Критичний раціоналізм Карла Поппера

Поппер (Popper) Карл Раймунд (1902-1994) - один з найвідоміших мислителів XX ст. До 1937 р. він працював у Відні, брав участь у диску­сіях Віденського гуртка, виступаючи критиком його програмних поло­жень.

Для Поппера "центральною проблемою теорії пізнання завжди була та залишається проблема зростання знань". Перехід від аналізу струк­тури до аналізу розвитку знання істотно змінив та збагатив проблемати­ку філософії науки. Визнавши завданням методології аналіз розвитку на­укового знання, Поппер стимулював інтерес до історії науки. Саме з ме­тодологічної концепції Поппера філософія та методологія науки починає свідомий поворот від логіки до історії науки.

Поппер реабілітував філософію, визнав її суттєвість для теоретич­ного природознавства, незмінно підкреслював її вплив на науку та тісний зв'язок філософії з методологією. У передмові до видання "Логіки науко­вого відкриття" він пише: "Я думаю, що існує, врешті-решт, одна філо­софська проблема, якою цікавляться всі люди, що мислять. Це - про­блема космології: проблема розуміння світу - включаючи нас самих і наше пізнання як частину світу. Вся наука, я думаю, являє собою кос­мологію, і для мене значення філософії, так само як і науки, полягає ви­нятково в тому внеску, який вони вносять у космологію". У розумінні знання та його розвитку, вирішенні проблем, пов'язаних з емпіричним базисом науки, дихотомією емпіричного та теоретичного знання, пояс­ненням, передбаченням та істиною Поппер далеко розходиться з логіч­ним позитивізмом, повертаючись до "філософії свідомості" в супереч тенденціям поширення "філософії мови".

Фальсифікаціонізм є ядром методології К. Поппера. Він приймає положення про об'єктивне існування фізичного світу та визнає, що людське пізнання прагне істинного опису цього світу. Проте Поппер відкидає існу­вання абсолютного критерію істинності знання, такого, який дозволив би нам апріорно виділити істину із всієї сукупності наших знань. Як і античні скептики, він вважає, що навіть випадково натрапивши на істину в своє­му науковому пошуку, ми не можемо з впевненістю сказати, що це істи­на. Ні несуперечливість, ні підтверджуваність емпіричними даними не 20 можуть слугувати остаточним критерієм істини, якщо мова йде про си­стему знання, яка щось повідомляє про дійсність. Будь-яку фантазію можна представити у несуперечливому вигляді, а хибні твердження не­рідко знаходять емпіричні підтвердження. У своїх спробах зрозуміти світ ми висуваємо гіпотези, створюємо теорії та формулюємо закони, але ніко­ли не можемо з впевненістю сказати, чи є наші знання абсолютно істин­ним описом світу. Отже, все знання є гіпотетичним. Поппер підтримує та переосмислює ідею фаллібілізму (від англ. fallible - схильний до по­милок; помилковий, ненадійний).

За Поппером, хоча й неможливо встановити істинність людських знань, але є способи виявити їх хибність. Не можна виділити істину в на­уковому пізнанні, але, постійно виявляючи та відкидаючи хибу, можна наблизитися до істини. Це виправдовує наше прагнення до пізнання та обмежує скептицизм.

Логічні емпіристи наполягали на верифікації (від латин. verus - істин­ний і facio - роблю) тверджень науки, тобто на обґрунтуванні за допомо­гою емпіричних даних. Вважалося, що такого обґрунтування можна досягнути або за допомогою виведення тверджень науки з емпіричних речень, або за допомогою їх індуктивного обґрунтування. Однак це ви­явилося неможливим, що доводило принципову обмеженість індукції, сен­суалізму та емпіризму. Факт асиметрії між підтвердженням і спросту­ванням загальних речень та критика індукції як методу обґрунтування знання, наявна у різних теоретиків, привели Поппера до відмови від вери- фікаціонізму, до обґрунтування фальсифікаціонізму.

