Становлення методології наукового дослідження у Новий час
Формування класичної науки пов’язане з переосмисленням людиною як навколишнього світу, так і методів його пізнання. У Новий час здійснено справжній переворот у системі знання, сутність якого в історії науки визначається утвердженням засад методології наукового дослідження.
Одним із фундаторів європейської науки Нового часу став англійський філософ і вчений Ф. Бекон. Науковець заперечив догматичне мислення схоластів, проголосивши провідну роль досвіду у пізнанні світу: саме досвід, на його думку, має стати основою філософії та науки. Справжні знання про світ, на думку Ф. Бекона, можна здобути тільки шляхом спостережень й експериментів; суто логічні міркування не можуть допомогти у відкритті ані нових явищ, ані нових закономірностей.
Особливого значення в пізнанні Ф. Бекон надає експерименту. Визнаючи, що міркування від загального до окремого є цілком доречними в певних ситуаціях, мислитель переконаний, що в осягненні природи треба передусім зважати не на дедукцію, а на індуктивний метод. Справжній шлях пізнання природи англійський філософ пов’язує з поступовим рухом від одиничного, окремого, часткового до все більших узагальнень.
Ф. Бекон будує масштабну схему індуктивного методу, у якій враховано випадки не лише наявності властивості, що вивчається, а й її різних ступенів, а також відсутності цієї властивості. Філософ упевнений, що саме такий метод відкриває абсолютно нові можливості для осягнення дійсності.
Аргументи Ф. Бекона виявилися непереконливими для іншого видатного філософа Нового часу - французького мислителя Р. Декарта. Намагаючись відшукати основу наукового пізнання, позбутися випадкових думок, невизначених суджень у науці, примножити міцно обґрунтоване, справжнє знання, учений створює дедуктивну модель науки.
Яким вимогам має відповідати науковий метод? На думку Р. Декарта, він має допомогти людині „не сплутати помилкове з істинним”, забезпечуючи постійне зростання знання.
Ідеалом науки Р. Декарт вважає арифметику і геометрію, які позбавлені „брехні й не достовірності”. Цим наукам, на його думку, вдається досягти таких результатів через застосування єдино правильного, надійного методу пізнання, який спирається на інтуїцію і дедукцію. Інтуїція дає можливість визначити прості істини, що не викликають жодних сумнівів. Застосування ж дедукції дає змогу вивести з очевидних істин знання, які людський розум не може осягнути з безпосередньою ясністю, проте такі знання завдяки самому способу їх отримання є цілком обґрунтованими й вірогідними. Дедукція, що здійснюється за жорсткими правилами, не може призводити до помилок. Р. Декарт переконаний в тому, що так само можна отримувати знання в будь-якій галузі науки.Р. Декарт формулює універсальні правила для пошуку нового знання:
• ніколи не вважати істинним нічого, що дослідник не визнав би таким з очевидністю, ретельно уникати поспіху й упередження, включати у свої судження тільки те, що постає для розуму так ясно й виразно, що жодним чином не зможе дати привід для сумніву.
• поділити кожну з проблем на стільки частин, скільки буде потрібно, щоб найточніше їх вирішити;
• розташовувати свої думки в певному порядку, починаючи з предметів простих, які легко пізнавати, поступово сходячи до пізнання найбільш складних, передбачаючи існування такого порядку навіть серед тих предметів, які у природному ході речей не передують один одному;
• складати переліки настільки повні, а огляди такі всеосяжні, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.
Як індуктивна, так і дедуктивна методології набули поширення в науці Нового часу. Так, коли вчені стверджували, що не можна пізнати дійсність, не спостерігаючи й не експериментуючи, вони послуговувалися ідеями, які висунув Ф. Бекон: наукове пізнання дійсності здійснюється тільки тоді, коли маємо можливість її спостерігати й експериментувати з нею. Поза сумнівом, таке уявлення має під собою певні раціональні підстави. Проте загалом індуктивна модель на сучасному етапі зазнає серйозної критики.
Проти універсальності індуктивних узагальнень, їх тлумачення як фундаменту всього наукового пізнання, висувають такі аргументи:• індукція не може бути основою універсальних суджень, у яких виражені закономірності. У досвіді можна зафіксувати певну повторюваність явищ, проте досвід не може гарантувати, що її буде збережено за межами безпосередньо спостережуваного;
• індуктивні узагальнення перебувають на рівні безпосередньо емпіричних узагальнень, вони не можуть здійснити перехід на рівень теорії;
• усі емпіричні дослідження ґрунтуються на певних теоретичних принципах, без яких вони є нездійсненними. „Чистого” досвіду, який не визначали б теоретичні уявлення, не існує; поза ними не може виникнути навіть ідеї експерименту;
• низка фундаментальних теоретичних результатів в історії науки була отримана без безпосереднього звернення до емпіричного матеріалу (наприклад, створення А. Ейнштейном загальної теорії відносності).
У наш час зазнає критики і дедуктивна модель наукового пізнання, розроблена Р. Декартом. Зрозуміло, дедукція зберігає вагоме значення в теоретичному мисленні. Роль інтуїції вченого в пізнанні також не слід применшувати. Проте існують суттєві заперечення проти універсальності декартівської методології. Головне з них полягає в тому, що модель Р. Декарта не віддзеркалює ролі емпіричних досліджень в науковому пізнанні.
Як індуктивна, так і дедуктивна моделі наукового пізнання:
• ігнорують проблему ймовірнісного знання в науці. Всупереч тому сьогодні практично в усіх сферах науки створюють імовірнісні моделі досліджуваних об’єктів. Низка сучасних наукових теорій має імовірнісно-статистичний характер. Квантова механіка, генетика, теорія еволюції, теорія інформації є зразками такого роду теорій;
• проголошують, що наука не може містити в собі гіпотетичного знання. Однак уже Г. Лейбніц, на відміну від Ф. Бекона й Р. Декарта, вважав за необхідне звернути увагу на важливу роль гіпотез у науковому пізнанні. Зараз ці ідеї мають фундаментальне значення.
Отже, розвиток наукового знання на сучасному етапі передбачає перегляд класичних і побудову нових методологічних моделей розвитку науки. В іншому випадку схеми прогресу наукового знання виявляться відірваними від реальної динаміки її розвитку, перетворившись на абстрактне теоретизування.
2.