Лакатос І. Історія науки і її раціональні реконструкції / І. Лакатос // Структура й розвиток науки. - М. : Прогрес, 1978. - С. 216- 230.

Методологія науково-дослідних програм. Відповідно моїй методологічній концепції, дослідницькі програми є найбільшими науковими досягненнями і їх можна оцінювати на основі прогресивного або регресивного зрушення проблем; при цьому наукові революції полягають у тому, що одна дослідницька програма (прогресивно) витісняє іншу.

Остання містить у собі конвенціонально прийняте (і тому "незаперечне", згідно із заздалегідь вибраним розв’язком) "тверде ядро" і "позитивну евристику", яка визначає проблеми для дослідження, виділяє захисний пояс допоміжних гіпотез, передбачить аномалії й переможно перетворює їх у підтверджувальні приклади - усе це відповідно до заздалегідь розробленого плану. Учений бачить аномалії, але, оскільки його дослідницька програма витримує їхній натиск, він може вільно ігнорувати їх. Не аномалії, а позитивна евристика його програми - от що в першу чергу диктує йому вибір проблем. І лише тоді, коли активна сила позитивної евристики слабшає, аномаліям може бути приділена більша увага. У результаті методологія дослідницьких програм може пояснити високий ступінь автономності теоретичної науки, чого не може зробити незв’язаний ланцюг припущень і спростувань наївного фальсифікаціоніста.

Проста «фальсифікація» (у попперівському смислі) не тягне відкидання відповідного твердження. Прості "фальсифікації" (тобто аномалії) повинні бути зафіксовані, але зовсім не обов’язково реагувати на них. У результаті зникають великі негативні вирішальні експерименти Поппера: «вирішальний експеримент» - це лише почесний титул, який, звичайно, може бути подарований певній аномалії, але тільки через довгий час після того, як одна програма буде витиснута іншою. Згідно Попперу, експеримент, що вирішує, описується деяким прийнятим базисним твердженням, несумісним з теорією; відповідно ж методології науково- дослідних програм, ніяке прийняте базисне твердження саме по собі не дає вченому права відкинути теорію. Такий конфлікт може породити проблему (більш-менш важливу), але ні при яких умовах не може привести до «перемоги». Природа може крикнути: «Немає!», але людська винахідливість - на противагу думці Вейля й Поппера - завжди здатна крикнути ще голосніше. При достатній спритності й деякій удачі можна протягом тривалого часу «прогресивно» захищати будь-яку теорію, навіть якщо ця теорія неправильна.

Таким чином, слід відмовитися від попперівської моделі "припущень і спростувань", тобто моделі, у якій за висуванням пробної гіпотези випливає експеримент, що показує її помилковість: жоден експеримент не є вирішальним у той час, а тим більше до часу, коли він проводиться (за винятком, може бути, його психологічного аспекту). Необхідно вказати на те, що методологія науково-дослідницьких програм є набагато більш зубастою, ніж конвенціоналізм Дюгема: замість того щоб віддавати розв’язок питання, коли слід відмовитися від деякої "структури", на суд неясного дюгемівського здорового глузду, я ввожу деякі тверді попперівські елементи в оцінку того, чи прогресує деяка програма або регресує й витісняє чи одна програма іншу, тобто я даю критерії прогресу й регресу програм, а також правила усунення дослідницьких програм у цілому.

Дослідницька програма вважається прогресуючою тоді, коли її теоретичний ріст передбачає її емпіричний ріст, тобто коли вона з деяким успіхом може пророкувати нові факти ("прогресивне зрушення проблем"); програма регресує, якщо її теоретичний ріст відстає від її емпіричного росту, тобто коли вона дає тільки запізнілі пояснення або випадкових відкриттів, або фактів, що передбачаються, що й відкриваються конкуруючою програмою ("регресивне зрушення проблем"). Якщо дослідницька програма прогресивно пояснює більше, ніж конкуруюча, то вона "витісняє" її й ця конкуруюча програма може бути усунута (або, якщо завгодно, «відкладена»).

