Лекція 2 Тема: Проблема людини у філософії

План

1. Проблема походження та буття людини в світі.

2. Єдність біологічного і соціального в людині.

3. Свобода та необхідність в житті людини.

4. Сенс життя і духовність людини.

Центральною проблемою філософії є проблема людини. На думку засновника німецької класичної філософії Імануїла Канта, філософія усім своїм змістом покликана дати відповіді на такі питання:

Що я можу знати?

На що я можу сподіватися?

Що я маю робити?

Що таке людина?

Відповідь на останнє питання обов’язково передбачає необхідність з’ясування походження людини. В історії світової думки склалося декілька відповідей на це питання. Умовно їх можна поділити на дві групи:

- перша: людина створена вищою надприродною істотою (Богом). Це вчення називається креаціонізмом. Вважається, що саме Бог надав людині виняткових якостей (розумність, здатність любити, страждати, сумління, уявлення про Добро і Зло і т. ін.). Людина покликана своїм життям йти назустріч до свого творця і відповідним чином жити.

Креаціонізм непогано узгоджується з історичним досвідом людства, проте він не має фактичних наукових підтверджень.

- друга', еволюційний підхід. Це вчення пояснює походження людини у контексті процесу розвитку природи, коли з неживої матерії спочатку утворилася жива в ході хімічної еволюції, що уперше у 1924 р. концептуально виклав А.І. Опарін: а згодом - з’явилася людина внаслідок біологічної еволюції. На це, зокрема, вказував свого часу Ч. Дарвін. У межах цього підходу розробляється ідея антропосоціогенезу - ідея стосовно переходу від біологічного до соціального способу взаємодії людини з навколишнім середовищем.

Вважається, що у процесі еволюції виокремилась група мавпоподібних істот, які завдяки праці, мисленню та мові поступово перетворились на людей.

На сьогодні еволюційна теорія так і не знайшла відповіді на питання, яке було поставлене ще у 1863 році: Як за дуже стислий історичний час відбувся перехід (біологічний, генетичний) від передлюдини до сучасної людини?

II.

Не лише проблема походження, але й специфічна модель людського існування породжують численні питання. На відміну від інших живих істот, людина становить проблему сама для себе. Тварини у своєму житті і поведінці біологічно спеціалізовані та запрограмовані. Людське буття є відкритим, незавершеним, людина приречена самостійно вибирати свій шлях у житті. Щоб відбутися людиною, абсолютно недостатньо нею народитися. Обов’язково потрібно включитися в соціальне оточення, опанувати людський спосіб життєдіяльності, норми культури і моралі, долучитися до знань і т.д. Зважаючи на ці обставини, людську природу можна вважати нерозривною єдністю біологічного і соціального.

Для позначення соціальних якостей людини вживають термін особистість. Це поняття слід відрізняти від інших, а саме:

Індивід - поняття, що вказує на окрему людину;

Індивідуальність - поняття, що вказує на неповторну, самобутню, не схожу на інших людину;

Людина - поняття, що вказує на приналежність до людського роду і фіксує єдність біологічного і соціального.

Структура особистості включає такі:

потреби (біологічні, соціальні, духовні та ін.) - основа особистості, що характеризує протиріччя між рівнем наявного і рівнем необхідного для нормального функціонування людського організму. Заради задоволення потреб людина розгортає активність і діє. За багатством та способами задоволення потреб можна судити про рівень розвитку особистості. Задоволення потреб - важливий компонент людського щастя.

Значна частка потреб (окрім біологічних) формується суспільством і може бути реалізована в суспільстві. Кожному суспільству відповідає певний рівень потреб і можливість їх задовольнити. Чим більше розвинене суспільство, тим вища якість потреб, що можуть бути задоволені;

- інтерес - усвідомлена потреба, її конкретне вираження, зацікавленість у чому-небудь. Разом із потребами інтереси виступають потужною рушійною мотивуючою силою прогресу як індивіда на шляху його розвитку, так і суспільства загалом;

- цінності — те, що є суб’єктивно значущим, дорогим для людини;

- ціннісна орієнтація - те, що визначає першочерговість задоволення потреб;

- соціальні норми - загальні правила поведінки, завдяки засвоєнню яких людина стає здатною бути самостійним, відповідальним учасником суспільного життя.

Зазначені складові духовної структури особистості, а також світоглядні уявлення, переконання, нагромаджений життєвий досвід визначають вирішальною мірою життєву позицію людини.

III.

Сутністю людини є її свобода, яка полягає у можливості мислити і поводити себе згідно з власними уявленнями, а не під тиском внутрішніх або зовнішніх обставин. Уперше на свободу як сутність людини вказала християнська думка. Свобода передбачає вільний вибір людиною своєї життєвої позиції і виступає для людини як здатність бути причиною будь-яких її власних думок та вчинків.