"Наука не спирається на твердий фундамент фактів, - писав філо­соф. Жорстка структура її теорій піднімається, так би мовити, над боло­том. Вона подібна будівлі, спорудженій на палях. Ці палі забиваються в болото, але не досягають ніякої природної або "даної" основи. Якщо ж ми перестаємо забивати палі далі, то зовсім не тому, що досягли твердо­го ґрунту. Ми зупиняємося просто тоді, коли переконуємося, що палі до­сить міцні й здатні, принаймні якийсь час, витримати вагу нашої струк­тури".

Найважливіші поняття попперівської методології - "фальсифіко­ваність" та "фальсифікація" (від латин. falsificatus - підроблений).

Подібно до логічних емпіристів Поппер протиставляє теорію емпі­ричним реченням. До останніх він відносить одиничні речення, що опи­сують факти. Сукупність усіх можливих емпіричних, або "базисних", ре­чень утворює деяку емпіричну основу науки. Сюди входять і несумісні між собою базисні речення. Наукова теорія, вважає Поппер, завжди може бути виражена у вигляді сукупності загальних тверджень. Твердження такого роду можна виразити у протилежній еквівалентній формі. Тому 21 будь-яку теорію можна розглядати як таку, що забороняє існування де­яких фактів або говорить про хибність деяких "базисних" речень. Такі "базисні" речення, що описують факти, заборонені теорією, і Поппер на­зиває їх "потенційними фальсифікаторами" теорії. "Фальсифікаторами" тому, що у випадках, якщо заборонений теорією факт насправді має місце і "базисне" речення, яке описує його, є істинним, то теорія вважається спростованою. "Потенційними" тому, що ці речення можуть фальсифіку­вати теорію, але тільки в тому випадку, коли буде встановлена їх істинність. Звідси поняття фальсифікованості визначається так: "...тео­рія є фальсифікованою, якщо клас її потенційних фальсифікаторів є непу­стим".

Якщо ми вважаємо "базисні" речення істинними, такими, що опису­ють твердо встановлені факти, то зрозуміло, що у випадку їх невідповід­ності теорії ми без сумнівів повинні відкинути таку теорію.

Таким чином, щоб відповісти на питання про те, чи є деяка система тверджень науковою або ненауковою, треба спробувати спростувати її. Якщо це вдається, то дана система без сумніву є науковою, бо її зміст і логічна форма дозволила її фальсифікацію.

"Проблему знаходження критерію, який би дозволив нам провести розрізнення між емпіричними науками, з одного боку, і математикою, логікою, а також "метафізичними" системами, з іншого, я називаю, - го­ворить Поппер, - проблемою демаркації". Саме ця проблема, за його власним визнанням, зацікавила Поппера на самому початку його науко­вої діяльності. У той час широко розповсюдженою була думка, що вихо­дила ще від Бекона та Ньютона, згідно з якою наука відзначається вико­ристанням індуктивного методу, який приписує починати зі спостережень, констатацій фактів, а потім сходити до узагальнень. Цю думку підтри­мували і логічні емпіристи, які прийняли як критерій демаркації верифіко- ваність.

Але Поппер відкинув індукцію та верифікованість як критерій де­маркації. Ці критерії вбачають характерну рису науки в обґрунтованості й достовірності, протиставляючи її особливостям ненаукового знання (на­приклад, метафізики), яке є недостовірним та ненадійним. У свою чергу 22

повна обґрунтованість та достовірність у науці постають як недосяжні ідеали, а можливість лише часткового підтвердження не може строго відмежувати науку від інших видів знань: наприклад, учення астрологів про вплив зірок на долі людей підтверджується величезним емпіричним матеріалом.

Метафізичні системи є неспростовними і, отже, ненауковими. Але, на відміну від неопозитивістського критерію демаркації, що претендує на розкриття смислів (неопозитивісти вважали - "метафізичні положен­ня не мають смислу"), критерій Поппера є лише критерієм демаркації, а не критерієм осмисленості. Тому для нього метафізика, хоча й виклю­чається безпосередньо з науки, але взаємодіє з нею як "абсолютний" фальсифікатор.

