Моделі наукового пізнанняу новітню епоху

Для новітньої філософії науки характерним є методологічний плюралізм. Однак різні моделі розвитку наукового знання мають спільну рису: сучасна методологічна концепція („логіка відкриття”) передусім постає системою правил оцінювання певних, уже сформульованих наукових теорій.

• індуктивізм;

• конвенціоналізм;

• фальсифікаціонізм;

• методологія науково-дослідних програм.

Згідно з індуктивістським підходом (К. Гемпель, Г. Рейхенбах, Р. Карнап), науковими можуть бути визнані тільки ті судження, які або описують твердо встановлені факти, або є їх неспростовними індуктивними узагальненнями. Коли індуктивіст приймає певне наукове судження, він визнає його як достовірно істинне; якщо воно таким не є, індуктивіст відкидає його. Істинне судження має бути або доведене фактами, або виведене (дедуктивно чи індуктивно) з раніше доведених суджень.

Дослідник-індуктивіст визнає тільки два види вірогідних наукових відкриттів: судження про твердо встановлені факти й індуктивні узагальнення, що складають, на його думку, стрижень внутрішньої історії науки. Науковий прогрес за такого підходу полягає в усуненні ірраціональних помилок і розкритті істинності „зразкових” наукових теорій. Прикладами таких теорій є відкриття І. Ньютоном закону гравітації шляхом індуктивного узагальнення кеплерівських „феноменів” руху планет або експерименти А. Лавуазье і його пояснення цих експериментів. Проте індуктивіст не пропонує пояснення того, чому саме ці факти обрано вченими як предмет дослідження - для нього це нераціональна, „зовнішня” проблема. Існує радикальний напрям індуктивізму, представники якої відмовляються визнавати будь-який зовнішній вплив на науку (інтелектуальний, психологічний, соціологічний). Визнання такого впливу, вважають вони, призводить до неприпустимого відходу від істини.

Створення „логіки відкриття” передбачало, що сам процес отримання нового знання гарантує його істинність. Але якщо не існує ніяких методів відкриття, то очевидно, що в науку проникають твердження, що носять гіпотетичний характер. Вони вимагають випробування на несуперечність, а головне - на відповідність даним спостереження і досвіду. У межах індуктивістського підходу склалося таке уявлення про процес наукового пізнання:

• учений висуває гіпотетичне узагальнення, з нього дедуктивно виводяться наслідки, які зіставляють з емпіричними даними;

• гіпотези, що суперечать даним досліджень, відкидаються, підтверджені - затверджуються як наукове знання;

• емпіричний зміст узагальнення визначає його справжній сенс;

• теоретичне твердження визнають науковим тоді, коли воно може бути зіставлене з досвідом, підтверджене ним.

Стверджуючи, що істинність певного твердження відома з досвіду, прибічники гіпотетико-дедуктивної моделі наукового пізнання фактично посилалися на принцип індукції, згідно з яким універсальні висловлювання грунтуються на індуктивних висновках. На думку Г. Рейхенбаха, цей принцип визначає істинність наукових теорій: усунення його з науки означало б позбавлення її здатності розрізняти істинність та помилковість наукових теорій - звідси завданням методології науки стає розробка індуктивної логіки.

Проблема полягає в тому, що жодні емпіричні дані, як зазначає Р. Карнап, не можуть довести істинність універсального узагальнювального судження. Скільки б разів не був випробуваний певний науковий закон, не існує гарантій, що не відбудуться нові спостереження, наслідки яких йому суперечитимуть. Ніколи не можна досягти повної верифікації наукового закону як остаточного встановлення істинності - мова може йти тільки про його підтвердження. Отже, теоретичні побудови науки за своєю сутністю є гіпотетичними: вони претендують не на істинність, а лише на правдоподібність.

