Методологія науково-дослідницьких програм Імре Лакатоса

Лакатос (Ьасаіая) Імре (1922-1974) - британський історик науки угорського походження, один з лідерів історичної школи в методології та філософії науки. Працював у Лондонській школі економіки і політичних наук.

Філософ писав невеликі, але змістовні роботи: "Регрес у не­скінченність та засади математики", "Доведення й спростування", "Зміни у проблемі індуктивної логіки", "Фальсифікація і методологія наукових дослідницьких програм", "Історія науки та її раціональні реконструкції".

Дослідник неодноразово підкреслював нерозривний зв'язок своєї кон­цепції з попперівською. Лакатос розглядає свою концепцію як завершаль­ний етап у розвитку доктрини фальсифікаціонізму: від наївного чи догма­тичного фальсифікаціонізму до методологічного фальсифікаціонізму По­ппера і далі - до витонченого фальсифікаціонізму. Безсумнівно, ніхто з учнів і послідовників Поппера не зробив так багато для поглиблення та вдосконалення його концепції науки. Лакатоса називали "лицарем раціо­нальності", оскільки він відстоював принципи критичного раціоналізму і вважав, що більшість процесів у науці допускає раціональне пояснення.

Основне спрямування досліджень Лакатоса полягає в тому, щоб зблизити логіко-методологічні дослідження з історико-науковими, а тому проблеми історичної еволюції науки відразу стали центральними. Логіка науки, за Лакатосом, може бути лише теорією її розвитку. Лакато с у праці "Фальсифікація і методологія наукових дослідницьких програм" заклав основи своєї концепції логіко-нормативної реконструкції розвитку науки - методології науково-дослідницьких програм (НДП).

Лакатос створює нову версію фальсифікаціонізму - фальсифікаці- онізм витончений. Тут вводиться новий критерій демаркації: теорія є "на­уковою" тільки в тому випадку, якщо вона має підтверджений додатко­вий емпіричний зміст порівняно з її попередницями (або конкуруючими теоріями), тобто якщо тільки вона веде до відкриття нових фактів.

Імре Лакатос вважає, що слід оцінювати не окремі теорії, а серії теорій, які утворюють послідовність разом з допоміжними гіпотезами, 32 початковими умовами тощо. Основною вимогою, яку мислитель ста­вить до серії теорій, є вимога безперервного зростання. У праці "Історія науки та її раціональні реконструкції" Лакатос вказує, що дослідницькі програми являють собою великі наукові досягнення, "які можна оцінюва­ти на основі прогресивного чи регресивного зрушення проблем, при цьо­му наукові революції полягають у тому, що одна дослідницька програма прогресивно витісняє іншу". Ця методологічна концепція пропонує нову раціональну реконструкцію науки на підставі визнання методологічної функції історичних змін.

Таким чином, оцінка переноситься з окремих теорій на серію теорій. "Ми визнаємо теорію із серії фальсифікованою, коли вона буде витіснена теорією зі змістом, яка краще підтверджена". Тобто виходить, що фаль­сифікації не можуть бути раніше, ніж виникне нова досконаліша теорія. А таке положення є вже іншою методологічною позицією, це - історизм. У Лакатоса фальсифікація набуває багатопланового характеру між кон­куруючими теоріями, вона стає історичною.

Серія теорій є прогресивною (або утворює теоретично прогресивне зрушення проблеми), якщо кожна нова теорія має деякий додатковий емпіричний зміст у порівнянні з попередніми і прогнозує нові, неочікувані факти. Тому теоретично прогресивна теорія є водночас і емпірично про­гресивною.

Лакатос розглядає науковий розвиток у термінах прогресивних чи регресивних зрушень проблем в серії наукових теорій. Такі серії характе­ризуються безперервністю.

Дослідницька програма складається з таких методологічних пра­вил: негативна евристика та позитивна евристика. Негативна евристика об'єднує методологічні правила, які вказують нам, яких шляхів дослі­дження слід уникати. Позитивна евристика - якими шляхами треба пря­мувати.

