Наука як соціальний інститут: виникнення та розвиток

Системність й обґрунтованість, притаманні науковій діяльності, є соціальною цінністю, що справляє вплив на життя як суспільства в цілому, так і кожного з нас. Наука за своєю сутністю постає соціальним явищем, її створює співтовариство учених і не вичерпують суб’єкт-об’єктні відношення між дослідником та дійсністю, яку він пізнає.

Наука як соціальний інститут є системою складних взаємозв’язків між членами наукового співтовариства. У науці існують специфічний спосіб життя, регламентований системою ідеалів і норм, система цінностей, морально- етичний кодекс. Способи соціальної організації науки впродовж історії людства змінювалися згідно з внутрішніми закономірностями самої науки, а також зі змінами її соціального статусу, з розвитком суспільства.

Наука як особливий соціальний інститут оформлюється в Новий час. У XVII ст. в Європі конституюється співтовариство дослідників природи в межах т. зв. „республіки учених”, заснованої на приватному листуванні латиною між дослідниками. Листування між ученими стає засобом спільного обговорення поточних результатів експериментів, їх інтерпретації, пояснення гіпотез. Разом із книгами, що розкривають погляди на природу, листи учених стають засобом закріплення й трансляції наукового знання.

Важливими організаційними центрами європейської науки Нового часу стали академії. Зокрема, у 1660 р. було створене Лондонське Королівське товариство дослідників природи, затверджене королівською хартією в 1662 р. Воно стає першою установою, де були сформульовані певні наукові норми і встановлені вимоги їх дотримання. Лондонське Королівське товариство об’єднало учених-аматорів у добровільну організацію. У статуті товариства, написаному Р. Гуком, зазначено, що метою його є вдосконалення знання про природні предмети й усі корисні мистецтва за допомогою експериментів (без втручання в теологію, метафізику, мораль, політику, граматику, риторику, логіку).

Наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ ст. поглиблення спеціалізації наукової діяльності призводить до виникнення нових дисциплінарних об’єднань дослідників. Починають друкувати наукові журнали (зокрема, в Німеччині - „Хімічні аннали”, „Журнал церковної історії”). Основним продуктом наукової діяльності стають наукова стаття і монографія. Національні мови поступово витісняють латину. „Республіку вчених” тепер змінюють асоціації дослідників загальнонаціонального значення: „Французька консерваторія” (1770), „Зібрання німецьких дослідників природи” (1822), „Британська асоціація сприяння прогресу” (1831). У цей час було організовано нові спеціалізовані освітні заклади, зокрема, Політехнічну школу в Парижі (1795), що стають центрами підготовки наукових кадрів.

У ХХ ст. науку остаточно перетворено на особливий тип виробництва наукових знань. Складовими наукового розвитку стають цілеспрямоване фінансування, експертиза дослідницьких програм, їх соціальна підтримка.

Формується промислово-технічна база, спрямована на забезпечення наукового пошуку, спостерігається складний розподіл праці і цілеспрямована підготовка наукових кадрів. Разом із класичними науковими співтовариствами (НДІ, академії, університетські наукові центри) виникають неформальні об’єднання учених, у тому числі на міждержавному рівні („невидимі” коледжі - комунікативні об’єднання дослідників, які працюють над новою перспективною проблематикою й самоорганізуються).

Отже, сучасна наукова діяльність - це передусім спільна робота творчих колективів, що спеціалізуються не лише в окремих галузях науки або з окремих її проблем, але й розподіляють між собою функції наукової діяльності. У наукових колективах теж відбувається диференціація наукової діяльності. Одні вчені більш схильні до висунення ідей, інші - до їх обґрунтування, треті - до їх розробки, четверті - до їх застосування.

Поняття наукового співтовариства було впроваджене американським соціологом і дослідником науки Р. Мертоном, а згодом розвинене в працях Т. Куна, Т. Парсонса, Н. Сторера. Наукове співтовариство є сукупністю учених-фахівців, організація якого відображає специфіку наукової професії. Представляючи певне наукове співтовариство, науковці відповідають за цілісність науки як професії та її ефективне функціонування.

Основними характеристиками професії науковця є:

• володіння сукупністю специфічних знань, за зберігання, трансформацію і збільшення яких відповідає наукове співтовариство;

• відносна автономія професії в залученні нових членів, їх підготовці, контролі за їх професійною поведінкою;

• зацікавленість в отриманні нового знання, що гарантує як саме існування професії, так і дієвість професійних інститутів;

• наявність певних форм винагороди як достатнього стимулу для фахівців і високої мотивації щодо професійної кар’єри;

• підтримка інфраструктури, що забезпечує координацію і оперативну взаємодію професіоналів (або їх об’єднань), збереження високих темпів розвитку наукового знання.

