Філософія та наука: проблеми взаємозв'язку і взаємодії

Розуміння предмета, основного змісту філософії науки суттєво зале­жить від з'ясування взаємовідносин між філософією та наукою. За трива­лу історію їх співіснування як самостійних форм духовної діяльності лю­дини були сформульовані чотири основні концепції взаємовідносин філо­софії та науки.

1. Трансценденталістська концепція (від латин. ігап^єепсСеге - переступати за межу) визнає пізнавальний пріоритет філософії як найбільш фундаментального виду знання порівняно з конкретними науками, само­достатність філософії відносно частково-наукового знання і, навпаки, сут­тєву залежність часткових наук від філософії. Її сутність може бути ви­словлена тезою: "Філософія - наука всіх наук". Найяскравішими виразни­ками даної концепції були Арістотель, Ф. Аквінський, Б. Спіноза, Г Гегель, Ф. Шеллінг та ін. Уперше трансценденталістська концепція була сформульована й обґрунтована вже в рамках античної культури, в якій частково-науковому знанню завідомо відводилася підлегла роль по відно­шенню до філософії як "цариці наук". Усі найзначніші філософи антич­ності, незважаючи на суттєві розбіжності їх філософських поглядів, до­тримувалися трансценденталістської концепції. Більш того, в силу значно­го розвитку філософії в Давній Греції та нерозвиненості часткових наук, які тільки зароджувалися, трансценденталістська концепція виглядала як природна, сама собою зрозуміла і повністю відповідна до їх реального взаємовідношення в рамках існуючої культури.

Можна виділити такі вихідні принципи трансценденталістської кон­цепції: 1) філософія прагне досягнути об'єктивно-істинного і доказового характеру своїх загальних тверджень ("перших принципів", "аксіом" ра­ціонального знання); 2) часткові науки, на відміну від філософії, вивчають не світ у цілому, а його окремі фрагменти, тому їх істини не мають за­гального характеру; 3) оскільки світ ("космос") є цілісним, а ціле завжди визначає свої частини (їх функції та призначення), тому істини філософії "вище" за істини часткових наук; 4) джерелом філософських істин є мис­лення, що самопізнає ("Логос"), тоді як джерелом часткових наук є емпі­ричний досвід і подальша його логічна обробка за допомогою мислення.

Дана концепція пройшла тривалу еволюцію від античності до нашо­го часу, займаючи до середини XIX ст. монопольне положення в євро­пейській культурі. У цілому вона відіграла позитивну роль у розвитку часткових наук, оскільки через нерозвиненість останніх філософія дов­гий час служила для них величезним когнітивним (від латин. соупіііо - знання, пізнання) резервуаром. Філософія також завжди підтримувала, захищала і розвивала культуру раціонального мислення, в рамках якої тільки й могли розвиватися наукові дослідження. Охоронна й евристична роль філософії по відношенню до науки чітко виявилася у середні віки, коли роль жерця вищої істини взяла на себе релігія. Ірраціональність релігії та раціональність науки були несумісні за своєю суттю, тоді як і філосо­фія, і часткові науки при всіх колізіях їх взаємин усе ж таки мали своїм підґрунтям загальне джерело - мислення, розум. З іншого боку, гносео­логічний і соціокультурний пріоритети філософії на практиці призводили до нав'язування умоглядних філософських схем буття й пізнання частко­вим наукам, і це стало істотним чинником, який гальмував розвиток на­уки вже в середині XIX ст. Хоча по мірі еволюції трансценденталістської концепції претензії її представників на універсальну, об'єктивну та абсо­лютну істину філософії були усвідомлені як неспроможні, проте й сьо­годні вони проголошують філософське знання вищим за гносеологічним статусом і загальнокультурним значенням, ніж частково-наукове знання, що інтерпретується лише як безліч корисних інструментальних гіпотез.

2. Позитивістська концепція (від латин. pasi.ti.vus - позитивний, дійсно наявний) виникла у 30-х рр.

