Класифікація наук, їх специфіка й міждисциплінарна взаємодія
Протягом розвитку як наукового пізнання в цілому, так і окремих його сфер, виникають ситуації, коли накопичення фактів має поступитися їх систематизації - в іншому випадку подальше накопичення необробленого фактичного матеріалу загрожує загальмувати поступ науки.
У такому випадку на допомогу вченим приходить наукова класифікація, що постає засобом подолання суперечностей між численністю наукових фактів і недостатньо чіткою картиною їх відношення один до одного. Велика кількість наукових знань розділена на окремі дисципліни, що перебувають у взаємозв’язку та єдності, що зумовлює звернення до проблеми класифікації наук.В історії філософсько-наукової думки спостерігаємо неодноразові спроби класифікації наук як систематизації різних сфер знання відповідно до єдиного універсального принципу. На філософському рівні вперше зазначену проблему спробував вирішити Аристотель. Він наслідував загальну традицію античної філософії, виокремлюючи науки про природу (фізика), про пізнання і душу (логіка), про суспільство (етика). Аристотель також пропонує принцип класифікації наук відповідно до виконуваних ними функцій: науки творчі (поетика, риторика, діалектика), науки практичні (етика, політика, медицина, астрономія), науки теоретичні (логіка, математика, фізика, перша філософія).
Ф. Бекон поділяв науки відповідно до здібностей людської душі: пам’яті, уяви й розуму. З пам’яттю пов’язані історичні науки (природна, цивільна історія, історія церкви); із уявою - поезія (як зображення світу згідно з бажаннями, ідеалами людини); із розумом - науки про природу, про людину, про Бога, тобто природознавство, теологія й те, що нині прийнято називати позанауковим або паранауковим знанням (магія, алхімія, астрологія).
Спеціалізація наукових досліджень, розпочата у XVIII ст., набула подальшого розвитку в наступному столітті. Саме в цей період наука, остаточно позбувшись залишків середньовічної схоластики, звертається до детального вивчення природи.
Стрімке зростання кількості наукових фактів спричинило потребу їх чіткої класифікації - дослідження, яке мало б не хаотичний характер, а було б підпорядкованим визначеній меті у межах певної наукової системи. Наслідком стає побудова різноманітних класифікаційних систем, що мали на меті упорядкувати й систематизувати різноманітні галузі масиву наукових знань, який стрімко зростав. Системи класифікації викладали як спеціальні розділи в курсах логіки, вміщували в літературі з фізики, біології та інших наукових дисциплін.У ХІХ ст. було створено низку філософських досліджень, присвячених проблемі класифікації наук. Зокрема, О. Конт встановлює енциклопедичний порядок наук відповідно до природи явищ, що ці науки вивчають, на відміну від енциклопедистів XVIII ст., які критерієм класифікації визначали пізнавальні
здібності людського розуму. Порядок класифікації О. Конта підпорядкований двом законам: закону зменшення спільності та незалежності явищ і закону збільшення їх складності. Застосування цих законів до впорядковування відомих науці явищ дало змогу мислителю визначити п’ять основних класів явищ (астрономічних, фізичних, хімічних, фізіологічних, соціальних), що відповідали лінійному поділу наук на астрономію, фізику, хімію, фізіологію (біологію) і соціологію. Математику О. Конт уважав головною серед усіх наук, розглядав її як змістовну складову частину позитивної науки і як методичну основу всіх інших дисциплін.
У другій половині XIX ст. Ф. Енгельс пов’язує предмети наукового дослідження з формами руху матерії. Запроваджений О. Контом позитивістський принцип класифікації наук розвинений Ф. Енгельсом, оскільки залишає відкритою можливість виникнення в майбутньому нових наук на ґрунті невідомих ще форм руху матерії.
Сучасні класифікації загалом зводять наукове знання до трьох блоків: природничо-математичні, соціально-гуманітарні й техніко-прикладні науки. В основі такої класифікації простежується вплив як традицій античної думки, позитивізму, марксизму, так і духовної ситуації XX - початку XXI ст., центром якої є проблема людини.
Людина оволодіває знаннями про природу (природознавство), про себе саму (гуманітарні науки), про наслідки власної діяльності щодо перетворення світу (технічні науки).Природничі науки є цілісною системою, структурна складність і змістовна глибина якої відбиває нескінченну складність, глибину природи. Пізнання природи здійснюють шляхом практичної та теоретичної діяльності, а знання про природу мають бути емпірично перевірені.
Оскільки усі науки виникають внаслідок взаємодії суб’єкта та об’єкта, то зрозуміло, що природничі науки приділяють більше уваги об’єкту, ніж суб’єктові. Так, класичному природознавству (XVII-ХІХ ст.) притаманна тенденція повного вилучення з опису і пояснення всього, що стосується суб’єкта, процедур його пізнавальної діяльності. Для некласичного 73
природознавства (кінець XIX - початок XX ст.) характерне допущення кореляцій між об’єктом і процедурами пізнавальної діяльності. Нарешті, у постнекласичному природознавстві змінюється сам предмет дослідження - тепер він становить суб’єкт-об’єктну систему.
