Головні підходи до виникнення науки. Переднаука як феномен традиційних культур
Проблема визначення часу та місця виникнення науки полягає передусім у розкритті змісту, що вкладають у саме поняття „наука”. Необхідно відмежувати іманентні характеристики науки від тих, що змінюються в часі.
Вивчення історичного становлення і розвитку науки дає змогу усвідомити, що витоки сучасної науки сягають у глибинні пласти світової культури.Виникнення окремих наукових дисциплін відбувалося в різні часи:
• у новітню епоху (кібернетика, математична лінгвістика,
молекулярна генетика);
• у Новий час (математичний аналіз, аналітична геометрія, статистична фізика, електродинаміка, фізична хімія, соціологія);
• у стародавньому світі (геометрія, астрономія, географія, історія).
Враховуючи, що наукові відкриття мали місце не тільки в різні історичні епохи, але й на різних територіях, можемо зазначити: визначення дати і місця народження науки залишається питанням дискусійним. Варіанти відповідей істориків науки на питання про дату та місце її народження залежать передусім від того, яку теоретичну модель науки вони розглядають:
• науку ототожнюють із досвідом практичної й пізнавальної діяльності взагалі. Тоді відлік наукового розвитку людства варто розпочинати з кам’яної доби, з тих часів, коли людина в процесі життєдіяльності починає накопичувати і передавати іншим знання про світ;
• науку визначають як свідоме, цілеспрямоване дослідження природи з яскраво вираженою рефлексією про способи обґрунтування отриманого знання і про самі принципи пізнавальної діяльності. Прибічники такого підходу вважають, що наука народжується у УІ-У ст. до н.е. у Східному Середземномор’ї, у Стародавній Греції. У цей час на тлі розкладу міфологічного мислення виникають перші програми дослідження природи, перші зразки дослідницької діяльності, усвідомлюються певні принципи пізнання природи і закладається фундамент майбутньої європейської культури;
• науку характеризують як діяльність, що спирається на досвід, спостереження і експеримент, а не на авторитет релігійної або філософської традиції.
Така точка зору відносить дату народження науки до періоду розквіту середньовічної культури Західної Європи (ХІІ-ХІУ ст.). Оксфордські вчені - єпископ Р. Гроссетест, францисканський чернець Р. Бекон - закликають дослідників спиратися на власний досвід, спостереження і експеримент, а не схилятися перед авторитетами. Математика, за висловом Р. Бекона, є ключем до інших наук. Характерною рисою цього періоду розвитку духовної культури Західної Європи стає критика аристотелізму. Отже, ця точка зору пов’язує народження природознавства Нового часу і науки взагалі з поступовим звільненням наукового мислення від догми, з повстанням проти схоластичного спекулятивного мислення;• наука постає як новітнє знання про природу і світ, що може
будувати математичні моделі досліджуваних явищ,
порівнювати їх з дослідним матеріалом, проводити міркування за допомогою уявного експерименту. Про науку в такому значенні можна вести мову з ХУІ-ХУІІ ст. (роботи Н. Коперника, Й. Кеплера, Х. Гюйгенса, Г. Галілея, Р. Декарта, І. Ньютона). Народження нової науки ототожнюють із формуванням сучасної фізики і відповідного математичного апарату. У XVII ст. відбувається й визнання соціального статусу науки, оформлення її як соціального інституту;
• науку представляють як поєднання дослідницької діяльності і вищої освіти, завдяки чому відбувається оформлення науки як особливої професії. У цій концепції народження сучасної науки визначається виникненням університетських дослідницьких лабораторій, що залучають до своєї роботи студентів, а також проведенням прикладних досліджень. Новий тип навчання складається внаслідок реформ Берлінського університету, що відбувалися під керівництвом уславленого дослідника природи В. фон Гумбольдта в першій половині ХІХ ст. Ці ідеї були реалізовані, зокрема, у лабораторії видатного хіміка Ю. Лібіха в Гіссені. Німецька модель освіти мала наслідком появу на ринку товарів, розробка і виробництво яких вимагали постійного розширення наукового знання (добрива, отрутохімікати, вибухові речовини, електротехніка).
Процес перетворення науки на професію завершує її становлення як сучасної науки. Науково- дослідна діяльність стає визнаною соціокультурною традицією, а держава бере на себе турботу про підтримку професії науковця на належному рівні для захисту національних інтересів.Іноді можна зустріти досить оригінальну точку зору, яка виходить з того, що „справжня” Наука ще не народилася: вона виникне тільки в майбутньому. Тут, звичайно, ми залишаємо ґрунт історії науки і опиняємось у сфері соціальних проектів.