Найважливіші організаційні характеристики наукового співтовариства ґрунтуються на спільності цілей, стійких традиціях, авторитеті й самоорганізації. Набір таких орієнтирів забезпечує ефективність механізмів, що регулюють відносини в науковому співтоваристві, незважаючи на те, що вчені розосереджені у просторі, працюють у різному громадському, культурному, організаційному оточенні.

Діяльність інститутів і механізмів наукового співтовариства спрямована на реалізацію основної мети науки - збільшення масиву вірогідного знання. Члени наукового співтовариства вважають себе (і так їх розглядають інші) людьми, відповідальними за розробку певної системи цілей, яку вони поділяють, у тому числі - за підготовку нових наукових кадрів. У таких групах комунікація є зазвичай максимальною, а професійні судження - відносно одностайними.

Наукове співтовариство існує на різних рівнях. Найбільш глобальним є загальне співтовариство представників усіх наук (природничих, гуманітарних, технічних). Трохи нижче в системі основних наукових професійних груп розташовано рівень співтовариств дослідників, які працюють у сфері окремої науки (фізиків, хіміків, астрономів, зоологів), що становить певну дисциплінарну галузь. Наукова дисципліна - це базова форма організації професійної науки, що об’єднує на предметно-змістовній основі сфери наукового знання у співтовариство, зайняте його виробництвом, обробкою і трансляцією, а також механізми розвитку й відтворення відповідної галузі науки як професії. Коли мова йде про наукові дисципліни, що склалися, членство в професійних суспільствах і читання наукових видань є достатніми ознаками такої приналежності. Аналогічно виділяють підгрупи нижчого рівня (фахівці з фізики твердого тіла, фізики високих енергій, радіоастрономії).

Основним типом наукового співтовариства в сучасній науці постають наукові школи, формування яких є важливою подією розвитку науки ХХ - початку ХХІ ст. Так, зокрема, у сфері методології науки з 50-х рр. ХХ ст. радянські дослідники здійснили інтенсивну логіко-методологічну роботу, що відповідала на методологічні виклики природничих і соціальних наук. У 1952 р. починає працювати Московський методологічний гурток, у межах якого сформовано витоки дослідницьких програм, що стали основою діяльності Московської методологічної школи (Б.М. Кедров, О.О. Зінов’єв, Е.В. Ільєнков, Г.П. Щедровицький, Е.Г. Юдін та ін.). Дещо пізніше виникає Київська методологічна школа (П.В. Копнін, С.Б. Кримський, М.В. Попович).

У предметно-логічному плані членів наукової школи об’єднує спільна інтелектуальна (теоретична і методична) платформа. Наукову школу й науково-теоретичний семінар визнано провідними формами організації стійких контактів між ученими. Особливу роль у розвитку таких контактів відіграє керівник: саме в межах наукової школи молоді дослідники під керівництвом лідера розробляють програму, підтримуючи тісне спілкування як один з одним, так і через наставника з навколишнім світом.

Наукова школа є складним феноменом, який вивчають філософи, соціологи, психологи, економісти, історики науки. У літературі це поняття вживають у кількох значеннях:

• щодо окремих учених, які стали фундаторами наукової школи, здійснивши великий внесок у її розвиток;

• щодо міст - центрів відповідної наукової діяльності;

• щодо регіонів, де складається сфера дослідження певної наукової проблеми;

• щодо окремих націй і держав, представлених дослідниками, об’єднаними приналежністю до наукової школи;

• щодо конкретних галузей знання (математики, історії, економіки).

Наукові школи можна розглядати як співтовариства, що розглядають один предмет дослідження з різних, інколи несумісних поглядів. Але в науці це відбувається не так часто, як в інших сферах людської діяльності; наукові школи завжди конкурують між собою, але конкуренція зазвичай порівняно швидко завершується. У межах наукових шкіл учені постійно безпосередньо спілкуються, виробляють наукове знання, здійснюють підготовку наукових кадрів.

Наукову школу слід відрізняти від наукового напряму. Розвиток наукового напряму також може бути пов’язаний з іменем певного видатного вченого або декількох учених, однак у межах цього напряму найчастіше відсутні постійні особисті контакти науковців, які працюють у сфері конкретного дослідження. У науковій школі такі контакти є абсолютно необхідними, оскільки важливу роль у розвитку такої школи відіграє досвід, який безпосередньо передає на рівні зразків вчений - лідер школи своїм учням, один член співтовариства - іншим. Саме тому наукові школи, як свідчать наведені вище приклади, можуть бути географічно локалізовані.

Наявність різних наукових шкіл і наукових напрямів постає важливою передумовою наукової комунікації. Виникнення комп’ютерних мереж забезпечує формування якісно нових типів наукових комунікацій, пов’язаних із виникненням відкритих мережевих конференцій, комп’ютерних журналів, статей, монографій, електронних навчальних посібників. Комунікація в науці є необхідною умовою її функціонування й розвитку.

Дослідження комунікаційного процесу дозволяє виділити чотири етапи, які проходить наукова спеціальність (дисципліна) у своєму становленні:

• нормальна фаза;

• комунікаційна мережа;

• згуртована група;

• спеціальність.