Зіставлення теоретичних гіпотез з емпіричними даними, процедура підтвердження посідає в методології індуктивізму чільне місце. Як вважає Р. Карнап, саме стадія підтвердження, на відміну від стадії відкриття, висунення гіпотези, має перебувати під раціональним контролем. Якби вдалося вирішити це завдання, тоді замість того, щоб говорити, що один закон обґрунтований добре, а інший - слабко, науковці мали б точні, кількісні оцінки ступеня їх підтвердження. Реалізація цієї програми передбачала передусім побудову імовірнісної логіки, застосованої до реальних висловлювань науки. Проте ця програма не призвела до досягнення мети.

Конвенціоналізм (П. Дюгем, У. Куайн, А. Пуанкаре) передбачає можливість побудови будь-якої системи наукової класифікації, що поєднує факти в певну цілісність. Конвенціоналісти вважають, що варто зберігати центр такої класифікації; якщо вторгнення аномалій створює труднощі, потрібно змінити або ускладнити її периферійні ділянки. Проте жодну класифікаційну систему конвенціоналісти не розглядають як вірогідно істинну, а тільки як „істинну за угодою”. Справжній прогрес науки, згідно з конвенціоналізмом, є кумулятивним і здійснюється на міцному фундаменті „доведених” фактів, зміни ж на теоретичному рівні мають тільки інструментальний характер. Теоретичний „прогрес” полягає лише в досягненні зручності („простоти”), а не в зростанні істинного змісту науки. Для історика-конвенціоналіста головними науковими відкриттями є, передусім, винаходи нових і більш простих систем класифікації. Прикладом наукової революції з позицій конвенціоналізму, зокрема, постає розробка Н. Коперником геліоцентричної моделі, значення якої убачають саме у спрощенні пояснення закономірностей руху небесних тіл.

Прикладом застосування конвенціоналістського підходу до методології наукового дослідження є відомий принцип, сформульований П. Дюгемом й У. Куайном: наукову теоретичну систему треба зіставляти з досвідом, а кожна складова її може зазнавати удосконалення, наслідок чого має стати усунення будь-якої невідповідності між теорією та досвідом.

Сучасний фальсифікаціонізм виник внаслідок логіко-епістемологічної критики на адресу індуктивізму і конвенціоналізму. Критика індуктивізму ґрунтувалася на тому, що його фундаментальні передумови (можливість виведення фактуальних суджень з фактів; існування обґрунтованих індуктивних висновків) є недоведеними і навіть помилковими. Конвенціоналізм був підданий критиці через те, що запропоноване ним порівняння інтуїтивної простоти теорій є лише справою суб’єктивного смаку; воно настільки двозначне, що не може перебувати в основі критики наукових теорій.

Фальсифікаціоністську методологію запропонував К. Поппер у своїй роботі „Логіка наукового дослідження”. На думку К. Поппера, метод критичної перевірки й відбору нових теорій передбачає певні етапи. З нової, попередньо сформульованої ідеї за допомогою логічної дедукції виводять наслідки. Отримані наслідки порівнюють між собою та з іншими відповідними висловлюваннями для виявлення логічних відношень між ними (типу еквівалентності, виведення, сумісності або несумісності).

К. Поппер виділяє чотири способи перевірки наукової теорії:

• логічне порівняння отриманих наслідків між собою, за допомогою якого перевіряють внутрішню несуперечність системи;

• дослідження логічної форми теорії для визначення того, який характер вона має;

• порівняння з іншими теоріями для з’ясування того, чи здійснить нова теорія внесок у науковий прогрес у тому випадку, якщо збереже свій теоретичний характер після перевірок;

• перевірка теорії за допомогою емпіричного застосування наслідків, виведених з неї, що дає змогу з’ясувати, наскільки нові наслідки теорії (все, що є новим в її змісті) задовольняють вимогам практики, незалежно від того, випливають ці вимоги з наукових експериментів або з практичного випробування.