У рамках дослідницької програми деяка теорія може бути усунута тільки кращою теорією, тобто такою теорією, яка має більший емпіричний зміст, ніж її попередниця, і частина цього змісту згодом підтверджується. Для такого заміщення однієї теорії кращої перша теорія не обов’язково повинна бути "фальсифікована" у попперівському смислі цього терміна.

Таким чином, науковий прогрес виражається скоріше в здійсненні верифікації додаткового змісту теорії, ніж у виявленні фальсифікуючих прикладів. Емпірична "фальсифікація" і реальна "відмова" від теорії стають незалежними подіями. До модифікації теорії ми ніколи не знаємо, як би вона могла бути "спростована", і деякі з найцікавіших модифікацій обумовлені "позитивною евристикою" дослідницької програми, а не аномаліями. Одна тільки ця відмінність має важливі наслідки й приводить до раціональної реконструкції змін у науці, зовсім відмінної від реконструкції, запропонованої Поппером.) Дуже важко розв’язати - особливо з тих пор, як ми відмовилися від вимоги прогресивності кожного окремого кроку науки, - у який саме момент певна дослідницька програма безнадійно регресувала або одна із двох конкуруючих програм одержала вирішальну перевагу перед іншою.

Як і в дюгемівському конвенціоналізмі, у нашій методологічній концепції не може існувати ніякої обов’язкової (не говорячи вже про механічну) раціональності.

Таким чином, завзятість, як і скромність, має більший "раціональний" зміст. Однак успіхи конкуруючих сторін повинні фіксуватися й завжди робитися надбанням громадськості. (Тут ми повинні хоча б згадати основну епістемологічну проблему методології науково- дослідницьких програм. Подібно методологічному фальсификаціонізму Поппера, вона являє собою досить радикальний варіант конвенціоналізму. І аналогічно фальсифікаціонізму Поппера, вона потребує постулювання деякого позаметодологічного індуктивного принципу - для того, щоб зв’язати (хоча б як-небудь) наукову гру в прагматичне прийняття й відкидання висловлень і теорій із правдоподібністю. Тільки такий "індуктивний принцип" може перетворити науку із простої гри в епістемологічно раціональну діяльність, а безліч вільних скептичних ігор, що розігруються для інтелектуальної забави, у щось більш серйозне - у піддане помилкам відважне наближення до дійсної картини світу.

Подібно до будь-якої іншої методологічної концепції, методологія науково-дослідних програм висуває свою історіографічну дослідницьку програму. Історик, що керується цієї програмою, буде відшукувати в історії конкуруючі дослідницькі програми, прогресивні й регресивні зрушення проблем. Там, де історик дюгемівського складу бачить революцію єдино в простоті теорії (як, наприклад, у випадку революції Коперніка), він буде знаходити тривалий процес витиснення прогресивною програмою програми, що регресує.

Ніяка теорія раціональності ніколи не зможе дати відповідь на запитання про те, чому певні наукові школи в генетиці відрізняються одна від одної або внаслідок яких причин закордонна економічна допомога стала досить непопулярною в англосаксонських країнах в 60-х роках нашого сторіччя. Більше того, для пояснення різної швидкості розвитку різних дослідницьких програм ми можемо бути змушеними звернутися до зовнішньої історії. Раціональна реконструкція науки (у тому розумінні, у якому я вживаю цей термін) не може бути вичерпною в силу: того, що люди не є повністю раціональними істотами, і навіть тоді, коли вони діють раціонально, вони можуть мати неправильні теорії щодо власних раціональних дій.

Методологія дослідницьких програм проводить досить відмінну демаркаційну лінію між внутрішньою й зовнішньою історією в порівнянні з тієї, яку ухвалюють інші теорії раціональності. Приміром, те, що для фальсифікаціоніста виступає як феномен (до його жалю, що занадто часто зустрічається) ірраціональної прихильності вчених до "спростованої" або суперечливої теорії, який він, звичайно, відносить до зовнішньої історії, на основі моєї методології цілком можна пояснити, не прибігаючи до зовнішньої історії, - як раціональний захист багатообіцяючої дослідницької програми. Далі, успішні пророкування нових фактів, що представляють собою серйозні свідчення на користь деякої дослідницької програми, що і є тому істотними частинами внутрішньої історії, не важливі ні для індуктивіста, ні для фальсифікаціоніста.

