Наука, її сутність та ґенеза. Предмет курсу „ Філософія і методологія науки ”

Поняття науки використовується і вивчається різними дисциплінами - філософією, історією, соціологією, культурологією. Відповідно існують різні підходи до визначення цього поняття, проте найбільш поширений серед них пов’язаний із тлумаченням науки як специфічної діяльності людей.

Будь-яка діяльність:

• має мету;

• веде до кінцевого результату;

• передбачає методи і засоби його отримання;

• спрямована на певні об’єкти, виявляючи в них свій предмет;

• характеризується діями суб’єктів, які, вирішуючи свої завдання, вступають у певні соціальні відносини, утворюють різні форми соціальних інститутів.

За всіма цими вимірами наука істотно відрізняється від інших сфер людської діяльності (економіки, політики, мистецтва). Вона може бути визначена як сфера людської духовної діяльності, спрямованої на здобуття, обґрунтування та систематизацію інтерсуб’єктивного знання про світ. Наука утворюється такими складовими, як знання (наукове знання), відповідна діяльність (науковий метод), соціальні форми її організації (наукове товариство).

Буття науки може бути визначене у трьох основних аспектах:

• наука як генерація нового знання;

• наука як соціальний інститут;

• наука як особлива сфера культури.

Передусім, наука є специфічним виробництвом та систематизацією знань про закономірності світу засобами теоретичного обґрунтування й емпіричного випробування і перевірки пізнавальних результатів для розкриття їх об’єктивного змісту (істинності, достовірності, інтерсуб’єктивності). Ці засоби передбачають різні варіанти використання теорій, концепцій, математичних екстраполяцій, дедуктивних структур, даних спостережень, експериментів, індуктивних висновків, досвіду як такого або сукупного застосування вказаних форм дослідження. Завдяки специфіці зазначених засобів створюється нове наукове знання.

Наука постає сферою діяльності професійних учених.

Нарешті, наука є особливою сферою культури. У Новий час саме наука відкриває людству шлях до знання, не легітимізованого Богом, що було неможливим протягом Середньовіччя, в умовах панування релігійного світогляду. Наслідком такого повороту стає поєднання наукової теорії з практикою емпіричного дослідження. Подальший прогрес науки постає нерозривно пов’язаним із розвитком техніки. Науково-технічний прогрес дає змогу людині не тільки здобувати знання про існуючі об’єкти світу, але й перетворювати світ і відповідно - осмислювати можливості та наслідки цих перетворень. У такий спосіб наука забезпечує людству можливість пізнавати не тільки світ природи, але й світ культури - „другої природи”.

Продуктом наукової діяльності є, насамперед, знання. У сучасній філософії знання визначається як раціонально обґрунтоване переконання 5

(доведене, підтверджене досвідом, практикою та ін.). Знання завжди є культурно й історично зумовленим. Його розуміння у філософському дискурсі визначається головним завданням, яке завжди вирішували філософи: зрозуміти відношення „Людина - Світ”. Світ - це те, що є реальним, що існує насправді. А знання постає способом зв’язку людини зі світом, воно повідомляє людині про реальність.

Важливо мати на увазі, що знання отримують не лише в науці. Існують знання наукові та ненаукові. Так, зокрема, повсякденне знання, що спирається на здоровий глузд і досвід людини, має справу з мінливими речами, явищами, що сприймаються чуттєво.

Повсякденне знання може бути представлене в образах, уявленнях, у навичках та уміннях. Розмаїття життєво-практичного масового й індивідуального досвіду є унікальним надбанням людей, необхідною складовою людського пізнання і практики.

Водночас варто звернути увагу на застереження Г. Спенсера, який наголошує : існують апріорні підстави піддати сумніву істинність будь-якої філософії науки, що спирається на загальну думку щодо розрізнення наукового та повсякденного знання, не звертаючи уваги на підпорядкування одного іншому, не вивчаючи причин відмінностей між цими формами знання. Отже, наукове мислення є одним зі способів пізнання реальності, що існує паралельно з іншими (повсякденним, художньо-образним) і не може витіснити їх. Різні способи мислення не просто співіснують, а взаємодіють один з одним, ведуть постійний діалог і можуть змінюватися внаслідок такого діалогу. Однак, на кожному етапі історичного розвитку науки, у межах окремої дисципліни ми маємо справу з певним, визначеним науковим знанням, що створює засади для пошуку нового знання.

Наукове знання - це вид знання, якому притаманні такі основні властивості:

• системність;

• об’єктивність змісту;

• предметна визначеність;

• прогресивність (необхідність зростання знання).

Головною метою науки постає здобуття істини. Істина - це думка, яка відповідає своєму предметові (представляє його таким, яким він є насправді). І навпаки: хибною буде думка, що не відповідає своєму предметові (представляє його не таким, яким він є насправді). Наприклад, твердження „Київ - столиця України” є істинним, а „Суми - столиця України” - хибним.