Процедура перевірки, за К. Поппером, відбувається дедуктивним шляхом: з теорії за допомогою інших, раніше прийнятих висловлювань виводять певні сингулярні висновки - „прогнози”, що повинні бути легко перевіреними або мати безпосереднє застосування. З них науковець вибирає висновки, які не виводяться з теорії, визнаної раніше, суперечать їй. Надалі дослідник здійснює порівняння висновків із результатами практичних випробувань і наукових експериментів. Якщо таке рішення позитивне, тобто наслідки виявляються прийнятними або верифікованими, наукова теорія може вважатися такою, що на цей час витримала перевірку і відмовлятися від неї немає підстав. Але якщо винесена ухвала негативна, якщо наслідки є фальсифікованими, то це фальсифікує й саму теорію, з якої вони були логічно виведені.

Первинний задум К. Поппера виник як результат переосмислення класичної механіки і теорії тяжіння І. Ньютона. К. Поппер доходить висновку: заслуга науковця полягає не в тому, щоб бути обережним і уникати помилок, а в тому, щоб безкомпромісно усувати їх, бути сміливим, висуваючи гіпотези, і нещадним, спростовуючии їх. На його думку, теорія є науковою тільки у тому випадку, якщо вона може бути зіставлена з певним базисним твердженням, і теорія має бути усунена, якщо вона суперечить прийнятому базисному твердженню. З погляду К. Поппера, щоб вважатися науковою, теорія має передбачати факти, які є новими, тобто несподіваними з точки зору попереднього знання. Таким чином, висунення теорій, що не фальсифікуються, або гіпотез, які не дають нових емпіричних передбачень, суперечить кодексу наукової чесності фальсифікаціонізму, так само як висунення недоведених теорій суперечить кодексу науковості індуктивізму. Фальсифікаціоністи шукають великі, „сміливі” теорії, які можуть бути фальсифіковані, і великі негативні „вирішальні експерименти”. На їх думку, саме такі теорії та експерименти утворюють основу раціональної реконструкції розвитку наукового знання.

На думку К. Поппера, досліднику науки варто розрізняти три світи:

• „перший світ” - реальність, що існує об’єктивно;

• „другий світ” - стан свідомості та його активність;

• „третій світ” - світ об’єктивного змісту мислення, передусім - наукових ідей, поетичних думок і творів мистецтва.

Філософи минулого, вважає К.

„Третій світ” створює людина. Проте надалі, на думку К. Поппера, результати людської діяльності починають жити власним життям. Із кожним новим відкриттям у „третьому світі” виникають нові проблеми і розпочинається пошук нових шляхів їх вирішення. Будь-яке дослідження починається з проблеми. Для її вирішення учений розвиває теорію, яку критично оцінюють через зіставлення з конкуруючими теоріями та емпіричними даними. Наслідком такого оцінювання стає нова проблема. За К. Поппером, процес зростання третього світу полягає в „критиці, що має творчу уяву”. Саме завдяки критиці людина розширює і збагачує власний досвід, долаючи межі реальності, доступної раніше.

Т. Кун визначає вимогу відкидати, елімінувати спростовану теорію як „наївний фальсифікаціонізм”. На думку Т. Куна, лише в періоди кризи науки має сенс критика існуючої теорії й пошук нової. З погляду К. Поппера, зміна наукового знання є раціональною або, принаймні, може бути раціонально реконструйована, у чому й полягає логіка наукового відкриття. На думку Т. Куна, у змінах наукового знання немає і не може бути певних раціональних правил: такі трансформації подібні до зміни релігійної віри.

І. Лакатос уважає, що сформульована К. Поппером логіка наукового відкриття поєднує в собі дві різні концепції. Т. Кун справедливо критикує першу з них, сутність якої полягає саме в „наївному фальсифікаціонізмі”, але не приділяє уваги другій - концепції раціональності. Саме вона дає змогу визначити динаміку розвитку науки як прогрес знання, що можна раціонально реконструювати, а не як навертання до нової віри.