Узагальнюючи наведені вище концепції, можна зробити висновок: наука як специфічний фрагмент духовної культури, що інтегрує досвід усієї пізнавальної діяльності людства, а також практичний досвід людської праці, для свого існування потребує відповідних соціально-політичних та економічних умов. Протягом історичного розвитку наука поступово організовує себе як певний соціальний інститут, вимагає громадського визнання професії ученого, висуває вимоги до системи освіти.
Наявність зазначених умов дозволяє відокремити науку від переднауки як феномену традиційних культур. У теоретичній науці, що формується під впливом норм філософської раціональності, початковим матеріалом стають саме уявлення рецептурно-технологічної переднауки. Знання в переднауці є невід’ємними від ідеального плану дії.
Постає питання : чи є виникнення науки неминучою закономірністю розвитку людської історії? Чи можуть певні культури, оволодівши різноманітними знаннями й технічними навичками, не створювати той тип виробництва знання, який називаємо науковим? Історія дає ствердну відповідь щодо подібної можливості. Так, зокрема, у державах Стародавнього Сходу, у Центральній і Південній Америці доколумбової епохи існували великі цивілізації, що набули своєрідного досвіду виробничих навичок, ремесел, знань. Наприклад, Китай відкрив світу порох, компас, механічний годинник, фарфор, папір. Китайці розвинули систему обчислень і застосували її в багатьох сферах діяльності. На думку англійського історика науки Дж.
Нідема, протягом I ст. до н.е. - XV ст. з точки зору ефективності застосування знань у людській практиці китайська цивілізація була вищою за західну.Чому ж дослідники, які вважають місцем виникнення науки Стародавню Грецію, не вважають за початок науки досягнення більш давніх культур Сходу? Відомий історик античної науки І.Д. Рожанський зазначає, що у країнах Близького Сходу математичні, астрономічні, медичні знання мали прикладний характер, слугували тільки практичним цілям. Ані вавилоняни, ані єгиптяни не розрізняли точні та наближені рішення математичних завдань: будь-яке рішення, що давало практично прийнятні результати, вважалося на Сході задовільним. Натомість для греків мало значення лише недвозначне рішення, отримане шляхом логічних міркувань. Вавилонські астрономи спостерігали багато небесних явищ, але не ставили питання про те, чому ці явища повторюються. Для греків же саме це питання було основним, і вони почали будувати модель Всесвіту - Космосу.
Протягом У-У ст. до н.е. маленька Еллада стала лідером серед народів, які мешкали в Середземномор’ї. Це час виникнення самоврядних міст-полісів, інтенсивного розвитку мореплавства, торгівлі, епоха зародження античної демократії. Активність народу, неможлива в умовах східних деспотій, участь його в управлінні соціальним життям потребувала відповідних форм вираження. Широке обговорення поточних справ, вибір посадовців, відкрите судочинство призводили до зіткнення думок й інтересів. Наслідком стала поява ораторського мистецтва, яке в короткий термін досягло довершеності. Логіка греків від самого початку виникнення мала діалогічний характер; вона стала механізмом людського спілкування в умовах, коли міфологічні координати громадського життя почали занепадати. Надалі правила логіки стали не лише нормами комунікації, але й принципами мислення. Актуальність досягнень греків в інтелектуальній сфері виявляється дотепер в усіх галузях науки, що мають за основу причинно-наслідкове пояснення фактів, явищ, процесів.
У Середні віки в Європі складаються принципово інші історичні умови розвитку науки. Середньовічній людині був відкритий досвід двоїстого роду: релігійний і мирський. До останнього, крім практично-буденного, має бути віднесений технологічний, художній, науково-філософський - будь-який досвід, набутий із взаємодії з навколишнім світом, як природним, так і соціальним. Кожен тип досвіду вимагав вироблення відповідного способу раціонального закріплення. Протягом Середньовіччя формуються два типи раціонального знання, що відрізняються один від одного як за своїм призначенням, так і за принципами організації. Один тип знання може бути умовно названий „знанням заради знання”: його використовують для опису і пояснення певного кола явищ. Це - раціональне знання у вузькому сенсі слова. Інший тип - „знання заради повчання”. Як і знання першого типу, воно спирається на побудову певної картини світу, але використовують цю картину не для глибшого проникнення в сутність явищ, а для цілеспрямованих змін у свідомості суб’єкта, для вдосконалення його внутрішнього світу. Увагу зосереджують не на реальності, а на її образі, що постає перед людиною. Людина, спостерігаючи цей образ, усвідомлює, наскільки довершеним є світ, відкриває можливість іншого ставлення до нього.
