Лаудан Л. Наука й цінності. Розділи з книги / Л. Лаудан // Сучасна філософія науки. - М. : Наука, 1994. - С. 197-230.

Розділ 1

Дві загадки науки: міркування про кризові явища у філософії й соціології науки

Наука стала великим джерелом проблем для деяких видних філософів і соціологів останньої половини століття.

Протягом 1940 і 1950 років кожна із цих дисциплін виробила свою власну картину науки. Філософський підхід, який я маю на увазі, - це підхід логічного емпіризму й Поппера, соціологічна ж модель асоціюється для мене головним чином з Мертоном і його послідовниками. Хоча між філософським і соціологічним уявленнями про науку, властивими цьому поколінню дослідників, існують важливі відмінності в акцентах, їх картини - тепер ми перебуваємо в деякому видаленні від них - виявилися зовсім подібними й підкреслено додатковими. Ці подібності значно менш дивні, ніж спочатку видалося, тому що соціологи й філософи цього періоду мали ту саму базову передумову й займалися загальною проблемою.

Ця передумова полягала в тому, що наука унікальна як сфера культури й різко відділена від інших сфер інтелектуальної діяльності - філософії, теології й естетики. Центральною проблемою для філософів і соціологів була проблема пояснення того високого ступеня згоди, який досягається в науці. Протягом 1960 і 1970 років, однак, погляди багатьох дослідників на цей рахунок стали мінятися.

Коротко кажучи, студенти, що вивчають розвиток науки, будь-то соціологи або філософи, були по черзі зайняті поясненням консенсусу в науці або розбіжності й розброду в ній. Такий різкий зсув фокусів уваги був би нешкідливий, якби він відповідав відмінності в позиціях або інтересах. Зрозуміло, ніхто не може охопити всі сторони якого-небудь питання. Напругу створює той факт, що жоден з підходів не виявив достатніх пояснювальних ресурсів, щоб охопити обидві ці сторони. Підкреслимо наступне. Як ми побачимо, який би успіх не проголошувався однію із цих моделей у вирішенні питання, він у значній мірі гасився її неспроможністю схопити суть проблеми, поставленою конкуруючою моделлю. Соціологічні й філософські моделі науки 1940-1950-х років, що пояснюють згоду в науці, ухвалювали такі сильні допущення, що стосуються механізмів досягнення цієї згоди, ними постульованих, що важко було додати зміст розмаху й характеру наукових розбіжностей і суперечок.

Більш близькі до нас за часом моделі, незважаючи на всі обіцянки, що полягають у них, розкрити різноманіття причин, чому вчені можуть погоджуватися, щоб сваритися, залишають нас все-таки в темряві щодо того, як учені раціонально дозволяють свої розбіжності, як вони дозволяють ці розбіжності в такому певному стилі, у якому вони часто дійсно припиняють дискусії.

Тема цього дослідження у своїй завершеній формі полягає просто в тому, що: а) існуючі уявлення не мають пояснювальних ресурсів, щоб охопити ці дві загадки в їхній єдності; б) це особливо стосується нових привабливих підходів до науки, що виявляються щонайменше настільки ж уразливими, наскільки були вразливі ті, які вони замінили; в) ми потребуємо єдиної уніфікованої теорії науки, що обіцяє можливість пояснення обох цих вражаючих рис науки.

Точка зору консенсусу й загадка згоди. Для кожного, хто працює в гуманітарних і суспільних науках, де дебати й розбіжності між конкуруючими фракціями носять просто характер пандемії, природознавство являється як тиха пристань. Тому що більша частина вчених, що працюють у якій-небудь сфері або підсфері природознавства, загалом кажучи, звичайно перебуває в згоді щодо гнітючого числа посилок своєї дисципліни. Вони звичайно перебувають у згоді щодо багатьох пояснюваних явищ і широкого класу кількісних і експериментальних методик, що служать для встановлення «фактуальных тверджень». Крім цієї згоди в сфері того, що підлягає поясненню, є згода на рівні пояснювальних і теоретичних сутностей. Хіміки, наприклад, говорять зовсім вільно про атомну структуру й субатомні частки. Біологи згодні щодо загальної структури ДНК і багатьох загальних механізмів еволюції, причому іноді навіть тих, які безпосередньо не спостерігаються.

