Структура наукового знання

Поняття „структура” відіграє фундаментальну роль у розвитку наукового знання: його застосовують для характеристики того, що складає цілісність, є системою. Різні визначення системи акцентують увагу на її фундаментальній ознаці - охопленні певної множини елементів і відношень між ними.

Поняття структури характеризує як окремі науки, так і наукове знання в цілому. Структуру кожної наукової дисципліни визначають об’єкт та предмет дослідження, вона містить різні рівні знання, передбачає застосування певних методів наукового пошуку.

Загальна логічна структура наукового знання як сукупності понять та висловлювань різного рівня представлена в теорії ієрархії типів знання Б. Рассела й А. Уайтхеда, а також у відповідному їй логічному ряді висловлювань і предикатів. У логіко-математичному аспекті структура наукового знання є сукупністю понять і висловлювань, що перебувають у відношеннях доповнення й виведення (у замкнених системах) та ієрархічного підпорядкування або доповнення (коли вони належать різним замкненим системам). Логіко-математичний підхід абстрагується від з’ясування залежності структури знання від його позалогічних та позаматематичних джерел (матеріального світу, конкретно-чуттєвих уявлень про нього; теоретичного оточення).

Структуру наукового знання, визначену його відношенням до зазначених джерел, виділяє гносеологічний підхід, що дає змогу характеризувати теоретичне оточення наукового знання - сукупність світоглядних ідей (етичних, естетичних, правових та ін.). Їх вплив на структуру наукового знання зазвичай має непрямий характер. Етичні принципи (сумлінність, наукова чесність, неупередженість) зумовлюють ретельність формулювання наукового знання, демонстрацію як тих фактів, що його підтверджують, так і тих, що суперечать теоретичним побудовам.

Стабільність структури науки не означає її застиглості. У межах кожної наукової дисципліни постійно відбувається пошук нових знань. Саме цей процес у кінцевому підсумку визначає можливість наукового розвитку.

Основними механізмами пошуку нового наукового знання є:

• аналіз наукових фактів;

• постановка наукових проблем;

• висунення й доведення / спростування наукових теорій.

Як зазначав Р. Карнап, наука бере початок із безпосередніх спостережень окремих фактів. Ніщо, окрім цього, не є спостережуваним. Звичайно, регулярність фактів не спостерігають безпосередньо: її виявляють тільки тоді, коли багато спостережень порівнюють між собою. Поняття наукового факту позначає форму наукового знання, що фіксує вірогідні дані, встановлені в процесі наукового пізнання. На відміну від буденного факту (як синоніма реальності взагалі), науковий факт має такі специфічні властивості:

• методологічна контрольованість (фактуальне знання прийняте як достовірне тільки тоді, коли воно отримане й перевірене прийнятним з погляду наукової методології способом);

• теоретична значущість (фактуальне знання має для дослідників певний теоретичний сенс: у науці є важливим не будь-який факт, а лише факт значущий);

• онтологічна універсальність (науковий факт є типовим: якщо він отриманий у конкретній науковій лабораторії, то може і має бути відтвореним і в будь-якій іншій лабораторії, оскільки містить у собі певну структуру, що може бути відтворена, піддана екстраполяції на необмежену сукупність тотожних випадків, у яких дотримані необхідні умови, що стосуються цього факту).

Жоден науковий факт не може бути визначений як цілком незалежний від інших фактів: у сукупності вони становлять систему знання, підпорядковану певним закономірностям. Кожен факт впливає на інші факти, а сфера впливу кожного наукового відкриття є практично безмежною.

На відміну від наукового факту, факт повсякденного життя не підлягає методологічному контролю (найчастіше ми не перевіряємо, як отримане те або інше знання). Буденний факт становить інтерес для окремої сфери повсякденної практики, зазвичай має індивідуальний характер (насичений масою одиничних деталей, ситуаційно-зумовлених неповторних рис).

Науковий факт не слід розуміти як безпосередню реальність; він постає особливого роду конструктом : факти, якими оперує наукове пізнання, спеціальним чином оброблені. Безпосередньо під час спостереження або експерименту дослідник оцінює, упорядковує емпіричний матеріал, відбирає найбільш репрезентативні, істотні дані, перевіряє сумнівні результати. Отже, правильне „виробництво” дослідного факту - важливе завдання дослідника.

Засаднича роль факту в науці полягає в тому, що він є базисом для розробки наукових теорій, для здійснення теоретичних міркувань. Кожна наукова дискусія - це завжди обговорення фактів, відображене у відповідних теоретичних системах. І.П. Павлов називав факти „повітрям ученого”. Дійсно, уся наукова діяльність концентрується навколо пошуку, з’ясування, підтвердження, інтерпретації, пояснення, передбачення фактів.