Проте, вважав Конт, у взаємовідношенні філософії та науки ми має­мо справу із ситуацією, коли дитина (наука) стала дорослою, учень (на­ука) перевершив учителя (філософію), і колишня патрональна та корисна позиція філософії щодо науки вже є не тільки недоречною, але й шкідли­вою для розвитку науки, об'єктивно гальмуючи розвиток останньої. У XIX ст. наука міцно "встала на ноги" й в плані накопичення значної 6 кількості фактів та створення великого числа власних теоретичних побу­дов, і відносно методологічної та методичної оснащеності своїх дослі­джень і визнання суспільством її величезної практичної та пізнавально- світоглядної значущості. Тепер завдання бачилося в зворотному - недо­пущенні філософського стилю мислення в науку як такого, що руйнує точну й емпірично перевірювану мову наукових теорій (позитивне ми­слення). Більше того, сама філософія мала будуватися тепер, якщо це можливо, за канонами конкретно-наукового (позитивного) мислення. Тра­диційній філософії як формі й методу пізнання відтепер місце на інтелек­туальному кладовищі людської історії, поряд з міфологією і релігією, як такій же недосконалій у порівнянні з наукою формі пізнання.

Як показала подальша історія науки, позитивістська концепція, хоча і відбиває реальну наукову практику багатьох успішно працюючих уче­них у їх взаємовідношенні з філософією (які часто не знають глибоко філософію та її історію, однак одержують блискучі емпіричні й теоре­тичні результати), в цілому є помилковою. На користь цього свідчить науковий досвід більшості творців нових теоретичних концепцій (А. Ейн­штейн, Н. Бор, М. Борн, В. Вернадський, Н. Вінер, І. Пригожин та ін.), які свідомо використовують когнітивні ресурси філософії при висуненні та обґрунтуванні нових дослідницьких програм, демонструючи необхідність і ефективність звернення вчених-теоретиків до професійних філософсь­ких знань.

Що примушує їх так діяти? По-перше, чітке усвідомлення того, що наукові теорії логічно не виводяться з емпіричного досвіду, а вільно кон­струюються мисленням і надбудовуються над досвідом як його теоре­тичні пояснюючі схеми. По-друге, розуміння того, що один і той же ем­піричний досвід може бути в принципі сумісний з різними (часто взаємо- виключними) теоретичними схемами (хвильова і корпускулярна теорії світла, номологічне й стохастично-випадкове пояснення результатів ево­люції тощо). Таким чином, оскільки локальний емпіричний досвід (а він завжди "локальний") принципово не дає можливості зробити остаточний вибір на користь тієї або іншої наукової гіпотези, то було б цілком доречно використовувати як додаткове обмеження, що впливає на перевагу однієї з конкуруючих теорій, її відповідність тим загальним філософським ідеям, які вже добре себе зарекомендували в різних галузях науки і культури. Відповідність наукових ідей певним філософським концепціям сприяє досягненню єдності, інтеграції людської культури, її оглядовості та керо- 7

Вступ до філософії науки ваності як цілого.

Хоча позитивістська концепція вже ґрунтовно розкритикована й не користується довірою серед сучасних філософів, позитивізм зовсім не вичерпаний і постійно відтворюється як стихійний умонастрій учених. І для його відтворення є серйозні об'єктивні підстави: структурованість самої наукової діяльності, переважну більшість якої (приблизно 97 %) займають емпіричні й прикладні дослідження і розробки, успішність яких дійсно безпосередньо ніяк не пов'язаний з професійним знанням філо­софії. Постійно відтворюючись, ця соціальна база складає об'єктивне джерело байдужого або навіть негативного ставлення значної частини вчених до філософії як необхідної та важливої умови розвитку науки. Позитивізм, проте, обмежений в головному - абсолютизації подібної установки і розповсюдженні її на всю наукову діяльність. Оскільки можна впевнено сказати, що без тих 3 % учених-теоретиків, які, як свідчить досвід розвитку науки, активно використовують когнітивні ресурси філо­софії, знаходяться з нею в постійному контакті, створюють нові фунда­ментальні напрями й програми наукових досліджень і тим самим зада­ють певний вектор розвитку науки, прогрес у науці неможливий ні сьо­годні, ні в майбутньому.