Інтуїтивна мірка цього коливного ступеня згоди виникає з порівняння природничих підручників з текстами, скажімо, з філософії й соціології. (І такі порівняння послужили для філософів і соціологів, що акуратно спостерігали за наукою, відправною точкою для висновку про високий ступінь консенсусу в природничих науках). Філософи сумно відомі своїми дебатами з фундаментальних питань філософії, і між конкуруючими школами філософів дуже мало згоди навіть з периферійних питань.

Не дивно тому, що філософські тексти, написані, скажімо, томістами, мають дуже мало загального з текстами, написаними позитивістами. Соціологи подібним же чином розділені на ряд воюючих таборів, причому настільки, що існують разючі відмінності в підручниках, написаних, скажемо, марксистами, герменевтиками, феноменологами, функціоналістами й соціометриками.

Що робить широка згода в науці навіть більш значущим, так це те, що теорії, стосовно яких досягається консенсус, швидко приходять і йдуть. Цей високий ступінь згоди, характерний для науки, був би менш дивним, якби наука, на зразок якої-небудь релігії, будувалася б на корпусі доктрин, що становили її постійну догму. Природно очікувати, що при таких обставинах консенсус, одного разу досягнутий, підтримувався б протягом тривалого часу. Але наука відкриває перед нами чудове видовище області знання, у якій більш старі точки зору на багато центральних питань швидко й часто заміняються новими й у якій проте більшість членів наукового співтовариства встигає, так сказати, поміняти коней і прийняти ту точку зору, яку воно, імовірно, десятиліттям раніше не стало б навіть обговорювати. Більше того, зміни відбуваються на різних рівнях. Змінюються центральні проблеми дисциплін, відбувається зрушення в базисних пояснюючих гіпотезах, і навіть правила наукового пошуку повільно, але змінюються. Те, що консенсус може бути сформований і переформований у ході такого руху, воістину чудово.

Ухвалюючи високий рівень консенсусу в науці як дане, мислителі попереднього покоління сконструювали моделі науки й особливо прийняття наукових розв’язків, націлені на пояснення тієї обставини, що наука структурно й методологічно відрізняється від таких навантажених ідеологією областей, як соціальна й політична теорія або метафізика. Я прагну описати характерні риси деяких із цих моделей, оскільки оцінка їх сили й слабості буде корисна надалі.

а) Філософи й консенсус. Філософи 30-40-х років, що змінили покоління ідеалістів і неокантіанців, які були в перші десятиліття XX ст. порівняно байдужними до наукових проблем, уже мали у своєму арсеналі деякий напрацьований апарат, що дозволяє пояснити, яким образом наука є діяльністю, у якій досягається консенсус. Дійсно, протягом довгого часу філософи були схильні ухвалювати те, що я називаю лейбніціанським ідеалом.

Принаймні починаючи з Бекона, більшість філософів вірила, що існує алгоритм або ряд алгоритмів, які дозволили б усякому безсторонньому спостерігачеві судити про ступінь, з якого деякий корпус даних дозволяє розглядати різні пояснення цих даних у якості дійсних або неправильних, імовірних або неймовірних. Філософи виражали різні ступені оптимізму в тому, чи знаємо ми точно тепер, що ці правила з очевидністю являють собою. (Мілль, наприклад, вірив, що ці правила вже в нас у руках. Інші, більш пессимістично налаштовані, вірили в те, що ми повинні ще виробити повний їхній набір). Але ким би не був філософ науки - оптимістом або песимістом, раціоналістом або емпірицистом, він у період з 1930 до 1950-х років вірив, щонайменше в принципі, у лейбніціанський ідеал. Те, що філософи вірили в нього, було безпосередньо пов’язане з їхньою точкою зору на консенсус у науці, тому що наука розглядалася як така, що полягає цілком із тверджень про фактичне. Оскільки наукові розбіжності мислилися як у своїй основі розбіжності про фактичне і оскільки розбіжності такого роду мислилися такими, що механічно дозволяються, філософи вже мали готовий абрис пояснення формування консенсусу в науці.