У критиці індуктивізму Поппер залишається послідовним прихиль­ником емпіризму. І визнання теорії, і відмова від неї цілком визначаються досвідом.

"Поки теорія витримує найсуворіші перевірки, які ми можемо запро­понувати, - пише К. Поппер, - вона визнається; якщо вона їх не витри­мує, вона відкидається. Однак теорія ні в якому сенсі не виводиться з емпіричних свідчень. Не існує ні психологічної, ні логічної індукції. З емпіричних свідчень може бути виведена тільки хибність теорії, і цей висновок є суто дедуктивним".

Убачаючи найбільш характерну особливість науки у фальсифікова­ності її теорій, Поппер приходить до специфічного розуміння наукового знання та наукового методу. Своє розуміння знання він протиставляє есен- ціалізмові, який був найбільш поширений у ХУІІІ-ХІХ ст., та інструмен­талізмові, що широко розповсюдився у XX ст.

Есенціалістське тлумачення наукового знання бере свій початок, на думку Поппера, від Галілея та Ньютона. Його можна окреслити у трьох тезах.

1. Учені прагнуть отримати істинний опис світу.

2. Істинна теорія описує "сутності", що лежать в основі спостережу­ваних явищ.

3. Якщо теорія є істинною, вона не припускає ніяких сумнівів і не потребує подальшого пояснення чи зміни.

Поппер приймає першу тезу. Він "хоче" прийняти і другу тезу, хоча фактично не приймає її. Ідею сутності Поппер відкидає тому, що з неї випливає третя теза, з якою він рішуче не погоджується. Якщо ми ви­знаємо наявність знання останньої сутності світу, то ми повинні прийняти і можливість остаточного пояснення, яке не потребує виправлень чи по­кращань. Поппер не допускає в науці ніяких остаточних пояснень, бо це заперечується реальною історією науки. Таке пояснення не можна було б фальсифікувати, тому воно було б ненауковим.

Карл Поппер погоджується з інструменталізмом в тому, що наукові теорії є інструментом для наукових передбачень. Однак наукові теорії завжди претендують на те, що вони описують дещо існуюче і виконують не лише інструментальну, але й дескриптивну функцію.

По-перше, наукові теорії піддаються перевіркам з метою їх фальси­фікації, а отже, теорії не є лічильними правилами, як вважають інстру­менталісти. Правила та інструменти не піддаються таким перевіркам, вони лише використовуються відомим чином.

По-друге, теорія в процесі перевірки фальсифікується; правила та інструменти не можна фальсифікувати. Отже, інструменталістська інтер­претація неспроможна зрозуміти реальні перевірки, які є спробами спро­стування, і не може піти далі за твердження про те, що різноманітні теорії мають різні сфери застосування.

По-третє, інструменталізм, розглядаючи теорії як правила, рятує їх від спростування, витлумачуючи фальсифікації як обмеження сфери за­стосування теорій-інструментів. Тим самим інструменталізм гальмує на­уковий прогрес, сприяючи консервації спростованих теорій та перешко­джаючи їх заміні на нові, кращі теорії.

Найважливішим, а іноді й єдиним методом наукового пізнання дов­гий час вважали лише індуктивний метод. Згідно з індуктивістською методологією наукове пізнання починається зі спостереження та конста­тації фактів. Після того, як факти встановлені, починається процес їх узагальнення та висунення теорії.

Поппер заперечує індуктивний метод як метод, придатний для тео­ретичного рівня наукового пізнання взагалі. Він намагається довести, що процедура, яку описує індуктивний метод, не використовується і не може використовуватися в процесі отримання системи наукових знань.

Насамперед фальсифікаціонізм вказує на те, що в науці немає твер­до встановлених наукових фактів, тобто того незаперечного емпіричного базису, який слугує відправною точкою індуктивної процедури створення системи знання. Усі наші констатації фактів є твердженнями, а всяке твердження носить гіпотетичний характер і може бути спростоване на підставі різних причин. Не існує і "чистого" спостереження, яке могло б постачати нам достовірні факти, оскільки "спостереження завжди но- 24 сить вибірковий характер". Таким чином, наука на противагу тому, що рекомендує індуктивний метод, не може почати зі спостережень та вста­новлення фактів.

