Еволюційна епістемологія Стівена Тулміна

У 70-х роках ХХ ст. Карл Поппер назвав еволюційну теорію Ч. Дар- віна однією з найбільш важливих метафізичних дослідницьких програм нашого часу, що має значення не тільки для біологічної науки, а безсум­нівно світоглядне й філософське значення.

Значному поширенню тези про взаємозв'язок біологічної, культурної та когнітивної еволюції сприяють відкриття останніх десятиліть ХХ ст., насамперед виявлення генетичної основи когнітивної системи людини, генетичних факторів, що впливають на вибір деяких напрямків розвитку культури, а також зворотні впливи культури на гени через тиск еволюції (Ч. Ламсден, Е. Вілсон), відкриття міжпівкульної церебральної асиметрії (Р. Сперрі).

Основною ідеєю різних шкіл і напрямків еволюційної епістемології є наступне положення: люди, подібно до інших живих істот, є продуктом еволюційних процесів, їхні розумові здібності, пізнання й знання направ­ляються механізмами біологічної еволюції. У силу того, що "розвиток знання являє собою еволюцію, що продовжується іншими засобами", пізнавальний процес може бути пояснений на основі сучасної теорії ево­люції.

У сучасній еволюційній епістемології, яка представлена різними школами й підходами, можна виділити два основних напрямки (рівня до­сліджень), точніше дві дослідницькі програми. Перша програма спрямо­вана на вивчення когнітивних структур та механізмів тварин і людей, насамперед носіїв пізнавальних процесів - нервової системи, органів по­чуттів із залученням еволюційної схеми.

Друга програма намагається пояснити культуру, в тому числі ідеї, гіпотези, наукові теорії, з використанням моделей еволюційної біології. Цей напрямок зосереджується на змісті знання (появі інформації), розробляє моделі зростання науково-теоретичного знання. Тут еволюційна епістемологія виступає як філософія науки, метатеорія, що пояснює роз­виток знання (К. Поппер, С. Тулмін, Е. Ойзер, Д. Кемпбелл та ін.).

49

Об'єднуючою особливістю названих програм є опора на принцип еволюції, а також критичний перегляд ряду положень класичних теорій пізнання.

Тулмін (Тоиїтіп) Стівен Еделстон (1922-1997) - американський філософ, представник постпозитивістської течії в англо-американській філософії науки, один з найбільш активних учасників дискусій 50-80-х років із проблем розвитку науки. Він розпочав свою філософську діяльність як представник англійської "школи повсякденної мови" і прой­шов шлях до постпозитивізму й еволюційної епістемології. Основні ідеї філософії науки С. Тулміна викладені в таких роботах: "Філософія науки", "Застосування міркування", "Раціональність і наукове відкриття", " Людсь­ке розуміння" (вийшов лише перший том трилогії, другий та третій томи не були написані). Тулмін є автором ряду історико-наукових досліджень про астрономічні концепції древніх вавилонян і греків, античні вчення про матерію. Висунуті ним ідеї завоювали визнання й популярність, привер­тали увагу філософів протягом майже чотирьох десятиліть.

У сформульованій С. Тулміном на початку 60-х років минулого сто­річчя еволюціоністській програмі дослідження науки центральною стала ідея історичного формування та функціонування "стандартів раціональ­ності й розуміння, що лежать в основі наукових теорій". У питанні про наукову раціональність С. Тулмін розходиться з теоріями наукової раціо­нальності, які орієнтовані на позачасові, універсальні стандарти, на пев­ний зразок наукової дисципліни, з властивими йому способами організації суджень, критеріями доказовості й істинності (наприклад, як зразок нау­кової раціональності може розглядатися Евклідова геометрія або мате­матична фізика).

У роботі "Людське розуміння" Тулмін розглядає раціональність як атрибут людських дій або ініціатив, особливо тих процедур, завдяки яким поняття, судження й формальні системи, широко розповсюджені в цих ініціативах, критикуються та змінюють одна одну. Як підкреслює В.Н. По- рус, "Тулмін у науковій раціональності бачив, насамперед, сукупність ідей, методів, способів міркування, за допомогою яких учені досягають "ро­зуміння" явищ". Тому "логічна систематичність" знання є лише одним з інструментів наукової раціональності.