Підкреслимо наступне. Філософи аргументували на користь існування методологічних правил, відповідальних за досягнення консенсусу в раціональному співтоваристві, яким мислилася наука. Коли вчені розходяться в питанні про статус двох конкуруючих теорій, вони повинні тільки впоратися у відповідних правилах доказу, щоб визначити, яка теорія краще підкріплена. Якщо ці правила відмовляють при спробі розв’язати питання негайно (наприклад, якщо обидві теорії виявляються рівно підтвердженими доступними даними), то все, що потрібно, щоб подолати розбіжності, - це зібрати нові більш диференційовані дані, які підтверджують або, навпаки, не підтверджують одну з розглянутих теорій.

Згідно із цією точкою зору, наукові розбіжності неодмінно минущі й тимчасові. Розбіжності про факти можуть виникнути між раціональними людьми тільки тоді, коли свідчення про ці факти в якій-небудь сфері дослідження є відносно слабкими й неповними. Коли розбіжність зафіксована, воно може стати предметом дебатів на базі збору більшого числа свідчень або більш точного дотримання відповідних правил, що регулюють застосування цих свідчень.

У підсумку філософи проповідували, що наука є діяльністю, у якій досягається консенсус, оскільки вчені неявно, а іноді і явно оформляють свої вірування відповідно до загальновизнаних канонів «методології науки» або « індуктивної логіки», або ці канони мислилися як більш ніж достатні, щоб дозволити будь-яку справжню розбіжність про фактичне. У цьому зв’язку багато видних філософів науки того періоду (наприклад, Карнап, Рейхенбах і Поппер) бачили своє першочергове завдання в тому, щоб виразити в явній формі правила доказового міркування, які вчені неявно застосовують, вибираючи між теоріями.

б) Соціологи й науковий консенсус. Соціологи на відміну від філософів не мали сильної традиції, що надбудовувала на очікування й пояснення існування згоди про фактичне. Дійсно, до 1930-х років ледь чи була в наявності навіть назва «соціологія науки». Наступні два десятиліття, однак, побачили вражаючий розквіт соціологічних досліджень науки. Центральною для більшості досліджень була наша двоєдина проблема консенсусу й диссенсусу. Як і філософи, соціологи були схильні розглядати перший як природній стан фізичних наук, у той час як останній трактувався ними як потребуюче спеціального пояснення відхилення від передбачуваної норми.

Якщо філософи бачили джерело консенсуального характеру науки в прихильності вчених канонам логіки наукового висновку, то соціологи доводили, що наука проявляє високий ступінь згоди, оскільки вчені розділяють сукупність норм або стандартів, керуючих професійним життям наукового співтовариства. Роберт Мертон, наприклад, доводив, що всі наукові субкультури будуються на нормах «універсалізму, комунізму, безкорисливості й організованого скептицизму». Ці норми, що накладають зобов’язання на людину науки, виражаються «у формі приписів, передумов, проскрипцій і преференцій». Коротше кажучи, оскільки вчені розділяють ідентичні цінності або стандарти, вони можуть утворювати стабільні структури консенсусу.

Соціологи науки цього періоду не були менш, ніж їх філософські колеги, переконані в тому, що згода в науці неминуча й повсюдна. Вони знали, зрозуміло, про деякі знамениті дискусії, які ділили наукове співтовариство на воюючі фракції. Але соціологи, такі, як Мертон і його співробітник Бернард Барбер, схилялися до такого пояснення цих відхилень від очікуваного консенсусу, яке припускає, що «забобони й

упередження» іноді можуть служити інституціональними й інтелектуальними перешкодами для вчених, що випливають з покладених наукових норм.