Формування раціонального знання, що сприяє вдосконаленню внутрішнього світу людини, - одна з особливостей середньовічної культури. Організаційними формами розвитку раціонального мислення стають університети, що вже з ХІІ ст. створюються як вищі школи в різних містах середньовічної Європи. Факт виникнення університетів Парижа, Болоньї, Оксфорда, Кембриджа допомагає зрозуміти витоки наукового знання XVIXVII ст., хоча і не є вичерпним поясненням походження науки.
Середньовічні університети із самого початку сформувалися як навчальні заклади, де поділ на факультети не обмежував слухачів єдиним певним предметом, але, навпаки, сприяв засвоєнню й інтеграції різних сфер знання. Це були, зазвичай, факультети мистецтв, права, медицини і теології, що охоплювали все теоретичне знання, яке існувало на той час.
У процесі навчання студентові необхідно було спочатку пройти навчання на факультеті мистецтв (артистичному), а потім продовжити його на одному з вищих факультетів. У 1340 р. таку традицію викладання було закріплено в Паризькому університеті особливою постановою, згідно з якою кожен студент мав розпочинати здобуття освіти з осягнення „вільних мистецтв”. У цій постанові граматика, логіка, фізика були визначені як „нижчі науки”, що водночас складають „шлях до інших, вищих знань”. Було визначено, що нікого не мають допускати до ступеня бакалавра канонічного права на юридичному факультеті в Парижі без „достатньої міцності в початкових знаннях”. Зазначене рішення ґрунтувалося на середньовічних уявленнях про необхідний і неминучий зв’язок усіх знань.У західноєвропейських університетах у середні віки не існувало обов’язкової програми для отримання знання магістра мистецтв. Ядро навчальних програм складали логічні, природничо-наукові й філософські праці Аристотеля. Така універсальність обговорення проблем стала тим чинником, що в майбутньому сприяв радикальним змінам в усій системі існуючого знання. Диспути між факультетами і прибічниками різних концепцій, що проводилися публічно, породжували необхідність мобілізувати на захист своїх аргументів усі наявні знання. Таким чином, як студенти, так і викладачі університетів були змушені руйнувати рамки факультетських обмежень, обговорювати проблеми, винесені на диспут, із можливістю залучення всієї сукупності знань про світ, прагнучи охопити ці знання в їх цілісності.
Університети не одразу реалізували всі можливості, закладені в системі навчання й функціонування теоретичного знання. З одного боку, у межах середньовічних університетів завершується формування того варіанту «знання ради знання», основи якого були закладені античною філософією, відбувається логічна формалізація філософсько-наукового знання для надання йому максимального ступеня раціональності. З другого боку, цей раціоналізм водночас породжував й університетську схоластику у негативному значенні цього слова, - прагнення вкласти у прокрустове ложе логіки будь-який зміст, убачаючи кінцеву мету пізнання в констатації „форм”, „здібностей”, „якостей”, що визначають певні особливості речей та їх взаємодії.
Водночас дослідники виділяють низку характеристик, що є спільними для систем наукових знань античності та середньовіччя:
• як антична, так і середньовічна фізика ґрунтувалися на розподілі всього сущого на природне та штучне;
• в античності й середньовіччі жорстко розділеними вважалися світи земний та небесний;
• чітко розрізняли дві сфери знання - математику й фізику: перша мала справу з ідеальними конструкціями, друга - з явищами та процесами реального світу;
• як антична, так і середньовічна фізика мали за основу вчення Аристотеля про чотири причини всього сущого (формальну, цільову, діючу, матеріальну), а її головним завданням вважали відповідь на питання „Чому?”, яку пов’язували з однією із зазначених причин або з їх комбінацією.
В античності та середньовіччі поняття філософії, знання, науки фактично збігалися, існуючи в межах єдиного цілого, ще не складаючи окремої сфери. Спирання на авторитети відігравало визначальну роль в обґрунтуванні певного знання й відображало існування певних явищ у завершеному, упорядкованому світі, де кожна річ має своє призначення. Перші форми наукових знань, що виникли в культурі традиційних суспільств, переважно мали значення регламентації існуючих форм діяльності.
2.