Тривалий час парадигми природознавства визначали розвиток усього комплексу наук, і навіть філософії. Проте з XX ст. першість поступово переходить від природничих до соціально-гуманітарних наук. Політекономічні дослідження К. Маркса, соціологія М. Вебера стають зразком наукового підходу для різних наукових шкіл. Саме поняття „гуманітарні” (з латини - людські) бере початок у працях гуманістів епохи Відродження, які у XVXVI ст. звернулися до оригінальної спадщини античних мислителів. Гуманітарні науки мають справу з одиничними, унікальними фактами, подіями, явищами соціокультурної, духовної природи, яким найменшою мірою властиві однорідність і тотожна повторюваність; їх важко узагальнити в межах універсальних концепцій і теорій, ще складніше передбачити певну соціальну подію, подальший хід історії.
Методи природничих наук можна використовувати для пізнання соціальних явищ. Досвід дослідження економічних, демографічних, екологічних процесів у діяльності Римського клубу засвідчує певну успішність такого синтезу.
Те ж саме стосується виправданості застосування історичної концепції К. Маркса або концепцій М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі щодо замкнутості й циклічності цивілізаційних процесів.Технічні науки вивчають перетворену й поставлену на службу людині природу. Їх назва походить від давньогрецького слова „техне” (мистецтво, майстерність). На відміну від природничих, технічні науки (прикладна механіка, радіоелектроніка, агрономія, генна інженерія, фармакологія) вивчають конкретні об’єкти, що створені людиною - „другу природу”. Вони передусім орієнтовані не на пізнання сутності явища як такого, а на конкретний результат, що має практичне застосування. Але без природничих наук технічні
науки розвиватися не можуть, оскільки перші розкривають суть процесів, використовуваних у технічних системах.
У свою чергу, гуманітарні науки теж справляють вплив на технічні науки. Техніку створює людина в інтересах людства; вона стає складовою процесу людської життєдіяльності, проте не повинна підпорядковувати людину, позбавляючи її свободи й здатності до творчості.
Особливо значущою є взаємодія між різними блоками наукового знання в наш час, в умовах поглиблення міждисциплінарних наукових досліджень. Міждисциплінарність постає складною багаторівневою системою взаємин суб’єктів наукового пізнання, що у своїй творчій діяльності послуговуються різними принципами і нормами дослідження, використовують різні методологічні підходи, є носіями різних цінностей. Міждисциплінарність як комунікативна когнітивна практика зміщує акцент з індивідуального способу акумуляції й вироблення нового знання на колективний, полідискурсний, що розглядає знання як результат обміну інтелектуальними ресурсами, міжособистісної, міждисциплінарної комунікації. Самоорганізація або створення спеціальних колективів дослідників, об’єднаних для спільної роботи над певною проблемою на засадах постійної комунікації, орієнтовані на інтеграцію творчих (інтелектуальних, організаторських, емоційно-психологічних) ресурсів.
В аспекті науки міждисциплінарність охоплює наукові комунікації, що створюють особливу соціокультурну ситуацію, у якій і середовище, і самий факт виникнення нового знання постають підсумком взаємодії людей - учасників творчого процесу осмислення складних проблем. Потреба в обміні результатами наукової творчості (як і інших видів творчої діяльності) зумовлена зростанням розриву між усе більшою спеціалізацією окремих наук і складністю, глобальністю сучасних проблем буття людства.
Міждисциплінарність у науці - це не лише особливі епістемологічні переконання, інтелектуальні цілі, але й нові форми професійних і комунікативних стратегій, які збагачують соціологічні та культурологічні 75
дослідницькі практики. Звернення учених до ресурсів міждисциплінарності не є самоціллю: воно пов’язане з усвідомленням недостатності дисциплінарних підходів окремих наук для вирішення конкретних соціальних проблем (соціокультурних, технологічних, екологічних).
Як свідчить розвиток міждисциплінарного підходу на сучасному етапі, він не знімає гостроти суперечностей між різними типами знання. Навпаки, міждисциплінарні дослідження ініціюють дискусії в межах наукового співтовариства, між науковими школами й окремими вченими. Дискусія як колективна форма творчості відповідає нормам сучасних міждисциплінарних комунікацій, оскільки її учасники налаштовані на відкритість, не обмежуються лише обміном інформацією. Принципи комунікації створюють простір активного сприйняття інформації.
Отже, системність і обґрунтованість наукового знання відрізняють його від продуктів буденної пізнавальної діяльності. Будь-яка наукова дисципліна, якими б не були успіхи в інтеграції охоплених нею знань, складається з кількох розділів, специфіку яких відображують відносно замкнені системи понять - наукові теорії. Саме вони об’єднують навколо себе емпіричний матеріал відповідної предметної сфери. До головних дослідницьких завдань належить інтерпретація наукової теорії, у якій остання набуває відповідного онтологічного і гносеологічного тлумачення. Тільки внаслідок такої діяльності наукова теорія стає знанням; без інтерпретації ж вона залишається суто технічним засобом, за допомогою якого можливо лише формально маніпулювати емпіричними даними.