Інакше кажучи, раціональність - це відповідність історично обумов­леним нормативам наукового дослідження, зокрема нормативам оцінки й вибору теорій. Звідси випливає, що немає і не може бути єдиних стан­дартів раціональності, вони змінюються разом зі зміною "ідеалів природ­ного порядку".

Нове поняття раціональності обумовлює тулмінівське визначення завдань філософії науки. "...Епістемологія, - стверджував учений, - по­винна досліджувати не способи конструювання й перетворення штучних формальних структур, у яких препаруються "живі", тобто такі, що істо­рично розвиваються й змінюють одна одну наукові теорії, а ту "раціо­нальність", яка проявляється в процесах цього розвитку та дозволяє ба­чити в них дію людського інтелекту".

У своїй концепції науки Тулмін виходить з того, що всі аспекти при­роди - від скінченних матеріальних часток, планетних систем і видів тварин до позачасових імперативів моралі й соціального життя - розгля­даються як такі, що історично розвиваються, тобто еволюціонують.

Філософ розвиває історичне пояснення концептуальних і наукових змін, спираючись на дарвінівську теорію біологічної еволюції. Для Тулміна популяційна теорія "мінливості й природного добору" Дарвіна - це одна з ілюстрацій більш загальної форми історичного пояснення, модель, яка при відповідних умовах може бути застосовна також до "історичних об'єктів та інших популяцій".

Варто відзначити, що, використовуючи дарвінівську схему як аналог опису й пояснення процесів розвитку науки, С. Тулмін не абсолютизував цю схему, а всебічно аналізував історію науки, процес наукової творчості.

Важливе місце в розроблюваній Тулміном моделі займає теза дар- вінівської теорії про те, що індивіди не еволюціонують, еволюціонують популяції індивідів. Прикладами таких популяцій є поняття, процедури, проблеми, мови, ідеали, дисципліни, професії, цілі науки.

"Згідно з Тулміном, історичні зміни - це такі зміни, які виражені в термінах популяцій індивідів будь-якого роду". Самі теорії розгляда­ються вченим не як логічні системи висловлень, пропозиціональні систе­ми, а як особливого роду "популяції" понять, "концептуальні популяції". Поняття всередині популяції мають більшу автономність: вони з'явля­ються в популяції в різний час і у зв'язку із завданнями, а також можуть відносно незалежно виходити з неї.

В еволюційній епістемології взагалі й у Тулміна зокрема істотну роль відіграє взаємодія процесів "інновацій" і "добору". Наукові теорії й тра­диції, вважає Тулмін, підлягають процесам консервативного збереження 51 ("виживання") та інноваціям ("мутаціям"). "Мутації" стримуються фак­торами критики й самокритики ("природний" і "штучний" добори), тому помітні зміни настають лише за певних умов, коли інтелектуальне "сере­довище" дозволяє "вижити" тим популяціям, які найбільшою мірою адап­туються до нього.

Розуміння в науці, вважає Тулмін, як правило, визначається відповід­ністю її тверджень до прийнятих у науковому співтоваристві стандартів, або "матриць". Те, що не вкладається в "матрицю" розуміння, вважаєть­ся аномалією, усунення якої ("поліпшення розуміння") виступає стиму­лом для еволюції науки. Стандарти розуміння змінюються в ході ево­люції наукових теорій, яка трактується Тулміном як безперервний добір концептуальних нововведень. Критерії добору, що дозволяють установи­ти цінність новотворень, визначаються тими цілями, які наукове співто­вариство переслідує при поясненнях. Такі "дисциплінарні ідеали", підкрес­люють К. Хахлвег і К. Хукер, "можуть... розглядатися як еквіваленти "екологічних ніш", що направляють сили добору на біологічні об'єкти. Адже з біології відомо, що ніші є об'єктами, що самі динамічно зміню­ються...".

