Формування науки в Новий час: передумови та характерні риси
Коли ж відбувається трансформація традиційних засад наукового розвитку й здійснюється перехід від переднауки до власне науки? Чи правомірно вважати сучасну науку набутком західноєвропейської цивілізації? Дж.
Нідем уважає помилковою точку зору, згідно з якою світова цивілізація зобов’язана виникненням науки винятково Західній Європі. Учений визнає: та система, яку можна назвати сучасною наукою, насправді виникла тільки в Західній Європі за часів Відродження й досягла зрілої форми у XVII ст. Але це - лише частина історії науки. Дж. Нідем застерігає проти недооцінки великих цивілізацій Сходу, хоч і не заперечує факт наукової революції XVIXVII ст. у Західній Європі.Інший історик науки Е. Цільзель уважає, що формування наукового підходу до світу - це порівняно пізнє досягнення в історії людства. З точки зору Е. Цільзеля, під час переходу від феодалізму до раннього капіталізму людське суспільство зазнає фундаментальних змін, створюючи необхідні умови для виникнення сучасного наукового методу. Передумовами ґенези науки стають:
• переміщення центру культурного життя в міста. До того наука як явище, світське за характером, не могла успішно розвиватися серед духовенства й рицарства;
• технологічний прогрес. У виробництві й у військовій справі почали використовувати машини. Це, з одного боку, давало поштовх новим дослідним завданням для механіків і хіміків, а з другого - сприяло розвиткові каузального мислення, послаблювало вплив традиції;
• розвиток індивідуальності, руйнування кайданів
традиціоналізму й сліпої віри в авторитети. Критичність стає складовою наукового мислення;
• виникнення економічної раціональності, що сприяє розвитку наукових методів, заснованих на обчисленнях і розрахунках.
Наука як своєрідна форма пізнання, специфічний тип духовного виробництва й соціальний інститут виникає в Європі в Новий час, у ХУІ- ХУІІ ст.
Саме в цей час відбуваються становлення капіталістичного способу виробництва й диференціація єдиного раніше знання на філософію та науку. Хвиля соціального руху, на гребені якої виникли нові наукові установи (академії, лабораторії), охоплювала боротьбу проти авторитету старовини, усвідомлення можливості прогресу, демократичні настрої, орієнтацію на високі цілі служіння суспільству, педагогічні ідеали, дух гуманізму, інтерес до людини. Наука відмежувала себе від інших феноменів культури - релігії, моралі, освіти. Ці гарантії невтручання в інші сфери дали їй можливість виживання на арені соціальної дії того часу.Для виникнення науки в ХУІ-ХУІІ ст., крім соціально-економічних умов (утвердження капіталізму, потреба збільшення його продуктивних сил) та соціальних чинників (злам у духовній культурі, підрив панування релігії, схоластично-споглядального способу мислення), необхідним був відповідний рівень розвитку самого знання. Наявність певної необхідної кількості фактів забезпечувала можливість їх опису, систематизації, теоретичного узагальнення. Першими науками Нового часу стають механіка, астрономія, математика: у цих дисциплінах, порівняно з іншими, було накопичено більшу кількість знань. Сукупність цих наук утворює фундамент науки Нового часу, головним завданням якої стає пізнання об’єктивної дійсності.
Особливості теоретичного мислення в суспільстві Нового часу визначають специфіку й тип науковості. Якщо головна мета теорії в античній науці полягала в розумінні природних явищ за допомогою доказу, що випливає з посилок, істинність яких осягнена інтуїтивно, то тепер наукове мислення здійснюється у формі особливої діяльності теоретика зі специфічними об’єктами - об’єктами ідеальними. Робота теоретика з ідеальними об’єктами нагадує діяльність техніка з матеріальними конструкціями: ідеальні об’єкти поєднують, відокремлюють, перетворюють, ставлять в особливі, незвичайні умови. За допомогою ідеальних конструкцій дослідники здійснюють т. зв. „ідеальні експерименти”.
Ідеальний та реальний експерименти не лише взаємопов’язані: останній є неможливим без першого. Тільки в ідеальному експерименті можна виділити досліджуване явище „у чистому вигляді”, розкрити внутрішні, приховані механізми природних процесів. У реальному експерименті дослідник намагається наблизитися, наскільки це можливо, до відтворення тих умов, які спочатку вивчаються в діяльності з ідеальними конструкціями. Такий характер теоретичної діяльності в межах науки Нового часу є особливо помітним при вивченні ґенези, становлення цього типу науковості (зокрема, творчості таких засновників експериментального природознавства, як Г. Галілей). Наукова теорія Нового часу наче містить у потенції виробництво емпіричних феноменів в реальному експерименті.Виокремлюючи наявні закономірності, експеримент підпорядковує їх людині. Саме в цьому можна побачити підґрунтя єдності техніки та науки Нового часу. Як зазначає сучасний німецький філософ В. Гьосле, навіть якщо пізнавальний інтерес теоретика не збігається з пізнавальним інтересом інженера, з розвитком науки цей інтерес дедалі більше залежить від прогресу техніки. Без складного обладнання неможливий поступ навіть у чистому природознавстві, тому й теоретик мусить (хоча й опосередковано) бути зацікавленим принаймні в певних формах технічного застосування своєї теорії.
Крім того, саме в Новий час із категорій природничо-наукового мислення було остаточно усунене поняття доцільності, притаманне середньовічній схоластиці. На думку Б. Спінози, природа як існує, так і діє не заради певної цілі. Доцільність може визначати лише діяльність розумних істот. Поняття цілі було витіснене поняттям механічної причини. Як зазначає І. Кант, необхідність цілей у природі не може визначити жодна людина, проте кожна людина може визначити природну необхідність причин та наслідків.
Справедливими виглядають міркування А. Койре про те, що наукова революція XVII ст. стала можливою лише завдяки докорінному зламу самих меж людського інтелекту, змінам його категоріальної структури, змінам самого світобачення. Основну лінію розвитку класичної науки Нового часу дослідник убачає в переході від неточних якісних понять аристотелівської та середньовічної фізики до абстрактних ідеалізованих об’єктів математичної фізики Р. Декарта й Г. Галілея. Таку „мутацію” людського інтелекту А. Койре пов’язує з „руйнуванням Космосу”, тобто з відмовою від античного уявлення про структуру Універсуму, з руйнуванням ідеї світу, що має завершену структуру, ієрархічно упорядкованого, якісно диференційованого в онтологічному сенсі. Античну ідею Космосу в Новий час заступає ідея відкритого, невизначеного, нескінченного Універсуму, у якому всі речі належать до одного рівня реальності (на противагу традиційній концепції протиставлення двох світів - земного та небесного).
3.