методологічних підходах цього часу. Трансформізм, що виходив з узагальнення величезної кількості емпі­ричних фактів підійшов до проблеми існування глибинних, суттєвих взаємозв'язків між біологічними видами та родами. Але сутність цих зв'язків ще не була зрозуміла і висвітлена відповідно до специфіки біологічних об'єктів. Розв’язання такої задачі потребувало переходу до методології еволюціонізму.

Методологічними прообразами теорії еволюції дослідники вважа­ють ламаркізм, катастрофізм і уніформізм. (див. 3.4.2).

Концепція Аамарка стала історичною варіацією втілення методоло­гії еволюціонізму в біології XVIII ст. Хоч йому не вдалося розв'язати такі серйозні проблеми як відношення спадковості і мінливості, як проблеми телеологічності органічного світу та інші.

Утвердження методології еволюціонізму як адекватної специфіці біологічних об'єктів пов'язано з еволюційною теорією Ч. Дарвіна [4, с. 232-234]. Узагальнивши величезний емпіричний матеріал, вчений навів ці узагальнення в своїй фундаментальній роботі "Походження видів" (1859) (див. 3.4.3).

Методологічними засадами дарвінівської моделі еволюції органіч­ного світу є такі принципи:

боротьба видів (організмів) за існування; взаємозв'язок спадковості й мінливості; природний добір.

Отже, в еволюціоністській моделі Дарвіна знайшло втілення науково- теоретичне уявлення про історію біологічного світу як закономірний процес, що відбувся відповідно до природних причин і механізмів.

У XIX ст. затвердилось уявлення про те, що світ органічних форм створений природним чином, без потойбічних сил. Методологія ево­люціонізму сприяла розумінню світу живого, що має об'єктивні зако­номірності, які можна пізнати засобами науки.

Принциповими етапами у ствердженні в біології методології ево­люціонізму на основі теорії природного добору у другій половині XIX - на початку XX ст. були: бурхливий розвиток теорії філогенезу; форму­вання еволюційної біології на підставі проникнення принципів ево­люціонізму в різні галузі біологічного знання; синтез принципів гене­тики і дарвінізму; створення основ синтетичної еволюції.

Новий етап у використанні в біології методології еволюціонізму по­в'язаний із синтетичною теорією еволюції (СТЕ) на основі синтезу ге­нетики й еволюційного вчення. Він виявився у формуванні принци­пово нового ядра системи біологічних і знань, і методологічних засад біологічного пізнання. Синтез генетики і еволюційних поглядів, ство­рення СТЕ започаткували новий період у розвитку біології як науки - період некласичної біології.

Теоретичні засади СТЕ було закладено роботами С. Четверикова, Р. Фішера, С. Райта, Дж. Холдейна, М. Дубиніна та ін. Фундаменталь­ними теоретичними узагальненнями, що зробили можливою СТЕ, бу­ли хромосомна теорія спадковості, математичні моделі еволюційного процесу, закон Харді - Вайнберга для ідеальної популяції, узагальнен­ня емпіричних досліджень мінливості у природних популяціях.

В основі СТЕ лежать уявлення про те, що "елементарним об'єктом" еволюції є не вид (як в еволюційній теорії Дарвіна), а популяція. Це принциповий момент з методологічного ПОГЛЯДУ, оскільки стосується розуміння внутрішніх суперечностей як причини еволюції. Такими, з позиції популяцієцентризму, є суперечності "популяція - біогеоценоз", в яких головна роль належить біотичним відношенням, а не відно­шенню "організм - абіотичне середовище". Популяція розглядається як реальна цілісна система взаємопов'язаних елементів (організмів, особин), що здатна до саморозвитку. Спадкові зміни в межах популя­ції здійснюються під впливом певних еволюційних факторів, що змі­нюють генотипічний склад популяції. Серед таких факторів треба на­звати мутаційний процес (дає елементарний еволюційний матеріал), популяційні хвилі (коливання чисельності популяції в певний бік від середньої кількості її особин), ізоляція (сприяє поділу популяції на кі­лька самостійних), природний добір (визначає вірогідність досягнен­ня особинами репродуктивного віку).

Формування СТЕ означало перехід до популяційної концепції, до "популяцієцентризму" (на відміну від організмоцентризму) в біології. У методологічному сенсі це означало раціональне поєднання структурно- функціонального й історичного підходів у пізнанні сутності живого, що зробило можливим відтворення в цілісній системі біологічного знання законів розвитку й функціонування органічного світу як цілого.

Методологія еволюціонізму в кінці XX ст. ствердилась майже у всіх галузях природознавства. Теоретичні й методологічні особливості су­часного природознавства дозволяють створити єдине бачення еволюції світу. Закони розвитку природи пов'язують в єдине ціле космогенез, виникнення Сонячної системи, планети Земля, живого та людини й суспільства. Методологією, що дозволяє відтворити всезагальність роз­витку природи, є глобальний еволюціонізм. З його позицій Всесвіт уяв­ляється як ціле, що розвивається в напрямку ускладнення своєї струк­турної організації.

3.5.3.