Таким чином, питання про закономірності розвитку науки включає у себе два аспекти: по-перше, які фактори визначають появу теоретич­них новацій (аналог проблеми походження мутантних форм у біології), по-друге, які фактори визначають визнання й закріплення того або іншо­го концептуального варіанта (аналог проблеми біологічного добору).

Тулмін виділяє чотири основні особливості еволюції науки.

1. Інтелектуальний зміст дисципліни, з одного боку, підлягає змінам, з іншого - виявляє явну наступність.

2. В інтелектуальній дисципліні постійно з'являються проблемні ідеї або методи, однак тільки деякі з них завойовують місце в системі дис­циплінарного знання. Таким чином, безперервне виникнення інтелекту­альних новацій урівноважується процесом критичного добору.

3. Цей двосторонній процес робить помітні концептуальні зміни тільки при наявності деяких додаткових умов. Необхідне існування, по-перше, достатньої кількості людей, здатних підтримувати потік інтелектуальних нововведень; по-друге, "форумів конкуренції", в яких пробні інтелекту­альні нововведення можуть існувати протягом тривалого часу, щоб вия­вити свої переваги й недоліки.

4. "Інтелектуальна екологія" будь-якої історичної та культурної ситу­ації визначається набором взаємозалежних понять. "У будь-якій про­блемній ситуації дисциплінарний добір "визнає" ті з "конкуруючих" ново- 52

введень, які найкраще відповідають "вимогам" місцевого "інтелектуаль­ного середовища". Ці "вимоги" охоплюють як ті проблеми, які кожний концептуальний варіант безпосередньо призначений вирішувати, так й інші вже існуючі поняття, з якими він повинен співіснувати".

Дослідники еволюційної епістемології К. Хахлвег і К. Хукер відно­сять С. Тулміна й Д. Кемпбелла до "піонерів другого покоління" еволю­ційної епістемології (у відмінності від Лоренца, П'яже та Поппера), "тому що з ними пов'язане усвідомлення того, що ця дисципліна повинна брати до уваги соціальну природу науки й багаторівневий характер добору". Для розуміння особливостей позиції С. Тулміна важливе зіставлення його концепції розвитку науки з ідеями К. Поппера, що використовував для обґрунтування своїх логіко-методологічних концепцій ідеї неодарвінізму й принцип емерджентного розвитку. "Зростання наукового знання здійснюється, за Поппером, методом проб і помилок та є не чим іншим як способом вибору теорії в певній проблемній ситуації, що робить науку раціональною і забезпечує її прогрес". Тулмін, як і Поппер, прагне пояс­нити природу й зростання знання, але, на думку К. Хахлвега та К. Хуке­ра, "якщо Поппер зайнятий еволюцією наукових теорій, то Тулмін бачить своє завдання в презентації дарвінівського аналізу концептуальних змін. Для Поппера питання про концептуальні зміни несуттєве для розуміння природи знання", першорядне значення має проблема істинності теорії. За Тулміном прогрес науки й зростання знань полягають в усе більш глибокому розумінні навколишнього світу, а не у висуненні та формулю­ванні більш істинних тверджень, як пропонує Поппер.

Завдання науки з погляду американського філософа полягає в тому, щоб поступово, крок за кроком удосконалити наші уявлення про природу, ідентифікуючи проблемні зони, де можна скоротити розрив між "можли­востями" використовуваних понять і нашими розумними ідеями.

Тулмін підкреслював, що "проблема людського розуміння в ХХ ст. - це вже не арістотелівська проблема, в якій пізнавальне завдання людини полягає в тому, щоб зрозуміти незмінні природні сутності; це й не геге­лівська проблема, в якій історично розвивається тільки людський розум на противагу природі, що складає статичне тло. Швидше за все, ця про­блема вимагає тепер, щоб ми прийшли до категорій взаємодій, які розви­ваються, між світом людських ідей і світом природи, причому жоден з них не є інваріантним. Замість незмінного розуму, що одержує команди від незмінної природи за допомогою незмінних принципів, ми хотіли б знайти мінливі пізнавальні відносини між людиною, що змінюється, і природою, що змінюється".

