Матеріали для читання

Арістотель. Метафізика / Читанка з історії філософії: У 6 кн. / Під ред. Г.І. Волинки. - К.: Довіра, 1992. - 207 с. - Кн. І: Філософія старо­давнього світу. - С. 150, 155-156.

"Є деяка наука, що досліджує власне суще, а також те, що прита­манне йому само по собі.

Тепер потрібно пояснити, чи повинна одна наука або різні науки зай­матися, з одного боку, тим, що в математиці називається аксіомами, а з іншого - сутністю. Цілком очевидно, що й такі аксіоми повинна роз­глядати одна наука, а саме та, якою займається філософ, бо аксіоми ці мають силу для всього існуючого, а не для якогось особливого роду окремо від усіх інших. І застосовують їх усі, тому що вони істинні для власне сущого, а кожен рід є суще; але їх застосовують настільки, на­скільки це кожному потрібно, тобто наскільки простягається рід, віднос­но якого наводяться докази. Отже, оскільки аксіоми мають силу для всього, тому що воно є суще (а суще загальне для всього), зрозуміло, що тому, хто пізнає власне суще, потрібно досліджувати й аксіоми. Тому ніхто з тих, хто вивчає конкретне, не береться якимось чином стверджу­вати про нього, істинне воно чи ні, - ні геометр, ні арифметик, хіба що дехто з тих, хто розмірковував про природу, з боку яких це було цілком нормально: адже вони вважали, що лише вони вивчають природу в ціло­му і власне суще.

час було і не було властиве одному й тому ж в одному і тому ж відно­шенні (та все інше, що ми могли б ще уточнити, нехай буде приєднано, щоб запобігти словесним труднощам) - це, звичайно, найвірогідніша з усіх основ, до неї (повністю) підходить дане вище визначення. Звичай­но, не може аби хто вважати одне й те ж існуючим і неіснуючим, як це, на думку декого, стверджує Геракліт; але справа в тому, що немає необ­хідності вважати дійсним те, що стверджуєш на словах.

Конт О. Дух позитивной философии / Тексты по истории социологии ХІХ-ХХ вв.: Хрестоматия / Сост. и отв. ред. В.И. Добреньков, Л.П.

Беленкова. - М.: Наука, 1994. - С. 10-12. (пер. авт.)

"Кожна з наших головних ідей, кожна з галузей знання проходить послідовно три різні теоретичні стани: стан теологічний або фіктивний, стан метафізичний або абстрактний, стан науковий або позитивний.

Така спеціальна участь власне метафізичної стадії в основній ево­люції нашого розуму, який, не терплячи різких змін, може таким чином підніматися майже непомітно від суто теологічного до відкрито позитив­ного стану, хоча це двозначне положення по суті наближається набагато більше до першого, ніж до другого. Дійсно, метафізика намагаєть­ся, як і теологія, пояснити внутрішню природу істот, початок та призна­чення всіх речей, основний спосіб утворення всіх явищ, але замість того, щоб удаватися до допомоги надприродних чинників, вона їх усе більше і більше заміняє сутностями або втіленими абстракціями. Мета­фізика, таким чином, є по суті не чим іншим, як видом теології, ослабле­ної руйнівними спрощеннями, що мимоволі позбавляють її безпосеред­ньої влади перешкодити розвитку спеціально позитивних концепцій. Але, з іншого боку, завдяки цим же руйнівним спрощенням вона набуває тим­часової здатності підтримувати діяльність узагальнюючого розуму, поки він, нарешті, не дістане можливість живитися кращою їжею.

Одним словом, основний переворот, що характеризує стан змужні­лості нашого розуму, по суті, полягає в повсюдній заміні недоступного визначення причин у власному сенсі слова простим дослідженням за­конів, тобто постійних відносин, що існують між спостережуваними яви­щами."

ХайдеггерМ.

"Розгортання метафізичного питання. Філософія - з точки зору здорового людського глузду - є, за Гегелем, "перевернутим світом". Своєрідність нашого підходу вимагає, відповідно, підготовчої характери­стики. Вона випливає з подвійної властивості будь-якого метафізичного питання.

Перш за все, кожне метафізичне питання завжди охоплює метафізич­ну проблематику в цілому. Воно і само завжди є цим цілим. Далі, кожне метафізичне питання може бути задане лише так, що той, хто запитує, як такий також втягується в нього, тобто також підпадає під питання. Це слугує нам вказівкою: наше метафізичне питання повинно ставитися в цілому і виходити із сутнісного місцезнаходження нашого буття, яке запитує. Ми ставимо собі питання тут і тепер, для нас. А наше буття - в товаристві дослідників, викладачів і учнів - визначається наукою. Яка сутнісна подія відбувається в основі нашого людського буття в резуль­таті того, що наука стала нашою пристрастю?