Як ми знаємо, точка зору консенсусу, властива філософам і соціологам 1950 і 1960-х років, не витримала більш глибокого аналізу. Учені сваряться занадто часто й по багатьом важливим питанням, щоб трактувати наукові розбіжності як невеликі відступи від норми консенсусу. Більше того, ми вивчили багато із цих розбіжностей настільки детально, щоб побачити, що пояснювальні ресурси класичної філософії й соціології науки не продуктивні, щоб охопити широкий діапазон ситуацій, у яких виникають розбіжності. Часто виявляється вірним, наприклад, що вчені, які роблять усе можливе, щоб додержуватися прийнятим норм незацікавленості, об’єктивності й раціональності, виявляють, що вони приходять до досить розбіжних виводів.

Ми тепер розуміємо, що фактичні дані - особливо на межах дослідження - можуть бути досить недостатніми, щоб визначити в науці вибір між теоріями. Ми тепер знаємо, що логічні емпіристи були просто не праві, вважаючи, що всі вчені прихильні тим самим методологічним і оцінним стандартам. Ми здатні показувати знову й знову, що тривалі наукові розбіжності минулого не були просто querrelles de mots (сварами дурного тону) між емпірично еквівалентними теоріями, але скоріше справжніми суперечками між глибоко різними конкуруючими позиціями, які виглядали в той час обґрунтованими доступними емпіричними свідченнями.

В останнє десятиліття було накопичено досить інформації, щоб припустити, що вчені часто порушували норми наукової поведінки, висунуті Мертоном, і при нагоді навіть винагороджувалися за такі порушення. І що знаменно: ми можемо легко охарактеризувати обставини, при яких готовність порушувати ці норми відіграє важливу роль у прогресі науки.

Звідси не слід робити висновок, що немає нічого вірного в аналізі, проведеному логічними емпіристами й мертоніанцями. Як ми побачимо далі, ці вчені вказували на важливі особливості функціонування науки. Але що може бути додане із упевненістю, - це те, що їх підхід не виявив своїх пояснювальних ресурсів, щоб представити розбіжності в тому розмірі й у тому ранзі, у яких вони продукувалися удосталь наукою в минулому й продукуються нею настільки ж рясно в сьогоденні. Коли дослідники стали виявляти деякі вади цієї ранньої моделі, а також виключення з її правил, вони реагували традиційно й припустили, що треба почати знову із самого початку, відштовхуючи так чи інакше все, що укладалося в привілейовану, але дискредитовану парадигму. Такі філософи, як Кун і Фейєрабенд, а разом з ними цілий сонм молодих соціологів науки провели останні кілька років, розробляючи пояснення диссенсусу в науці. До деяких з їхніх моделей я тепер звертаюся.

«Нова хвиля» упирає на диссенсус. Викладаючи довгу історію коротко, я прагну обговорити чотири лінії в аргументації, що підірвала класичну точку зору консенсусу: відкриття того, що наукове дослідження більш навантажене дискусіями, ніж варто було б очікувати з більш старої точки зору, теза несумірності теорій, теза недовизначеності теорій і феномен успішної контрнормальної поведінки.

а) Поширеність дискусій. Теорії в науці змінюються швидко - загальним місцем є те, що вчорашня наукова фікція стає сьогоднішньою ортодоксією. Однак іноді ці зміни можуть обернутися тривалими перепалками, що приводять до ґрунтовних розподілів усередині наукового співтовариства по вірі й вірності. Я вже згадував кілька таких дебатів: Копернік - Птолемей, хвильова - корпускулярна теорії світла, атомізм - енергетизм. Цей список може бути з тієї або іншим ступенем визначеності продовжений включенням ньютоніанства versus картезіанства в механіку, уніформізму versus катастрофізму в геології, механіки живої сили versus механіки імпульсу, однофлюїдної versus двофлюїдної теорій електрики, Прістлі versus Лавуазьє в хімії, Ейнштейна versus Бора у квантовій механіці, креаціонізму versus еволюціонізму в біології, недавніх дебатів про дрейф континентів і т.д. Усі згадані розколи були розколами між видатними вченими, між теоріями, тривали декілька десятиліть і не було рахунку розумної аргументації по обидва боки. Ситуації, на рахунок згаданих, ясно показують, що яка б сила не виходила від правил і норм науки, вони насправді недостатні, щоб розв’язати швидко й виразно ці дискусії.