Стівен Тулмін відштовхується від уявлення про двоїстий характер людського розуміння. "Людина пізнає, але вона також і усвідомлює те, що вона пізнає".

Історично людське розуміння розвивається двома шляхами, які доповнюють один одного. Пізнаючи світ навколо себе, людина розши­рює своє знання; вдивляючись "усередину себе", рефлектуючи з приво­ду своєї пізнавальної діяльності, людина поглиблює своє знання. Цент­ральним елементом людського розуміння є поняття. Тому важливим завданням для Тулміна стає спроба дати адекватне пояснення інтелек­туального авторитету наших понять, пояснити зростання понять і процес їхнього засвоєння. Тулмін зближається у своїх висновках з установками традиційної гносеології, що розвиває ідею соціокультурної обумовленості понять. Появі нових осмислених понять передує усвідомлення нових про­блем і введення нових процедур, що дозволяють вирішити ці проблеми. Поняття служать людським цілям у реальних практичних ситуаціях. Зміни в застосуванні понять пов'язані з поступовим уточненням даних понять або ускладненням їхніх значень.

Дослідження філософа зосереджені навколо міркувань про те, зав­дяки яким соціально-історичним процесам та інтелектуальним процеду­рам змінюються й розвиваються, передаючись із покоління в покоління, популяції понять і концептуальних систем - методи й інструменти колек­тивного розуміння? Поставлена у зв'язку із цим проблема мінливості понять і теорій спирається на соціокультурні реалії. Оскільки у ХХ ст. невирішеною залишається проблема відносності, це дає можливість С. Тулміну дійти висновку про залежність понять і розуміння від конк­ретної історичної ситуації. Якими поняттями людина користується, які стандарти раціонального судження вона визнає, як вона організовує своє життя й інтеріоризує свій досвід, залежить від того, коли людині довело­ся народитися та де їй довелося жити, відзначав учений. Але якщо всі людські поняття, інтерпретації, раціональні стандарти історично й куль­турно мінливі, то в цьому випадку ми повинні вирішити питання про те, які ж поняття в нас мають справжній авторитет.

"Ми можемо ясно зрозуміти інтелектуальний авторитет наших по­нять тільки в тому випадку, якщо ми маємо на увазі соціально-історичні процеси, завдяки яким вони розвиваються в житті культури або співто­вариства", - вважає Тулмін. Однак виникає проблема раціонального ав­торитету за межами конкретної епохи або співтовариства. "Як безсто­ронній форум раціональності з його безсторонніми процедурами для по­рівняння альтернативних систем понять і методів мислення може знайти філософську підставу, що є загальноприйнятою в аспекті інших ідей ХХ століття?" - запитував С. Тулмін. Він висунув ідею інтелектуальної ініціативи, раціональність якої полягає в процедурах, які управляють істо­ричним розвитком і еволюцією знання.

Суттєве значення для розуміння еволюційно-біологічного підходу має розгляд проблеми "наукових революцій" і тому дискусія С. Тулміна з Т Куном. Тулмін виявляє велику ерудицію в питаннях формування ку- нівської концепції, у тому числі її програмної категорії "парадигми". По­лемізуючи з "революційною" теорією Т Куна, він ставить під сумнів сам термін "революція", який може застосовуватися, як думає Тулмін, "тільки як класифікаційний термін, позбавлений пояснювальної сили". Застосу­вання цього поняття до "концептуальних змін" виявляється "суто рито­ричним перебільшенням".

