Матеріали для читання
Лакатос И. Структура и развитие науки. Из Бостонских исследований по философии науки. - М.: Прогресс, 1978. - С. 209, 217.
"Відповідно до моєї концепції фундаментальною одиницею оцінки має бути не ізольована теорія або сукупність теорій, а "дослідницька програма".
Остання включає у себе конвенціонально прийняте (й тому "незапе- 36речне", згідно з наперед вибраним рішенням) "жорстке ядро" і "позитивну евристику", яка визначає проблеми для дослідження, виділяє захисний пояс допоміжних гіпотез, передбачає аномалії та перетворює їх на підтверджуючі приклади - все це відповідно до наперед розробленого плану. Учений бачить аномалії, але, оскільки його дослідницька програма витримує їх натиск, він може вільно ігнорувати їх. Не аномалії, а позитивна евристика його програми - ось що передусім диктує йому вибір проблем. І лише тоді, коли активна сила позитивної евристики слабшає, аномаліям може бути приділена більша увага. У результаті методологія дослідницьких програм може пояснити високий ступінь автономності теоретичної науки, чого не може зробити незв'язаний ланцюг припущень і спростувань наївного фальсифікаціоніста. Те, що для Поппера, Уоткінса та Агассі виступає як зовнішній, метафізичний вплив на науку, тут перетворюється на внутрішнє "жорстке ядро" програми".
"Картина наукової гри, яку пропонує методологія дослідницьких програм, дуже відмінна від подібної картини методологічного фальсифіка- ціонізму. Вихідним пунктом тут є не встановлення гіпотези, що фальсифікується (і, отже, несуперечливої), а висунення дослідницької програми. Проста "фальсифікація" (у попперівському сенсі) не спричиняє відкидання відповідного твердження. Прості "фальсифікації" (тобто аномалії) мають бути зафіксовані, але зовсім не обов'язково реагувати на них.
У результаті зникають великі негативні вирішальні експерименти Поппера: "вирішальний експеримент" - це лише почесний титул, який, звичайно, може бути подарований певній аномалії, але тільки через довгий час після того, як одна програма буде витіснена іншою. Згідно з Поппером, вирішальний експеримент описується деяким прийнятим базисним твердженням, несумісним з теорією; згідно з методологією науково-дослідних програм жодне прийняте базисне твердження само по собі не дає вченому права відкинути теорію. Такий конфлікт може породити проблему (більш-менш важливу), але ні за яких умов не може привести до "перемоги". Природа може вигукнути "Ні!", але людська винахідливість завжди спроможна вигукнути ще голосніше. При достатній винахідливості та деякому успіху можна впродовж довгого часу "прогресивно" захищати будь-яку теорію, навіть якщо ця теорія помилкова. Таким чином, слід відмовитися від попперівської моделі "припущень і спростувань", тобто моделі, в якій за висуненням пробної гіпотези слідує експеримент, що показує її помилковість: жоден експеримент не є вирішальним у той час, а тим більше до часу, коли він проводиться (за винятком, можливо, його психологічного аспекту)".4.