Галузі наук досить віддалені одна від одної. Спосіб обробки ними своїх предметів відрізняється по суті. Ця різноманітність дисциплін сьо­годні ще якось скріплюється тільки технічною організацією університетів і факультетів та зберігає певне значення лише завдяки практичній ціле­спрямованості галузей. Вкоріненість наук в їх сутнісній основі, навпаки, відмерла.

І все-таки - у всіх науках ми, дотримуючись їх найбільш справжньої інтенції, вступаємо у відносини із сущим самим по собі. Якраз коли диви­тися з точки зору наук, жодна галузь не має переваги над іншою, ні природа над історією, ні навпаки. Жоден спосіб обробки предмета не перевищує інші. Математичне пізнання не більш строге, ніж філолого- історичне. У нього є лише "характер точності", яка не збігається зі стро­гістю. Вимагати від історії точності означало б погрішити проти ідеї специфічної строгості гуманітарних наук. Відношення до світу, яке про­низує всі науки як такі, примушує їх відшукувати само по собі суще, щоб згідно з його сутністю, змістом і способом існування зробити його пред­метом фронтального дослідження та обґрунтованого визначення.

Це особливе відношення до світу, зосереджене на сущому як тако­му, в свою чергу підтримується і керується певною вільно вибраною настановою людської екзистенції. Адже в якомусь відношенні до сущого 16

знаходяться і донаукова, й позанаукова діяльність чи бездіяльність лю­дини. На відміну від них, наука має ту характерну особливість, що вона властивим лише їй способом підкреслено і по-діловому дає перше й ос­таннє слово виключно самому предмету. В такій діловитості наукового дослідження, визначення, обґрунтування відбувається своєрідно обме­жене підпорядкування науки самому по собі сущому, спрямоване на те, щоб розкриття останнього йшло лише від нього ж самого. Ця підпоряд­кованість дослідження і наукової теорії переростає далі в основу для мож­ливості свого роду провідної, нехай обмеженої, ролі науки всередині ціло­го людської екзистенції. Особливе відношення науки до світу і настанову людини, яка керує цим відношенням, можна повністю зрозуміти, звичай­но, лише тоді, коли ми побачимо та розберемо, що має місце при такому відношенні до світу і такій настанові. Людина - суще серед іншого сущо­го - "займається наукою". Під час таких "занять" відбувається не менш як вторгнення відомого сущого, яке назване людиною, в сукупність су­щого, - правда, так, що при цьому вторгненні й завдяки йому суще роз­кривається саме в тому, що і як воно є. Вторгнення науки, яке має харак­тер розкриття, по-своєму допомагає сущому стати перш за все самим собою.

Це троїсте - світовідношення, настанова, вторгнення - в своїй спо­конвічній єдності вносить запальну простоту і гостроту ось-буття^[1] в на­укову екзистенцію. Якщо ми недвозначно беремо висвітлене таким чи­ном наукове ось-буття в своє володіння, то повинні сказати:

Те, на що спрямоване наше світовідношення, є само суще - і більше ніщо.

Те, чим керується будь-яка настанова, є само суще - і крім нього ніщо.

Те, із чим працює, дослідження, яке вторгається в світ, є само суще - і поверх цього ніщо.

Проте дивна справа - якраз тоді, коли людина науки засвідчує за со­бою свою найсправнішу суть, вона явно або неявно говорить про щось інше. Дослідженню підлягає лише суще і більше - ніщо; тільки суще та крім нього - ніщо; єдине суще і понад цього - ніщо.

Як же бути із цим Ніщо? Чи не випадковість те, що ми зовсім рапто­во про нього заговорили? Чи дійсно це просто манера розмови - і більше нічого?

Тільки чому ми піклуємося про це Ніщо? Адже саме наука відхиляє Ніщо і залишає його як таке, що нічого не означає. І все ж таки, коли ми в такий спосіб залишаємо Ніщо, чи не залишаємо ми його завдяки цьому

на місці? Хіба про залишення на якомусь місці можна говорити, коли ми залишаємо ніщо? Проте можливо, що ці борсання мови рухаються вже в порожнечі словесної гри. На відміну від цього науці доведеться тепер ще раз з усією серйозністю і тверезістю заявити, що для неї мова йде виключно про суще. Ніщо - чим ще воно може бути для науки, крім жаху і марення? Якщо наука тут має рацію, тоді ясно лише одне: про Ніщо наука нічого знати не хоче. Кінець кінцем, це і є строго наукова концепція Ніщо. Ми знаємо його, коли не хочемо про нього, про Ніщо, нічого знати.

Наука не хоче нічого знати про Ніщо. Але з такою ж очевидністю залишається вірним: коли вона намагається висловити свою власну суть^[2], вона кличе на допомогу Ніщо. Їй потрібне те, що вона відкидає. Що за подвійна сутність ледь відкривається тут?