Негативна евристика визначає "жорстке ядро" програми, яке вва­жається неспростовним. Нові допоміжні гіпотези і початкові спостере­ження утворюють "захисний пояс" навколо цього ядра. Саме цей "захис­ний пояс" повинен нести на собі основний тягар перевірок. Саме він має повністю пристосовуватися, перероблятися чи навіть повністю змінюва­тися. У "незмінне ядро" включаються умовно неспростовні фундамен­тальні припущення програми. "Жорстке ядро" може за певних умов руй­нуватися, якщо програма перестає передбачати невідомі факти.

Завдання позитивної евристики полягає у тому, щоб викласти про­граму чи порядок дослідження, а також модифікувати, уточнити "захис­ний пояс", що спростовується. Лакатос вважає, що "ця позитивна еврис­тика рятує вченого від спантеличення перед океаном аномалій". Вона 33

ж формулює і "модель" програми, тобто сукупність початкових умов, про які відомо, що вони повинні заміщуватися протягом подальшого розвит­ку програми. "Моделі" змінюють одна одну. У цілому позитивна еврис­тика є більш гнучкою, ніж негативна.

"Позитивна евристика" визначає проблеми для дослідження, виділяє захисний пояс для допоміжних гіпотез, передбачає аномалії та перемож­но перетворює їх у підтверджуючі приклади - все це у відповідності до заздалегідь визначеної програмою проблеми. Учений бачить аномалії, але, оскільки його дослідницька програма витримує їх натиск, він може вільно їх ігнорувати. Насамперед позитивна евристика його програми, проте ніяк не аномалії, диктує йому напрямки досліджень.

Прості "фальсифікації" (тобто аномалії) мають бути зафіксованими, але зовсім не обов'язково реагувати на них. У методології дослідниць­ких програм жодне прийняте базисне твердження саме по собі не дає вченому права відкидати теорію.

Наведемо класичні приклади. У геометрії Евкліда протягом двох тисяч років не вдавалося вирішити проблему п'ятого постулату. Багато десятиліть на досить суперечливій основі розвивалися теорія ймовірнос­тей і теорія множин. Ісаак Ньютон не міг на підставі механіки пояснити стабільність Сонячної системи й стверджував, що Бог виправляє відхи­лення в русі планет, викликані різного роду збурюваннями. Незважаючи на незадовільність такого пояснення, небесна механіка в цілому успішно розвивалася. Цю проблему вдалося вирішити П. Лапласу тільки на по­чатку XIX ст.

Чарльз Дарвін не міг пояснити так званий "кошмар Дженкінса".

Дженкінс звернув увагу на те, що позитивні якості, які сприяють при­стосуванню організму до середовища, зустрічаються вкрай рідко. І отже, організм, що буде мати ці якості, обов'язково зустрінеться з організмом, що ці якості не буде мати, і в наступних поколіннях позитивна ознака розсіється. Отже, вона не може мати еволюційне значення. Сучасна ево­люційна концепція (синтетична теорія еволюції) базується на ідеях

Ч. Дарвіна, поєднаних з концепцією дискретних носіїв спадковості Мен­деля, що усуває "кошмар Дженкінса".

Імре Лакатос формулює критерії прогресу та регресу програм, а та­кож правила усунення дослідницьких програм у цілому. "Дослідницька програма вважається прогресуючою тоді, коли її теоретичне зростання випереджає її емпіричне зростання, тобто, коли вона з деяким успіхом може передбачити нові факти ("прогресивне зрушення проблем"): про­грама регресує, якщо її теоретичне зростання відстає від її емпіричного зростання, тобто, коли вона дає лише із запізненням пояснення або ви- 34

падкових відкриттів, або фактів, передбачених та відкритих конкурую­чою програмою ("регресивне зрушення проблем")". На думку Лакатоса, якщо дослідницька програма прогресивно пояснює більше, ніж конкуру­юча, то вона витісняє її, і ця конкуруюча програма може бути усунена.