Ця теза може бути сформульована інакше. Якщо консесуальна модель і передбачуваний нею лейбніціанський ідеал діючі, то дуже важко зрозуміти, як дисиденти й революціонери можуть взагалі затверджувати свої ідеї. Як Кун переконливо показує, що «якби нова теорія, що претендує на роль парадигми, виносилася б на самому початку на суд практичної людини, яка оцінювала б її тільки по здатності вирішувати проблеми, то науки переживали б дуже мало великих революцій». Революції не з’являються раптово як грім серед ясного неба, і кожна революція повинна випереджатися періодом, коли одні вчені завзято йдуть за новими ідеями, а інші досить щасливі, проводячи час із пануючими теоріями. Критики моделі консенсусу говорять, що з погляду цієї моделі дуже важко зрозуміти, яким образом раціональні люди можуть сваритися, щоб зайнятися розробкою нових ідей.

Томас Кун стисло формулює це заперечення проти консенсуального підходу в такий спосіб: виникнення нових наукових ідей «вимагає процесу розв’язку, який допускає розбіжності серед раціональних людей, а той алгоритм, який звичайно уявляли собі філософи, повинен був би вести науку від цих розбіжностей. Якщо він (тобто цей алгоритм) був би в ході, усі дисципліновані (conforming), тобто раціональні вчені ухвалювали б той самий розв’язок у той самий час». Кун наполягає, що тільки існування відмінностей між ученими в перевагах і цінностях дозволяє з’являтися новим теоріям. А якщо ні, то «не було б прагнення виробити нову теорію, сформулювати її такими способами, щоб була видна її плідність або виставлені на огляд її точність і границі». Наведені висловлення свідчать про те, що Кун у цих рядках так само, як і в багатьох інших висловленнях, залишає без уваги факт, що вчені можуть проводити відмінність між критеріями схвалення теорій і критеріями пошуку цінностей.

Ця відмінність дозволяє узятися за деякі із проблем, поставлені Куном перед точкою зору консенсусу. Але Кун виразно правий, говорячи про той ступінь, у який модель консенсусу виявляється нездатною осмислити широкі масштаби й різноманітність наукових розбіжностей. Оскільки це так, то ми потребуємо чогось більшого, ніж консенсуальний погляд на науку.

б) Теза про несумірність. Кун сам запропонував поповнити картину, стверджуючи, що поборники конкуруючих теорій просто не можуть спілкуватися один з одним. На його думку, ця нездатність невипадкова, тому що конкуруючі теорії радикально непорівнянні. Ми можемо усвідомити хід думки Куна, розглядаючи його опис міжпарадигмальних розбіжностей. Значно швидше, ніж його попередники, Кун усвідомлював той масштаб, у якому історія науки насичена різними важливими дискусіями й полеміками. Він сам описав одну з таких полемік у своїй знаменитій книзі «Коперніканська революція». Як він показав, період наукової революції характеризується немирним співіснуванням різноманіття конкуруючих парадигм, за кожною з яких стоять свої поборники. Описуючи ці сутички між конкуруючими парадигмами, Кун показав їхню хронічну незавершеність. Вона виникає через «несумірність» самих парадигм. Поборники однієї парадигми буквально не можуть зрозуміти поборників іншої, вони живуть у різних світх. Вони можуть використовувати ту саму термінологію, але при цьому під тими самими термінами звичайно мають на увазі різні речі.