Для кожного з цих етапів характерні специфічні механізми взаємодії - відкрита комунікація; співпраця; співавторство; учнівство. Протягом розвитку нового наукового напряму відбувається або перетворення його на спеціальність (з організацією кафедр, лабораторій, підготовкою студентів), або перехід дослідників до інших напрямів внаслідок вичерпаності попередніх проблем.

Життя в науці наповнене як творчим пошуком, так і повсякденною працею. У своїй професійній діяльності науковець не лише опановує реальність, яку пізнає, а й вступає у складні стосунки з колегами, учнями, з громадською думкою. Від ученого вимагають постійного підтвердження професіоналізму, що здійснюється через систему оцінювання результатів його праці як особистого внеску в дисциплінарне знання. Таким внеском може бути або вирішення нової проблеми, або спростування чи корегування рішення, відомого раніше. Найчастіше цей результат засвідчує редколегія; його публікують у вигляді статті в фаховому журналі або збірнику. Сукупність таких результатів у майбутньому може стати основою для написання й видання дослідником наукової монографії. Характер кваліфікаційної наукової праці має дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук, яку фахівець виконує особисто у вигляді спеціально підготовленого рукопису або опублікованої монографії. Дисертація містить висунуті автором для прилюдного захисту науково обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення; її характеризують єдність змісту і свідчення про особистий внесок здобувача в науку.

Діяльність ученого стимулюють й оцінюють не лише грошовою оплатою, а й шляхом підвищення його професійного статусу: присудженням почесних нагород і звань, наданням посад в академічній ієрархії, а також визнанням актуальної „помітності” фахівця. На сучасному етапі остання може відобразитися в можливості отримати дослідницький грант, зростанні чисельності аспірантів, запрошенні брати участь у престижних наукових програмах. Найвищою, найбільш престижною нагородою у сфері фізики, хімії, медицини, фізіології (з 1901 р.), економіки (з 1969 р.) є Нобелівська премія. Її здобували не лише чоловіки, а й жінки; зокрема, М. Склодовська-Кюрі була нагороджена нею двічі. У найбільш ранньому віці - у 25 років - лауреатом Нобелівської премії став англійський фізик У.Л. Брег (1915).

Проте не слід забувати, що подібний тріумф неможливий без тривалої, самовідданої праці. У науці постійно змагаються різні думки, напрями, старі та нові ідеї. Так, тривалий час знадобився для утвердження таких фундаментальних теорій, як теорія відносності, квантова механіка, генетика, теорія еволюції, структурна лінгвістика.

Активна роль науки в сучасному світі висуває проблеми оцінювання її результатів, що не виникали тоді, коли соціальне уявлення про науку зводилося до образу „чистого”, „незацікавленого” споглядання істини. У сучасних поглядах на науку, її роль в культурі та суспільстві можна простежити два образи науки. Один з них виходить з того, що наука - особливий компонент культури, а її основною метою і завданням є отримання об’єктивно істинного знання про світ. Вважають, що наука володіє необхідними засобами й методами для здобуття такого знання, існують надійні критерії його перевірки на адекватність дійсності. Прибічники таких поглядів, підґрунтям яких стала філософія позитивізму, вважають, що необхідною умовою виконання наукою її основних функцій постають безсторонність, незаангажованість, свобода від ціннісних настанов. У крайньому вираженні ця позиція може бути визначена як сцієнтизм. Сцієнтисти оголошували науку єдиним носієм знання, вважаючи, що всі інші аспекти інтелектуальної діяльності людей повинні бути під її контролем, що науковий спосіб освоєння дійсності не має меж, і навіть такі сфери культури, як мистецтво або релігія, перш ніж функціонувати в культурі, мають бути науково обґрунтовані.

Першим вісником кризи сцієнтистського відриву науки від загальнолюдських цінностей і становлення нового типу їх відносин стали події, що мали місце наприкінці Другої світової війни. Зокрема, А. Ейнштейн важко переживав власну відповідальність за застосування його наукових відкриттів для створення атомної бомби та її варварське застосування під час бомбардувань Хіросіми й Нагасакі. Обурення громадськості байдужістю сцієнтистських поглядів до ціннісного аспекту науки породжує її протилежний образ, який знайшов своє відображення в антисцієнтистських рухах. Представники антисцієнтизму, заперечуючи необгрунтовані домагання адептів науки, часто доходили аналогічних крайнощів, взагалі заперечуючи позитивну роль науки в житті суспільства й саме її право на існування.

Оцінюючи сцієнтистські та антисцієнтистські погляди, варто згадати міркування видатного фізика В. Гейзенберга, який зауважив: „Доцільність - це смерть людяності”. Тому однією з найважливіших проблем сучасної науки залишається питання про відповідальність учених перед суспільством. Особливої складності це питання набуває в умовах взаємодії науки і держави.

2.