Такі передбачення являють собою "не доказ, а (лише) пропаганду". Згадаємо незадоволеність Планка із приводу запропонованої їм в 1900 році формули випромінювання, яку він розглядав як "довільну". Для фальсифікаціоніста ця формула була сміливою, фальсифікуємою гіпотезою, а недовіра, яку випробовував до неї Планк, була нераціональним настроєм, з’ясовним тільки на основі психології. Однак, з мого погляду, невдоволення Планка можна пояснити в рамках внутрішньої історії: воно виражало раціональний осуд теорії ай йоес.

Можна згадати й ще один приклад: для фальсифікаціонізма незаперечна "метафізика" має лише зовнішній інтелектуальний вплив; відповідно ж моєму підходу, вона являє собою істотну частину раціональної реконструкції науки. Більшість істориків дотепер прагне розглядати розв’язок деяких важливих проблем історії науки як монополію екстерналістівв. Однією з них є проблема досить частих одночасних наукових відкриттів. Те, що вважається "відкриттям", і зокрема великим відкриттям, залежить від прийнятої методології. Для індуктивіста найбільш важливими відкриттями є відкриття фактів, і, дійсно, такі відкриття часто відбуваються зробленими одночасно декількома ученими.

Для фальсифікаціоніста велике відкриття полягає скоріше у відкритті деякої теорії, ніж у відкритті факту. Як тільки теорія відкрита (або, скоріше, винайдена), вона стає суспільним надбанням, і немає нічого дивного в тому, що кілька людей одночасно будуть перевіряти її й одночасно зроблять (другорядні) фактуальні відкриття. Таким чином відома теорія виступає як заклик до створення пояснень, що незалежно перевіряються, більш високого рівня. Наприклад, якщо вже відомі еліпси Кеплера й елементарна динаміка Галілея, то одночасне "відкриття" закону зворотної квадратичної залежності не викличе великого подиву: оскільки проблемна ситуація відома, одночасні розв’язки можна пояснити виходячи із чисто внутрішніх підстав. Однак відкриття нової проблеми не можна пояснити настільки ж легко. Якщо історію науки розуміють як історію конкуруючих дослідницьких програм, то більшість одночасних відкриттів- теоретичних або фактуальних - пояснюються тим, що дослідницькі програми є загальним надбанням і в різних куточках миру багато з людей працюють за цими програмами, не підозрюючи про існування один одного.

Однак дійсно нові, головні, революційні відкриття рідко відбуваються одночасно. Деякі нібито одночасні відкриття нових програм лише видадуться одночасними завдяки неправильній ретроспекції: у дійсності це різні відкриття, тільки пізніше сполучені в одне. Улюбленою областю екстерналістів була родинна проблема про те, чому спорам про пріоритет надавали настільки велике значення й витрачали на них так багато енергії. Індуктивіст, наївний фальсифікаціоніст або конвенціоналіст могли пояснити це тільки зовнішніми обставинами, але у світлі методології дослідницьких програм деякі суперечки про пріоритет є істотними проблемами внутрішньої історії, тому що в цій методології найбільш важливим для раціональної оцінки стає те, яка з конкуруючих програм була першою в пророкуванні нового факту, а яка була погоджена із цим тепер уже відомим фактом лише пізніше.

Деякі суперечки про пріоритет можна пояснити інтелектуальним інтересом, а не просто марнославством і честолюбством. Тоді виявляється важливість тієї обставини, що теорія Тихо Браги, наприклад, лише post hoc превстигнула в поясненні спостережуваних фаз Венери й відстані до неї, а вперше це було точно передвіщене коперніканцями або що картезіанці вміли пояснити все те, що пророкували ньютоніанці, але тільки post hoc. Оптична ж теорія ньютоніанців пояснювала post hoc багато феноменів, які були передбачені й уперше спостерігалися послідовниками Гюйгенса.