Неможливість повного перекладу однієї конкуруючої парадигми в іншу збільшується тем фактом, підкресленим Кунем у більш пізній його книзі «Істотна напруга», що поборники різних парадигм часто прихильні різним методологічним стандартам, а також не тотожним пізнавальним цінностям. У результаті те, що одна сторона диспуту відстоює як позитивний атрибут теорії, поборники конкуруючої парадигми можуть розглядати як перешкоду. Отже, як зміст теорій, так і стандарти, прийняті при їхній оцінці, ведуть до розладу в спілкуванні.

в) Недовизначеність теорії емпіричними даними. Зсув фокусу уваги до розбіжностей, імовірно, у ще більшому ступені стимулювався аргументами, що виходять із недовизначеності. Коротко кажучи, ці аргументи призводять до твердження про те, що наукові правила або оцінні критерії не дозволяють однозначно й недвозначно віддати перевагу деякій теорії перед всіми її конкурентами. До цього твердження веде ряд розмежувальних ліній аргументації. Одна з них може бути позначена як теза Дюгема-Куайна, згідно з яким теорія не може бути логічно доведена або відкинута посиланням на який-небудь корпус емпіричних свідчень.

Інший шлях до того ж самому висновку лежить через твердження (асоційоване по різних причинах з роботами Вітгенштейна й Нельсона Гудмена), що всі правила наукового вивсновку, незалежно від того, індуктивний він або дедуктивний, настільки радикально розпливчасті, що ними можна користуватися багатьма взаємно несумісними способами. Рухаючись у тому ж напрямку. Кун показав в «Істотній напрузі», що критерії вибору теорії, поділювані вченими, занадто розпливчасті, щоб визначати вибір теорії. Цей кластер доводів часто інтерпретується в тому плані, що наука не може бути тою діяльністю, яка складена емпірицистами й соціологами, діяльністю, керованою правилами.

г) Контрнормальна поведінка. Як Поль Фейєрабенд, так і Ян Мітроф показали, що багато вчених, що мали високі досягнення, з повторюваністю порушували норми або канони, звичайно називані науковими. Час від часу вчені залишають осторонь емпіричні свідчення, допускають протиріччя й ухвалюють контріндуктивістські стратегії. Більше того, як видно, у багатьох із примітних випадків наукового прогресу були залучені вчені, що грубо зневажали загальноприйнятою методологічною розсудливістю. Як мінімум, така поведінка змушує припустити (як уважає Мітроф), що Мертон неправильно визначив норми, що управляють науковою практикою. При більш радикальному погляді така поведінка може вести до того висновку, до якого приходить Фейєрабенд, а саме до висновку про те, що відносно методів «усе дозволене».

Пускаючи в хід вищезгадану зброя, нова хвиля соціологів і філософів спонукувала нас протягом останніх 10-15 років сконцентруватися в основному на наукових дебатах і розбіжностях, тому що з їхнього погляду такі розбіжності з набагато більшою ймовірністю, ніж консенсус, становлять «природний» стан науки. Більше того, ці філософи й соціологи розробили апарат для пояснення, яким образом (наприклад, з несумірності й недовизначеності) ця розбіжність може виникати й утримуватися. Однак, як я вже помітив, ці дослідники були слабко оснащені, щоб пояснити, яким образом трапляється згода. Щоб зрозуміти, чому такий підхід зазнав невдачі, зустрічаючись із проблемою формування консенсусу, розглянемо детальніше, які перешкоди ставила згода на шляху кунівського аналізу.

Кун вважав, що міжпарадигмальний діалог з неминучістю частковий і неповний, тому він вважав, що борці за різні парадигми прихильні різним методологічним стандартам, і з готовністю пояснював, чому наукові дебати являють собою тривалі й не настроєні на завершення стани.