У рамках дослідницької програми деяка теорія може бути усунена лише кращою теорією, тобто такою, яка має більший емпіричний зміст, ніж її попередниця, і частина якого пізніше підтверджується. Для такого заміщення однієї теорії іншою - кращою - зовсім необов'язково, щоб перша була "фальсифікована" у попперівському розумінні. Таким чином, у Лакатоса науковий прогрес виражається прикладами верифікації до­даткового змісту теорії, а не фальсифікуючими прикладами. Емпірична "фальсифікація" теорії та реальна "відмова" від неї стають незалежними подіями. "До модифікації теорії, - вважає Лакатос, - ми ніколи не знаємо, як вона могла б бути "спростована", і деякі найцікавіші модифікації обу­мовлюються "позитивною евристикою" дослідницької програми, а не ано­маліями". Тому Лакатос наголошує, що ця відмінність має важливі на­слідки і веде до раціональної реконструкції змін у науці, відмінної від по- пперівської.

Своєю методологією дослідницьких програм Лакатос проводить демаркаційну лінію між "внутрішньою" та "зовнішньою" історією. Мето­дологія дослідницьких програм потребує доповнення емпіричною зовні­шньою історією. Для пояснення різної швидкості розвитку різних дослід­ницьких програм завжди необхідно звертатися до зовнішньої історії, і це обумовлено тією обставиною, що "раціональна реконструкція науки (в тому смислі, в якому я вживаю цей термін) не може бути вичерпною з тієї причини, що люди не є повністю раціональними істотами; і навіть тоді, коли вони діють раціонально, вони можуть мати хибні теорії віднос­но власних раціональних дій".

Імре Лакатосу належить переосмислення й подальший розвиток попперівських ідей. Таким чином, новаторство Лакатоса полягає в зміні поперівської ідеї бінарного зіткнення (теорія-експеримент) на ідею тер­нарного протистояння (конкуруючі НДП-експеримент). Головним дже­релом розвитку науки є не взаємодія теорії та емпіричних даних, а кон­куренція дослідницьких програм щодо кращого опису й пояснення спо­стережуваних явищ і, що ще важливіше, прогнозування нових фактів, передбачення.

Визнання НДП вихідним пунктом наукового дослідження дозволяє показати автономність і дійсну пізнавальну роль "теоретичної науки", чого, за Лакатосом, не дозволяє зробити попперівська концепція наукового дослідження.

На основі моделі Лакатоса з'являється можливість пояснити відому безперервність у розвитку теоретичного рівня наукового знання і його відносну незалежність від емпіричного. Безперервний характер розвит­ку науки у рамках концепції НДП зближає останню з "нормальною нау­кою" Т. Куна, однак доречно відзначити, що суто негативний характер кунівської евристики робить незрозумілим розвиток знання в його теорії. На відміну від Куна, Лакатос робить спробу дати пояснення зростанню наукового знання, звертаючись до об'єктивної логіки цього процесу, а не до психології наукового співтовариства.

Іншим значним досягненням Лакатоса є "поворот", хоча й досить своєрідний, попперівського критичного раціоналізму до особистості до­слідника. Він розглядає науково-дослідну діяльність як "картину наукової гри", що відбувається за заздалегідь прийнятими правилами. Вони при­сутні в науці як оцінки раціональності дій ученого, демаркаційного крите­рію для розмежування науки й псевдонаук, а також "кодексу наукової чесності" своєрідного momento mori, що рятує від переоцінки дослідни­ком сповідуваної ним теорії: головну роль у ньому відіграють скромність і стриманість. Для вченого важливо усвідомлювати, у рамках якої науко­во-дослідної програми й теорії він перебуває. Таке усвідомлення вимагає порівняння теорії та програм.

Ідея НДП відбиває спроби наблизити філософсько-методологічну проблематику до осмислення глибоких змін у характері сучасної науки.