Для пізнання світу, стверджує Поппер, "немає більш раціональної процедури, ніж метод спроб та помилок, припущень і спростувань: сміливе висунення теорій; спроби найкращим чином показати помилковість цих теорій та тимчасове їх визнання, якщо критика виявляється безуспіш­ною". Метод спроб та помилок є характерним не лише для наукового, але й для всякого пізнання взагалі.

Перед ученими стоїть проблема: знайти нову теорію, що спроможна пояснити певні експериментальні факти: факти, які з успіхом пояснюва­лися попередніми теоріями; факти, які попередні теорії не змогли поясни­ти; факти, за допомогою яких ці попередні теорії були фальсифіковані. Нова теорія повинна також усувати деякі теоретичні утруднення: як звільнитися від ad hoc гіпотез (таких, що потребують додаткових пояс­нень), як об'єднати в одне ціле раніше незведені гіпотези тощо. Якщо вченому вдається створити теорію, яка вирішує всі ці задачі, то тим са­мим він вже зробить значний внесок у розвиток пізнання. Однак, на дум­ку Поппера, недостатньо, щоб нова теорія пояснювала відомі факти та вирішувала відомі теоретичні ускладнення. Для того щоб її можна було вважати новим наближенням до істини, вона має задовольняти певним вимогам.

Які ж вимоги повинна виконувати наукова теорія, аби вважатися та­кою? Нова теорія повинна виходити з якої-небудь нової, простої, плідної та цілісної ідеї стосовно деяких зв'язків і відношень (наприклад, ідея гра­вітаційного тяжіння) між до цих пір не пов'язаними речами (такими, як планета та яблука) чи фактами (такими, як інерційна й гравітаційна маси), чи новими "теоретичними сутностями" (такими, як поля та частки). Це вимога простоти.

Нова теорія повинна бути такою, щоб її можна було незалежно пере­віряти. Це означає, що поряд з поясненням відомих фактів нова теорія повинна мати нові перевірені наслідки, вести до передбачення нових явищ. Така вимога є необхідною, оскільки без неї нова теорія може бути тео­рією ad hoc, адже завжди можливо створити систему знання, яка буде відповідати множині фактів, що обов'язково потребують додаткових по­яснень. А фальсифікація пояснень не потребує, бо вона лише вимагає перевірки.

Така теорія, що задовольняє другу вимогу, буде краще перевірюва- ною, ніж попередня теорія, оскільки вона не лише пояснює всі факти по­передньої теорії, але й передбачає нові, які ведуть до нових перевірок. Окрім того, виконання другої вимоги забезпечує більшу плідність нової 25

Вступ до філософії науки теорії. Вона приводить нас до постановки нових експериментів, і, навіть якщо їх результати відразу ж спростують нову теорію, наше знання буде все ж таки зростати, оскільки результати нових експериментів постав­лять перед нами нові проблеми, вирішення яких вимагатиме створення нових теорій. Отже, вони рухають науку вперед. Перші дві вимоги обме­жують коло пошуків нової теорії, відкидаючи тривіальні та нецікаві рішення проблеми, що стоять перед науковцями.

"...Ми вимагаємо, аби теорія витримала деякі нові та строгі пере­вірки". Зрозуміло, що ця третя вимога різко відрізняється від двох пер­ших. Виконання перших двох вимог можна здійснити за допомогою ло­гічного аналізу старої та нової теорій, і в цьому розумінні вони є лише "формальними вимогами". Стосовно ж останньої вимоги, то її виконання можливе лише при емпіричній перевірці передбачень нової теорії, і в цьо­му розумінні вона є завжди змістовною вимогою. Виконання перших двох вимог необхідне для того, щоб нову теорію можна було взагалі серйозно розглядати і ставити питання про її емпіричну перевірку.

