Характеристика наукових традицій

У процесі розвитку наукового пізнання складаються принципи, норми, правила. Існуючи тривалий час, вони перетворюються на певні традиції науки. Один із творців сучасної фізики В. Гейзенберг зазначає, що проблеми, методи, поняття науки хоча б частково випливають із попередньої наукової традиції.

Постає питання: якщо учений завжди обмежений у своєму виборі існуючими традиціями, як же пояснити саму можливість наукової творчості, що є фундаментом науки? Розв’язати цю проблему спробував Т. Кун у праці „Структура наукових революцій”. Мислитель став засновником вчення про наукові традиції, уперше зробивши традиції центральним об’єктом дослідження, визначивши їх як основний конституюючий чинник наукового розвитку.

Т. Кун визначає нормальну науку як дослідження, що ґрунтується на попередніх досягненнях, визнаних певним науковим співтовариством як основа для розвитку подальшої практичної діяльності. В основі такої наукової традиції перебуває певна парадигма - поширена, загальновизнана науково- теоретична концепція (геліоцентрична система Н. Коперника, механіка І. Ньютона). Конкретизуючи характеристику парадигми, Т. Кун запроваджує поняття дисциплінарної матриці, до складу якої відносить:

• символічні узагальнення;

• концептуальні моделі;

• ціннісні настанови;

• зразки вирішення конкретних завдань і проблем.

У межах нормальної науки учений, за Т. Куном, не тільки не прагне відкрити або створити щось принципово нове, а навіть не схильний це нове визнавати чи помічати. У чому ж тоді полягає наукова діяльність? Автор доводить, що традиція є не гальмом, а, навпаки, необхідною умовою швидкого накопичення наукових знань. Сила традиції полягає саме в тому, що науковці безперервно відтворюють певні дії, певний спосіб поведінки за різних обставин. Визнання науково-теоретичної концепції означає постійні спроби осмислити з її погляду нові явища, реалізовуючи стандартні способи аналізу або пояснення.

Отже, на думку Т. Куна, кожен учений працює в досить жорстких традиціях, що не лише не заважає, але навіть сприяє швидкому накопиченню нових знань. Ці знання є парадигмальними, тобто не містять нічого принципово нового, що не вкладалося б у парадигму, але це не позбавляє їх новизни й цінності. Учений не прагне до отримання принципово нових результатів, але, діючи за певними правилами, ненавмисно, випадково натрапляє на такі факти і явища, що вимагають зміни цих правил.

Проте в такій моделі розвитку науки містяться певні суперечності. По- перше, важко узгодити зміну парадигми з твердженням, що учені взагалі не схильні сприймати явища, що не вкладаються в межі парадигми. Т. Кун зазначає, що традиція перешкоджає асиміляції нового, проте водночас вимушений визнати, що така асиміляція все ж відбувається. По-друге, Т. Кун різко протиставляє роботу у межах нормальної науки зміні парадигми. У першому випадку, учений працює в певній традиції, у другому - виходить за її межі. Фактично ж Т. Кун доходить висновку, що мало не вся наука є суцільною традицією, що утруднює аналіз змін, які відбуваються в науці.

У науковому пізнанні маємо справу зі складним різноманіттям традицій, що відрізняються як за змістом, так і за способом свого існування. Традиції можуть бути як вербалізованими (тексти), так і невербалізованими (неявне знання). Останні передають від учителя (викладача, наукового керівника) до учня, від покоління до покоління на рівні безпосередньої демонстрації зразків. Подібним чином, зокрема, діють правила написання наукових статей, лекційних курсів, підручників, монографій.

Однією з основних функцій наукової традиції є трансляція принципів розуміння реальності. Загальне сприйняття реальності, що несе в собі кожна традиція, визначає вибір конкретних ресурсів, необхідних для інтерпретації досвіду. Чим більше розроблена традиція, тим більше здатна вона асимілювати новий емпіричний матеріал. Така асиміляція є важливим чинником пізнавальної діяльності, що забезпечує поступальне зростання знання. Для інтерпретації досвіду, як зазначає В. Гейзенберг, нам потрібні поняття, за допомогою яких сподіваємося наблизитися до явищ, що цікавлять нас. Зазвичай ці поняття запозичують з історії науки. Якщо ми маємо намір вступити в нову область явищ, ці поняття можуть перетворитися на забобони, що швидше гальмують прогрес, ніж сприяють йому. Однак не можна досягти успіху шляхом простої відмови від понять, переданих нам традицією. Асиміляція амбівалентна: вона необхідна в науці, але водночас містить у собі небезпеку застою в пізнанні, можливість перетворення наукових традицій на догматичні системи (прикладом є схоластика пізнього Середньовіччя).

Наукові традиції пізнання виразно розрізняють у широкій історичній перспективі. Коли ж у полі зору перебуває лише сучасна практика науки, то в ній, на перший погляд, відсутні певні традиції; науковці зазвичай не згадують витоки розуміння предмета дослідження й цілей науки. Адже традиція не протистоїть суб’єктові пізнання як зовнішній об’єкт: у звичній для пізнання об’єктно-спрямованій установці наукове мислення є мисленням „у традиції”, а не „про традицію”. Власну приналежність до певної наукової традиції учені, як правило, не усвідомлюють; вона виявляє себе в переконаннях, у довірі певним „самоочевидним” істинам. Методологічні принципи, світоглядні передумови, що визначають характер традиції і транслюються в ній, засвоюються ученими не шляхом спеціального вивчення, а через безпосередню професійну діяльність. Саме наукова традиція забезпечує культурно-історичну конкретність дослідницького мислення.

Отже, традиції не тільки керують процесом наукового дослідження, а й визначають форму фіксації отриманих результатів, принципи організації та систематизації знання. Зразки традицій водночас є зразками продуктів наукової діяльності. Проте в розвитку науки відбуваються не лише еволюційні, а й революційні зміни наукових традицій.

2.