Згідно з концепцією методології науково-дослідних програм, сформульованою І. Лакатосом, саме такі програми є найбільшими науковими досягненнями. Їх можна оцінювати на основі прогресивного або регресивного зрушення проблем. Динаміка наукового прогресу полягає в тому, що одна дослідницька програма (прогресивна) витісняє іншу (регресивну). Ця методологічна концепція пропонує новий спосіб раціональної реконструкції науки. Відповідно до концепції І. Лакатоса, фундаментальною одиницею оцінки розвитку науки має бути не ізольована теорія або сукупність теорій, а дослідницька програма. Її складовими є конвенціонально визнане „жорстке ядро”, утворене неспростовними для прибічників програми фундаментальними положеннями, і „позитивна евристика”. Остання визначає проблеми для дослідження, виділяє „захисний пояс” допоміжних гіпотез, передбачає аномалії й перетворює їх на приклади підтвердження відповідно до заздалегідь розробленого плану. Оскільки дослідницька програма витримує тиск аномалій, дослідник може вільно ігнорувати їх. Методологія дослідницьких програм може пояснити високу міру автономності теоретичної науки, чого не може зробити ланцюг припущень та спростувань фальсифікаціонізму: „зовнішній” вплив на науку тут перетворюється на „жорстке ядро” програми.

Вихідним пунктом у концепції І. Лакатоса є не встановлення гіпотези, що фальсифікується, а висунення дослідницької програми. В результаті зникають великі негативні „вирішальні експерименти”. Згідно з методологією науково-дослідних програм, жодне визнане базисне твердження не дає ученому права відкинути теорію. Такий конфлікт може породити проблему, але упродовж тривалого часу можливо захищати будь-яку теорію, навіть якщо ця теорія помилкова. Жоден експеримент не може бути визначений як вирішальний у той час, коли він відбувається.

Дослідницька програма вважається такою, що прогресує, коли її теоретичне зростання передбачає емпіричне зростання, тобто вона з певним успіхом може передбачати нові факти. Програма регресує, якщо її теоретичне зростання відстає від її емпіричного зростання, вона дає запізнілі пояснення випадкових відкриттів або фактів, що передбачає і відкриває конкуруюча програма. У межах дослідницької програми теорія може бути усунена тільки кращою теорією - такою, що має більший емпіричний зміст, ніж попередня, і частина цього змісту згодом підтверджується. Отже, науковий прогрес передусім визначає верифікація додаткового змісту теорії, а не виявлення фальсифікуючих прикладів.

У межах сформульованої І. Лакатосом методології наукового дослідження не можна заздалегідь визначити шлях до тріумфу конкретної програми - і водночас не існує гарантії її краху. Успіхи конкуруючих сторін мають бути зафіксовані і ставати надбанням громадськості. Головна цінність дослідницької програми полягає в її здатності поповнювати знання, передбачати нові факти. Суперечності й труднощі в поясненні програмою конкретних явищ, як слушно зазначає І. Лакатос, істотно не впливають на ставлення до неї вчених. Відомо, зокрема, що І. Ньютон не міг на підставі класичної механіки пояснити стабільність Сонячної системи і стверджував, що Бог виправляє відхилення в русі планет, викликані різного роду обуреннями. Незважаючи на те, що таке пояснення мало кого задовольняло серед сучасників

І. Ньютона (хоча сам він уважав, що його дослідження в теології не менш значущі, ніж у математиці й механіці), небесна механіка в цілому успішно розвивалася.

У концепції І. Лакатоса набуває особливої значущості важливість теорії і пов’язаної з нею дослідницької програми для розвитку науки: учений не в змозі працювати поза програмою. Головним джерелом розвитку науки є не взаємодія теорії та емпіричних даних, а конкуренція дослідницьких програм з метою найкращого опису, пояснення спостережуваних явищ і, найголовніше, передбачення нових фактів. Тому, вивчаючи закономірності розвитку науки, особливу увагу варто приділити формуванню і взаємодії дослідницьких програм. І. Лакатос показує, що змістовну наукову програму завжди можна захистити від будь-якої неузгодженості з конкретними емпіричними даними. Досить сильна в теоретичному аспекті ідея завжди є достатньо глибокою для того, щоб її можна було захищати.