Осмислюючи нашу сьогоднішню екзистенцію - як таку, що визна­чається наукою, - ми опинилися в самій гущавині суперечності. Супе­речність сама собою розгортається в питання. Питання чекає тільки, щоб його явно висловили: як стоїть справа з Ніщо?"

Рассел Б. Історія західної філософії: Пер. з англ. - К.: Основи, 1995.

- 759 с. - С. 5-6.

"Слову "філософія" надавали дуже різних значень, то вужчих, то ширших. Я пропоную вживати його в дуже широкому значенні, яке спробую зараз викласти.

У моєму розумінні філософія є чимось проміжним між теологією та наукою. Подібно до теології, вона містить у собі роздумування щодо предметів, точне знання яких поки що не досягнуте й не піддається до­веденню; проте, подібно до науки, вона апелює скорше до людського розуму, ніж до авторитету - авторитету чи то традиції, чи то одкровення. Усе точне знання - беруся твердити - належить до науки; всі догмати про те, що виходить за межі точного знання, належать до теології. Але між теологією та наукою є Нічия Земля, на яку провадяться наскоки з обох боків; оця Нічия Земля і є філософія. Майже всі питання, що ста­новлять найбільший інтерес для умоглядних натур, такі, що наука не­спроможна відповісти на них; а самовпевнені відповіді теологів уже не здаються такими переконливими, як вони здавалися в минулі сторіччя. Чи поділяється світ на дух та матерію, а коли так, то що таке дух і що таке матерія? Чи дух підпорядкований матерії, а чи він наділений яки­мись незалежними силами? Чи має всесвіт якусь єдність або якусь мету існування? Чи він розвивається до якоїсь визначеної форми? Чи закони природи справді існують, а чи ми віримо в них тільки з властивої нам

любові до впорядкованості? Чи людина - це те, чим вона видається аст­рономові, тобто грудочка із засміченого вуглецю та води, яка безсило повзає по невеликій і незначущій планеті? А чи вона - те, чим видається Гамлетові? А може, вона - і те, й те водночас? Чи існує один спосіб життя - шляхетний і другий - ниций, а чи всі способи життя просто марні? Якщо шляхетний спосіб життя справді існує, то в чому він полягає і як його досягти? Чи добро має бути вічним, щоб його варто було шанувати, чи його варто шукати навіть і тоді, коли всесвіт невідворотно прямує до загину? Чи справді існує така річ, як мудрість, а чи те, що здається муд­рим, є тільки до краю витонченим безумством? На такі запитання знай­ти відповідь у лабораторії неможливо. Теологічні системи претендували на те, що вони можуть дати такі відповіді, й то цілком певні, але сама ця певність вимушує нинішнього мислителя сприймати їх підозріло. От ви­вчати ці питання, коли й не відповідати на них, - це і є справа філософії.

Ви можете спитати: навіщо ж марнувати час на такі нерозв'язні про­блеми? На це запитання хтось може відповісти як історик, а хтось - як людина, що стала віч-на-віч перед страхіттям всесвітньої самотності.

...Відколи люди набули здатності до абстрактного мислення, їхні дії, з безлічі істотних поглядів, були залежні від їхніх теорій про світ і людсь­ке життя, про те, що таке добро й що таке зло. Так воно є тепер, так було й завжди. Щоб зрозуміти якусь добу чи якийсь народ, треба зрозуміти їхню філософію, а щоб зрозуміти їхню філософію, ми повинні самі бути до якоїсь міри філософами. Тут є взаємна обумовленість: умови життя лю­дей багато в чому визначають їхню філософію, але й навпаки - їхня філо­софія багато в чому визначає ті умови життя...

Одначе є і більш суб'єктивна відповідь. Наука показує нам те, що ми можемо знати, але ми можемо знати дуже небагато, а забуваючи, як багато ми знати не можемо, ми робимося несприйнятливими до бага­тьох вельми важливих речей. З другого боку, теологія прищеплює нам догматичну віру в те, що ніби ми знаємо такі речі, яких ми насправді не знаємо, і цим породжує якусь, сказати б, нахабну неповагу до Всесвіту. Непевність перед лицем живих надій і страхів дуже прикра, але її треба терпіти, якщо ми не хочемо жити, підбадьорюючи та втішаючи себе со­лодкими казочками. Однаково недобре й забувати про ті питання, які ставить перед нами філософія, і переконувати себе, ніби ми знайшли не­заперечні відповіді на них. Навчити, як жити без певності та все ж не дозволяючи ваганням паралізувати нас, - це, можливо, головне, що в на­шу добу може зробити філософія для тих, хто її вивчає."

2.