В історії філософії свобода досліджувалась багатогранно і розглядалась у зв’язку із справедливістю, відповідальністю, необхідністю. Так, з досвіду життя відомо, що здійснення природних прав людини обмежується такими ж самими правами інших людей. Тому можливості свободи співмірні ступеню відповідальності і наслідкам, що випливають з послугування нею. І. Кант, М. Бердяєв, М. Хайдеггер та багато інших видатних мислителів розглядали свободу водночас і як основу гідності людини, і як тягар відповідальності.

У сучасній матеріалістичній філософії свобода розглядається у співвідношенні із необхідністю. Людина насправді може вільно діяти, але лише у межах пізнаної необхідності, тобто у межах пізнаних природних, суспільних, моральних та інших законів, а не всупереч цим законам. Свобода не є анархією, свавіллям.

Співвідношення свободи та необхідності по-різному аналізувалося філософами, і були сформульовані такі вчення: фаталізм — розглядає кожну подію в світі та в житті людини як передвизначену ззовні, наперед зумовлену долею, Богом. Тому людина не може бути вільною в принципі, адже вона не спроможна протидіяти цій зовнішній силі;

волюнтаризм - визнає повну перевагу волевих прагнень людини над іншими проявами духовного життя її, і передбачає, що людина діє так, як їй цього хочеться.

IV.

Проблематичність людського життя зумовлюється тим, що кожна людина повинна сама для себе визначити мету і сенс власного життя.

Існують такі філософські підходи щодо осмислення сенсу життя:

людське життя не має сенсу і воно є абсурдним. Французький філософ Альбер Камю (1913 - 1960) вважав, що життя людини по суті безглузде. Більшість людей живе своїми дрібними турботами, радощами, від понеділка до неділі, з року в рік і не надає своєму життю цілеспрямованого сенсу. Ті ж, хто наповнюють життя сенсом, витрачають енергію, мчать вперед, рано чи пізно розуміють, що попереду (куди вони щосили йдуть) їх чекає смерть, тобто - Ніщо. При зіткненні зі смертю, особливо близькою і раптової, багато того, що раніше здавалося важливим для людини - захоплення, кар’єра, багатство - втрачає свою актуальність і стає безглуздим, не вартим самого буття. Тому оскільки смертними є всі - і ті, хто наповнюють своє життя сенсом, і ті, хто не здатні це робити, то життя людини як таке виявляється абсурдом (в перекладі - не має підстав);

сенс життя людини полягає в самому житті, в тому, що людина ставить і вирішує безліч різноманітних життєвих завдань (в основному побутового характеру). Такий підхід виявляється недостатнім, коли ми звертаємо увагу на той факт, що людина є розумною цілепокладаючою істотою, яка (що підтверджено історичним досвідом людства) ставить перед собою високі цілі, які далеко виходять за межі буденності;

сенс життя виводиться за межі життя людини і безпосередньо пов’язується із служінням духовному Абсолюту (в релігії - це Бог), або служінню суспільним ідеалам (наприклад, цілям революції, комуністичній ідеології тощо). Історія світової науки містить десятки прикладів жертовного служіння людини Істині. Так, лікар В. Форсман у 1928 році самостійно ввів собі через артерію руки на 65 см катетер і досяг свого серця, що зафіксував на рентгенівському знімку. Це у подальшому поклало початок новому ефективному методу кардіохірургії.

Ульман залишився живим і це допомогло поширенню вакцинації населення в різних країнах. І подібних прикладів присвячення свого життя високим ідеалам можна навести сотні.

Цілком очевидно, що проблема сенсу життя пов’язується з проблемою духовності. Релігійна філософія розглядає духовність крізь призму залучення людини до Бога. Таке осмислення духовності виходить насамперед із факту святої П’ятидесятниці. «Стяжання» християнином Святого Духа, або обоження, і є мета духовного життя. Ця мета досягається тільки при правильному (праведному) житті. Тому необхідне знати і виконувати основні заповіді Бога.

Матеріалістична філософія вважає духовність виразом відношення до інших людей і до створеного ними, і вказує на те, що людина живе не лише заради задоволення своїх безпосередніх життєвих потреб. Духовний тип поведінки може виявлятися у ствердженні людиною у своїй життєдіяльності гуманістичних та естетичних загальнолюдських ідеалів, тобто цінностей, які виступають як мета життєтворчості.

Гуманістичний компонент духовності виявляється у ставленні людини до будь-якої форми життя як вищої цінності; повазі до внутрішнього світу іншої людини, що поєднується зі здатністю до співчуття та реалізується через втілення у взаємини з цією людиною найвищих духовних цінностей — добра, краси, любові.

Естетичний компонент духовності відображає прагнення людини до краси, гармонії, досконалості і виявляється у потребі та здатності сприймати естетичні об'єкти, а також переживати почуття естетичного задоволення.