Наука і держава: основні проблеми відносин
Наука порівняно нещодавно була вільною діяльністю окремих учених, що мало цікавила підприємців і зовсім не привертала уваги політиків. Тривалий час вона не була професією, її спеціально не фінансували.
До кінця XIX ст. для більшості учених наукова діяльність не була головним джерелом їх матеріального забезпечення. Зазвичай, наукові дослідження проводили на той час в університетах, і вчені забезпечували своє життя за рахунок оплати їх викладацької роботи. Ще наприкінці ХІХ ст. видатний французький мікробіолог і хімік Л. Пастер на питання Наполеона III, чому він не отримує прибутку зі своїх відкриттів, відповів, що вчені Франції вважають ганебним заробляти гроші таким чином. Сама державна влада в XIX ст. ще не прагнула до перманентного всепроникного контролю над діяльністю учених.У новітню епоху становище змінилося. Безпосередній вплив науково- технічного прогресу на соціально-економічний розвиток зумовлює перетворення науки на один із пріоритетних напрямів державної політики.
У багатьох країнах проблемами розвитку науки займаються урядові відомства, спеціальну увагу їй приділяють керівники держав. Зокрема, у розвинених країнах світу на науку сьогодні витрачають 2-3% ВНП. Фінансування не лише прикладних, а й фундаментальних досліджень здійснюють як окремі підприємства, так і державою.
Увага державної влади до наукових досліджень особливо швидко зростає після того, як у 1939 р. А. Ейнштейн проінформував президента США Ф.Д. Рузвельта, що фізиками виявлено нове джерело енергії, яке дає можливість створити атомну бомбу. Успіх „Манхеттенського проекту”, що призвів до створення атомної бомби, а згодом - запуск 4 жовтня 1957 р. Радянським Союзом першого супутника мали велике значення для усвідомлення необхідності проведення державної політики в галузі науки.
Деякі дослідники висловлюють думку, що комунікаційні зміни, що відбулися в США і розвинених країнах Західної Європи в 60-і роки ХХ ст., призвели до „організаційної революції” в науці.
У сучасних умовах державна влада переходить від адміністративних методів управління науковими організаціями до фінансової та інфраструктурної підтримки фундаментальної науки. Це виражено у фінансуванні досліджень через систему федеральних агентів (Національний науковий фонд в США); у широкому залученні корпоративних структур наукового співтовариства до визначення напрямів розвитку науки; у зміцненні інфраструктури науки.Сучасна наука не може розвиватися без підтримки суспільства й держави, що передбачає не лише підготовку наукових кадрів, гідну оплату праці учених, а й забезпечення досліджень ресурсами (приладами, установками, матеріалами, інформацією). Наука в наш час є безпосередньою продуктивною силою, важливим чинником культурного розвитку, тому підтримка наукових досліджень є важливою складовою державної політики.
Водночас зростає й залежність науки від держави. Комерційний зиск, інтереси політиків сьогодні істотно впливають на пріоритети науково- технічних досліджень. Свідченням цього є те, що близько 40% учених світу пов’язані з вирішенням завдань, що мають відношення до військових відомств.
Держава впливає не лише на вибір найбільш актуальних для дослідження проблем. У багатьох випадках влада претендує як на вибір методів дослідження, так і на оцінку отриманих результатів. Із цією метою влада визначає коло компетентних учених, наділяючи їх повноваженнями й правами контролювати наукове співтовариство, підтримувати відповідні стандарти, розподіляти отримані від держави фінансові ресурси.
Наукову еліту цілком влаштовує подібна ситуація. Вона зацікавлена як у спонсорстві централізованої державної влади, так і в збереженні певної автономії наукового співтовариства по відношенню до неї, хоча підтримувати баланс фінансової залежності й організаційної самостійності не так легко. Водночас перетворення наукових досліджень на професійне оплачуване заняття, інституціалізація процедур підготовки до науково- дослідної діяльності руйнують харизматичний образ науки, а це містить у собі потенційну загрозу для автономії наукового співтовариства.
Науковій еліті доводиться відстоювати свої прерогативи перед державними службовцями, представниками військових відомств, замовниками й спонсорами наукових досліджень. Природно, що наукова еліта, на яку державна влада покладає функцію підтримки інституціональних меж наукового співтовариства, зацікавлена в тому, щоб створити ідеологічне виправдання цих меж, надати їм ціннісне значення.З. А. Сокулер робить висновок про те, що перебування науки в системі відносин влади впливає не лише на філософію науки, а й на її методологію. Так, ієрархія в самому науковому співтоваристві сприяє зростанню точності й глибини наукових досліджень, оскільки влада й управління неможливі без контролю та оцінювання.
Чи вдасться коли-небудь вченим досягти повної свободи досліджень? Важко однозначно відповісти на це питання. Сьогодні ми спостерігаємо, що чим більшого суспільного значення набувають досягнення науки, тим більше вчені залежать від держави. Найбільш демократичне ставлення влади до науки навряд чи коли-небудь здолає погляд, згідно з яким функція дослідження полягає не в тому, щоб шукати, а в тому, щоб знаходити. Постійний тиск з боку держави, що вимагає від ученого максимальної результативності його досліджень, звичайно, є цілком зрозумілим, але водночас він може створювати надмірну напруженість і заважати науковій творчості.
З.