3. Антиінтеракціоністська концепція (від англ. interaction - взаємодія) сповідує дуалізм у взаємовідношенні між наукою та філосо­фією, абсолютне культурне рівноправ'я і самодостатність кожної з них, відсутність внутрішнього взаємозв'язку й взаємовпливу між ними в про­цесі розвитку і функціонування кожного із цих найважливіших елементів культури. Прихильники даної концепції (а це в основному представники філософії життя, філософії екзистенціалізму, філософії культури тощо) ви­ходять з ідеї розділення всієї людської культури на дві різні культури: при­родно-наукову (спрямовану на виконання прагматичних, утилітарних функцій адаптації та виживання людства за рахунок зростання його ма­теріальної могутності) й гуманітарну (спрямовану на збільшення ду­ховного потенціалу людства, вдосконалення в кожній людині її духовної складової).

останню розуміти як особливу психічну реальність, а людина та її став­лення до навколишніх подій, природи, суспільства, інших людей і, нарешті, до самої себе. А ставлення людини до буття, що її оточує, залежить не стільки від характеру буття, скільки від розуміння людиною своїх цілей, інтересів і призначення в цьому світі та визначається певною системою цінностей.

Світ цінностей, що фактично не має ніякого відношення до змісту об'єктивного світу, - ось головний предмет філософії з позицій антиінте- ракціоністів. Тісний зв'язок філософії з наукою не тільки не допомагає, але й шкодить філософії у вирішенні її проблем, оскільки призводить до підміни внутрішнього досвіду переживання цінностей, які тільки таким чином і можуть бути осягнені та засвоєні, зовнішнім наочним досвідом пізнання, чужим філософії.

Жодна система цінностей не може стати для людини істинною, поки не буде нею особисто пережита у своєму власному, унікальному досвіді. На відміну від наукової істини, засвідчуваної зовнішнім досвідом і бага­торазово відтвореної різними вченими, філософські твердження отриму­ють статус істини тільки в результаті індивідуального переживання як особистого породження. Сократівський діалог, гуссерлівське "епохе", екзистенціалістсько-філософське есе, августинівсько-паскалівські сповіді й спроби Монтеня - ось атрибути самопороджування філософської істи­ни кожною особистістю окремо. До того ж, на думку антиінтеракціоністів, не тільки конкретні науки нічого не можуть дати філософії для вирішення її проблем, але і філософія нічого не може дати науці, бо методи у них зовсім різні. "Філософія - ненаукова, наука - нефілософічна" - так можна сформулювати кредо антиінтеракціонізму.

4. Діалектична концепція співвідношення філософії та науки - вчення, згідно з яким вони являють собою якісно різні, проте внутрішньо взаємопов'язані між собою види знання й активно використовують ко- гнітивні ресурси один одного в процесі функціонування і розвитку кожно­го з них. Обґрунтування даної позиції видається можливим через аналіз можливостей і призначення конкретних наук та філософії, їх предметів і характеру вирішуваних проблем.

Предмет філософії - суто загальне, загальне як таке. Ідеальне за­гальне - мета і душа філософії. При цьому філософія виходить з можли­вості осягнути загальне раціонально-логічно, позаемпіричним шляхом. Предметом же будь-якої часткової науки є одиничне, конкретне, "фраг­мент" світу, емпірично і теоретично повністю контрольований, а тому практично освоюваний. Характер внутрішнього взаємовідношення філо­софії та часткових наук має діалектичну природу, виявляє яскравий при­клад діалектичної суперечності, сторони якої водночас і припускають, 9 і заперечують одна одну, й тому необхідним чином доповнюють одна одну в рамках якогось цілого. Таким цілим виступає людське пізнання з історично складеним у ньому розподілом праці, що має під собою суто оптимізаційно-адаптивну основу ефективної організації людської діяль­ності. У цьому розподілі праці з пізнання дійсності, що оточує людину, як певної цілісності, що протистоїть їй, філософія робить акцент на моделю­ванні загальних зв'язків і відносин світу, людини, їх відносин між собою, максимально абстрагуючись при цьому від часткового й одиничного. Будь-яка ж конкретна наука не вивчає світ у цілому або в його загальних зв'язках. Вона абстрагується від цього. Проте всю свою когнітивну енер­гію спрямовує на пізнання свого часткового предмета, вивчаючи його у всіх деталях і структурних зрізах. Власне наука стала наукою тільки тоді, коли свідомо обмежила себе пізнанням часткового, окремого, кон­кретного, щодо якого можливо емпірично збирати, кількісно моделюва­ти та контролювати досить повний і тому згодом практично використо­вуваний об'єм інформації.