Кожна з розглянутих методологій пропонує певну теоретичну структуру для раціональної реконструкції наукового прогресу. Історія науки для індуктивізму є низкою відкриттів безперечних фактів і формулювання індуктивних узагальнень. Внутрішня історія науки для конвенціоналізму складається з фактуальних відкриттів, створення класифікаційних систем, їх заміни більш простими системами. Фальсифікаціонізм характеризує науковий прогрес великою кількістю сміливих припущень, теоретичних поліпшень, що мають завжди більший зміст за попередні, наявністю тріумфальних негативних „вирішальних експериментів”. Методологія дослідницьких програм вказує на тривале теоретичне й емпіричне суперництво головних дослідницьких програм, прогресивні та регресивні зрушення проблем, про перемогу однієї програми над іншою, що виявляється поступово.

Варто зазначити, що окремі дослідники науки заперечують можливість самого існування загальнонаукового методу і відповідно - певної методології наукового пізнання. Зокрема, Ст. Тулмін висуває для підтвердження цієї думки такі аргументи:

• відсутність єдиної науки, розмаїття різних сфер наукового знання свідчить про недоцільність загальнонаукових методів і засобів;

• безперервний розвиток науки зумовлює швидкоплинний характер конкретних наукових підходів у дослідженні;

• концептуальні (дисциплінарні) і професійні (процедурно- детерміністські) аспекти науки є несумісними повною мірою, що зумовлює відсутність єдності науки як цілого;

• сучасна наука є включеною в різні соціокультурні контексти, поза якими не існує загальних критеріїв раціональності, тому пошуки загальних засад науки не мають сенсу;

• зникає „демаркаційна лінія” між наукою й іншими сферами раціональності (політикою, етикою, мистецтвом), що не дає змоги відділити наукову істину від чуток, фантазій, забобонів.

Ще далі йде П. Фейєрабенд, який принципово заперечує будь-яку наукову теорію і метод. З погляду мислителя, вони перебувають на одному рівні з міфологією або теологією. Пошук методології дослідження він визначає як „методологічний примус”, який характеризує негативно. Зазначимо, однак, що позиція „методологічного анархізму” не є загальнопоширеною в сучасній науці. Нерівномірність розвитку наукового пізнання, на яку небезпідставно звертає увагу П. Фейєрабенд, не означає хаосу й відсутності закономірностей у загальному розвитку науки: адже саму нерівномірність розвитку можна визначити як певну закономірність. Із фактів відносної недосконалості існуючих наукових теорій мислитель робить висновок про те, що вони взагалі не можуть бути удосконаленими в напрямі руху до абсолютної істини, а пізнання не є процесом, який наближається до певного ідеалу. Навряд чи можна беззаперечно погодитися з цією думкою. Однак заслуговує на увагу здійснена П. Фейєрабендом критика методологічних стандартів, норм, правил, що примушує нас глибше проаналізувати саме поняття наукової раціональності.

Кожна раціональна реконструкція створює певну модель раціонального зростання наукового знання. Проте усі нормативні реконструкції повинні бути доповненими емпіричними теоріями зовнішньої історії для того, щоб пояснити нераціональні чинники розвитку науки. Справжня історія науки завжди багатша за її раціональні реконструкції. Але, як зазначає І. Лакатос, раціональна реконструкція, або внутрішня історія, є первинною, а зовнішня історія - вторинною, оскільки найбільш важливі проблеми зовнішньої історії визначає внутрішня історія. Зовнішня історія або дає нераціональне пояснення темпів локалізації, виділення історичних подій розвитку науки, або надає емпіричне пояснення цієї відмінності. Раціональний аспект зростання науки можна пояснити саме логікою наукового дослідження.