Усі ці приклади показують, яким образом багато проблем, які для інших історіографій були зовнішніми, методологія науково-дослідних програм перетворює в проблеми внутрішньої історії. Але іноді границя зрушується в протилежному напрямку. Наприклад, може існувати експеримент, який відразу ж - при відсутності кращої теорії - був визнаний негативним вирішальним експериментом. Для фальсифікаціоніста таке визнання є частиною внутрішньої історії, для мене ж воно не раціональне і його слід пояснити на основі зовнішньої історії. (Пояснення. Методологія дослідницьких програм була піддана критиці Фейєрабендом і Куном. Згідно з Куном, "[Лакатос] повинен уточнити критерії, які можна використовувати в певний період, для того щоб відрізнити прогресивну дослідницьку програму від регресивної. А якщо ні, то його міркування нічого не дають нам). У дійсності ж я даю такі критерії. Але Кун думає, по-видимому, що "(мої) стандарти мають практичне застосування тільки в тому випадку, якщо вони з’єднані з певним тимчасовим інтервалом (те, що видасться регресивним зрушенням проблеми, може бути початком досить тривалого періоду прогресу)".

Оскільки я не уточнюю таких тимчасових інтервалів, Фейєрабенд робить висновок, що мої стандарти являють собою не більш ніж "гарні слова". Аналогічні зауваження були зроблені Масгрейвом у листі, що містить серйозну конструктивну критику раннього начерку даної статті. У цьому листі він вимагає, наприклад, щоб я уточнив, у який момент догматична прихильність деякій програмі повинна бути пояснена "зовнішніми", а не "внутрішніми" обставинами. Я спробую пояснити, чому подібні заперечення б’ють повз мету. Можна раціонально дотримуватися програми, що регресує, доти, поки її не обжене конкуруюча програма й навіть після цього. Однак те, чого не можна робити, - це сприяти її слабкій публічній гласності. Фейєрабенд і Кун поєднують методологічну оцінку деякої програми із твердою евристичною рекомендацією щодо того, що потрібно робити. Це означає зовсім раціонально відіграти в ризиковану гру; ірраціональний же момент полягає в тому, що обманюються відносно ступеня цього ризику. Це не означає дуже великої свободи вибору, як може здатися тим, хто дотримується програми, що регресує, тому що подібна воля можлива для них головним чином лише в приватному житті.

Редактори наукових журналів стануть відмовлятися публікувати їхні статті, які, загалом, будуть містити або широкомовні переформулювання їх позиції, або виклад контрприкладів (або навіть конкуруючих програм) за допомогою лінгвістичних хитрувань ad hoc. Організації, що субсидіюють науку, будуть відмовляти їм у фінансуванні. Ці міркування дають відповідь також на заперечення Масгрейва шляхом поділу прихильності програмі, що регресує, на раціональну й ірраціональну (або на чесну й нечесну). Вони проливають також нове світло на розрізнення між внутрішньою й зовнішньою історією. Вони показують, що однієї внутрішньої історії досить для зображення історії науки в абстрактному виді, включаючи й регресивні зрушення проблем. Зовнішня ж історія пояснює, чому деякі люди мають неправильні думки щодо наукового прогресу і яким образом ці неправильні думки можуть впливати на їхню наукову діяльність.

Контрольні запитання до тексту

1. Що таке методологія науково-долсідних програм?

2. Як пов’язані між собою теорії верифікації та фальсифікації?

3. Коли вважається, що дослідницька програма досягла прогресу??

4. У чому полягає критика конвенціоналізму Дюгема?

5. Яке справжнє відношення між етикою та політикою?

6. Як співвідноситься наукове пізнання та теорія раціональності?

7. Чи можна розуміти історію наукия як історію конкуруючих дослідницьких програм?

8. Які роздуми Куна, Фейерабенда та Поппера піддає критиці І. Лакатос?

9. Які раціональні та ірраціональні моменти можуть міститися у дослідницькій програмі?