У гносеології сформувалися різні тлумачення істини:

• класична (кореспондентна) концепція: істина - це

відповідність знань дійсності. Кореспондентна концепція спирається на ідею незалежної від суб’єкта об’єктивної реальності, відкритої для пізнання, зіставлення з якою виконує критеріальну функцію. Основи такої характеристики істини були закладені у творах Платона й Аристотеля, які розглядали достовірне знання як особливе буття.

• когерентна концепція: істина - це властивість несуперечності, самоузгодженості знань (Парменід, Зенон, І. Кант, П. Дюгем, О. Нейрат). Досконалість знання у межах цієї системи - постійна характеристика. Таким чином, когерентна концепція виключає розуміння пізнання як прагнення до істини, веде до релятивістських висновків, які заперечують специфіку пізнання порівняно з іншими культурними процесами. Сфера застосування когерентної концепції істини обмежена замкненими, самодостатніми системами, у яких розгортання значення терміна збігається з визначенням його істинності. Несуперечність знань - умова важлива, але вона не є достатньою для доведення істинності: адже не кожна несуперечлива система тверджень щодо реального світу відповідає цьому світу. Водночас суперечливість певної наукової теорії ще не свідчить про її повну хибність: така теорія може потребувати лише часткового перегляду й уточнення;

• прагматична концепція: істина - це корисність знання, його

ефективність (Дж. Дьюї, У. Джемс, К. Айдукевич). Прагматизм виходить із того, що істина певного твердження полягає в його узгодженості з кінцевим критерієм. Цей критерій є корисністю зазначеного твердження для дії. Однак такому тлумаченню не вистачає вимоги до істини як адекватної відповідності реальності. Як зазначав Б. Рассел, перевірка істини наслідками може призвести до парадоксальних результатів. Так, наприклад, припустімо, що нацистська Німеччина стала переможницею у Другій світовій війні, чи означало б це, що

людиноненависницьке вчення нацизму витримало перевірку і є „істинним”?;

• конвенціоналістська концепція: істина - це угода, результат конвенції (Дж.

Спроба вийти за межі суб’єктивності конвенціоналізму посиланням на колективний досвід (колективне сприйняття, загальну значущість певної ідеї), призводить до необхідності вважати істинними, зокрема, і догми релігії.

Усі концепції так чи інакше ототожнюють істину зі знанням, що відповідає об’єктивному світу, є вірним, адекватним відображенням об’єкта. Істинність - це необхідна визначальна умова істинного знання, особливий вид відношення між знанням і об’єктом, відображеним цим знанням.

Прагнення до обґрунтування, до доведення істинності отримуваного знання є настільки значущим для науки, що з його появою часто пов’язують самий факт її виникнення. Проте зазначимо, що поняття „наукове” не є еквівалентним поняттю „істинне”. З одного боку, цілком може бути отримане істинне знання, яке водночас не є науковим. З другого боку, поняття „науковий» може застосовуватися і в таких ситуаціях, які не гарантують отримання істинних знань (наприклад, у випадку формулювання наукової гіпотези). Отже, звернути увагу на спрямування науки до пізнання істини, до розкриття істинної природи спостережуваних явищ ще недостатньо, щоб виявити її специфіку. Змістом науки повинні бути такі істини, спираючись на які, можна пояснити не окреме ізольоване явище, а цілу групу явищ - як тих, що мали місце в минулому, так і тих, що відбуваються в сьогоденні або є очікуваними в майбутньому.

Що ж дає змогу науці будувати подібні пояснення і робити прогнози стосовно майбутнього? Можливість цього зумовлена тим, що кожна наука передбачає з’ясування закономірного зв’язку явищ. Наука виходить із того принципу, що все, існуюче у світі, можна зрозуміти на основі наукових законів - внутрішніх закономірних зв’язків між досліджуваними явищами. Науковий закон допомагає як пояснити те, що вже відоме науці, так і передбачити те, що на цей час є невідомим.

Закономірність є однією з найважливіших характеристик науки, що відрізняють її, зокрема, від релігії. Остання також має систематичний характер, проте виводить причини явищ і процесів світу з ідеї Бога як потойбічного, трансцендентного явища.

Як наголошує відомий дослідник науки Р. Карнап, наукові закони використовують як для пояснення вже відомих фактів, так і для передбачення фактів, які ще є невідомими. Доки відповідні закони ще не відкриті, дослідник може описувати явища, збирати і систематизувати факти, накопичувати емпіричний матеріал. Але це - ще не справжня розвинена наука, а лише початковий матеріал, необхідний для побудови системи наукового знання.

Як же відрізнити науку від інших сфер духовної діяльності людства, а наукове знання - від інших форм культури? Проблема знаходження чітких критеріїв, що дозволяють здійснити таке розмежування, має назву проблеми демаркації. Демаркація має спиратися на певну сукупність критеріїв науковості. Спроби визначення таких критеріїв неодноразово були здійснені філософами та науковцями різних часів. Особливо активним цей пошук стає в новітню епоху, перебуваючи в тісному зв’язку зі стрімким науковим прогресом.