З погляду пізнання дійсності як цілого і філософія, і часткові науки є однаково однобічними. Об'єктивна дійсність як ціле байдужа до спо­собів людського пізнання, вона - єдність загального, особливого й оди­ничного. Загальне в ній існує не інакше як через особливе та одиничне, а одиничне й особливе існує не інакше як одиничний і особливий прояв якогось загального. Тому адекватне пізнання дійсності як цілого, що ста­новить вище теоретичне і практичне (біологічно-адаптивне) завдання людства, вимагає взаємодоповнення результатів філософського і част­ково-наукового пізнання. Ясно, що інтеграцією філософського і частково- наукового знання, наведенням "мостів" між ними професійно може зай­матися й займається достатньо невелика кількість учених і філософів, що відчувають у цьому найбільшу потребу та мають відповідну підго­товку як у філософії, так і в тій або іншій галузі частково-наукового пізнання. Серед учених таку діяльність здійснюють, як правило, видатні теорети­ки, що працюють на межі "наукового простору" і послідовно розширю­ють його за рахунок освоєння нових територій. Фундаментальний харак­тер вирішуваних ними проблем часто є однопорядковим за масштабом, складністю і неоднозначністю з філософськими темами. Філософи ж ча­сто звертаються до часткових наук як до матеріалу, що підтверджує одні філософські конструкції та спростовує інші. Особливо це відносить­ся до тих філософів, які цікавляться побудовою онтологічних моделей, структурою, загальними законами й атрибутами об'єктивного світу.

Вважається, що відношення між філософським і конкретно-науко­вим знаннями багато в чому аналогічні відношенню між теоретичним та емпіричним рівнями знання в конкретних науках. Відомо, що наукова те- 10 орія завжди певним чином узгоджується з даними спостереження й екс­перименту. Проте жодна наукова теорія не є ні короткою сумою резуль­татів спостереження та експерименту, ні їх індуктивним узагальненням. Будучи продуктом специфічної ідеалізації, теоретичні поняття (матері­альна точка, ідеальний газ, нескінченність, абсолютно пряма лінія) вклю­чають у себе такий зміст, який у принципі не може бути зведений до характеристик знання на рівні спостереження. Створення наукових те­орій - це творчий акт, у ході якого формується якісно нова порівняно з емпіричним знанням понятійна реальність, що забезпечує певний спосіб бачення, пояснення і прогнозу фактів, проникнення в суть спостережува­них явищ. Між емпіричним та теоретичним рівнями знання існує взає­мозв'язок, проте цей зв'язок не безпосередній, а опосередкований, і здійснюється за допомогою такої специфічної методологічної операції, як емпірична інтерпретація теорії. Остання є особливим видом творчої, змістовно-конструктивної діяльності вчених, результатом якої є сукупність інтерпретативних суджень. Подібна ситуація має місце і у відношенні між філософією та конкретно-науковим теоретичним знанням, з тією лише різницею, що останнє тепер саме виступає як один з елементів " факту - ального" базису філософії. Для філософської теорії "фактуальною" підста­вою служать не тільки результати конкретно-наукового (як емпіричного, так і теоретичного) пізнання, але й осмислення інших способів духовного і практичного освоєння людиною дійсності. За допомогою свого катего­ріального апарату філософія в специфічній формі віддзеркалює реальну єдність усіх видів людської діяльності, здійснює теоретичний синтез усієї наявної культури. Відображаючи цю єдність, філософія виступає само­свідомістю епохи, її духовною "квінтесенцією".

Звичайно, завдяки граничній загальності та ціннісно-світоглядній орієнтації філософське знання є більш умоглядним і рефлективним та разом з тим менш строгим і доказовим порівняно з конкретно-науковим пізнанням. Між тим у всі історичні часи постійно відтворюється потреба звернення вчених до філософії. Це зумовлюється, по-перше, об'єктивним взаємозв'язком предметів їх дослідження, і, по-друге, характером само­го процесу конкретно-наукового пізнання. Річ у тому, що наукове пізнання здійснюється не вченими-"робінзонами", які нібито мають справу із "чи­стими фактами" і володіють універсальним логічним методом відкриття та обґрунтування наукових законів, а реальними вченими-індивідами, які живуть у певну епоху і відчувають на собі тією чи іншою мірою вплив культури свого часу. Процес наукового пізнання має яскраво виражений творчий і соціально обумовлений характер. Чистого, безпередумовного знання в науці просто не існує. Відкриття нових наукових законів і теорій завжди відбувається у формі конструктивної розумової діяльності з ви- 11