Довгострокові великомасштабні зміни в науці, як і скрізь, відбува­ються не в результаті раптових "стрибків", а завдяки нагромадженню дрібних змін, кожна з яких збереглася в процесі добору в певній локальній та безпосередній проблемній ситуації. Отже, у своїх спробах зрозуміти концептуальні зміни в науці ми повинні бути особливо уважними до ло­кальних і безпосередніх вимог кожної інтелектуальної ситуації та до пе­реваг, пов'язаних з різними концептуальними новотворами. Ці вимоги рідко бувають простими, а завжди дуже специфічні. Таким чином, чітка на­ступність проблем, що стоять перед наукою, відбиває не зовнішній вічний диктат логіки, а минущі історичні факти в кожній окремій проблемній ситуації. При цьому він підкреслює, що дисциплінарні (інтелектуальні) та професійні (людські) аспекти науки повинні бути тісно взаємозалежними, але жоден з них не може бути повністю первинним або вторинним сто­совно іншого.

Як можна помітити, саме тут проходить лінія конфронтації між філо­софськими системами Куна й Тулміна. Замість революційного пояснен­ня інтелектуальних змін, що прагне показати, як цілі концептуальні сис­теми змінюють одна одну, нам потрібно створити еволюційне пояснення, що показує, як поступово трансформуються концептуальні популяції.

Саме з ототожненням раціонального й логічного, на думку Тулміна, пов'язані такі крайності, як кумулятивне й революційне пояснення науки. Дійсно, уніформістська, або кумулятивна, модель розвитку наукового знання заснована на уявленні про пізнання як постійне й безперервне на­ближення до універсального абстрактного ідеалу, що розуміється як ло­гічно взаємопов'язана система. Революційне ж, або релятивістське, по­яснення припускає зміну норм раціональності як повну зміну систем знань. Дійсно, якщо всі поняття старої дисциплінарної системи логічно взаємо­залежні, дискредитація одного неминуче призводить до руйнування всієї системи в цілому. Таким чином, саме "культ систематики" привів Куна до висновків про "несумірність парадигм" і про наукові революції як про перемикання гештальтів. Тулмін думав, що перемикання парадигми ніколи не буває таким повним, як це має на увазі строге визначення; що в дійс- 55

Вступ до філософії науки ності конкуруючі парадигми ніколи нерівносильні альтернативним світо­глядам у їхньому повному обсязі й що за інтелектуальною дискретністю на теоретичному рівні науки ховається визначена неперервність на більш глибокому, методологічному рівні. На думку Тулміна, ні дискретність, ні кумулятивізм неадекватні реальній історії науки.

Наука, за Тулміном, принципово двоїста: це сукупність інтелекту­альних дисциплін і професійний інститут. Тому механізм еволюції концеп­туальних популяцій складається із взаємодії внутрішньо наукових (інте­лектуальних) і "ненаукових" (соціальних, економічних тощо) факторів. Поняття можуть "виживати" завдяки значущості свого внеску в поліпшен­ня розуміння, однак це може відбуватися й під впливом інших чинників, наприклад ідеологічної підтримки або економічних пріоритетів, соціаль­но-політичної ролі лідерів наукових шкіл або їхнього авторитету в науко­вому співтоваристві. Внутрішня і зовнішня (залежна від позанаукових факторів) історії науки виявляються двома сторонами того самого ево­люційного процесу. Однак Тулмін все-таки підкреслює вирішальну роль раціональних факторів. "Носіями" наукової раціональності є представни­ки "наукової еліти", від яких в основному залежать успішність "штучно­го" добору й "виведення" нових продуктивних понятійних "популяцій".

Тулмін підкреслює, що проблеми, на яких концентрується робота наступних поколінь учених, утворюють свого роду "діалектичну по­слідовність". Незважаючи на всі зміни актуальних для них понять і ме­тодів, проблеми, що стоять перед ними, у своїй сукупності утворюють довгостроково існуюче генеалогічне дерево.

Продуктивними моментами еволюційної епістемології Стівена Тул- міна виступають: критика догматизму, перетворення тих або інших кри­теріїв раціональності в універсально значущі, вимога конкретно-історич­ного підходу до аналізу розвитку науки, "багатомірність" зображення наукових процесів із залученням даних соціології, соціальної психології, економіки, історії науки й інших дисциплін.