Матеріали для читання

Копнин П.В. Гносеологические и логические основы науки. - М.: Мысль, 1974. - С. 30, 145-148.

Світогляд слід відрізняти від власне наукової картини явищ природи, суспільства і людського мислення.

У зв'язку з подальшим процесом диференціації та інтеграції наукового знання роль наукового світогляду безперервно зростає, кожна наука прагне усвідомити своє місце в загальній системі знання, а також перспективи свого подальшого розвитку, шляхи зв'язків з іншими науками, можли­вості застосування методів інших наук до вивчення свого предмета. Науковий світогляд допомагає плідно вирішувати ці проблеми, сприяючи тим самим суспільному прогресу.

З розвитком наукового знання роль світогляду не тільки не змен­шується, а навпаки зростає. При цьому змінюється сам зміст світогляду, його місце в розвитку науки і суспільства. Не підміняючи ролі інших наук, він виконує свою специфічну і дуже важливу функцію в суспільному про­гресі.

Виходячи з розгляду істини як процесу, можна вирішити ряд склад­них проблем гносеології. Одним з них є питання про суверенність людсь­кого пізнання. Чи може людина мати дійсне знання про всю об'єктивну реальність? Чи може вона пізнати всі явища і процеси у всій їх повноті?

Істина, як і все останнє, в чистому вигляді існує тільки в абст­ракції, а кожен дійсний процес руху пізнання означає рух від неістинного до істинного, і він не є вільним від моментів ілюзорності, помилок.

Але не тільки в цілому об'єктивно-дійсне знання містить у собі мо­менти заблуджень. На певному етапі розвитку пізнання виявляється, що деякі положення науки були заблудженням. Історія людської думки, одіссея людського розуму сповені трагічних моментів боротьби істини і заблудження, які як два протилежні процеси непримиренні. Але де при­чина існування поряд з істиною і заблудження як особливого шляху руху мислення?

Ці причини перш за все позагносеологічного характеру. Вони коре­няться в суперечностях суспільного життя людей. Як уже наголошува­лося, пізнання - це суспільно-історичний процес. У суспільстві виника­ють певні соціальні сили, які штовхають пізнання на шлях заблудження, перетворюють моменти ілюзорності, які неминучі в процесі руху пізнан­ня дорогою до об'єктивної істини, на самостійний тиск руху пізнання, не­залежний від істини і протилежний їй.

" Абсолютна істина в останній інстанції", "вічна істина" - це химери, гонитва за якими може збити пізнання зі шляху істини і призвести під виглядом "вічних істин" до найбільших заблуджень часу.

Отже, немає окремо абсолютної істини і відносної, проте існує одна об'єктивна істина, яка одночасно є абсолютно-відносною. Абсолютність і відносність - це характеристики зрілості процесу, що має назву об'єктивної 86

істини, яка ніколи не буває тільки або абсолютною, або відносною. По­шуки тільки абсолютного призведуть її до банальностей "вічних істин", а відносна істина, позбавлена моменту абсолютності, змикається із заб- лудженням. А між "вічною істиною" і заблудженням різниця незначна, часто вічні істини перетворюються на заблудження епохи.

Кримський С.Б. Запити філософських смислів. - К.: ПАРАПАН, 2003. - С. 152, 161.

"Критеріальною ознакою науковості є максимальне відволікання від суб'єкта. Закони механіки, наприклад, формулюються таким чином, що для них не має значення при дослідженні траєкторії тіл, що падає - яблу­ко чи воднева бомба.

Важливим критерієм науковості є введення причинної матриці пояс­нення явищ. Наука радикально відмежовується від принципу А(і кос, егдо ргоріег кос (після цього, отже внаслідок цього), який притаманний побу­товій ментальності, та оголошує позиції аналізу закономірностей, що роз­кривають причинно-наслідкові схеми досліджуваних подій. Там, де відбу­вається науковий аналіз, завжди шукають причини (речові, енергетичні чи інформаційні), тобто мотивовані певними закономірностями чинники, підстави, агенти споглядальних наслідків. Такий пошук не здійснюється в прямому розумінні в математиці, оскільки вона виступає як певна мова, але математика розробляє апарат причинного аналізу у вигляді теорії функцій та теорії ймовірностей.

У реальності, як відомо, існують рівноймовірні явища, збіг рівночас- тотних подій. І людство виробило собі моделі збіг таких рівночастотних ситуацій у вигляді певних побутових прикмет. Скажімо, ймовірність зустрічі чорної кішки може дорівнювати ймовірності певних побутових негараздів. Але це не значить, що кішка є причиною таких негараздів. Наука зали­шає подібні висновки на совісті прибічників марновірства. Вона дослі­джує рівночастотні події лише в тому разі, коли вони складають певну статистику, що виражає закономірності, а не прикмети марновірства. Імовірнісний, статистичний аналіз науки є формою детермінізму, зокре­ма він може стосуватися механізмів зв'язку причин та наслідків.

Не менш істотним критерієм такого підходу є принцип ідеалізації. Адже наука досліджує явища так би мовити в чистому вигляді, відволі­каючись від дрібниць та всього такого, що заважає виявити типові, істотні, принципові ознаки чи риси закономірного протікання процесів. Грамати­ка, наприклад, вивчає синтаксис фрази не у вигляді тих речень, які в тво­рах Л. Толстого чи М. Пруста займають цілі періоди текстів, а в зручній для логічного структурування суб'єкт-предикативній формі.

