МЕТАМОРФОЗИ ФІЛОСОФСЬКИХ РОЗУМІНЬ ВІДНОШЕННЯ НАЗВ ДО ПОЗНАЧЕНИХ РЕАЛІЙ

У платонівському діалозі «Кратил»¹⁰⁰ обговорюється питання про обумовленість іменування речей або їх природою, або певни­ми історичними обставинами та лінгвістичними домовленостя­ми.

Відсилаючи читача до фахового історико-філософського філо­логічного аналізу цього діалогу¹⁰², зауважимо, що це питання об­говорювалося багатьма відомими філософами. Зупинимося стис­ло лише на декількох, найбільш виразних позиціях, які знаходять відгук у сучасній теоретичній фізиці.

Так, розглядаючи це питання, філософ і науковець Готфрід Ляйбніц¹⁰³ звертається до геометрії та арифметики. На їх прикла­ді він показує, що назви реалій з їхніх предметних галузей (гео­метричні фігури та числа) дійсно є довільними та випадковими в тому сенсі, що належать до різних буденних мов. Проте твер­дження цих викладених різними національними мовами систем знання про відповідні однакові реалії є тотожними, що є однією з необхідних ознак їх істинності. Пояснюючи цей феномен, він підкреслює, що «Навіть якщо б знаки і були довільними, все ж їх вживання і їх взаємне пов’язування включає в собі щось таке, що не є довільним, а саме якусь пропорцію між знаками і реча­ми, а також взаємні відносини різних знаків, що відображають ті самі речі. Й ця пропорція, або відношення, є фундаментом істи­ни. Адже виходить так, що чи застосовуємо ми ці або інші знаки, результат в будь-якому випадку буде або тим самим, або еквіва­лентним, або пропорційним. Нехай навіть завжди було б необхід­но для мислення вживати будь-які інші знаки¹⁰⁴.

З позицією Ляйбніца перегукується точка зору філософа Люд- віга Вітгенштейна¹⁰⁵, який вважав, що окремий символ набуває смисл лише в пов’язаній з ним системі, причому це не означає розуміння того, що він позначає. Для демонстрації цієї думки він також посилається на математику. «Людина володіє вродженою здатністю будувати символи, за допомогою яких можна виразити певний сенс, не маючи ані найменшого уявлення про те, що озна­чає кожне слово. Найкращим прикладом цього є математика, бо людина донедавна використовувала символи для чисел, не знаю­чи, що вони означають, або те, що вони нічого не означають»¹⁰⁶.

Аналогічні міркування висував щодо математики й математик Давид Гільберт, один із засновників та пропагандистів аксіома­тичної побудови систем математичного знання: «треба, щоб такі слова, як «точка», «пряма», «площина», в усіх пропозиціях геоме­трії можна було б замінити, наприклад, словами «стіл», «стілець», «пивна кружка»¹⁰⁷. Головне, щоб зберігалися відношення між ре­аліями, що позначаються різними назвами. (А як це перевірити?)

Таке слушне наочне твердження Гільберта, на перший погляд, має еквівалент, висловлений видатним математиком з країни, де улюбленим напоєм є не пиво, а вино. Йдеться про твердження Анрі Пуанкаре, що «математики вивчають не предмети, а лише відношення між ними; ось чому для них байдуже, чи будуть одні предмети заміщені іншими, чи ні, за умови збереження їхніх від­ношень»¹⁰⁸. Але якщо проводити різницю між системою науково­го знання та реаліями з її предметної галузі, то німецький матема­тик каже про заміну назв реалій, що вивчає математика. Тоді як його французький сучасник мовить про заміну реалій. Дійсно, ви­ходячи з інтуїтивного розуміння різниці між предметами та їх від­ношеннями, він від імені математики стверджує, що заміни пред­метів за умови збереження відношень між ними не впливають на істинність її тверджень.

Ситуація стає ще цікавішою, якщо врахувати те, що в мате­матиці, як і у кожній науці, реалії з предметної галузі будь-якої системи відповідного знання репрезентуються своїми назвами.

Зауважимо, що сам поділ предметної галузі на реалії та їх від­ношення (атрибути) є відносним і з позиції фізики. Її історія де­монструє, що те, що розумілося на певному етапі її розвитку як відношення, може з часом ставати окремим предметом дослі­дження. Наприклад, тяжіння за ньютонівською картиною світу, що базується на принципі далекодії, вважалося відношенням, тоді як згідно з загально-релятивістською картиною, що базується на принципі близькодії, воно є предметом, тому що его носієм є «матеріальні» гравітаційні хвилі. Інша річ, що в загальній теорії відносності матерія стає невіддільною від часопростору, відсуваю­чи на маргінес вимушено введені в обіг Ньютоном абсолютні час і простір, незалежність яких постулювалась від матерії.