Наукова проблема - це судження (чи система суджень), що містить у собі теоретично усвідомлене питання, для якого не існує відомого алгоритму розв’язання, а вирішення цього питання має (повинно мати) суттєву новизну. Адекватно сформульована наукова проблема характеризується такими рисами:

• максимально чітким розмежуванням відомого та невідомого. Постановка наукової проблеми завжди є визначенням меж знання та незнання. Для цього завжди необхідний певний рівень наукового знання, що охоплює як останні досягнення у відповідній сфері науки, так і знання наукової традиції. На практиці структуру проблеми можна уточнювати протягом дослідження;

• максимальною конкретизацією.

настільки конкретно, наскільки це можливо певні відношення, аспекти, структура об’єкта дослідження. У науковому пізнанні не існує „проблем взагалі”, безпредметних питань. Адекватна постановка питання вимагає смислової спрямованості, логічної мети. Вимога конкретизації пов’язана з тим, що відносно будь- якого об’єкта можливо поставити велику кількість різноманітних питань. Адекватно сформульоване питання концентрує в собі інші, підпорядковані, має істотний характер, є теоретично

обгрунтованим, акцентованим на головних моментах проблеми;

• здатністю до розвитку. Наукова проблема має бути відкритою концептуальною структурою. У процесі роботи над нею можливі різні варіанти трансформації - від зміни погляду на проблему, її переформулювання до випадку, коли за первинною проблемою постане абсолютно інша, яка вимагатиме вирішення. Адекватно сформульована проблема має бути конкретною і визначеною, але водночас - відкритою для можливих змін;

• сумісністю з певним дослідницьким проектом. Проблема має бути націленою на вирішення, а не споглядальною; можливість принципового вирішення проблеми з’ясовують у процесі роботи.

Головним результатом пошуку наукового знання стає розробка нових наукових теорій. Наукова теорія - це система певних абстракцій, за допомогою яких може бути розкрита субординація суттєвих та несуттєвих у певному відношенні властивостей дійсності.

Наукові теорії можуть бути глибокими, але охоплювати відносно вузьку предметну сферу (електродинаміка, термодинаміка, теоретична кібернетика). Такі проблемно-змістовні теорії безпосередньо стосуються реальності, певним чином теоретично відтворюють цю реальність і мають онтологічний характер з погляду отриманих конструкцій.

Іншу групу наукових теорій утворюють універсальні концептуальні системи, спрямовані на з’ясування універсальних концептів наукового мислення шляхом аналізу матеріалу самої науки (тектологія О.О. Богданова, загальна теорія систем Л. фон Берталанфі). У них рефлексивний момент помітно переважає над конструктивним.

Проблемно-змістовні теорії й універсальні концептуальні системи, маючи різне смислове навантаження, є однаково необхідними для розвитку наукового знання. Цілком можливо, що, наприклад, у фізиці в майбутньому виникне інтегральна теорія, яка описуватиме з єдиного погляду всі фундаментальні взаємодії. Але подібна універсальна система не зможе віддзеркалити специфіку різнорідних фізичних явищ, оскільки, поєднуючи такі явища, вона повинна буде абстрагуватися від їх специфіки, фіксуючи лише найбільш загальні закономірності. Як зазначає В. Гейзенберг, у сучасній фізиці існує принаймні чотири фундаментальних замкнених несуперечливих теорії: класична механіка, термодинаміка, електродинаміка, квантова механіка, що у своїй сфері застосування вони найбільш адекватно описують реальність. На його думку, аналогічна тенденція помітна і в розвитку інших наук як прагнення виділити певні групи стійких зв’язків дійсності, описати їх замкненою системою специфічних понять, які й утворюють наукові теорії.

Отже, у науці завжди реалізується інтеграційна функція. Теорія об’єднує різноманіття явищ дійсності, зводячи їх до невеликої кількості фундаментальних принципів. Але таке об’єднання не може бути безмежним. Чим саме воно обмежене? Цього не можна сказати апріорі, проте важливо усвідомлювати, що ці межі існують і виявляються у процесі розвитку науки. Кожна наукова теорія дає певний зріз дійсності, проте жодна система абстракцій не може охопити усього багатства реальності. У науці мають існувати різні теоретичні системи, що перетинають дійсність у різних площинах; неможливою є редукція соціальних явищ до біологічних, біологічних - до фізико-хімічних. Єдність науки полягає не в абсолютній редукції знання, а у виявленні складних відношень між різними теоріями.

3.