Третю вимогу Поппера можна розділити на дві частини: по-перше, деякі передбачення нової теорії повинні бути успішними; по-друге, нова теорія не повинна остаточно спростовуватися, перш ніж досягне деякого явного успіху при вирішенні вже поставлених наукою проблем. На логіч­не відношення між теорією та новим підтверджуючим її свідченням не впливає той факт, коли саме було виявлено свідчення. Внутрішня цілісність теорії не може залежати від того, як довго вона могла бути спростована. Однак ці умови неважко пояснити: успіх передбачень, що випливають з нової теорії, рівнозначний вирішальним перевіркам, які те­орія повинна витримати для того, щоб отримати визнання як крок уперед у розвитку пізнання. Це надає теорії право на подальші експериментальні перевірки, які, можливо, приведуть до її спростування.

Свої спроби сфальсифікувати теорію ми починаємо з таких пере­вірок, які з найбільшою ймовірністю повинні виявити її хибність. Кожна наступна перевірка має все менші шанси спростувати теорію. Таким чином, накопичення позитивних свідчень у первісному розумінні їх По­ппером зменшує можливості фальсифікувати теорію, отже - робить її все менш науковою. Теорія стає "закритою" і не забезпечує зростання знання.

У подальшому Поппер починає говорити про підтвердження в іншо­му розумінні. Третя вимога стверджує, що спочатку ми повинні шукати і знайти позитивні свідчення на користь теорії, тобто підтвердити її, а вже потім знову повернутися до фальсифікаціоністської стратегії. Тоді модель розвитку науки набуває більш традиційного вигляду: припущен­ня - підтвердження - спростування. Без сумніву, цей перехід був пов'я- 26 заний з визнанням Поппером ідеї наукового прогресу та введенням у ме­тодологію поняття правдоподібності.

Поєднуючи поняття істини з поняттям змісту, Поппер дійшов до по­няття правдоподібності. Він виділяє декілька видів змісту теорій. Перш за все, будь-яка наукова теорія має емпіричний зміст - сукупність тих "базисних" речень, які вона забороняє. Емпіричний зміст теорії дорівнює класові її потенційних фальсифікаторів.

Наступним різновидом змісту теорій є їх істинність чи хибність. Незважаючи на те, що всі наукові теорії у чомусь є хибними, вони мають певний істинний зміст. Істинний зміст теорії Т Поппер визначає як клас всіх істинних наслідків Т Хибний зміст теорії Т визначається ним як різниця логічного змісту та істинного змісту Т.

Якщо порівняти дві теорії Т1 і Т2 у їх відношенні до істини, то ми можемо сказати, що "Т2 ближча до істини чи краще відповідає фактам, ніж Т1, тоді й тільки тоді, коли: а) істинний, але нехибний зміст Т2 пере­вищує істинний зміст Т1 або б) хибний, але неістинний зміст Т1 переви­щує хибний зміст Т2".

Це й виражає, вважає Поппер, ідея "правдоподібності": теорія Т2 буде в цьому випадку більш правдоподібною, ніж теорія Т1.

Поняття правдоподібності, за Поппером, носить такий же об'єктив­ний характер, як і поняття істини. Ступінь правдоподібності є об'єктив­ною властивістю наукових теорій, а не нашою суб'єктивною оцінкою. Тому, як і у випадку з поняттям істини, тут знову потрібно проводити розрізнен­ня між визначенням поняття правдоподібності та критерієм правдоподіб­ності. Визначення правдоподібності ми вже маємо, однак ми не маємо її критерію: не можна з упевненістю стверджувати, що одна теорія є більш правдоподібною, ніж інша, можна лише висловити гіпотетичне припу­щення про це.

З визначення поняття правдоподібності випливає, що максимальний ступінь правдоподібності може бути досягнутий лише такою теорією, яка є не просто істинною, а являє собою повну та вичерпну істину, тобто якщо вона відповідає всім реальним фактам. Така теорія є кінцево недо­сяжним ідеалом. Однак поняття правдоподібності може бути викорис­тане при порівнянні теорій для встановлення ступеня їх правдоподібності - в цьому Поппер вбачає основну функціональну перевагу цього поняття, яка робить його навіть важливішим у пізнанні, ніж поняття істини.