Залишаючись у межах ототожнення системи наукового знан­ня з її поданням у вигляді системи суджень і виходячи з розгляду понять як термінів, тобто імен (знаків), німецький філософ Моріц Шлік вважав, що поняття як знаки репрезентують окремі реалії, але судження (пропозиції) є знаками, які репрезентують відно­шення між реаліями¹⁰⁹. Цю точку зору критикував його співвіт­чизник Ернст Кассірер, вказуючи на те, що думка, точніше відпо­відне судження, яке складається з понять як знаків, не здатне ре­презентувати реалії. «Шлік не здатний зрозуміти, що думка, яка складається з простих фікцій, тобто понять, винятково утлума­чених як знаки, не може сформувати або утворити реальність»¹¹⁰. У межах розвиненої ним філософії символічних форм Кассірер трактує знак наступним чином: «Бо знак є не просто випадковим покривом ідеї, а є її необхідним і важливим органом.

З цього короткого огляду поглядів на відношення назв та по­значених ними реалій можна зробити декілька попередніх виснов­ків. Хоча їх автори іноді й посилаються на науку, переважно мате­матику, жоден з них конкретно не досліджував під кутом застосо­ваних назв тогочасні системи наукового знання. Джерелом їх мір­кувань про назви є буденна мова та донаукові уявлення про світ. Їх думки спираються на побудовані ними загальні філософські системи, а не на виокремлення та філософський аналіз тих систем наукового знання, які вже існували в їх часи. В розроблених ними філософських доктринах вони постулюють такі ментальні моде­лі розуміння дійсності та її пізнання як інтелектуальну інтуїцію Декарта, наперед встановлену гармонію Ляйбніца, апріорні фор­ми сприйняття Канта тощо. Через призму цих моделей вони по- різному тлумачать відношення назв та позначених ними речей. Ці філософи, а також чимало науковців (див. наприклад¹¹²) викорис­товували науковий матеріал для ілюстрації власних уподобань, за­мість того, щоб з’ясовувати як реальні системи наукового знання здатні отримувати нове знання про досліджувані ними реалії. Ра­ціональна зернина їх студій полягає в тому, що тлумачення спів­відношення назв та реалій є слушним не на рівні окремих «само­стійних» назв, а при їхньому розгляді як елементів системи, яка складається з назв різних типів. Майже всі назви присутні в бу­денному пізнанні, але повний свій пізнавальний потенціал вони виявили в межах сформованих та повсякчасно змінюваних систем наукового знання. Наприклад, часто згадувані філософами апрі­орні форми споглядання або інтелектуальна інтуїція, мовби при­таманна великим вченим, трансформувалася в науці в модельне бачення предметної галузі, а правила звичайної мови перетвори­лися на процедури, дотримання яких є необхідним чинником під час застосування систем наукового знання заради отримання но­вого знання.

Проте переважна більшість фізиків¹¹³ та філософів фізики, ана­лізуючи проблему співвідношення назв та реалій, останні розумі­ють як реалії лише з предметної галузі системи фізичного знан­ня. Причому виокремлюються матеріальні реалії, які є спостере­жуваними, як-то молекули й атоми¹¹⁴, та реалії, які згідно зі сучас­ними уявленнями є принципово неспостережуваними, наприклад кварки¹¹⁵. Натомість, з поля зору цих дослідників повністю зни­кають назви внутрішніх структур самої системи знання типу назв моделей та операцій. Прикладом є позиція, висловлена в праці¹¹⁶. Хоча там і вводиться слушне уявлення про так звану валентність символів, але вважається, що остання має лише два значення. Перше асоціюється з горизонтальною кореляцією, яка фіксує від­ношення окремого символу з символами інших складників систе­ми фізичного знання, друге — з вертикальною кореляцією, тоб­то з реаліями з її предметної галузі. В цитованій праці автор нази­ває складники системи знання іноді елементами, іноді поняття­ми (визначення, рівняння, абстрактні атрибути, моделі тощо), не розрізняючи їх типи та не виокремлюючи назви реалій, поняття реалій, моделі реалій та назви понять реалій і понять моделей. На нашу думку, якщо врахувати ці розрізнення, то має сенс казати про більше ніж два горизонтальні значення валентності окремо­го символу. Про це свідчить коментар автора на с. 41: «Рівняння Максвелла зв’язують символи електричного та магнітного полів, їх зміни в просторі та часі, густини заряду тощо. Зміна в часі маг­нітного поля, наприклад, прирівнюється до комбінації змін елек­тричного поля вздовж просторових напрямків. Це є горизонталь­ними кореляціями в нашій термінології. Магнітне поле саме по собі може походити від магніту, й зміна поля в певній точці може виникнути шляхом переміщення магніту. Так само електричне поле буде рухати заряди (як випливає з горизонтальних кореля­цій) і зумовлювати струм у проводі. Струми і магніти входять без­посередньо в експериментальне обладнання або в спостережен­ня за природою: їх можна визначити дією на інші тіла, які вико­нують роль зондів.