Важливим критерієм науковості є можливість емпіричної перевірки, наслідком якої постає доведення або заперечення наших концепцій. Емпірична перевірка має певні межі, оскільки деякі наукові теорії не можуть бути перевірені експериментально. Однак, у багатьох випадках зазначений критерій дає змогу відокремити наукове знання від політичних, ідеологічних, релігійних спекуляцій.

Іншою ознакою науки фахівці визначають наявність спеціальної мови науки. Адже кожна наукова дисципліна протягом розвитку утворює систему понять, що характеризують специфіку її предмета. Словник кожної науки має певні особливості. Так, наприклад, поняття „клас” буде мати різні значення в мові соціології та зоології, жодне з яких водночас не збігатиметься з повсякденним розумінням цього слова як шкільного приміщення.

Видатний американський історик і філософ науки Т. Кун відносить до критеріїв науковості наявність парадигми - фундаментальної теорії, сукупності знань та методів, визнаних науковою спільнотою (наприклад, періодичний закон Д.І. Менделєєва - у хімії, квантову теорію - у фізиці). Парадигмальний характер науки дає змогу відрізнити її, зокрема, від такої сфери людської діяльності, як мистецтво. Адже художня творчість залишається такою лише в тому випадку, коли автор може „сказати власне слово”, а не відтворювати манеру уславлених попередників.

Ще однією рисою наукового знання постає його логічна систематизованість. Наукова систематизація знання має низку важливих особливостей: прагнення до повноти, чітке уявлення про засади систематизації і їх несуперечність. Правила осмисленості регулюють міру вписування результатів дослідження в наукову картину світу чи в систему цивілізації загалом. Логічність наукового знання визначається теоретичним освоєнням сфери можливого та усвідомленням кордонів неможливого для певних наукових побудов. Як зазначає вітчизняний дослідник науки С.Б. Кримський, усвідомлення обмежень та заборон чітко відрізняє наукове знання від усіх інших гносеологічних явищ, насамперед - від дилетантизму і псевдонауки.

Принцип об’єктивності у знанні також є критерієм науковості. Цей принцип утілює специфічний тип дослідження, коли умовою науковості постає подання предмета дослідження в об’єктивованому вигляді. Однак він зовсім не означає повного відсторонення дослідника як суб’єкта від процесу пізнання. Як зазначає американський вчений Дж. Грант, наука в сучасному розумінні означає проект здобутку об’єктивного знання, який розробляє розум.

Наука дає знання про події, процеси, об’єкти, про світ об’єктивний та суб’єктивний. Вона вивчає природу, суспільство, людину, культуру, навіть - саму себе. Найбільш близькою до науки серед форм духовної культури є філософія. У наш час, всупереч класичній філософській традиції, у межах якої філософія трактувалася як особливого роду наука, деякі мислителі стали здійснювати філософські побудови, відмежовані від науки. Так, зокрема, у працях представників екзистенціалізму - поширеного напряму у філософії XX ст. - стверджується, що філософія не має надавати людині певні знання про дійсність. Її призначення - виявити всю глибину сутності і буття людської особистості.

Водночас у межах філософії здійснюються дослідження, що мають право претендувати на статус наукових. До них, на думку американського фізика М. Борна, насамперед можна віднести вивчення загальних рис структури світу (онтологія) і методів пізнання світу (гносеологія). Видатні вчені різних часів здійснили величезний внесок у розвиток філософії. Так, зокрема, імена Піфагора, Аристотеля, Н. Коперника, Г. Галілея, Ф. Бекона, Р. Декарта, І. Ньютона, Г. Лейбніца, В. фон Гумбольдта, Ч. Дарвіна, К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Ейнштейна, Н. Бора, В.І. Вернадського, А. Тойнбі, М. Вебера, М.М. Бахтіна належать як історії науки, так й історії філософії. Праці цих мислителів справили визначальний вплив на становлення філософії і методології науки.

Предмет дисципліни „Філософія і методологія науки” охоплює:

• закономірності науково-пізнавальної діяльності, головні

принципи науки;

• особливості виникнення та історичного розвитку науки;

• специфіку існування науки як соціального інституту;

• структуру, динаміку, рівні та форми наукового знання;

• засоби і методи досягнення цього знання;

• значення і перспективи науки в сучасному світі.

Філософія науки може бути визначена і як філософський напрям, що вивчає загальні характеристики наукової діяльності, і як розділ філософії, який розробляють у межах різних філософських течій. Її предметом постають загальні закономірності й тенденції наукового пізнання, способи формування, структура та динаміка наукового знання. Методологія науки займається дослідженням і проектуванням методів науково-пізнавальної діяльності; вона зорієнтована на максимальне наближення до реальної практики наукової діяльності, на з’ясування конструктивних засобів дії щодо побудови наукового знання. У наш час філософія і методологія науки може бути визначена як самостійний цілісний напрям дослідження фундаментальних засад, закономірностей наукового розвитку.

2.