Поняття правдоподібності не лише допомагає нам при виборі кра­щої з конкуруючих теорій, але дозволяє дати порівняльну характеристи­ку навіть тим теоріям, які були спростовані. Якщо теорія Т2, яка заміни­ла Т1, також через деякий час виявляється спростованою, то з точки зору традиційних понять істини та хиби вона буде просто хибною і в цьо- 27 му розумінні нічим не відрізняється від теорії Т1. Це показує недостатність традиційної дихотомії "істина-хиба" при описі розвитку та прогресу знан­ня. Поняття ж правдоподібності дає нам можливість говорити, що Т2 все ж таки є кращою, ніж Т1, оскільки є більш правдоподібною та краще відповідає фактам. Завдяки цьому поняття правдоподібності дозволяє нам розташувати у послідовний ряд усі теорії за ступенем їх правдопо­дібності й таким чином виявити прогресивний розвиток наукового знання.

Звертаючись до метафізичного аспекту концепції Поппера, слід зга­дати обґрунтування методології критичного раціоналізму в межах учен­ня про три онтологічні світи.

У своїх останніх працях Поппер розвинув концепцію "об'єктивного" знання. Він називає знання "третім світом", який існує поруч з іншими "світами". "Для пояснення цього виразу, - пише він, - я хочу вказати на те, що якщо не сприймати надто серйозно слово "світ" як "універсум", то ми можемо розрізнити три таких світи або універсуми: по-перше, світ фізичних об'єктів або фізичних станів; по-друге, світ станів свідомості чи розумових станів; і, по-третє, світ об'єктивного змісту мислення, зо­крема наукового й поетичного мислення та творів мистецтва". "Третій світ" Поппера має, за його власним визнанням, багато спільного з плато- нівським світом ідей та гегелівським об'єктивним духом.

До переліку об'єктів "третього світу" Поппер відніс теоретичні си­стеми, проблеми, проблемні ситуації, критичні аргументи і, звичайно ж, зміст журналів, книг, бібліотек.

Ідея автономії кожного з універсумів є центральною в теорії "тре­тього світу". Хоча "третій світ" є витвором людини згідно з концепцією Поппера, він існує та розвивається незалежно від людини за своїми влас­ними законами.

Традиційна епістемологія від Юма, Берклі, Локка, Канта і до Рассе­ла вивчала знання та мислення в суб'єктивному плані, тобто мала справу зі світом суб'єкта, сутностями "другого світу". Теорія об'єктивного знан­ня на відміну від неї повинна займатися науковими теоріями та науковою аргументацією. Справжнім заняттям епістемології повинно бути вивчен­ня наукових проблем і проблемних ситуацій, наукових гіпотез та теорій, наукових дискусій і аргументації, ролі дослідних даних у наших теоре­тичних конструкціях, змісту наукових журналів та книг, тобто автономії "третього світу".

Епістемологія, що вивчає "третій світ", може допомогти зрозуміти "другий світ" (суб'єктивну свідомість) і, зокрема, світ суб'єктивних про­цесів мислення, проте зворотне є невірним.

Запропонована Поппером "теорія трьох світів" дозволила розгляда­ти фальсифікацію як загальнонауковий методологічний принцип, яким 28

користуються науковці у своїх міжгрупових відносинах. Коли представ­ники однієї школи шукають шляхи для спростування теоретичних поло­жень своїх наукових конкурентів, вони здійснюють фальсифікацію або доводять ґрунтовність певних теорій.

Методологічна концепція Поппера - значне явище в сучасній філо­софії. Вона зіграла велику роль у подоланні панування позитивістської ме­тодології. На основі ідей Поппера виріс цілий ряд нових концепцій науки його учнів та послідовників: Дж. Агассі, П. Фейєрабенда, І. Лакатоса.