Але вказаний автор не згадує багато назв або символів для ін­ших складників класичної електродинаміки, про наявність яких свідчать стандартні підручники¹¹⁷. Дійсно, розв’язки рівнянь Мак­свелла для різних граничних умов демонструють вражаючу різно­манітність. Це й не дивно, бо до диференціальних рівнянь Мак­свелла входять так звані матеріальні «сталі»: діелектрична про­никність є, магнітна проникність ц та питома провідність о. На­справді, це ніякі не сталі, а функції багатьох параметрів, що характеризують середовища, де відбуваються електромагнітні про­цеси. А це — всі середовища, які відомі людству: гази, іонізовані гази (електрична плазма) та конденсовані середовища. До того ж величини є, ц, о можуть залежати (а в деяких так званих неліній­них середовищах і залежать!) від електричного і магнітного полів Е та Н, відповідно. Нелінійність рівнянь породжує купу розв’язків рівнянь, та, як показав дослід, і експериментальних явищ, про які засновник теорії не міг і помислити. Власне, вся фізика, яка пов’язана з проявами електромагнітної взаємодії, зосереджена в рівняннях Максвелла, що свідчить про геніальну далекоглядність британського ученого¹¹⁸, яку в царині фізики можна порівняти хіба що з прозорливістю великого Ньютона, одного з засновни­ків наукового методу.

Дії з рівняннями Максвелла вводять в обіг низку теоретичних підходів, операцій, процедур, наприклад, теоретико-груповий під­хід¹¹⁹, метод функцій Гріна¹²⁰, метод дзеркальних зображень¹²¹. По­тік досліджень у цій царині не зменшується, байдуже, що принципи лишаються непохитними (в межах своєї застосовності!). В дру­гій половині XX століття до цього додалися дослідження з ураху­ванням просторової дисперсії діелектричної проникності¹²², заро­дилася концепція від’ємної діелектричної проникності, яка була згодом продемонстрована на експерименті¹²³. І, насамкінець, не­обхідно підкреслити, що після відкриття метаматеріалів із наперед заданими фантастично багатообіцяючими властивостями щодо їх взаємодії з електромагнітними полями електродинаміка відчула новий приплив молодості та бадьорості¹²⁴. Зауважте, що ні про яку зміну мікроскопічної фізики, про заміну фундаменту фізич­ної науки тут не йдеться. А сутності в електродинаміці Фарадея— Максвелла примножуються, попри цілком слушні, взагалі кажу­чи, застереження Оккама¹²⁵. На цьому тлі занадто куцими здають­ся бінарні міркування на кшталт горизонтальне-вертикальне або інь-янь.

Метафорично аналіз функції та валентності окремого символу поза мережею інших символів конкретної системи наукового зна­ння є таким же недоречним спрощенням, як і дослідження функ­ціонування якось органу тварини поза її тілом без гуморального та нервового впливу оточення.

Як ще одну ілюстрацію багатовалентності символу розглянемо символ електрона «е» в квантовій електродинаміці. З ним пов’язані символи квантового поля електрона, символи його атрибутів (за­ряду, енергії, спіну тощо), рівнянь, які описують його взаємодію з електромагнітними полями тощо.

Через те, що фізики не завжди здатні побудувати візуальні макроскопічні образи мікроскопічних реалій, не випливає, що цих реалій не існує або що їх створює свідомість фізиків. Під­твердженням адекватності фізичних теорій щодо опису явищ та

4.20. Назви елементів системи наукового знання як умова її існування об’єктів із відповідних предметних галузей поза сумнівом мож­на вважати узгодження зроблених розрахунків значень атрибутів цих реалій, з одного боку, та тих значень, які дають вимірюваль­ні прилади, з іншого. Проте для досягнення такого підтвердження потрібно використовувати всі типи назв елементів системи знан­ня та, головне, вміло, творчо і правильно оперувати цими еле­ментами.

Зазначимо, що втрата візуальної наочності спіткала не лише фізику. Вона зачепила навіть банківську сферу, в якій велику роль відігравала фізична присутність певної особи або документа, який засвідчував персональні дані цієї особи, наприклад внутрішнього паспорта з відповідною світлиною. Наразі, для того, щоб переко­натися в фізичному існуванні та платоспроможності якогось чес­ного клієнта, банківському працівнику не обов’язково знати його фізичний вигляд — можна обмежитися перевіркою його кредит­ної картки. Правда, при цьому шахраї можуть надурити наївно чесного банкіра, але й фальсифікатори дослідних даних інколи жорстоко дурять наукову громадськість¹²⁶.

4.20.