Знаменним у цьому відношенні може бути приклад з лекцією Анрі Пуанкаре, який погодився виступити на першому паризькому з'їзді модельєрів одягу, вважаючи, що кроєння тканини є топологічною зада­чею. Коли стало відомо про лекцію знаменитого математика на тему з кроєння одягу, модні жінки Парижу з'явилися на з'їзді модельєрів. Пу­анкаре почав свою лекцію так: "Припустимо, - сказав він, - що людина має форму кулі". Після цього жінки зразу ж покинули лекційну залу, хоча Пуанкаре застосував типовий для науковця прийом - узяти найпрості­ший випадок, а потім уведенням коефіцієнтів поправок дійти до враху­вання складних форм людського тіла.

Звичайно, такі процедури створюють значну несхожість картини іде­алізованих об'єктів з наочною дійсністю, що є предметом чуттєвого спо­глядання. Щоб переконатися у цьому досить порівняти зоровий образ блискавки, що освітлює драматургію хмар та супроводжується громом небесним, з моделлю цієї блискавки в науковій теорії, де вона зводиться до електричного розряду того ж ґатунку, що й сходження електропотен­ціалів з предметів хатнього вжитку. Проте ідеалізація дозволяє підняти­ся над емпірією у світ потенційного, який є необтяженим чуттєвою конк­ретністю, і тим самим уловити істотні риси процесів, їх закономірності.

Теза про соціокультурну обумовленість наукового знання не означає сумніву в ефективності та достатності методів конкретних наук для рішення їх специфічних завдань.

Соціокультурні умови мають певне значення і при мотивації процесів переходу від теоретичного до практичного, емпіричній інтерпретації тео­ретичних абстракцій мовою спостережень. Справа в тому, що між тео- 88 ретичним і емпіричним у науковій картині світу завжди виявляється пев­ний проміжок, кут розходження споглядального та неспоглядального, за­повнення якого в кожну епоху є результатом культурно-історичного роз­витку. Для того щоб вийти за межі емпірично достовірного, побачити більше, ніж про це свідчать почуття, чи, навпаки, розкрити предметно- споглядальні референти теоретичних абстракцій, необхідним іноді є досвід цілої цивілізації. Наука є результатом розвитку тих цивілізацій, які перехо­дять від культу природного до культу штучного. Тому вона не виникає на Сході, де традиційно освячувалося природне буття, але привноситься в східні країни з Європи. Проте відмова від культу природи була обтяже- на і певними загрозливими обставинами. Наука теоретично засвідчує розкол між природним та штучним, проміжок між якими стає джерелом можливих помилок і, навіть, у перспективі - технологічних катастроф.

Наукове знання, з одного боку, є альтернативою помилкових рішень, свого роду чатуванням помилок, але з іншого - відкриває шлях у поза- межові сфери, що обтяжені небезпекою промаху, неосвіченого втручан­ня. Генеза науки супроводжується ризиком непередбачених наслідків де- сакралізованого знання, знання, яке не легітимізовано Богом.

Попович М.В. Наука як частина культури // Вісн.

- 2007. - № 6. - С. 51-53.

Наука, порівняно з іншими видами культури, виявляє риси винятко­вого консерватизму. Умови прийнятності певних тверджень у науці зага­лом не змінюються - це умови доказовості, підтверджуваності й обґрун­тованості. Наука не може ігнорувати жодного підтвердженого раніше положення, на відміну від мистецтва, яке може кардинально міняти кри­терії прийнятності творів і відмовлятися від певної спадщини. Водночас наука може надзвичайно радикально змінювати розуміння своїх досяг­нень і взагалі переосмислювати колишню картину світу. Епохи наукових революцій не жертвували жодною формулою, зате радикально змінюва­ли їх сенс. Якщо у мистецтві ми прагнемо зрозуміти автора минулої епо­хи, виходячи з його (як правило, забутих нині) цінностей, то наука збері­гає свою спадщину саме тому, що по-новому її осмислює. Наука вчить інші галузі культури вмінню бачити ретроспективу. Не можна зрозуміти теорії відносності, залишаючись на загальних позиціях класичної меха­ніки, але можна по-новому осягнути класичну механіку, прийнявши по­стулати релятивістської фізики.

Про рівень культури тієї або іншої спільноти в ту чи іншу епоху мож­на судити за її ставленням до науки і вчених. Так, в італійському суспільстві епохи Відродження дуже шанували людей науки, що виявля- 89 лося, зокрема, в розповсюдженій моді на традиційний одяг учених. У наш час модно мати наукові знання і ступені, щоб бізнесмен міг прикрасити ними свою візитну картку. Але шанування людей науки завжди сусідило з недовірою або й відкритою ворожістю до "яйцеголових". Звичайно, сьо­годні немає чогось подібного до холерних бунтів ХІХ століття, коли лікарів убивали за підозрою в умисному шкідництві (хоча наша порівняно не­давня історія з "лікарями-вбивцями" свідчить, що ми ще недалеко відійшли від мракобісся минулого). Однак недовіра до науки й вчених знаходить і цивілізаційні вияви - у протиставленні "традиційної" та "нетрадиційної" наук.

"Традиційної" науки не існує - в науці положення приймають або відхи­ляють не на основі традиції, традиція діє як критерій відбору в інших галузях культури, наприклад у поведінковій культурі, а на ранніх етапах цивілізації - у традиційному суспільстві. Наука потребує певного комплексу культури, що його можна назвати "науковою культурою сус­пільства".

9.