Лекція 10 Тема: Пізнання

План

1. Поняття пізнання і проблеми пізнаваності світу.

2. Структура пізнання. Єдність чуттєвого і раціонального у пізнані.

3. Проблема істини. Роль практики у пізнанні.

І.

Пізнання - процес духовного освоєння людиною світу з метою отримання істинного достовірного знання. Процес пізнання є активним цілеспрямованим відображення дійсності у свідомості людини. Розділ філософії який вивчає пізнання, називається гносеологією. В зарубіжній філософії часто вживається назва «епістемологія». У нас під епістемологією, у першу чергу, розуміють вчення про наукове пізнання.

Центральною проблемою в теорії пізнання є питання про те, наскільки достовірними виявляються отримувані людиною знання. В історії філософії склалися два основні підходи щодо можливості людини отримувати достовірне знання:

1) гносеологічний реалізм (оптимізм) стверджує, що людина, здатна повно і достовірно пізнавати світ;

2) агностицизм стверджує, що людина не може повно, адекватно, достовірно пізнавати світ.

Різновиди агностицизму:

1) скептицизм - давньогрецький мислитель Піррон вважав, що достовірними є лише чуттєві сприймання. Омана виникає при спробі перейти від чуттєвого образу до з’ясування внутрішньої сутності предмета;

2) агностицизм Д. Юма та І. Канта

Д. Юм вважав, що у досвіді і навіть науковому експерименті отримуваний результат відрізняється від причини;

І. Кант розробив концепцію «речі в собі» і вважав, що речі світу є принципово непізнаваними;

3) конвенціоналізм - один із його засновників А. Пуанкаре (1854-1912) вважав, що наукові закони є лише домовленостями між вченими, які по суті є найбільш зручними для опису тих чи інших природних явищ;

4) фалібілізм - в найкращому обґрунтуванні ніколи не можна виключити помилки. Тому стратегія обґрунтування або пояснення в принципі не здатна привести до успіху і залишається тільки завжди перевіряти переконання, думки чи гіпотези і прагнути замінювати їх на кращі.

II.

Структура пізнавального відношення включає такі елементи: суб’єкт пізнання - людина або людство в його історичному розвитку;

об’єкт пізнання - реальність або її окремі фрагменти, на які спрямована пізнавальна активність людини. У якості об’єктів можуть бути також ідеальні об’єкти;

результат пізнання - пізнавальний образ об’єкта, який завжди є об’єктивним за своїм змістом, тому що в ньому об’єкт відображається з різним ступенем адекватності. Пізнавальний образ є суб’єктивним за своєю формою, тому що належить людині як суб’єкту пізнання.

Структурно процес пізнання включає: чуттєве та раціональне пізнання.

Форми чуттєвого пізнання:

1) відчуття - найпростіший, елементарний пізнавальний процес, в ході якого відбувається відображення окремих властивостей, якостей, сторін об’єкта чи явища при безпосередній їх дії на органи чуття;

2) сприймання - це процес відображення в мозку людини предметів та явищ у цілому, в сукупності всіх їх якостей та властивостей при їх дії на органи чуття;

3) уявлення - це чуттєво-наочний узагальнюючий образ об’єкта чи явища, які на даний час не діють на органи чуття, а відтворюються людиною по пам’яті.

Форми раціонального пізнання:

1) поняття - це форма мислення, що відображає найбільш істотні загальні і специфічні ознаки предметів. Це уявний образ предмета, його відображення, а не самий предмет;

2) судження - це речення, які зв’язують між собою поняття таким чином, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності. Тобто, в судженнях щось стверджується або заперечується відносно об’єкта пізнання;

3) умовивід — це зв’язування суджень між собою за законами логіки, що дає нове знання без звернення до емпіричного досвіду.

Процес пізнання починається з чуттєвого контакту людини з об’єктом пізнання, який виявляється більш ефективним на початкових етапах людського життя та суспільної практики.

Чуттєве пізнання передує раціональному, однак це не треба розуміти як цілковиту його відокремленість, тому що в дійсності людина, пізнаючи світ, водночас і відчуває, і мислить.

Раціональне пізнання є більш високим рівнем відображення дійсності, тому що дозволяє за допомогою людського інтелекту пізнати внутрішню сутність предметів і явищ дійсності, яка прихована від органів чуття, і збагнути закономірності та причини їх розвитку.

Як видно, якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв’язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв’язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.

У цілому ж процес пізнання включає взаємодію, взаємопроникнення чуттєвого та раціонального компонентів, емпіричного досвіду і понятійного мислення.

III.

Класичні визначення істини дав Арістотель, який визначив істину як відповідність наших знань про дійсність самій дійсності. В сучасній філософії існують різні концепції істини:

1) класична (або кореспондентська) концепція істини спирається на принцип відповідності наших знань про дійсності самій дійсності;

2) когерентна - знання вважається достовірним, якщо воно є внутрішньо несуперечливим і логічно узгодженим з вихідними аксіоматичними положеннями;

3) прагматистська - знання є достовірним, якщо воно є практично корисним і виявляє свою ефективність;

4) конвенціоналістська - знання слід вважати достовірним, якщо більшість вчених, фахівців дотримуються цієї думки.

Матеріалістична концепція істини включає такі поняття:

об’єктивність істини - такий зміст людських знань про світ, який не залежить від людини як суб’єкта пізнання.

абсолютна істина - такий зміст людських знань, який повно відображує об’єкт пізнання і у подальшому не буде спростований, змінений, доповнений.

відносна істина - таке знання, яке в принципі є правильним, але воно не повно відображує об’єкт пізнання і з розвитком людської практики, науки, з прогресом пізнавальних можливостей людини буде збагачуватися новими елементами, доповнюватися, змінюватися і навіть у подальшому замінюватися.

конкретність істини - принцип отримання знання, коли обов’язково враховуються конкретні характеристики об’єкта пізнання: місця, часу, простору, умов і т.д.

Щоб перевірити достовірність отримуваного знання; необхідно спиратися на практику як об’єктивний критерій істини. Практика визначається як предметно-чуттєва діяльність людини по перетворенню матеріальних систем. Саме вона розглядається в якості ведучого критерію істини. Якщо знання істинно, то заснована на ньому практична діяльність буде успішною. Навпаки, якщо практична діяльність визнається невдалою, то знання, на основі якого вона була розгорнута, з великою ймовірністю можна оцінити як хибне.

Практика має двоїсту природу. У ній є об’єктивний компонент - це предметна діяльність за законами об’єктивного світу. З іншого боку, у практиці завжди втілені досягнення людського духу, адже вона здійснюється на основі знання, носієм якого є людина. Отже, практика поєднує в собі риси суб’єктивного і об’єктивного.

Проте критерій практики не завжди може бути використаний, оскільки існують такі знання, які напряму не перевірні в матеріально- чуттєвому плані. Наприклад, неможливо знайти такий тип практики, який дозволив би перевірити теоретичні ідеї вищої математики або квантової фізики, судження про минуле в історичній науці, філософське знання.

Як бачимо, одна лише практика є недостатнім критерієм, тому що залежить від ступеня історичного розвитку суспільства і тому є обмеженою. А відтак, практику доповнюють логікою. Може бути не лише безпосередня, але й опосередкована практична перевірка істини. Крім того, для підтвердження або спростування такого роду знань використовуються інші критерії істини: когерентність (системність), еврістичність, краса, простота.