Якщо обидві сторони насправді говорять врізнобій, якщо вони судять про свої теорії за різними мірками, то немає нічого дивного в тому, що вони продовжують залишатися при своїх розбіжностях. Отже, кунівська модель правильно пророкує, що диссенсус повинен бути звичайною характеристикою наукового життя. Те, що вона не може пояснити з такою ж готовністю (якщо взагалі може пояснити), - це питання, яким чином наукові розбіжності завжди приводяться, причому не шляхом повного виснаження ворогуючих сторін і не шляхом політичної маніпуляції, до дозволу. Якщо конкуруючі вчені не можуть зрозуміти точку зору один одного, якщо вони рішуче по-різному настроєні на те, що вважати «гарною» науковою теорією, то виглядало б украй таємничим, якби ці ж самі вчені коли-або досяглися платформи, на якій вони зрештою погодилися б уважати яку-небудь одну парадигму прийнятною.

Однак без такої угоди стає зовсім недоступним раціональному розумінню виникнення нормальної науки, існування якої Кун відстоює, рясно використовуючи документи. Без чітких уявлень про утворення консенсусу валиться зв’язок між двома центральними складовими кунівської картини: концепцією розбіжностей (несумірності) і концепцією підтримки консенсусу (нормальної науки). Кун часто замахується на пояснення переходу від «нормальної» науки до «кризової» (тобто від консенсусу до диссенсусу), але зазнає невдачі, тому що він так і не пояснив, чому хитрі, але не невинні головоломки починають розглядатися як аномалії, що загрожують парадигмі. Це так, але це не повинне затушовувати корінну ваду кунівського підходу: Кун не має у своєму розпорядженні ресурси для правдоподібного пояснення переходу від кризи до нормальної науки, переходу ще більш разючого. Якщо розбіжність виникає в науковому співтоваристві, то, за Куном, практично неможливо зрозуміти, як воно зникає. Коли переконуєшся, наскільки важливим у кунівській картині науки виявляється поняття консенсусу (зрештою парадигма є по своєму задуму те, про що досягається консенсус, а нормальна наука являє собою такий тип науки, який проявляється, коли консенсус домінує), то видасться екстраординарним, що Кун не сформулював уявлень про те, як формується консенсус. Що, як видно, ще гірше - так це те, що його аналіз у ряді відносин такий, що закриває взагалі яку-небудь можливість описати походження консенсусу.

Звернемося, скажемо, до факту, що кожна парадигма в остаточному підсумку автоаутентична: «Коли парадигми... попадають у русло суперечок про вибір парадигми, питання про їхнє значення по необхідності попадає в замкнене коло: кожна група використовує свою власну парадигму для аргументації в захист цієї ж парадигми». Якщо парадигма насправді має цю властивість самопідкріплення, то незбагненно, яким чином поборники однієї парадигми можуть колись встати на шлях, який привів би їх до зради своїм парадигматичним прихильностям. Оскільки Кун не може пояснити, яким чином поборники конкуруючих парадигм могли б коли-або прийти до згоди про те, яка парадигма краще, йому залишається тільки вимагати від нас прийняти існування двох радикально різні видів наукового життя («нормальної» науки й «революційної» науки), не даючи нам якого-небудь ключа до динаміки метаморфози, за допомогою якої консенсус походить із диссенсусу.

Контрольні запитання до тексту

1. Яке значення мають філософські теорії для розвитку науки?

2. У чому специфіка науки як унікальної сфери культури?

3. Які соціологічні та філософські моделі науки Вам відомі?

4. Що таке поняття консенсусу, як воно проявляється у філософії та науці?

5. Які методологічні правила існування наукового знання розробляли філософи?

6. Який внесок у поняття наукового консенсусу внесли соціологи?

7. Які особливості консенсуального підходу були вироблені у філосоції науки?

8. Чому будь-яка теорія не повністю визначається сукупністю емпіричних даних?

9. У чому полягає сутність та витоки «макіавеллізму» у політиці?

10. Як відбувається міжпарадигмальний діалог у науковій сфері?

11. Як взаємодіють між собою автоаутентична та консенсуальна парадигми?