Наука Античності

Цікаво, що той історичний феномен, який ми називаємо наукою, є продуктом західноєвропейської культури та цивілізації. Культура тра­диційних суспільств Давнього Сходу не створила передумов для ви­никнення саме такого феномена, хоч у ній й була присутня багатома­нітність конкретних видів наукового знання та практичних рішень певних задач.

Перехід до власне науки, на думку методологів, був пов'язаний з двома важливими подіями в розвитку культури та цивілізації. Зі змі­нами в культурі античного світу, які забезпечили застосування нау­кового методу в математиці й вивели її на рівень теоретичного дослі­дження, науковий метод став здобутком природознавства. Загалом ідеться про становлення техногенної цивілізації, на засадах якої й утвердилась наука.

Для переходу до наукового пізнання був потрібний особливий тип мислення, з позицій якого можна було б поглянути на певну ситуацію буття як на один з виявів сутності (законів) світу, яка здатна реалізу­ватися в багатьох формах. Очевидно, що в соціумах, які ґрунтувалися на абсолютизації традиції, на деспотизмі (як на Давньому Сході), таке мислення не могло утвердитись. Культури Давнього Сходу були орієн­товані, перш за все, на відтворення існуючих форм діяльності та мис­лення. Це істотно обмежувало прогностичні функції знання. Доміну­вала традиція. Тому метою наукового знання було напрацювання схем для практики. Це не були знання про природні процеси, в основі яких лежать об'єктивні закони.

Нове, власне наукове, мислення потребувало іншого типу цивілізації та культури. І воно з'явилося в античній Греції, знайшовши свій вияв у її демократії, динамізмі функціонування соціуму. Економічне й полі­тичне життя античного полісу було просякнуте духом конкурування, активності та ініціативи. Така суспільна атмосфера спонукала до віль­ного вияву думок та їх утвердження в дискусії, в боротьбі поглядів ба­гатьох людей.

Виникнення філософії цілком відповідало такому культурно- цивілізаційному виклику. Саме філософія як форма теоретизування й обґрунтування моделі можливих світів і як теоретичне мислення за­безпечила спільне дослідження різних груп об'єктів. Достатньо звер­нутися як до прикладу до проблеми первоначал і первопричин. Анти­чні мислителі запропонували правила логіки як правила побудови та виведення нового знання. Сформувався ідеал обґрунтованого й без­сумнівного знання. Перевага однієї думки над іншою доводилася в дискусії, а не посиланням на авторитет. Антична культура створила перший взірець наукової теорії - геометрію Евкліда.

Наукове знання в європейській культурі з'явилося біля двох тися­чоліть тому. Перші античні мислителі Фалес, Анаксимандр, Піфагор, які створили вчення про природу, багато чого сприйняли з мудрості Давнього Єгипту та Давнього Сходу. Однак їхні вчення не носили ре­цептурного, вузько практичного характеру. Це були логічно узгоджені та аргументовані теоретичні системи знання. Саме давньогрецьке "теорія" означає споглядання. Арістотель вважав теорією таке знання, яке шукають зради нього самого, а не для практичних цілей. Крім то­го, наукове знання в Давній Греції розробляли та зберігали не жерці, а світські люди, які навчали всіх охочих і здібних.

Завдяки цьому давні греки створили математичні теорії, космологічні системи, заклали основи багатьох наук - фізики, біології, психології.

У певному розумінні Арістотеля можна вважати першим філосо­фом науки. Він створив формальну логіку - інструмент ("органон") раціонального наукового міркування, проаналізував і класифікував різноманітні види знання. Він поділяв знання на філософію (метафі­зику), математику, науки про природу, теоретичні знання про люди­ну, практичні знання.

Арістотель обґрунтовував чотири етапи наукового пізнання та ви­клад його результатів:

відтворення історії питання, що вивчається, у критичному плані; на основі цього - чітка постановка проблеми, що потребує розв'язання;

«X висування власного рішення - гіпотези;

її обґрунтування за допомогою аргументів і даних спостере­ження, доведення переваг запропонованого погляду.

Давньогрецький філософ запропонував "методику" повного науко­вого пояснення існування будь-якого явища чотирма видами причин: формальною, що відповідає сутності, структурі чи поняттю; матеріа­льною, яка пов'язана із субстратом, речовиною, в якій втілена ця фо­рма; рушійною, що є безпосередньо діючою причиною; цільовою, по­в'язаною з тим, для чого існує дане явище.

Якщо вдається пояснити та встановити всі означені причини, за­вдання науки повністю реалізовані, явище можна вважати пізнаним і поясненим.

Однак із часом теоретичні й світоглядні висновки арістотелівської науки виявилися обмеженими. Так, вони описували світ як замкне­ний і відносно невеликий за розміром Космос, в центрі якого розта­шована Земля. Математика вважалася наукою про ідеальні форми. Сфера її застосування до вивчення природи була досить обмеженою - рух небесних тіл, оскільки вони існували у сфері ідеальних форм. У земному світі, на думку Арістотеля, можливі лише нематематичні ме­тоди та теорії. Крім того, як уже зазначалося, античність не могла по­родити ідею експерименту.

Арістотелівське розуміння науки було домінуючим багато століть по­спіль. Культура Середньовіччя, з її уявленнями про якісну відмінність земної та небесної реальностей, земного та небесного простору та часу, не створювала підґрунтя для формування дослідно-експериментальної науки. І лише починаючи з Відродження робляться обґрунтовані спро­би побудувати нову науку на підставі "нового органону".