Вступ до філософії науки сунення, обґрунтування й ухвалення певних гіпотез. Цей розумовий про­цес не тільки обумовлюється емпіричними даними, що є у розпорядженні вченого, але й опосередковується соціокультурним фоном даної науки, уявленнями і принципами позанаукового порядку. Найважливішим еле­ментом цього фону є філософія. Як свідчить реальна історія науки, саме на ґрунті певних онтологічних, гносеологічних, логічних, методологічних і аксіологічних основ будуються різні конкретно-наукові моделі дослі­джуваних явищ, дається інтерпретація теоретичних побудов, оцінюються можливості й перспективи використання певних методів і підходів у до­слідженні об'єктивної реальності. Філософські основи науки і є тією посе­редницькою ланкою, яка пов'язує філософське й конкретно-наукове знан­ня. Ці основи не є "власністю" ні науки, ні філософії. Вони є граничним знанням і можуть бути рівною мірою віднесені до відомства як філософії, так і науки.

Онтологічними основами науки є прийняті в тій або іншій науці загальні уявлення про картину світу, типи матеріальних систем, харак­тер їх детермінації, форми руху матерії, загальні закони функціонування та розвитку матеріальних об'єктів і т. п. Так, однією з онтологічних основ механіки Ньютона було уявлення про субстанціональний характер про­стору й часу, їх незалежність один від одного і від швидкості руху об'єк­та. Гносеологічні основи науки - це положення про характер процесу наукового пізнання, співвідношення чуттєвого і раціонального рівнів пізнан­ня, статус теоретичних понять тощо. Наприклад, саме на основі певного тлумачення статусу теоретичних понять Е. Мах свого часу відкинув наукову значущість молекулярно-кінетичної теорії газів Л. Больцмана. Як відомо, Мах дотримувався погляду, що всі значущі теоретичні понят­тя повинні бути редуковані до емпіричного досвіду. Поняття "атом", на якому була заснована молекулярно-кінетична теорія, не задовольняло цій умові, оскільки у той час атоми були неспостережуваними. Логічні основи науки - це прийняті в науці правила абстрагування, утворення вихідних та похідних понять і тверджень, правила виводу тощо. Наприк­лад, у конструктивній математиці забороняється використовувати поняття актуальної нескінченності, закон виняткового третього в міркуваннях про нескінченні множини тощо. Методологічними основами науки є по­ложення про методи відкриття й отримання дійсного знання, способи доведення та обґрунтування окремих компонентів теорії і теорій у цілому і т. д. Очевидно, що методологічні основи науки можуть не збігатися, бути різними не тільки в різних науках (наприклад, у технічних та гума­нітарних), але і в одній і тій же науці на різних стадіях її розвитку. Так, наприклад, була суттєва відмінність у методологічних основах фізики Арістотеля і фізики Галілея-Ньютона. Нарешті, ціннісні, або аксіологічні, 12

основи науки - це прийняті твердження про практичну і теоретичну значущість науки в цілому або окремих наук у системі духовної та мате­ріальної культури, цілі науки, науковий прогрес, його зв'язок із суспільним прогресом, етичні аспекти науки і тощо.

Іншою важливою когнітивною ланкою, що опосередковує відношен­ня між філософією і наукою, виступає така комплексна дисципліна, як філософія науки. До її основних завдань належать: філософське осмислення феномену науки, включення досягнень науки в наявний соціокультурний контекст епохи, здійснення синтезу філософського і част­ково-наукового знання. Предметом філософії науки є загальні законо­мірності та тенденції розвитку науки як системи знань, пізнавальної діяль­ності й соціального інституту. Тільки філософія науки має такий апарат (когнітивний, логічний, методологічний), який дозволяє визначити місце і значення науки в людській культурі. Філософія науки як напрям сучас­ної філософії представлена значною кількістю оригінальних концепцій, що пропонують ту чи іншу модель розвитку науки. У наступних темах буде розглянуто найвідоміші з них.